регистрация /  вход

Правочини та їх види (стр. 1 из 8)

Тема курсової роботи: «Правочини та їх види»


ПЛАН

ВСТУП .. 3

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ .. 7

1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві7

1.2.Види правочинів. 11

РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ .. 15

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів. 15

2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів25

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ .. 31

3.1. Сутність та загальні засади правових наслідків недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів. 31

3.2. Правове регулювання нікчемних правочинів. 33

ВИСНОВКИ .. 37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ .. 39


ВСТУП

Актуальність дослідження . Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загаль­них вимог, додержання яких є необ­хідним для забезпечення його чинності (п.4 ст.203 ЦК України 2003р.[1] ). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знан­ня про вказану правову категорію.

Багато відомих учених-цивілістів, такі як І.Новицький, Г.Амерханов, Н.Рабинович, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагинський, В.Вітрянський та інші займалися науковою роз­робкою загальних та/або спеціальних проб­лем, пов'язаних з правочинами.

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного ви­значення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології). Ця проблема, у свою чергу, призводить до неоднозначного, непослідов­ного тлумачення й застосування чинного законодавства, неможливості дослідження правочину.

Перші норми про правочин мож­на знайти вже у римському цивільному пра­ві. Так, римські юристи за формою розріз­няли правочинивербальні талітеральні .

Внаслідок рецепції римського права за­значені вище види правочину було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США. У середині XIX ст. розроблені римлянами по­ложення про правочин були привезені Д.Мейєром у Росію. Проте Д.Мейер розробив власний підхід до розуміння правочину та його форми і на відміну від римських правників розглядав правочин та його форму не як спосіб фікса­ції, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин [2] .

Пізніше таку позицію було підтримано іншим відомим дореволю­ційним цивілістом, професором Г. Шершеневичем [3] .

У радянські часи вчені продовжували дискусію щодо поняття правочину, його видів, а також співвідношення форми правочину зі способом волевиявлення. У процесі диску­сії сформувалися дві принципово різні точ­ки зору на цю проблему. Більшість, а саме І.Новицький, В.Толстой, Ф.Хейфец, Я.Купік, Е.Ейдинова, О.Садиков, О.Красавчиков намагалися продовжити справу Д.Мейера та Г. Шершеневича і відстояти позицію, згід­но з якою підправочином та його формою слід розуміти форму вираження волі.

Інші вчені, такі як О.Іоффе, О.Пуш­кін та В.Шахматов, були прихильниками римського під­ходу до правочину та його форми і розуміли під неюспосіб фіксації волі.

Не знала наука цивільного права і єди­ної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли сло­весну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.

Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., роз­різняла такі її види як усну та письмову(просту та нотаріальну) [4] . Причиною такої ситуації була від­сутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням фор­ми правочину.

90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями внауковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.

Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до то­го, що до ЦК 2003р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963р. Як і раніше, ЦК України не містить визна­чення форми правочину, чітко не визна­чає способи вираження волі. Проте з ог­ляду на предмет дослідження слід відміти­ти, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.

Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а три­валий час існуютьрізні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдик­ції та господарськими судами.

Головною метою даного дослідження є визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповід­ного вітчизняного та іноземного законо­давства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.

Отримане після узагальнення знання й положення теорії інфор­мації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясу­вати критерії, які будуть використані дляйого класифікації.

Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:

1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;

2) дослідити види правочинів;

3) розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;

4) проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;

5) визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.

При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження : спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.

Об’єктом дослідження є центральний інститут цивільного права – правочин, його умови дійсності та правові наслідки недодержання вимог чинного законодавства сторонами при вчиненні правочинів.

Предметом дослідження є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інституту правочину.

Дана робота має відповідну структуру : вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.


РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві

Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року [5] .

Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стат­тя 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідно­син, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».

Вважається, що цей термін є найбільш вда­лим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з інши­ми особами.

Фактично положення про правочини (ст.202-250 ЦК України) [6] поширюються і на гос­подарські правовідносини, однак в Господар­ському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується [7] . Це можна поясни­ти тим, що господарські відносини передбача­ють, як правило, укладання договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст.207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст.208 ГК України - «Наслідки визнання гос­подарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність пра­вочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний ін­ститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст.ст.41 - 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року - 35 (ст. ст. 202 - 236).

Деякий час серед юристів-практиків існува­ла певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші - на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юри­дичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі – правочин [8] .

Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан­ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра­вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.


Дарим 300 рублей на твой реферат!
Оставьте заявку, и в течение 5 минут на почту вам станут поступать предложения!
Мы дарим вам 300 рублей на первый заказ!