регистрация / вход

Підходи до визначення необхідного та достатнього обсягу прибутку банку

Реферат Підходи до визначення необхідного та достатнього обсягу прибутку банку Величина прибутку, що залишається в розпорядженні банку, має першорядне значення для управління банком. Тому важливим є визначення розміру необхідного та достатнього розміру прибутку банку.

Реферат

Підходи до визначення необхідного та достатнього обсягу прибутку банку


Величина прибутку, що залишається в розпорядженні банку, має першорядне значення для управління банком. Тому важливим є визначення розміру необхідного та достатнього розміру прибутку банку.

Планування банківської діяльності - це процес визначення цілей на майбутнє та розробка шляхів їх досягнення. Планування слугує основою для розвитку внутрішньої системи банку з урахуванням впливу зовнішніх чинників і є однією з функцій банківського менеджменту. Розробка обґрунтованого плану діяльності банку базується на результатах докладного аналізу фактичного стану банку та прогнозування майбутніх форм діяльності. Аналіз із позицій сьогодення стосується всіх сфер управління банківською діяльністю. Важливу роль у цьому приділяється управлінню прибутковістю банку, а саме: ефективності операційної діяльності; рівню інформаційних технологій; фінансовим результатам діяльності банку загалом та окремих його підрозділів і працівників тощо [100].

Планування охоплює всі аспекти організаційного та фінансового управління банком у контексті впливу зовнішнього середовища. Одним із напрямів планування є складання та реалізація фінансового плану. Його метою є втілення стратегічних цілей та завдань банку в контексті значення результативних фінансових показників діяльності банківської установи через реалізацію комплексу заходів у сфері фінансів. Фінансовий план - це засіб реалізації стратегії банку, яка є пріоритетною серед низки функціональних стратегій, спрямованих на досягнення стратегічних цілей діяльності банківської установи [69].

Основою складання фінансового плану є прогноз прибутку банку на основі оцінки операційних доходів і витрат і зіставлення її з прибутком, достатнім для-подальшого розвитку банку, визначеним на етапі формування кошторису. У результаті проведення аналізу коригують як стратегічний план, якщо з'ясовується його фінансова неспроможність, так і тактику банку, що полягає у визначенні наступного року таких змін у його операціях, які забезпечили б реалізацію вибраної стратегії.

Фінансове планування має визначити оптимальну структуру активних і пасивних операцій, орієнтири процентної політики банку, які, з одного боку, дозволять якнайповніше реалізувати вибрані стратегії розвитку, а з другого -враховуватимуть реальні можливості банку і встановлені банківським законодавством (нормативами) і внутрішніми документами (системою лімітів) обмеження діяльності (190).

Підбір варіантів розвитку банку і планування його прибутку можна здійснювати за такою ітераційною схемою:

- планування використання прибутку (VР), неопераційних витрат (NV), непроцентних операційних доходів (NОD) і витрат (NOV) банку. Визначення необхідного (РN) і достатнього (РD) прибутку банку;

- планування обсягів активних операцій (VA) та їх структури;

- планування процентних доходів (DPr) на основі прогнозних ринкових ставок за активними операціями та обсягами активних планованих операцій. Розрахунок середньозваженої дохідності активів (SDohAk);

- визначення загального допустимого обсягу процентних витрат банку (VPr) на основі оцінки процентних доходів і достатньої маржі;

- планування структури залучених ресурсів банку і розрахунок їхньої середньозваженої вартості (SVRes) на основі прогнозування ринкових ставок залучення ресурсів;

- обчислення допустимого обсягу залучених ресурсів (Zres) на основі одержаного на попередніх етапах показника середньозваженої вартості ресурсів і допустимого обсягу процентних витрат банку;

- розрахунок необхідного - з погляду запланованих обсягів активів і допустимих обсягів залучених ресурсів - обсягу власних коштів (VК) банку на основі балансового рівняння:

Активи = Власні кошти + Залучені ресурси

оцінка обсягу власних коштів, що є у розпорядженні банку (VKR);

- порівняння розрахованого необхідного обсягу власних коштів (VK) і обсягів власних коштів у розпорядженні банку (VKR).

- - коригування початкових і розрахункових параметрів плану, якщо ці показники не збігаються, починаючи з першого етапу;

- перевірка відповідності запланованої структури активних і пасивних операцій системі стратегічних лімітів і нормативам Національного банку України. Повернення в разі потреби на другий етап складання фінансового плану;

- складання плану формування прибутку банку. Побудова планового балансу.

Стисло основні етапи процесу планування представлені блок-схемою, що наведена на рис. 3.3.

Розглянемо зміст етапів планування прибутку докладніше.Визначення розміру необхідного і достатнього прибутку відбувається на основі вартісної оцінки таких показників:І - інвестиції, потрібні для здійснення цільових програм розвитку банку (ці програми мають бути затверджені зборами акціонерів і радою директорів банку);

Dv- дивіденди, які планується виплатити акціонерам банку (це питання також належить до компетенції зборів акціонерів і ради директорів);

В1 - витрати на здійснення добродійних і спонсорських програм (це питання також у компетенції зборів акціонерів і ради директорів);

Vadm - адміністративні витрати (на забезпечення життєдіяльності банку);

Vсоm - комісійні та інші витрати (за операціями банку, не пов'язаними з безпосереднім залученням ресурсів), показник планується відповідними функціональними підрозділами банку;

Dсоm - комісійні та інші доходи (від безпроцентних операцій банку), планується відповідними функціональними підрозділами банку.

При цьому з показників В1 , Vadm, Vсоm, Dсоmслід виділити компоненти (В11 Vadm1 ,Vcom1 , Dcom1 ), які включають у базу оподаткування і відносять на собівартість банківських послуг (В12 , Vadm22 , Vсоm2 , Dсоm2 ).

Блок схема процессу планування прибутку банку

Достатній прибуток банку можна обчислити за формулою:

де n - ставка прибуткового податку.

Вихідні показники для розрахунку необхідного і достатнього прибутку, що визначають розмір інвестицій на розвиток банку, бажаний обсяг дивідендів, а також кошторис витрат на утримання банку, готують у процесі розробки програм розвитку банку і підбиття підсумків попередньої діяльності, їх затверджують збори акціонерів або рада директорів банку. Показники непроцентних операційних доходів і витрат визначаються структурними підрозділами банку в процесі планування на основі аналогічних показників попереднього року і планів розвитку або згортання діяльності, пов'язаної з наданням тих або інших послуг клієнтам.

На другому етапі планування прибутку банку визначають динаміку власних засобів (VК) і обсягів операцій (VА) на плановий період.

Прогнозування динаміки власних засобів починається з планування змін статутного фонду (Sf) банку, яке здійснюється акціонерами або пайовиками банку. Аналітичний підрозділ має підготувати для них відповідні матеріали, що показують потребу і вигідність таких змін.

Так, якщо перед банком на плановий період стоять великомасштабні завдання, то заробити прибуток, достатній для їх вирішення, банк може шляхом або підвищення ефективності використання наявних ресурсів, або збільшення обсягу залучених ресурсів, або, якщо такі можливості вже вичерпані, збільшення статутного капіталу [190].

Розмір власних коштів банку [VК(t)], як показують статистичні спостереження, залежить від величини SfТому для прогнозування цього показника можна скористатися традиційним, економетричним підходом, будуючи за методом найменших квадратів рівняння регресії:

VlKt=FSft

де в окремому випадку можна використовувати лінійну залежність:

VlKt=a+bЧSf(t)


де а і b - коефіцієнти лінійної регресії.

Коефіцієнт bу цьому разі показуватиме планову віддачу на акціонерний капітал (RОЕ), точніше (1 + RОЕ), а коефіцієнт а - розмір фондів і резервів банку.

Оскільки на величину власних коштів банку, по суті кажучи, впливає не тільки акціонерний капітал, що є в розпорядженні, а й багато інших чинників, зокрема обсяг, якість кредитного портфеля, що визначають розмір резервів на втрати за позиками, можна планувати власні кошти суворіше, задаючи їм компоненти і будуючи експертну оцінку динаміки кожної з них.

Зазначимо, що зміну розміру резервів на втрати за позиками та цінними паперами слід визначати на основі планових показників кредитного портфеля і портфеля цінних паперів і вимог Національного банку. Приріст (зменшення) величини резервів має відображатись у плановій величині непроцентних доходів-витрат.

Розмір нерозподіленого прибутку і поточних фінансових результатів приблизно складається на основі початкових даних про непроцентні доходи і витрати банку, а також коригується на величину планової процентної маржі, оцінюваної в процесі побудови планового балансу. Під час кожного коригування ця величина має поновлюватися.

Планування обсягів операцій банку [валюти балансу - VА(t) здійснюється на основі балансового рівняння:

де Z(t) - запланований обсяг залучених ресурсів у період І.

Останній показник визначається на основі обсягу клієнтських коштів, що перебувають у розпорядженні банку на початок планового періоду, і планових показників завоювання ринку:

Zt=Z(t-1)ЧtempPr(t),

де tempРr(t) - темп приросту обсягу залучених ресурсів у період і.

Величина темпів приросту обсягу залучених ресурсів є одним з основних планових показників, які мають визначати або акціонери, або правління банку в ході вибору стратегічних і поточних завдань кредитної організації на основі маркетингу ринку.

Планування структури активних операцій банку здійснюється на основі аналізу динаміки і якості структури активних операцій банку, що склалася в попередніх періодах. Перш за все, проводиться аналіз якості структури активних операцій за такими напрямами:

- визначення частки позикових операцій (орієнтовно має не перевищувати 55-80% усіх активних операцій);

- визначення частки ліквідних цінних паперів. Ця частка має забезпечувати маневреність активних операцій банку за потреби терміново розплачуватися за своїми поточними зобов'язаннями (наприклад, несподівані великі клієнтські платежі);

- визначення частки недохідних активів (залишки на кореспондентських рахунках банку і в касі, кошти в розрахунках, основні засоби і нематеріальні активи). Звісно, треба прагнути до мінімізації їхньої частки, але оскільки основні засоби і нематеріальні активи необхідні для діяльності будь-якого банку, то їх обсяг має бути обмежений принаймні обсягом власних коштів, а залишок на кореспондентському рахунку має відповідати середньому обсягу щоденних платежів.

Крім цього, слід досліджувати активні операції за видами валют, у яких вони здійснюються, оцінити збалансованість структури залучених ресурсів і активних операцій в розрізі різних валют. Потрібно також детальніше дослідження структури позикових операцій за видами (позики, надані юридичним особам, фізичним особам, міжбанківські кредити).

За наслідками аналізу керівництво банку має визначити якісну структуру активних операцій, до якої банк повинен прагнути наступного року. Пропоновані орієнтири мають бути, звичайно, узгоджені зі стратегічними завданнями, з тим, на яких фінансових ринках і з якою інтенсивністю планує банк працювати в майбутньому.

Після того, як заплановано структуру активних операцій, складається прогноз середніх процентних ставок за цими операціями. Його розробляють на основі порівняння чинних ставок, прогнозів підрозділу маркетингу і орієнтирів процентної політики, що визначає правління банку. Такий прогноз потрібно представити за тими ж статтями активів, за якими планувалося їхню структуру. Прибутковість інтегральних показників розраховується як середньозважена за структурою операцій прибутковість окремих елементів. Таким чином, розрахунок середньозваженої прибутковості активів (SDohАК) здійснюється за формулою:

SDohAK=i=1naiЧdiчi=1nai,

де а,-— частка активної операціїi-го виду;

di - прибутковістьi-ї операції;

і - номер операції;

n - число видів активних операцій.

Далі розраховують планові процентні доходи. Розрахунок відбувається на основі запланованої структури активних операцій, прогнозу процентних ставок за ними і обсягу запланованих активних операцій:

DPr=VAi=1naiЧdi,

де DРr - процентні доходи;

VА - обсяг активів;

ai - частка активу i-го виду в загальному обсязі активів;

dі - прибутковість активівi-го виду.

Визначення допустимого обсягу процентних витрат банку відбувається виходячи з оцінюваних на попередньому етапі процентних доходів банку і достатнього прибутку за формулою:

DopVPr=DPr-PD,

де DopVРr - допустимий обсяг процентних витрат;

DPr - планові процентні доходи;

РD - достатній прибуток.

Такий підхід дозволяє оцінити обсяг процентних витрат банку, що забезпечить маржу за процентними операціями на рінні, потрібному для отримання запланованого відповідно до програм розвитку та кошторису прибутку банку.

На наступному етапі (планування пасивних операцій) необхідно відповісти на питання: чи можливо за таку платню залучити достатню для забезпечення запланованих обсягів діяльності кількість ресурсів?

Планування структури пасивних операцій банку і процентних витрат банку здійснюється аналогічно плануванню структури активних операцій і їх прибутковості. Аналіз структури пасивних операцій проводиться відповідно до таких критеріїв:

- залучені ресурси банку мають формуватися перш за все за рахунок залишків на поточних рахунках клієнтів, оскільки саме вони найменш схильні до впливу кон'юнктури фінансового ринку (тимчасово вільні ресурси клієнт може на свій вибір розміщувати в банку на депозиті чи на фондовому ринку, а для поточних розрахунків завжди резервуватиме кошти на своєму поточному рахунку). Бажано, щоб частка залишків на поточних рахунках клієнтів становила не менше ніж 30% від усіх залучених ресурсів банку;

- оскільки ринок міжбанківських кредитів (особливо короткострокових)є найризикованішим з погляду зміни процентних ставок на ньому, то рекомендується мати не більш ніж 20% серед усіх залучених ресурсів банку;

-в аналізі і побудові еталонної структури залучених ресурсів наступногороку слід урахувати частку операцій, пов'язаних із розміщенням ціннихпаперів банку (векселів і депозитних сертифікатів, якщо такі є).

Після цього аналогічно прогнозу прибутковості активних інструментів складаєтьсяпрогноз середніх процентних ставок за пасивними операціями. При цьому будують його на рівні окремих інструментів (депозити юридичних осіб у гривнях, депозити населення у валюті і т. ін.), а середню вартість ресурсів розраховують як середньозважену за структурою операцій вартість окремих їх видів.

Таким чином, розрахунок середньозваженої вартості ресурсів (SVRes) здійснюється за формулою:

SVRes=i=1npiЧνiчi=1npi,

де рі - частка пасивів і-го вигляду;

νi - вартість пасивів i-го виду;

i - номер операції;

n — число видів активних операцій.

Визначення допустимого обсягу залучених ресурсів здійснюється на основі одержаного на попередніх етапах показника середньозваженої вартості ресурсів і допустимого обсягу процентних витрат банку, адже середньозважену вартість ресурсів можна розрахувати також як відношення процентних витрат банку до середнього обсягу залучених ресурсів, тобто можна записати таке співвідношення:

SVRes=DopRPrчVP

де SVRes - середньозважена вартість залучених ресурсів;

DopRPr - допустимі процентні витрати;

VР - допустимий обсяг залучених ресурсів.

Звідси одержуємо рівність для визначення обсягу залучених ресурсів, на які може розраховувати банк у разі обмеження рівня його процентних витрат величиною DорУVРr, визначеною на четвертому етапі фінансового планування:

P=VPrчSVRes

Необхідним та важливим етапом планування є порівняння розрахункового і планового обсягів власних коштів, балансування одержаних планових показників. Контрольною цифрою є обсяг власних коштів. З одного боку, цей показник визначається на основі установок зборів акціонерів і експертних оцінок (другий етап планування), позначимо цей показник через VК, а з другого - після проведених розрахунків його можна визначити на основі балансового рівняння: Активи = Власні засоби + Залучені ресурси. Відповідний результат позначимо через VKR(VKR=VA-VP)

Порівнюючи розрахунковий і плановий обсяги власних коштів, можна визначити, чи не потребує варіант плану більше власних коштів, ніж є в розпорядженні банку. Якщо виявляється, що VKR > VК, то варіант плану неприйнятний і треба переглянути проведені розрахунки.

При цьому коригуванню підлягають або заплановані структури активних і пасивних операцій та планові процентні ставки за ними, або, якщо це неможливо з погляду реальності планованих показників, плани банку відносно його достатнього прибутку. Друге означає, що передбачені стратегічним планом програми розвитку банку нездійсненні на даному етапі його розвитку і необхідно скоротити витрати з прибутку, інакше банк закінчить рік із збитками. Нижню межу достатнього прибутку банку при ітераційних розрахунках задає розмір його необхідного прибутку. Якщо за результатами розрахунків виходить, що банк не в змозі заробити навіть необхідний прибуток, то слід скоротити витрати банку (заробітну платню, витрати на канцелярські товари, оплату різних послуг тощо).

Після отримання збалансованих планових показників діяльності банку можна будувати плановий баланс та план доходів і видатків банку за прийнятими стандартами.

Отриманий баланс аналізується з позицій ліквідності, рівня прибутку, диверсифікації портфеля активів і залучених коштів. Так, рівень прибутковості (Прибуток/Активи) слід не лише порівнювати зі стандартами, а й коригувати на рівень інфляції.

Також слід збалансовувати структуру операцій банку залежно від стану банківської системи, ступеня конкуренції, рівня розвитку технологій у конкретному банку. Тож можна діяти так: розвивати традиційні послуги, що приноситимуть «левову» частку прибутку, чи виходити на нові види комісійних доходів, займаючи нові ніші в банківській сфері.

Таким чином, управління прибутком банку полягає в отриманні відповідей на три найважливіші питання, які визначають можливість і перспективність подальшого розвитку банку: яким є нинішнє становище банку; яким має бути становище банку у майбутньому; яким чином бажане становище буде досягнуте.

Банк має постійно здійснювати планування прибутку, використовуючи дані майбутніх періодів, контроль за дотриманням планів та швидко, своєчасно реагувати на факти, що сигналізують про порушення запланованого. Саме це дозволить банку ефективно функціонувати на ринку банківських послуг.

Прогнозування фінансових результатів діяльності банків

У сфері банківського менеджменту в межах різних методів прогнозування доводиться аналізувати показники діяльності комерційних банків. Специфіка концептуальних моделей управління банківськими ресурсами зумовлює важливість результатів прогнозування для повсякденної практичної діяльності [86].

Можна виділити два підходи до вирішення завдань фінансово-економічного прогнозування.

Перший підхід пов'язаний з установленням причинно-наслідкового механізму, тобто визначенням чинників, що зумовлюють формування прогнозованого показника і прогноз яких відомий.

Прибуток як внутрішнє джерело приросту банківського капіталу

У сучасних умовах функціонування банків виникає потреба зміни підходів до ведення банківського бізнесу. Уміле керування передбачає, що, приймаючи будь-яке рішення, керівництво банку має зважити його вплив на кінцеві результати діяльності. Прибутки або збитки, що отримані банком, - показники, які концентрують у собі результати різноманітних пасивних і активних операцій банку та відображають вплив усіх чинників на діяльність банку.

Розмір прибутку банку важливий для всіх, хто бере участь в економічному процесі. Інвестори зацікавлені у прибутку як нормі доходу на вкладений капітал. Позичальники зацікавлені в достатності банківського прибутку, тому що спроможність банку надавати позики залежить від розміру і структури капіталу, а прибуток - це одне з основних його джерел. Обсяг прибутку банківської системи загалом забезпечує її надійність, гарантує безпеку вкладів і наявність джерел кредиту, від яких залежать споживачі банківських послуг.

Поняття прибутку в економічній системі пов'язане з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися з поняттям валового доходу, який за індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії: доходи від капіталу, від землі та від праці. Вважалося, що кожен із видів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані послуги в народному господарстві.

Це добре розуміли представники класичної школи, які брали до уваги історичний і юридичний факт володіння тим чи іншим капітальним майном, землею або капіталом (засобами виробництва, матеріалами, коштами) як основу вирішення питання про походження прибутку. А. Сміт і Д. Рікардо виокремили поняття прибутку в особливу економічну категорію, яку досліджували в тісному зв'язку з процесом накопичення капіталу, з факторами зростання суспільного багатства [266].

У різні часи прибуток трактувався як: закономірний результат продуктивності капіталу; винагорода капіталістові за його діяльність і ризик; частина неоплаченої праці найманого робітника. Пояснення джерел виникнення прибутку набуло розвитку в різноманітних напрямах подальших теорій прибутку. Позиція вчених щодо джерел виникнення прибутку формувалася здебільшого залежно від їхніх поглядів на закони виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Спираючись на досягнення класичної школи, під впливом теорії продуктивності капіталу, а також концепції граничної корисності на рубежі ХІХ-ХХ століть склалася неокласична теорія прибутку. Вона мала подвійне тлумачення. З одного боку, Дж. Б. Кларк, Л. Вальрас вважали, що прибуток -це винагорода, ціна одного окремого фактору виробництва - капіталу, не враховуючи винагороди за інші фактори - землю, працю. З другого боку, А. Маршал розглядав прибуток як комплексний дохід підприємця від усіх факторів виробництва. Особливим чинником, який мав вплив на розвиток неокласичної теорії прибутку, був ризик, оскільки будь-яка форма розміщення капіталу завжди пов'язана з невизначеністю. Поняття ризику у працях І. Фішера, Г. Мюрдаля, Е. Лундберга, Ф. Найта досліджується як важливий розрахунковий показник, що використовується для аналізу прибутку в умовах недосконалої конкуренції і надприбутків. При цьому сам прибуток характеризується або як винагорода підприємцю за певний ризик його діяльності, або як розходження між очікуваними і фактично отриманими доходами [266].

У ринковій економіці низький ризик пов'язаний із низькими доходами, що вищий рівень ризику, то можливі більші доходи. Якщо йдеться про вкладання грошей в різні об'єкти з однаковою віддачею, то привабливішим буде найменш ризиковий проект. Інвестор має отримувати компенсацію за ризик. У публікаціях останніх років російський вчений І. А. Бланк одним із перших використовує поняття співвідношення ризику і доходу у своєму визначенні прибутку. На думку вченого, прибуток - це втілений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності та є різницею між сукупними доходами і сукупними витратами у процесі здійснення цієї діяльності [47].

Таким чином, прибуток є різницею між доходами, отриманими банком за відповідний період унаслідок своєї діяльності, і витратами, здійсненими за той самий період для забезпечення цієї діяльності.

Водночас стратегічною метою діяльності банку є максимізація його ринкової вартості (ринкової оцінки власного капіталу). На зміну ринкової вартості капіталу впливають два основні чинники - чистий прибуток і рівень ризику банку. Вартість акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат у майбутньому або за сталої прибутковості знижується рівень ризику, який бере на себе банк.

Менеджери банку повинні працювати, маючи на меті збільшити майбутні доходи банку чи знизити ризикованість операцій, аби підвищити вартість акцій банку. Отже, всі управлінські рішення у сфері управління діяльністю банку мають оцінюватися за співвідношенням прибутків і ризиків.

Таких поглядів на мету діяльності банку дотримується більшість зарубіжних учених. Так, П. Роуз наголошує: «Максимізація вартості акціонерного капіталу банку є ключовим завданням, яке повинно мати пріоритет над іншими» [199]. Дж. Сінкі зазначає: «Метою банку має бути максимізація його власного капіталу» [210].

Серед вітчизняних вчених вагомий внесок у розробку теоретичних положень та методичних підходів з цієї тематики зробила Л. Примостка [189; 190; 192]. Розглянувши залежність між прибутком і ризиком, Л. Примостка зазначає: «Ринкова оцінка вартості банку підвищується за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості. Тому вибір стратегій управління фінансами банку незначний - їх дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга - має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків» [190].

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю і ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки - це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найкращими управлінськими рішеннями слід визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку і ризику, оскільки саме цей механізм працює на ринку.

Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази, і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні. У банківській практиці використовують два методи поповнення капіталу: метод внутрішніх джерел поповнення капіталу і метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази не розширює кола власників, а отже, дозволяє зберегти чинну систему контролю за діяльністю банку й уникнути зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам, достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створювати проблеми під час залучення капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, котра максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати капітал у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання сталого рівня дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують на виплату дивідендів за акціями. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності.

Перевагами методу внутрішніх джерел поповнення капіталу є: незалежність від кон'юнктури ринку; немає витрат на залучення капіталу зовні- простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший; немає загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів. Недоліками цього методу є: - повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків; - виникнення проблем зменшення дивідендів; - повільне нарощування капіталу. Банки повинні планувати свою діяльність щодо поповнення капіталу.

Процес планування має включати такі етапи: розроблення загального фінансового плану діяльності банку; - визначення величини капіталу, потрібної для розширення активних операцій, підвищення їхньої ризикованості (якщо банк проводить агресивну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду; визначення величини банківського капіталу, який може бути залучений банком за рахунок нерозподіленого прибутку.

На підставі розглянутого можна зазначити, що прибуток банку є внутрішнім джерелом його розвитку. Тому управління прибутком слід розглядати як важливу складову банківського менеджменту, мета якої полягає вмаксимізації прибутку за допустимого рівня ризиків.

Утім, варто підкреслити, що банківська діяльність -це комплекс взаємопов'язаних господарських процесів, які залежать від численних факторів. А отже, рівень прибутковості визначається як внутрішніми (ендогенними), так і зовнішніми (екзогенними) факторами. Перші прямо залежать від організації роботи банку, другі - від зовнішніх умов. Цим поділом, на нашу думку, доцільно керуватися, моделюючи фінансово-господарську діяльність та здійснюючи комплексний пошук резервів для підвищення ефективності роботи банку та максимізації його прибутку.

Фактори максимізації банківського прибутку

Внутрішні фактори поділяються на дві підгрупи: соціальні й економічні. До соціальних належать соціальна компетенція менеджерів банку, підвищення кваліфікаційного рівня його працівників, поліпшення умов їхньої праці та життя. Все це забезпечує ефективну роботу персоналу, а отже - більш якісне обслуговування клієнтів. Успішна робота банку суттєво залежить від політики, якою він керується у виборі концепції власного розвитку, від характеру його діяльності, продукту, який він пропонує ринку (видів кредиту, спектра платних послуг тощо). Це так звані внутрішньобанківські економічні фактори, серед яких важливим є оптимальне розміщення банківських коштів у різні види активів. При цьому корисним засобом для одержання максимального прибутку є ретельне зіставлення граничних витрат на залучення коштів із гранично можливими доходами від активних операцій. Останнє означає, що банківські ресурси використовуватимуться ефективніше: зменшуватимуться видатки на формування грошових ресурсів і збільшуватиметься дохідність активів.

Щодо впливу на фінансову стійкість і результативність роботи банку визначальними внутрішніми факторами є концепція його розвитку та внутрішня економічна політика. Вони мають обумовлювати такий розподіл активів і таке формування пасивів, які б забезпечували:

- достатній ступінь надійності, що проявляється в розумному розподілі активів за функціональними групами на умовах строковості;

- достатній ступінь ліквідності, що виражається в управлінні портфелем активів на умовах строковості;

- достатній рівень рентабельності, що проявляється у максимізації прибутків від активних операцій та одночасній мінімізації витрат на залучення банківських ресурсів.

Вирішальне значення для прибутковості банку має забезпечення взаємозв'язку між управлінням активами і управлінням пасивними операціями. При цьому важливо зважати не тільки на загальний обсяг прибутку, а й на структуру його розподілу, особливо на ту частку, яка спрямовується на розширення і вдосконалення операцій та банківських технологій, сучасне комп'ютерне, інформаційно-програмне забезпечення, рекламну та маркетингову діяльність, зниження затрат і підвищення якості обслуговування. Крім того, слід враховувати, що прагнення збільшити прибуток та необхідність вести конкурентну боротьбу в галузі фінансових послуг в умовах перехідної економіки веде до зростання ризиків. їх подоланню сприяє дотримання банком нормативів ліквідності, його спроможність формувати відповідні обов'язкові резерви на випадок можливого дефіциту платіжних ресурсів та резерви власного капіталу для відшкодування невиправданого ризику активних операцій, зокрема для покриття збитків за кредитами.

Забезпечити фінансову стабільність та ефективність діяльності банку можна за умови дотримання таких принципів структуризації активів і пасивів:

- конвертування фінансових коштів і цінних паперів, що не приносять доходів, у грошові кошти й високоліквідні прибуткові активи;

- скорочення витрат, не пов'язаних із забезпеченням відтворення обігових коштів, розширення кількості операцій та банківських послуг;

- негайний продаж тих активів, які в даній кон'юнктурній ситуації фінансового ринку виявляються непотрібними чи нерентабельними;

- професіоналізм у проведенні операцій із купівлі-продажу валютних коштів з урахуванням кон'юнктури всіх світових відкритих валютних ринків, а не лише місцевого, як це робиться в Україні;

- блокування переходу частини активів у дебіторську заборгованість та її скорочення шляхом продажу банкам, які здійснюють факторингові операції;

- участь у перерозподілі високоліквідних високообігових активів як у самому банку, так і між банками.

Однак прибутковість діяльності банку залежить не лише від внутрішніх, а й від зовнішніх факторів, які включають такі аспекти:

ринкові - економічні умови господарювання, рівень техніки й технології, реальні доходи населення, довіра суб'єктів господарювання та приватних осіб до банківської системи, демографічні чинники (зростання кількості населення), структура ринку, конкуренція та пропозиція і попит на кредит, потенційна кредитоспроможність позичальників, ціна кредитних ресурсів;

адміністративні - важелі державного регулювання, фінансова, грошово-кредитна та податкова системи, механізм розподілу прибутку тощо.

Серед зовнішніх факторів можна виділити ті, які мають найістотніший вплив на фінансову стійкість банку та його дохідність.

Так, особливе значення для успішної діяльності банку має фаза економічного циклу, в якій перебуває країна. У період кризи загалом знижуються доходи суб'єктів економічної діяльності, відносно і навіть абсолютно скорочуються масштаби прибутку підприємств, у тому числі й банків (унаслідок погіршення структури розміщення активів). Усе це призводить до зниження ліквідності та надійності. Далі у період кризи зростає кількість неплатежів, а отже, й кількість банкрутств банківських установ.

Суттєво впливає на фінансову стійкість і прибутковість також рівень, динаміка та коливання реальних доходів юридичних і фізичних осіб. Від цього, зокрема, залежить стійкість депозитної бази банку. У свою чергу, рівень реальних доходів населення залежить від фази економічного циклу. Крім того, у банківській сфері зростає як міжбанківська конкуренція, так і конкуренція банків із різноманітними фінансово-промисловими групами, корпораціями, інвестиційними фондами та компаніями, страховими і пенсійними фондами, кредитними спілками тощо. Гострота конкурентної боротьби - важливий фактор впливу на прибутковість банківської діяльності. Серйозними макроекономічними чинниками фінансової стабільності є грошово-кредитна і податкова політика, рівень розвитку фінансового ринку, страхової справи та зовнішніх економічних зв'язків; істотно впливає на неї і курс валют.

Фінансова стійкість і рівень прибутковості банків залежать також від загальноекономічної стабільності, що особливо відчутно впливає на діяльність вітчизняних банків. Розглядаючи фінансову стабільність і дохідність банку, слід також враховувати ставлення держави до банківської сфери, принципи державного регулювання банківської діяльності. Одним із найнесприятливіших факторів, які дестабілізують фінансове становище в Україні, є інфляція [47].

Порівнюючи вплив внутрішніх і зовнішніх факторів на можливості максимізації банківського прибутку, можна зробити висновок, що недостатній ступінь конкуренції на ринку та неминуче у перехідний період підвищення ризику неповернення коштів за багатьма активними операціями вносять корективи у схему формування і розподілу фінансових ресурсів банку. За таких умов підвищену увагу слід приділити механізмові управління банком: прогнозуванню (кон'юнктури кредитного ринку, цін на кредитні ресурси, попиту на кредит), плануванню (заходів щодо зменшення витрат, підвищення якості банківських послуг і конкурентоспроможності банку) та вибору розумної банківської стратегії (оптимізація структури балансу, формування кредитної, інвестиційної політики, моніторинг позичок тощо). Досконале управління банком дасть змогу досягти бажаних результатів у банківській діяльності. Управління прибутком банку здійснюється через систему елементів управління, тісно пов'язаних між собою. В економічній літературі є розробки стосовно окремих складових управління прибутком банку [37; 90; 129; 130; 134; 220].

Аналіз зазначених праць дає змогу зробити висновок про те, що питання управління прибутком банку не розглядається в цілісній системі об'єктів і функцій управління. Вивчається управління або лише окремих складових системи управління прибутком (доходів, витрат), або не розглядається у взаємозв'язку всіх функцій управління.

Інші вчені зводять управління прибутком банку або окремими складовими до аналізу показників (доходів, витрат, прибутку, норми прибутку на капітал, рентабельності, прибутковості окремих банківських продуктів, клієнтів, ринків), що не охоплює всього процесу управління [84; 89; 101; 120].

На нашу думку, доцільно виділити такі основні блоки управління прибутком банку:

- визначення підрозділів банку, що беруть участь у процесі управління прибутком;

- планування доходів, витрат і прибутку банку;

- застосування способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності;

- визначення методів поточного регулювання прибутку.

Управління прибутком банку здійснюється на різних рівнях: на рівні банку загалом (макрорівень) і на рівні окремих напрямів його діяльності, конкретних банківських продуктів, окремих робочих місць, взаємин із клієнтом (мікрорівень). Зміст окремих елементів управління рентабельністю банківської установи має свою специфіку стосовно перерахованих рівнів.

В управлінні прибутком банку беруть участь різні його підрозділи: керівні органи, департаменти, управління, відділи. До їх числа належать, по-перше, функціональні підрозділи, тобто управління і відділи, що прямо беруть участь у проведенні активних і пасивних операцій банку. По-друге, до числа підрозділів кредитної організації, що беруть участь в управлінні прибутком, належить казначейство або інше зведене управління. Третім підрозділом банку, що бере участь в управлінні прибутком, є бухгалтерія. Нарешті, до четвертого підрозділу слід віднести службу внутрішнього контролю.

Планування доходів, витрат і прибутку банку як елемента управління рентабельністю банку на макрорівні включає такі напрями: складання планового балансу доходів і витрат банку в рамках бізнес-плану, планування на його основі достатньої процентної маржі, складання кошторису доходів і витрат банку, прогнозний розрахунок норми прибутку на активи і власний капітал, планування розподілу прибутку.

Водночас потрібно використовувати такі методи оцінки та регулювання прибутковості банку: структурний аналіз доходів, витрат і джерел формування прибутку (фінансового результату), аналіз динаміки і співвідношення темпів зростання доходів і витрат банку, оцінка результатів діяльності на основі системи фінансових коефіцієнтів, факторний аналіз показників дохідності та прибутковості банку.

Метою структурного аналізу є виявлення основних видів доходів і джерел прибутку для оцінки їх надійності і можливості збереження в майбутньому. Структурний аналіз витрат банку дозволяє виявити сфери діяльності, що негативно впливають на загальний фінансовий результат. Структурний аналіз доходів, витрат і джерел формування прибутку дає інформацію для оцінки ефективності роботи банку з кількісних і якісних позицій, на її основі ухвалюються рішення про зміни напрямів активних і пасивних операцій, які будуть сприяти максимізації прибутку та захисту банку від ризику. Для оцінки рівня прибутковості банку використовується система коефіцієнтів: коефіцієнти процентної маржі, рівнів непроцентних доходів і витрат, співвідношення непроцентної і процентної маржі, стабільних доходів на 1 гривню активів, частки дивідендів у доходах, витрат на 1 гривню активів, коефіцієнти спреду і посередницької маржі, показники прибутковості активів і власного капіталу, прибутку на одного працівника.

Факторний аналіз рівня прибутковості банку дозволяє деталізувати причини її зміни, а на цій основі конкретизувати прийняття управлінських рішень. Він застосовується для виявлення основного чинника зміни показника прибутковості.

Важливим елементом у системі управління прибутком є її поточне регулювання. Оцінка рівня прибутковості банку дозволяє оцінити ступінь надійності банку і виділити основні чинники, від яких вона залежить. У свою чергу, ці чинники визначають переважні методи поточного регулювання прибутку. Методи поточного регулювання прибутку банку включають регулювання процентної маржі; управління безпроцентним доходом на основі контролю за його рівнем, стабільністю джерел, їх диверсифікацією, вивчення ринку послуг; регулювання структури і рівня поточних безпроцентних витрат; відстеження «критичних точок» падіння рентабельності банку.

Отже, система управління прибутком банку включає: визначення функцій підрозділів, що беруть участь в управлінні прибутком; планування доходів, витрат і прибутку банку; вибір способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності; визначення методів поточного регулювання прибутку. Специфіка змісту цих елементів залежить від того, на якому рівні здійснюється це управління: на рівні банку, окремих напрямів його діяльності, конкретних банківських продуктів, робочого місця або взаємин із клієнтом. Це в підсумку зумовлює потребу більш докладно розглянути питання щодо оцінки, планування та прогнозування прибутку банку

Стратегічне управління прибутковістю банку

Операційна діяльність, положення на ринку, взаємини з клієнтами, загальна репутація і т.д. - усе це через складну систему фінансових показників трансформується в узагальнююче поняття фінансового стану банку. Оцінюючи будь-який банк, експерти оперують саме фінансовими показниками, визначаючи нинішній і перспективний фінансовий стан, що за умов розвиненого фондового ринку перетворюється в найбільш доступний і водночас найбільш загальний фінансовий показник - ринкову вартість банку, що утворена ринковим курсом акцій, помноженим на емітовану кількість акцій. При розробці цієї стратегії, вони оперують різними фінансовими інструментами (наприклад, системою бюджетування) і складають фінансовий план (бюджет), що враховує кожний вид діяльності банку по кожному його підрозділу. За рахунок такого механізму відбувається узагальнення і перетворення різних за своєю природою показників діяльності у фінансові показники [14],[18].

Аналіз виконання стратегічних планів значної кількості банків усіх сфер діяльності, проведений західними фахівцями, дав несподівані результати, узагальнити які можна двома твердженнями: результат впровадження місії і стратегії банку в практику незначною мірою залежить від якості самої стратегії, а найбільше - від якості її реалізації;

- базування методики оцінки ефективності діяльності банку виключно на фінансових показниках не забезпечує майбутньої економічної цінності банку.

Перше твердження підкріплюється такими фактами: на початку 1980-х років менш ніж 10% якісно сформульованих стратегій було реально виконано; практично 70% компаній мають справу з проблемою неякісної реалізації стратегій, а не низької якості стратегій.

Аналізуючи дану проблему більш детально, фахівці виявили, що основною причиною невдач при реалізації стратегій є не відсутність прагнень чи спроб їх виконувати, а суттєве зростання вимог до компаній, які оперують на сучасному ринку. Зокрема, проведене експертами інституту Вгоокіп§8 дослідження показало, що на початок 1980-х років балансова вартість матеріальних активів складала 62% від загальних активів банків, на початку 1990-х років цей показник зменшився до 38%, а на початок 2000-х років знаходиться в межах 10-15%.

У результаті зниження значущості матеріальних активів у функціонуванні банків відбувається процес суттєвого підвищення значущості нематеріальних активів і відповідно процесів, що пов'язані з ними, -безперервне впровадження нових технологій операційної діяльності та інноваційних підходів управлінської діяльності, впровадження ефективної мотивації персоналу, використання ефективних інформаційних систем для автоматизації практично всіх операцій, запровадження комплексних систем менеджменту відносин з клієнтами і т.д.

При цьому стратегія банку як курс, який вона обрала на найближчий доступний для огляду проміжок часу, набуває нового значення. Саме її виконання забезпечує успіх компанії у майбутньому, а відхилення від її використання, відмова від досягнення встановлених пріоритетів чи зменшення темпів розвитку та впровадження інновацій обов'язково супроводжуються послабленням ринкової позиції і відразу негативно впливають на досягнення бажаних фінансових показників, ф в найгіршому випадку - приводять банк до банкрутства.

Таким чином, стратегія стає безпосереднім інструментом ведення бізнесу, а вимоги до ефективності використання цього інструменту постійно зростають.

Оскільки, прибуток банку є внутрішнім джерелом його розвитку. Тому стратегічне управління прибутковістю банку - важлива складова частина банківського менеджменту, мета якої полягає в максимізації прибутку при допустимому рівні ризиків і забезпеченні ліквідності балансу.

Сутність стратегічного управління прибутковістю банку полягає в отриманні відповіді на три найважливіших питання які визначають можливість і перспективність подальшого розвитку будь-якого банку: якою є нинішня прибутковість банку; якою має бути прибутковість банку у майбутньому; яким чином бажана прибутковість буде досягнута.

Для того, щоб дати відповіді на ці питання управлінці банку розробляють так звану поточну ситуацію, у якій знаходиться банк перш ніж визначати напрямки подальшого розвитку. Це потребує формування необхідної інформаційної бази, яка б забезпечувала процес прийняття стратегічних рішень відповідними даними для аналізу.

Друге питання відображає таку важливу особливість стратегічного менеджменту як орієнтація на майбутнє. Для відповіді на нього необхідно чітко визначити цілі, які має досягти банк.

Третє питання стратегічного менеджменту пов'язане з реалізацією обраної стратегії під час якої може відбуватися коригування двох попередніх етапів.

У сучасних умовах стратегічне управління прибутками банку, націлене на збільшення сьогоднішніх уподобань клієнтів, що стала результатом використання виключно фінансових показників як інструмента при розробці фінансової стратегії може привести банк до втрати лідируючого положення і навіть до критичного стану.

Використання лише фінансових показників при розробці фінансової стратегії банку може означати, наприклад, його перехід виключно на спекулятивні операції. Приклад подібної хибної стратегії - криза 1998 року в Росії, коли внаслідок урядового дефолту збанкрутувала значна кількість банків, адже величезна кількість банків займалася переважно спекулятивними операціями, граючи на ринку облігацій внутрішнього урядового займу, незважаючи на той факт, що експерти передбачали підвищену ризиковість даного виду операцій [59], [69].

Іншим напрямком неправильно обраної фінансової стратегії для банку може бути орієнтація на залучення депозитів за будь-яку ціну і за будь-яких умов. Дійсно, чим більшою є депозитна база банку, тим кращими є більшість його фінансових показників, однак банк має не просто обрати курс на поліпшення фінансових показників, він має визначити і те, яким чином слід здійснювати даний процес. Якщо банк буде залучати депозит в той час, як в економіці відбувається спад, коли попит на банківські кредити надзвичайно низький, то він ризикує розплачуватися перед вкладниками в момент повернення вкладів власними коштами, що приведе до його кризового стану.

Звичайно, банк не може відмовитися від залучення депозитів за умов спаду в економіці, але має зробити це більш розумно, максимально знизивши відсоткові ставки по низ та запропонувавши клієнтам найбільш тривалі строки вкладень. Даний підхід не призведе до поліпшення фінансових показників банку в короткостроковій перспективі, однак, принаймні, не спричинить їх зниження в довгостроковому періоді.

Таким чином, для вирішення двох зазначених проблем (низька ефективність виконання стратегій і неможливість використання для аналізу лише фінансових показників) необхідно:

- по-перше, приділити максимум уваги процесу виконання стратегії, забезпечивши доведення її до безпосередніх виконавців, а не лише до керівного персоналу;

- по-друге, при розробці фінансової стратегії обов'язково брати до уваги не лише фінансові показники, а й інші, що також характеризують діяльність банку.

Стратегічне управління прибутком банку здійснюється через систему елементів управління, тісно пов'язаних між собою. В економічній літературі є розробки стосовно менеджменту окремих складових системи стратегічного управління прибутком банку [14], [18]. Аналіз зазначених праць дає змогу зробити висновок про те, що питання прибутку банку не розглядаються в цілісній системі.

На нашу думку, необхідно виділити наступні основні блоки стратегічного управління прибутком банку: визначення підрозділів банку, що беруть участь у процесі управління прибутком; планування доходів, витрат і прибутку банку; застосування способів оцінки рівня прибутковості банківської діяльності; визначення методів поточного регулювання прибутку.

Стратегічне управління прибутковістю банку здійснюється на різних рівнях: на рівні банку в цілому (макрорівень) і на рівні окремих напрямків діяльності банку, конкретних банківських продуктів, окремих робочих місць, взаємин з клієнтом (мікрорівень). Зміст окремих елементів управління рентабельністю банківської установи має свою специфіку стосовно перерахованих рівнів.

В управлінні прибутковістю банку беруть участь різні його підрозділи: керівні органи, департаменти, управління, відділи. До їх числа відносяться, по-перше, функціональні підрозділи, тобто управління і відділи, що прямо беруть участь в проведенні активних і пасивних операцій банку. По-друге, до числа підрозділів кредитної організації, що беруть участь в управлінні прибутком, відноситься казначейство або інше зведене управління. Третім підрозділом банку, що бере участь в управлінні прибутком, є бухгалтерія. Нарешті, до четвертого підрозділу слід віднести службу внутрішнього контролю.

Для успішної реалізації стратегії управління прибутковістю банку необхідно керуватися такими принципами, які можна вважати ключовими факторами успіху виконання стратегії: універсальність діяльності банку, виконання всіх основних видів банківських операцій, обслуговування різних сегментів економіки; зважений баланс дохідності й ризикованості виконуваних операцій; максимізація прибутків при забезпеченні надійності вкладання коштів; суворе дотримання нормативів банківської діяльності, інструкцій і вимог НБУ, "чистота" ведення банківського бізнесу; орієнтація на клієнтів, що представляють середній вітчизняний бізнес; реалістична експансія: поступове нарощування масштабів діяльності, зміцнення позицій у банківському секторі на основі надійних (малоризикованих) проектів розвитку; активна участь у програмах стратегічного кредитування підприємств сфери інтересів акціонерів; розширення інструментальних можливостей банку як за рахунок внутрішнього технологічного вдосконалення, так і за рахунок розвитку бізнесу, технологічно пов'язаного з банком (створення холдингу).

Розвиток банку пов'язаний з розширенням обсягів та оборотів фінансових операцій, збільшенням кількості клієнтів. У довгостроковій перспективі розвиток є неодмінною передумовою забезпечення належної рентабельності. З метою отримання прибутку банк постійно оперує залученими коштами фізичних і юридичних осіб, обсяг яких у десятки разів перевищує його власний капітал. Тому важливо розглянути основні чинники, що впливають на попит і пропозицію в межах ринку кредитних ресурсів: обсяг грошової маси і швидкість обігу грошей; рівень інфляції та інфляційні очікування економічних суб'єктів; співвідношення у структурі залучених коштів комерційних банків строкових депозитів і вкладів до запитання; стан виконання державного бюджету; ринок цінних паперів, зокрема ринок державних боргових зобов'язань; інструменти державного регулювання (рівень облікової ставки, норми обов'язкового резервування залучених коштів, порядок і розмір плати за використання комерційними банками коштів державного і місцевих бюджетів тощо.

Керівництво банку повинно бути зосереджене на вдосконаленні стратегічного управління прибутковістю банку. Якби банки сьогодні відрегулювали свою дивідендну і процентну політику, то потенційні інвестори були б зацікавлені стати спочатку співвласниками, а потому і вкладниками того чи іншого банку. Така ситуація спричинила би прагненням підтримувати на необхідному рівні капіталізацію шляхом скорочення проблемних кредитів і переходу до обережної кредитної політики. Тоді банки водночас не забували й про прибуток, адже акціонери створюють їх сам задля цього.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що якісна розробка і чітке формулювання стратегії управління банком не виступає гарантом досягнення декларованих у ній цілей. Для того, щоб досягти цілей (збільшення прибутковості), зазначених у стратегії управління прибутками, необхідно сфокусуватися одночасно на процесах перетворення декларованих цілей у реальні дії та використання комплексних і взаємопов'язаних показників для оцінки ефективності діяльності банку. Адже сучасний банк -це, без сумніву, цілісна багаторівнева система. Фінансова стратегія є лише одним із елементів, що утворюють загальну систему управління банком.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему