регистрация / вход

Римська держава Ё цивЁльне право шпаргалка

Визначення та предмет РЦП. З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно назива­ються

Визначення та предмет РЦП.

З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно назива­ються правовими відносинами. Значна частина правових відно­син виникає з приводу створення, набуття, відчуження, ви­користання, передачі різноманітного ма йна тощо. Це май­нові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулю­ються за сучасних умов різними галузями права. В основному майнові відносини складаються між людьми, що не залежать один від одного, тобто між рівними сторо­нами. Жодна з них не може примушувати іншу до певної поведінки; вони автономні, не підпорядковані одна одній і виступають в обороті як самостійні і рівні між собою. В су­часній науці цивільного права цей спосіб регулювання май­нових відносин називають методом юридичної рівності сторін. Якщо майнові відносини виникають між такими рівними сторонами, вони регулюються нормами цивільного права. Отже, поняття сучасного цивільного права можна визна­чити як сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обороту методо й юридичної рівності сторін. Сучасне цивільне право регулює також деякі особисті немайнові відносини. Майнові відносини, що складаються в сфері матеріально­го виробництва і наступного обороту товарів, транспорту-вання вантажів, будівництва різноманітних споруд та їх ре­монту, побутового обслуговування населення тощо, регулю­ються цивільним правом і називаються цивільно-правовими. Значення цивільного права в житті кожного індивіда, кож­ної організації та суспільства в цілому надзвичайно велике. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей Саме цим пояснюється пильна ува­га юристів до цивільного права з найдавніших часів і до на­ших днів. Юрист, який досконало не опанував цивільне право, не може вважати себе освіченим правознавцем.

Джерела пізнання римського приватного права

Джерелами пізнання римського приватного права є чис­ленні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знай­дених в різних частинах Римської імперії, внаслідок архео­логічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правлін­ня відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатус-кон-сульту.Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті.Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків, граматиків (Варрона, Феста, Вале­рія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них писав про землекористування, інший (Цицерон) бага­то виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав кар­тини римської судової практики. Великий інтерес станов­лять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).

Види конституцій імператорів (рос)

Принимают силу источника права с конца 1 века. Виды- эдикты, сод. императивные постановления. Декреты- решения по суд. делам. Рескрипты- толкование законов. Мандаты- инструкции чиновникам по осущ. правосудия и управления. Эдикты и мандаты уходили вместе с принцепсом. Во 2 в. конст. принимают знач. как бы законов. В эпоху доминанта конст.= ед. закон.

Конкубінат.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чо­ловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочас­ний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особ­ливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського стано­вища і соціального стану свого фактичної о чоловіка та ін

Система римського приватного права.

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: цивільне право; право на­родів; преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугу­бо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим фор­малізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкну­того характеру. Основним джерелом були Закони XII таб­лиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до н.е.).Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо роз­вивалося. Його норми перестали відображати соціально-еко­номічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінюва­лися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тота­літаризму. Цивільне право не здатне було регулювати май­нові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жва­ву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами. Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав заво­йовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Се­редземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зво­ротний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна сис­тема римського приватного права — право народів як різно­вид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю об­тяжливого формалізму і національної обмеженості, власти­вих римському цивільному праву. Названі системи існували і розвивалися паралельно, прони­каючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивіль­ного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяль­ності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадя­нами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездат­ності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

Єманципація .

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька.

Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

.

Система державного суду. Понятя суду, судового процесу.

Здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану рабів. Завдяки розподілу праці охоро­на інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права пуб­лічного і права приватного. Справи, що стосувалися інте­ресів держави, розглядалися публічним судом. Майнові спори належало розглядати в цивільних судах. Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом , який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального зло­чину розглядалися в порядку кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу. Особа, що вважала своє майнове право порушеним і звер­талася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов. — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді. Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до ньо­го вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спря­мування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відпо­відач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгля­ду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення до­цільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

Особливості Формулярного процесу.

У другій половині періоду республі­ки Рим перетворився в могутню державу. Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль­ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обо­в'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства. Формулярний процес, як і легісакційні.й. поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріло римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявив­ся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь на­ступний період — принципат — до встановлення абсолют­ної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своє; основи приватне право. У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи ви­правдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос­тування інтенції.

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією встав­лялась демонстрація чи проскрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відпо­відача проти вимог позивача тощо. Їх мета — специфікація окремих позовів.

Легісакцінний процес.

Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. В перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу, накладанням руки, взяттям застави; вимогою про призначення судді, запрошенням відповідача до суду.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий роз­глянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засо­бами, навіть застосовуючи силу.

Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути ноіієм права, визна­вався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена. біологічна чи якась інша властивість людини, а соціаль­не явище, насіидок соилально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здат­ністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою Раб. звільнений з рабства, набуває здатності мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розгляда­ються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'ектність , у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімей­ного стану За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, пере-фіни. вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюва­тися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

Стан свободи— це головний правовий стан- є свобода — певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків:

набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство). Такі зміни дістали назву саріїіз аетіпиііо тахіта, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати. Стан громадянства відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу при-іводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський грома­дянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми і впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності. Сімейний стан поділяв вільних на дві гру­пи: осіб свого права — глави родини та осіб чужого права (регвопа аііепі .іигік). Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходили­ся під владою глави сімейства. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часному поняттю визначення правоздатності, хоча й корис­тувалися цим поняттям.

дієздатність — це здатність здійснювати юридична зна­чимі дії і відповідати за них.

Рецепція римського приватного права. Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно роз­валило колись могутню рабовласницьку імперію Стародав­нього Риму. З її падінням для римського п іава настала епо­ха забуття. На тривалий час воно ніби знікло. Його пере­стають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Про ге римське право продовжувало жити у свідомості римське о народу, підко­реного варварами. Поступово його починають застосовува­ти у відносинах між римським населенням , а потім і вивча­ти. З розвитком ремесел, торгівлі і торгови відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави зав­дяки вивченню римського права. Він став центром юрис­пруденції, що відроджувалась.

Удругій половині XIII ст. на зміну глосаторам рийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлу­маченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права. Однак римське приватне право було правом рабовласниць­кого суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було перероби­ти з урахуванням потреб нового економічного ладу, шо за­роджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від ос­нови, що його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямова­ний на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактни­ми відносинами приватної власності. Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Багато висновків, висловлювань римських юристів з ча­сом не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні презумпції (по­ложення. що не потребують доведення).

Основи римської сім”ї.

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з роз­кладанням родового ладу. Перша історична форма моно­гамії вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім глави сімей­ства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа познача­лась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права та осіб чужого права. До перших відноси­лися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систе­му правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхи­лити позов у випадку, коли за цивільним правом такий по­зов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношен­ню, яке відповідно до норм цивільного права судовому за­хисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з на­явності правової норми, а із свого еквітас. Система норм цивільного права замінюється системою по­зовів — з факту надання позову виводилась наявність матері­ального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спря­мування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки од­ним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів ви­водити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практи­кою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уваж­но слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсут­ності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприк­лад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти. суддя, встано­виш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка по­мерлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповід­но до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Формулярний процес: Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у пра­вовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегісакцій-ний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль-^_ ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того. що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обо­в'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства .

Поняття та зміст права власності (рос)

Объем и пределы права частной собственности римляне определяли посредством указания правомочий собственни­ка. Совокупность этих правомочий составляла содержание права собственности. Римский собственник имел следующие правомочия: право владения; право пользо­вания; право распоряжения; право получать доходы; право защиты. Однако со временем, заметив, что некоторые правомочия в определенной мере повторяют друг друга, римляне сужива­ют их круг. В результате отпало такое правомочие ,как право защиты , поскольку всякое право подлежит защите и выделять специальное правомочие для права собственности просто нет необходимости ; право пользования поглотило право получения доходов от вещи .Осталось лишь три правомочия — право владения, право пользования и право рас­поряжения. Поэтому право собственности называют еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права на вещь уступают ему в этом.

Право владения — это правомочие собст­венника, заключающееся в том, что собственник имеет пра­во фактически обладать своей вещью. Это означает, что вещь должна наводиться в хозяй­стве собственника, занимать в нем положение, соответству­ющее ее хозяйственному назначению. Фактическое облада­ние вещью — реальная возможность осуществления непосредственного господства над нею. Однако это свое правомочие собственник может осуществлять не только са­молично, а и передать право владения другим лицам (напри­мер, по договору), сохраняя при этом право собственности на вещь.

Право пользования— это более емкое по срав­нению с правом владения правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет право извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения от нее. Пользование вещью может осуществляться в различ­ных ( но не противоречащих закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду.

Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью:

а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам; б) пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем пользования, осуществляемый в со­ответствии с законом, практически не ограничен, кроме случаев, когда это вытекает из закона, договора или иных прав других лиц.

Право пользования вещью — наиболее важное правомо­чие собственника. В нем заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые, хозяйственные и иные по­требности. С этой целью нужная вещь и приобретается.

Право распоряжения заключалось в том, что собственник мог определять правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми дозволенными способами, завещать, устанав­ливать сервитута в пользу других лиц и т.п. Решать правовую судьбу вещи — это значит определять ее правовой статус, изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять или прекращать отношения собственнос­ти. Право распоряжаться вещью также может осуществляться в разнообразных правовых формах при одном непременном условии — оно не должно противоречить закону. В совокупности все три правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших дней) составляют содержание права собственности.

Право частной собственности — это ис­ключительное право лица владеть, пользоваться и распоря­жаться вещью в своем интересе.

Фідуціарна угода

Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сум­ління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання юбов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надава­ти позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника.

Поняття права на чужі речі (рос)

Римское право развило ряд прав на вещи с ограниченным содержанием полномочий. Обьектом этих прав служили,чужие вещи. Возникли они очень рано ,и постепенно развиваясь , образовали особую группу полномочий разного содержания. Т.е. одним из существенных ограничении права частной собственности являются права на чужие вещи, совокупность которых составляет еще одну группу вещных прав. Сущность прав на чужие вещи состоит в том, что субъект этого права получает возможность пользоваться чужой вещью или даже распоряжаться ею. Римское гражданское право знало три вида прав на чужие вещи: а) сервитуты; б) эмфитевзис и суперфиций; в) залоговое право. Наиболее древним правом на чужие вещи являются сервитуты.

Сервитуты возникли в те далекие времена, когда была общественная собственность на землю (племенная, родовая). Земельные наделы, передаваемые во владение отдельной семье, разумеется, не могли быть равноценными. И поэтому соседи компенсировали недостоющее(воду,пастбище) с помощью соседей.Однако с уста­новлением частной собственности на землю удовлетворять потребности одного участка за счет другого стало значительно труднее, а иногда просто невозможно.

Необходимо было найти более устойчивое средство вещ­ного характера. С этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, ли­шенного определенных выгод, пользоваться ими на сосед­нем земельном участке независимо от воли его собственни­ка. Такое право пользования чужой землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского сло­ва 5етге — служить. Позднее такие права получили широ­кое распространение как средство удовлетворения недоста­ющих потребностей.

Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи — эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью. Следовательно, право на чужую вещь зак­лючается не только в праве пользования, но и в праве рас­поряжения чужой вещью.

Права на чужие вещи находятся в определенной колли­зии с правом собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа огра­ничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользу­ются приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отме­нить.

Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные сервитута имели не­мало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и суще­ственно различались между собой. Личные сервитута прак­тически были неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и отчуждаться иным образом. За­метны были различия и в объеме прав. Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в не­скольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земель­ным наделом в полном объеме.

Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и получают даль­нейшее развитие.

Негаторний позов

Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності .Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійсню­вати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по їе- мельній ділянці без правової на те підстави) Як правило. відповідачем за негаторним позовом був той. хто претенду­вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю. звідси й назва позову —позов про запере­чення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

Сервітути

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за ра­хунок іншої виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло про­довжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встано­вив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Сервітутні відно­сини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми зе­мельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським. Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (пра­во провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (на­приклад, нестача або відсутність води, п ісовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). Характерна особливість римського сервітутного права виражена в тако­му афоризмі: серві­тут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій.

Спадкування за заповітом

Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди­ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим­ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.

Спадкування за законом Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називало­ся ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро­дичі, якщо вони були.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.

V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадку­вання за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — од­ночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наяв­ності спадкоємців першого до спадкування не закликали­ся. Закликання до спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявило­ся; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадку­вання закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

Поняття пакту Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист в наслідок того, що вони були неформальними. Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобевязання. не мав права потім вимагати повернення виконаного через те. що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати «голими». Проста, неформальна угода не породжувала зо­бов'язання — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не порушувати». Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй прос­тоті і доступності неформальні угоди укладалися все часті­ше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пак­ти одержали позовний захист і почали називатися «одяг­нені пакти». Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм роз­межування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) пре­торські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період рес­публіки з боку претора, треті — були визнані імперато­рами.

Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­в'язки. іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо). Юридичні факти поділяються на події та дії . Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, землетрус та інші стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але не завжди.

Дії — це факти, які настають за волею людей.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір), оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми( заповіт ). Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в) зобо­в'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а із односто­ронніх — не завжди.

Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредито­вара.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають дво­сторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захис­ту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Сторони в зобов'язанні

Особистий ха­рактер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише між кредитором і боржником Спо­чатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим ха­рактером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, мно­жинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржни­ка одна. (борж­ник один, а кредиторів кілька),

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання фізичних осіб)

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати вщ будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарним. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлен­ня зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора. а потім і боржника. Почали застосовувати особливу форму передачі зобов'­язання, яка дістала назву цесії — севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­ги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.

Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення бор­гу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувала істотного зна­чення. Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно оформленим.

Кодификация Юстиниана (роль, новели)

Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между тем законода­тельство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, консти­туций, других правовых до­кументов, что пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации все нако­пившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо пре­восходила все предыдущие. Ее отличали широкая творчес­кая основа, огромное количество источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек . Комиссии было поруче­но в первую очередь систематизировать императорские кон­ституции. Три прежние кодификации императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных (около 50) вопро­сов путем принятия новых конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали активную законо­дательную деятельность императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пе­ресмотра. Комиссия вновь его пересмотрела, обновила, при­вела в соответствие с кодификацией. В новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делит­ся на титулы с особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала наиболее ценное , привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже получили название интерполяций. Через три года работа по кодификации сочинений клас­сиков была завершена и опубликована как Дигесты, или Пандекты, Юстиниана. Дигесты, или Пандекты, представляют ;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся рим­ских юристов, в основном тех, которые имели право офи­циального толкования законов: 9200 отрывков — фрагмен­тов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному пра­ву. Одновременно комиссия осуществила переработку Ин­ституций Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под названием Институции Юстиниана . Они были подготовлены как учебное пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, ут­вердившая Институции, прямо адресуется молодежи, «жаж­дущей (изучения) законов», и подчеркивает, что Институ­ции являются «первыми элементами всей юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 ти­тулов; титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.

Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в. получила название Свода цивильного права.

Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобов´язань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообов´язкової дії, обов´язкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії.

Відмінність звичаю від звичаевочо права.

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ­ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як дже­рело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право нази­вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу. Однак і те. що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив на­род свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авто­ритетом, чим більше доведеною була відсутність необхід­ності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго за­стосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи­ном перетворившись в державну волю.

Припинення шлюбу.

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втра­та свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення пород­жує певні негативні наслідки. В імператорський період, особ­ливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною зго­дою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонароджен­ня, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з по­дружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.

Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Петіторний захист.

Володіння захищалося засобами преті рських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже доводити право­ву підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист на ивався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності) Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

Поняття і види позовів

У класичному римському праві позов є правом до­магатися через суд того, що тобі належить, тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи .Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1 Позови для поновлення порушеного майнового права.

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу.

З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

Рабська пекулія.

Рабовласники надають рабам пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо­власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко по­ширюватись. Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія

Правоздатність.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часному поняттю визначення правоздатності, хоча й корис­тувалися цим поняттям. Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав:«Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знахо­диться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не на­родилась, помре, то при розподілі спадщини має бути вра­хована частка того, хто ще не народився. Моментом народження римські юристи визнавали відділен­ня дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність мог­ла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народ­ження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювали­ся будь-які цивільно-правові правочини. Правоздатність припинялася смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засуд­ження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її пра­воздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньо­му обсязі. Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права бра­ти законний шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свобо­ди, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

Юридичні особи

Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні осо­би, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права . Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак­теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належ­них соціально-економічних умов. Не було й терміна «юри­дична особа». Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих ви­падках майно належить не окремим громадянам — фізич­ним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськи­ми общинами) права на самоуправління і господарську са­мостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керува­тися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юри­дичної особи було визнання класичним правом певних оз­нак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації при­рівнювалися до фізичних осіб.

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юри­дичними особами. Ці відносини здійснюються через фізич­них осіб, уповноважених на це в установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнава­лися юридичними особами різноманітні релігійні об'єднан­ня. Діяльність юридичної особи припинялася в таких випад­ках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функ­ціонування юридичної особи — 3 чоловіки

Батьківська влада.

Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо­го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить­ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен­ня.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако­нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний .Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово­му плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню­вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег­ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто­матично було власністю батька. При цьому майнова за­лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індиві­дуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці факто­ри зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, ви­вчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різно­видам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права» . Між тим в усі часи рабовласницької дер­жави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чолові­ком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залеж­ності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими грома­дянами. Шлюби між римськими грома­дянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично забороня­лися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу збе­рігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи се­наторського звання не могли брати шлюб з вільновідпуще­ницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обме­ження. .Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.

Види права власності

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном. Консервативний характер права ккіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороте а й стримував роз­виток права власності.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надан­ня перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь- який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі. Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам. Провінційна власність на землю відрізнялася від квірит­ської на італійських землях головним чином тим, що власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарб­ниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських влас­ників. Окрім того, в цивільному обороті власники про­вінційних земель користувалися тільки засобами права на­родів.

Відмінність реальних контрактів від консенсуальних

До реальної групи контрактів римське приватне право відно­сило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підста­вою могли бути: позика, тимчасове користування, збережен­ня, застава. До них відноситься: Договір позики; Договір позички; Договір схову; Договір застави

Консенсуальні контракти Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до­говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як­шений. Укладення договору досягалося тут простою уго­дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про­дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товарист­ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко­вих формальностей. До них відноситься:Договір купівлі-продажу ; Договір найму речей. ; Договір найма послуг; Договір підряду ;Договір доручення ; Договір товариства.

Види речових прав.

Речове право-об´єктом права були речі.

Річ- певна частина природи ,що єякоюсь цінністю для її володільця. Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З приватно-правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Деякі види речей зали­шилися сугубо римськими, інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням ре­чей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні , що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітут — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробництва. Неманципні складали групу речей, для відчуженння яких виконання манципації не вимагалося.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними . До першого виду відносилися речі, до яких мож­на було доторкнутися , наприклад земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком . Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи пра­во, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового значення. Вони підля­гали однаковому правовому режиму.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в прос­торі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо).

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу . Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом при­ватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обі­гом, тобто була вилучена з нього.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та Індивідуально-визначені . Якщо для влас­ника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.

6. Римські юристи вважали речі ділимими , якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втра­чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­заний і поділений на частини баран)

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися споживчими — про­дукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими . В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним скла­дом речі поділяються на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, тварина); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різно­рідних речей (будинок, корабель); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єдна­них загальним призначенням чи назвою (бібліотека, стадо корів).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими , а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними . В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднан­ня однорідних речей. Римські юристи розрізняли плоди природні і цивільні . Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), на­зивалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприк­лад, проценти, одержані за договором позики).

Поняття спадкування

Институт наследственного права в системе римского гражданского права представляется как бы независимым, отдельно стоящим, не связанным с другими видами имуще­ственных прав.

Наследованиеэто переход имущества после смерти его собственника к другим лицам. Под имуществом принято по-

нимать совокупность прав и обязанностей умершего. Сле­довательно, в состав наследства входят как права, так и обя­занности, актив и пассив, наличное имущество умершего и его долги, которые он не успел погасить при жизни. Пере­ход имущества или имущественных прав и обязанностей, принадлежавших определенному лицу, возможен только после его смерти. Наследования имущества при жизни его собственника не бывает. Совокупность правовых норм, регулирующих порядок пере­хода имущества умершего к. другим лицам, называется наслед­ственным правом. Как правовой институт, наследование не­разрывно связано с правом собственности. Лицо, после смерти которого осталось имущество, назы­вается последователем. Им может быть только физическое лицо. Юридическое лицо не умирает, оно прекращается, но и в этом случае право наследования у него не наступает.

Лица, к которым переходит в установленном законом порядке имущество умершего, называются наследниками. Ими могут быть как физические, так и юридические лица. Оставшееся после смерти собственника имущество (права и обязанности) принято называть наследственным имуще­ством или просто наследством. Это совокупность прав и обязанностей умершего, определяемая на момент смерти наследователя. Переход имущества умершего (преемство) к другим ли­цам возможен по одному из двух правовых оснований — либо по завещанию, либо по закону. Вместе с тем преемство в правах и обязанностях умер­шего могло быть двояким по характеру — либо универсаль­ным, либо сингулярным. При универсальном преемстве к наследникам переходили права и обязанности как единое целое, в полном единстве. Наряду с универсальным в римском наследственном пра­ве получило развитие и сингулярное преемство, в соответствии с которым к отдельным лицам переходили лишь права на­следодателя, не обремененные обязанностями. Однако преемство в правах и обязанностях могло иметь место лишь после смерти наследодателя, когда наследство как имущество собственника становилось как бы не защи­щенным, открытым, никому не принадлежащим. Поэтому смерть наследодателя принято называть открытием наслед­ства. Временем открытия наследства римское право счита­ло день смерти наследодателя. При этом у наследников воз­никало право на приобретение наследства, но не на само наследство.. Призванный к наследованию наследник должен был выразить свое волеизъявление на принятие наследства или отказ на него. Многие принципы римского наследственного права восприняты современным наследственным правом. Будучи правом рабовладельческого государства, римское наследственное право отражало и обеспечивало интересы прежде всего рабовладельца, было направлено на упрочение и развитие рабовладельческой частной собственности.

Договір.

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили­ ся між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон. Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. — двосторонніми. Одностороннім називається договір (зобов 'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обоє 'язків), а друга несе тільки обов 'язку (і ніяких прав), наприклад договір пози­ки, а двостороннім — договір (зобов 'язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок, наприклад договір купівлі-прода­жу.

Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до­говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як­шений. Укладення договору досягалося тут простою уго­дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про­дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товарист­ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко­вих формальностей.

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторо­на — продавець — бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобо­в'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовле­ну ціну. Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Прода­вець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупедь відмовляється від прийняття речі, він зо­бов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення догово­ру не впливає і є лише елементом його виконання.

Договір найму речейце контракт за яким одна сторона — наймодавець — приймає на себе обоє 'язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену ви­нагороду.

Договір найма послуг — консен-суальний контракт, за яким одна сторона — наймит — приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача.

Договір підряду консенсуальний контракт, за яким одна сторона -підрядчик — приймає на себе обов 'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат пе­редати іншій стороні — замовнику — в установле­ний строк.

Договір доручення консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обоє 'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Договір товариства консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.

Позадоговірні зобов”язання.

Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція. вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в яких дого­вірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

Реальні контракти До реальної групи контрактів римське приватне право відно­сило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підста­вою могли бути: позика, тимчасове користування, збережен­ня, застава.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сто­рона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за спливом строку договору

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторо на (комодант) передає іншій особі (комодатарію) тдивідуаль но-визначену річ в тимчасове і безплатне користування За спливом строку договору позичальник (комодатарій) зобов 'язується повернути ту ж саму річ у повній цілості

Договір схову , або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Договір застави - укладався у випадках, коли за­става супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засо­бом договору застави, що визначав правове положення сторін.

Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи немож­ливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невико­нання боржником зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого роз­витку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виник­ла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад . Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави ли­шався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав воло­дільницький інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьо­му зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище.

Опека и попечительство в ДР.

это правовой институт, служ. для восполнения отсутствующей или огранич дееспособности путем действий других лиц, назна-чаемых или выбираемых- опекунов или попечителей. Сейчас Опека над недеесп-особ, а попеч. над огран. дееспос. В Др. Риме опека над несов. детьми и женщи-нами, попечительство над юношами 17-25 годинов. Повинность патерфамилиас со временем опека как общественное дело. Опекун не имел право свободного пользования имуществом подопечного

Відмінність односторонньої угоди від односторонньго договору (рос)

Односторонним наз ы вается договор (обязательство), в котором одна сторона имеет только право (и никаких обязанностей), а другая несет только обязанности (и не имеет никаких прав), например договора займа. Односторонней называется сделка, возникающая по волеизьявлению одной сторони (завещание). Различие между сделкой й договором заключается в том, что сделка — понятие более широкое, чем договор. Она включает в себя договоры (двусторонние сделки) и односторонние сделки. Из двусторонних сделок (договоров) всегда возникают обязательства, а из односторонних — не всегда (например, из завещания обязательство не возникает). Сделка -действие правомерное, а деликт — неправомерное.

Віндикаційний позов (віндикація)

Віндикаційний позов — спосіб оголошення про застосування сили. Віндика­ція — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом— де свою річ знаходжу, там її віндикую. Отже, відповідач за віндикаційним позовом — завжди фак­тичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значен­ня, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосо­вувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї. що й було підставою для віндикаційного позову. Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обо­в'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі. а не на її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повер­нення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути при­рощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повер­нути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (на­приклад. харчі для рабів, корми тваринам тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позо­вом мав право вимагати від позивача відшкодування поне­сених витрат Ці витрати поділялися на три види: 1) не­обхідні, без яких річ не могла існувати; 2) корисні, які по­ліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшко­дування необхідних і корисних витрат Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не іашкодивши їй. Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визна­ченні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним витрати на утриман­ня речі.

Діяльність юристів як джерело правоутворення.

За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів. Юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Так продовжу­валось досить довго, поки Гней Флавій, син вільновідпуще­ника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відо­мості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона діста­ла назву Флавія цивільне право. В період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нор­мам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загально­обов'язкового характеру і вже в республіканський період ста­ли своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впли­вали на розвиток права. Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досяг­ла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як демокра­тичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність. Держава надавала юристам широкий простір для правотвор­чої діяльності, в чому вони були зацікавлені як професіона­ли. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отрима­ла новий могутній імпульс. за встановленням абсолютної монархії правотворча ак­тивність їх помітно занепала. В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посила­лись. Класична юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу й покладено дві юридичні школи — прокуліанців і сабиніанців. До основних напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права;

б) коментарі до преторського права;

в) збірники творів юристів, що об'єднували ци­вільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції, а також збірники правил, міркувань;

д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало. До них належать імператорські конституції. Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії. Декрети — рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Манда­ти — інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Учасники і сторони процессу.

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального зло­чину розглядалися в порядку кримінального процесу Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і звер­талася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов, — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді.

Джерела правоутвореиня

Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи імператора набуває значен­ня закону лише за умови, коли вона виражена від імені дер­жави та визнана загальнообов'язковою. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародав­ньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період основною формою права був зви­чай.

Звичай — це правило поведінки, що с<лалося внаслідок фактичного застосування протягом гриватого часу. Він був основною формою регулювання поведінк й в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського ваіиву на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і ї поділом суспільства на певні стани.В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магіст­ратів (преторське право).

Постанови народних зборів . Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких знаходи­лась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центурі-атні і трибутні коміції.

Едикти магістратів. Преторське право. Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського). Посада претора була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів полягало в на­данні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони викону­вали обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегріна-ми. з одного боку. і римськими громадянами — з другого.Посада претора була дуже почесною . Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату основною формою виразу волі рабо­власників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.

Постанови сенату — сенатус-консульти ( вепаїив сопаиИа) В період принципату вища державна, в гому числі і законо­давча, влада формально належала сенат/. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монарха­мини виголошували свою волю у формі постанов сена­ту. Формально сенат стає єдиним законо­давчим органом. Аби воля принцепса н ібула значення зако­ну, її вносили у вигляді проекту до іенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магіст­ратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого прин­цепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів (понтифіки). Вони складали зам­кнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях.

Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імпе­раторських конституцій. Постанови (установлення) імператс ра дістали назву кон­ституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

Ще за часів принципату приймались конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Іпотека.

Наступним етапом розвитку заставного права було встанов­лення правила, за яким предмет застави взагалі не передавав­ся ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Уль-піан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння». Так виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців. Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьо­му зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася ча правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу. Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав мож­ливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити по­купця про це, оскільки застава переносилась на нового влас­ника. Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поши­ренню і витіснили старі форми застави. Основним для заставодержця за іпотекою було право про­дати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. До­говір закладу міг мати й інші побічні умови. Договором закладу могли бути встановлені й інші прин­ципи розрахунків у разі продажу застави. Застава встановлювалась передусім договором, а також за­повітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави: б) по­єднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) при­пиненням зобов'язання, для забезпечення якого було вста­новлено заставу.

Посесорний захист.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити право­ву підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності). У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі пору­шення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попе­реднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма їахисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом. Посесорним захистом користувалися як нласники, так і фак­тичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користу­валося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петитор­ним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Неза­конне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і сек вестрарія подвійним захистом не користувалися.

Особливі засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, були введені най­різноманітніші форми непозовного захист від правопору­шень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів і були виразом адміністративної влади .За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресува­лися конкретним особам, а потім проголошувались як за­гальнообов'язкове правило. Вони широко шстосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтер­дикти. які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негатив­них наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, шо може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшко­дувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у во­лодіння спадковим майном з метою забезпечення виконай- І ня заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан . В дея­ких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до перепла­ти в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно випра­вити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього— поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан. Реституція застосовувалася в суворо визн чених випадках неповнолітність однієї із сторін, обман, погроза, відсугнісі ь однієї із сторін. Для застосування реституц і вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Реституції.

Особи з 12 років дівчат­ка і з 14 до 25 років — хлопчики, що визнавалися повноліт­німи і дієздатними. Вони мало право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, проте, уклавши явно невигід­ний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосува­ти реституцію. Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках: неповнолітність однієї із сторін, обман, помилка, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Дієздатність.

дієздатність — це здатність здійснювати юридично зна­чимі дії і відповідати за них. Римське право не мало визна­чення дієздатності, хоча широко користувалося цим понят­тям на практиці. На відміну від правозд гності, дієздатність наступала в людини не в момент її нар- одження, а з досяг­ненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також і від інших факторів — хвороби, вчинення поганих вчинків тощо. За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатні, до другої - дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини: робити дрібні покупки, приймати дрібні даруню проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати пра­вочини, то вимагалось отрима­ти дозвіл опікуна, який давав його в момент здійснення правочину. До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчат­ка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повноліт­німи і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільно-правові правочини. Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно не­дієздатними і не могли вчиняти будь-яких правочинів. Істот­но обмежувались в дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, дотримува­тися міри. За римським правом досить істотним обмеженням дієздат­ності було приниження честі. Розрізняли кілька її видів. Най­серйозніше — безчестя, ганьба . До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негідних вчинків. Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовів, які вимагали особ­ливої чесності. У класичний період обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані безчесни­ми, не мали права брати законний римський шлюб, обме­жувалися в праві на одержання спадщини тощо.

Условия вступления в брак:

а) свободное волеизъявление жениха и невесты В раннереспуб-ликанский период такое согласие могли д, пъ домовладыки жениха и невесты. Однако, если по каксй-либо причине они такого согласия не давали, то брачую диеся могли до­биться разрешения на вступление в брак (ерез магистрат;

б) достижение брачного возраста — 14 лет для мужчин, 12 лет для женщин;

в) наличие права вступать в брак . Это необхо­димый элемент гражданской правоспос )бности, без ко-торого в брак вступить было невозможно. Этим правом были наделены только римские граждане. Поэтому до 212 г. в законный римский брак могли вступать только обладатели юс конубии. После 212 г. это ограничение отпало;

г) несостояние в другом нерасторгнутом браке. Строгий мо­ногамный характер римской семьи не допускал много­женства. Никаких препятствий для вступления во вто­рой брак после прекращения первого римское право не содержало. Однако требовалось вдове соблюсти траур­ный год, т.е. промежуток после смерти мужа в 10 меся­цев. Целью этого ограничения было, с одной стороны, проявление определенного уважения (пиетета) к памя­ти покойного, а с другой — устранение могущего воз­никнуть сомнения в определении отцовства, родивше­гося в этот период ребенка. Однако этот обычай почти не имел правового значения. Если вдова в этот период все же выходила замуж, то ее брак не признавался нич­тожным, однако она сама подвергалась бесчестью;

д) отсутствие близкого родства. Родство по прямой линии во всех случаях было препятствием для вступления в брак. По боковой линии в древнейшее время браки между родственниками до шестой степени включительно не допускались. В республиканский и императорский пе­риоды эти ограничения были смягчены. Кроме того, не допускались браки между опекуном и подопечной, между замужней женщиной, допустившей прелюбодеяние, и ее сообщником. Провинциальный магистрат не мог вступать в брак с граж­данкой данной провинции. Данный запрет преследовал дво­якую цель: исключить возможное давление на волю невесты и воспрепятствовать возникновению семейного влияния через магистрата. Не допускалось вступление в брак лиц, состоящих в близком свойстве, которым признавалось от­ношение между одним из супругов и родственниками дру­гого супруга. Например, младший брат не мог брать в жены вдову умершего старшего брата.

Майнові відносини подружжя .

(З чоловічою владою) Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким-не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщи­ну), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дру­жина не могла бути власницею майна, отже, укладати ци­вільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини пев­ною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поді­ляти громадське становище чоловіка: почест що виявляли­ся йому, поширювалися і на неї.

(Без чол. Влади) Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї також не поширювалася — вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу — продати її в рабство і вчинити інше свавілля. Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоло­віка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власніс­тю, якщо вона юридичне була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого — зберегти щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матері­альній заінтересованості. Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які ци­вільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном.

Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє Між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них. Характеристика майнових відносин подружжя була б не­повною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: придане та дарування з боку чоловіка. На початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його укладення передавати чоловікові певне майно — придане . Приданим було не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домовладикою чи іншими особами. У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків-- наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає на­бувати форми безсоромного збагачення. Преторська практика з часом виробила певні детальні поло­ження .При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні ви­нен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане залишалося чоловікові.

Манципація.

Манципация была древним способом квиритского права, представлявшим вначале реальную передачу вещи путем обмена ее на цену перед пятью свидетелями и при содействии ве­совщика. Это была одновременно и купля, и передача, но акт разыгрывался, как внесудебное истребование своей вещи. «Этот раб мой» — авторитарно заявлял приобретатель и передавал отчуждателю в уплату за вещь слиток металла, для взвешивания ко­торого и привлекался весовщик. Первоначально передававшийся продавцом металл взвеши­вался реально, но позднее, с появлением чеканной монеты и по мере развития оборота, взвешивание стало представляться симво­лическим, и ко времени Гая манципация превратилась в фиктивную продажу. Порядок совершения манципации сделал ее пригодной для продажи в кредит, для дарений, установле­ния приданого, так как позволял передавать продавцу в момент со­вершения сделки незначительную сумму. Манципация предполагала наличие у сторон права на участие в обороте. Если отчуждатель не был собственником манципируемой вещи, а действительный собственник истребовал затем ее у приобретателя, то отчуждатель присуждался по иску последнего к уплате двойной цены, заявленной при манципации по аналогии с кражей. До Лабеона и все последующие приоб­ретатели порочно переданной вещи подвергались такому же взыска­нию. Лабеон ввел положение о том, что последующие приобретатели могли отклонить от себя этот штрафной иск путем возражения о личной непричастности. Точно также ложное указание размера прода­ваемого участка открывало место для иска (иск о раз­мере земли), по которому взыскивалась двойная цена недостающего количества земли.

Види володіння (рос)

Владение — это фактическое обладание вещью, соединенное с намерением считать ее своей, а держа­ние — фактическое обладание вещью без намерения считать се своей (например, обладатель вещи на основании догово­ра). В зависимости от правового основания фактического обладания вещью владение подразделяли на законное и незаконное: основанное на праве собственности и некоторых других правах — законное, а не имеющее правового основания — незаконное. Законное владение — это прежде всего владение соб­ственника и так называемое производное владение. В некоторых случаях обладатели чужих вещей получали самостоятельную владельческую защиту. Такое факти­ческое обладание чужой вещью стали называть производ­ным владением, хотя в сущности это было не владением, а держанием, и лишь необходимость наделения таких дер­жателей самостоятельной правовой защитой своих инте­ресов привела к приравниванию держания к владению. Так, необходимость наделения самостоятельной право­вой охраной интересов залогополучателя, получившего вещь в качестве залога для обеспечения исполнения обязательства, приравняла держание заложенной вещи к владению. Залогодержатель, получив в залог чужую вещь, не мог осуществлять владельческую волю от своего име­ни, поскольку не мог считать залог своей вещью. Однако для более прочной защиты его интересов против посяга­тельств третьих лиц преторы предоставили ему владель­ческую защиту предмета залога, а его залогодержание стали называть производным владением. Такой же процесс произошел и с прекариумом (предостав­ление собственником с определенной, часто политической, целью своего имущества другим лицам во временное и бес­платное пользование). Временные и безвозмездные пользо­ватели чужого имущества были лишь его держателями, а не владельцами, но опять- таки необходимость предоставления прекаристам самостоятельной владельческой защиты приве­ла к признанию их держания производным владением Третий случай производного владения — так называе­мый секвестр. Если между двумя лицами возникает спор о принадлежности вещи, то до его решения в суде они могут передать спорную вещь на хранение третьему лицу — секвестрарию, которому по тем же мотивам предоставлялась самостоятельная владельческая защита.

Таким образом, во всех указанных выше случаях мы име­ем дело не с владением в строгом значении этого понятия, а лишь с обыкновенным держанием, приравненным к владению с целью наделения более эффективной защитой. Законный владелец имеет право на владение вещью. Владелец, фактически обладающий вещью с намерением считать ее своей, относящийся к ней как к собственной, но не имеющий права владеть- признается незаконным. Незаконное владение не имеет правового титула, основано лишь на факте и делится на добросовестное и недобросовестное. Незаконное, но добросовестное владение имеет место в случае, когда владелец не знал и не мог знать, что владеет чужой вещью и что у него нет права владеть ею. Если же он знал или должен был знать, что не имеет права на владение данной вещью, то такое владение будет и незаконным и не­добросовестным. Добросовестное владение — это, например, приобретение вещи у несобственника покупателем, кото­рый не знает и не может предполагать об этом. Владение вора всегда будет недобросовестным, так же как и покупка заведомо краденного. Деление владения на добросовестное и не добросовестное обусловливало и разный правовой режим для них. Так, приобрести право собственности по давности можно было только посредством добросовестного владения и , наоборот, краденную вещь нельзя было приобрести по давности. Добровольный владелец по виндикационному иску отвечал в меньшем объеме, чем недобросовестный.

Набуття та припинення права власності (рос)

Право собственности на данную вещь может возникать у конкретного лица разными способами: лицо изготовило вещь самостоятельно, приобрело посредством купли-прода­жи, освоило землю, которая до этого никому не принадле­жала, и т.д. Весьма рано римляне во всем многообразии форм возникновения права собственности стали различать два самостоятельных, но тесно взаимосвязанных момента — способ приобретения права собственности и титул приобретения. Факты, наступле­ние которых приводит к возникновению права собственно­сти у конкретного лица, называются способами приобрете­ния права собственности. Юридические факты, служащие правовой основой возникновения права собственности, на­зываются титулами приобретения. Римское право с древнейших времен все способы прио­бретения права собственности разделяло на первоначальные и производные. Первоначальный способ приобретения права собственности заключался в том, что право собственности на данную вещь возникает впервые или против воли бывшего собственника. Производный способ приобретения права собственности заключается в том, что право собственности переходит от одного лица к другому по их взаимной воле, желанию. Он ос­нован на договорных формах оборота. Основным титулом производного способа, однако не единственным, является договор. Сюда же относится переход права собс венности при наследовании — наследник может стать собственником на­следственного имущества только при его согласии. Произ­водное приобретение основано на праве пред шествующего собственника, производится из его права — от сюда и назва­ние способа.

Переработка вещей. Вещь, сделанная мастером из своего материала, без сомне­ния, принадлежит мастеру. В праве Юстиниана зафиксировано: если новую вещь можно опять превратить в материал, из которого она сделана, то ее соб­ственником будет собственник материала, если же нет, то право собственности на нее принадлежит ее создателю.

Приобретение права собственности по давности. Вначале при­обрести право собственности по давности могли только римские граждане и только на манципные вещи. Срок дав­ности устанавливался в один год для движимых вещей и два года для недвижимых. Преторы расширили пределы давностного приобретения, распространив его и на другие слои свободного населения. В праве Юстиниана были установле­ны сроки приобретательной давности для движимого иму­щества три года и для недвижимого — десять лет. Однако для приобретения права собственности по давности требо­вались следующие условия: а) наличие правового основания владения; б) добросовестность владельца, который не знал и не мог знать о своем незаконном владении; в) непрерывность владения в течение установленного срока. Ворованные вещи не могли перейти в собственность по давности владения.

Соединение и смешение вещей. Соединение вещей имело место в случаях, когда одна вещь поглощалась другой так, что нельзя было их отделить. Например, при строительстве дома использовано бревно другого собственника. В этом случае собственность на присоединенную вещь переходила к собственнику основной вещи, который обязан был возме­стить собственнику присоединенной вещи (бревна) ее двойную стоимость. Смешение вещей — это такое их соединение, при котором невозможно установить, какая из них поглотила другую. В результате смешения .однородных вещей возникала общая собственность для двух или нескольких собственников.

Манципация — символический акт, по кото­рому в присутствии пяти свидетелей и весовщика происхо­дила фактическая передача вещи отчуждателем приобрета­телю. Вначале весовщик действительно взвешивал металл, за который вещь отчуждалась, но с появ- ением чеканной монеты взвешивание стало символическим и лишь удосто­веряло действительность передачи права со ктвенности при­обретателю.

Уступка права возникла же в преторском праве и представляла собой мнимый судебный процесс. Приобретатель требовал вещь, которую приобретал, угверждая, что она принадлежит ему. Отчуждатель признавал тре­бование истца. Претор, перед которым ос у'ществлялась эта процедура, признавал право собственности за приобретате­лем.

Передача. Требовалась новая, более простая, легкая и доступная форма перенесения пра­ва. Такая форма уже имелась в праве народов. Она называлась— традиция и заключалась в переда­че фактического владения вещью от отчужадателя к приоб­ретателю, т.е. выполнении предварительного соглашения, каким является договор купли-продажи мены, дарения и т.п. Для перенесения права собственности посредством тради­ции имело значение основание, по которому передача совершалась. Этим основанием и была взаимная воля сторон, выраженная в договоре, которая дол­жна была предшествовать передаче вещи. Традиция же была лишь ее выполнением, заключительным актом. Первоначально традиция в Риме применялась только для неманципных вещей, приобретатели которых не имели римс­кого гражданства. Однако уже во времена Юстиниана тради­ция ввиду ее простоты и доступности полностью вытеснила как манципацию, так и уступку права, став господствующей фор­мой приобретения права собственности.

Вербальні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошен­ня їх — уегЬіх. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущени­ка патрону при звільненні і встановленні приданого. Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відобра­жає стипуляція . Це договір, що встанов­лювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акце­сорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконан­ня зобов 'язання боржником. Літеральні (письмові) договори Письмовими контрактами називали договори, які уклада­лися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Ста­родавньому Римі. оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою пись­мових договорів були записи в прибутково-видаткових кни­гах Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф — фіксова­ний факт передачі кредитором певної суми грошей боржни­ку в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були при­сутні при цьому. В пері­од абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий доку­мент може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже. виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.

Поняття володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) по­няття «володіння» мало двояке значення: 1) са­мостійний правовий інститут, незалежний від права влас­ності; 2) одна з правомочностей власника. У першому зна­ченні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника — від воло­дільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власниік — фактичний володар речі й має право власності на неї. Припускають, що володіння як фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обпадання річчю може бути ос­новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фак­тичне обладання річчю — просто факт. У ранній період римські юристи перший елемент володін­ня — фактичне володіння розуміли до­сить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обпадання річчю не обов'язково брати її в руки .Під фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормаль­не відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент володіння характери­зує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Отже, не всяке фактичне обпадання річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі . Отже. володіння — це фактичне обладатя річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обла-дання річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, облада­тель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправо­мірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Емфітезіс та суперфіцій

Эмфитевзис.

Эмфитевзис можно оп­ределить как долгосрочное, отчуждаемое и наследственное право пользования чужой землей сельскохозяйственного назна­чения. Это право не было ограничено никакими сроками, поэтому его называли вечным. Впрочем, в источниках встре­чается высказывание, что эмфитевзис не может длиться свы­ше двух тысяч лет. Устанавливается эмфитевзис все же по­средством договоров и иных сделок. Так, между римскими юристами шли оживленными споры о том, является ли эм­фитевзис договором купли-продажи или найма. В импера­торский период пришли к выводу, что это отношения осо­бого рода, устанавливаемые специальным договором эмфитевзисным контрактом. Первоначально эмфитевзис устанавливался в форме «эмфитевтической продажи», передававшей нанимателю право пользования землей. Последний выплачивал умеренную покупную цену и обязывался ежегодно выплачивать аренд­ную плату деньгами или натурой. Эмфитевзис мог устанав­ливаться также посредством других сделок. Субъект эмфитевзиса (эмфитевта) обладал довольно широкими правами. Формально он не являлся собственни­ком земли, обладая только правом пользования ею, а фак­тически осуществлял все правомочия собственника (владе­ние, пользование и распоряжение в полном объеме) в пределах полного сельскохозяйственного производства, т.е. не будучи ограниченным никакими рамками. Эмфитевта мог изменять хозяйственное назначение земли (только не ухуд­шать), устанавливать на нее залог и сервитуты. Он получал право собственности на все доходы и плоды. Как владелец он пользовался владельческой защитой, т.е. владельчески­ми интердиктами, и одновременно как управомоченный собственника мог пользоваться петиторными исками. Права эмфитевзиса переходили по наследству как по за­вещанию, так и по закону. Эмфитевзис мог быть подарен (продан) любому третьему лицу. Однако эмфитевта должен был уведомить об этом собственника земли, поскольку пос­леднему принадлежит преимущественное право на покупку эмфитевзиса. Если же собственник земли откажется от сво­его преимущественного права, то эмфитевта может продать свои правомочия любому третьему лицу, передав 2% цены собственнику земли. Обязанности эмфитевты состояли в добре совестном и рачительном ведении хозяйства, хорошей обработке земли. Он обязан был платить все причитающиеся на землю нало­ги, выполнять другие государственные и общественные по­винности. Основная обязанность эмфитевты - уплата еже­годной ренты (деньгами и натурой), которая обычно была ниже наемной платы.

Эмфитевзис мог быть прекращен, если эмфитевта суще­ственно ухудшал земельный надел, в течение трех лет не уплачивал ренты или публичных налогов.

Для защиты своих прав эмфитевта имел специальный вектигальный иск. Собственник земли также имел иск про­тив эмфитевты.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земель­ної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користу­вання чужою землею для забудови. Право власності на спо­руджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом— будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене. Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі. Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захи­щалось право суперфіція всіма засобами захисту прав влас­ника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

Забезпечення зобов'язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язан­ня було виконане реально і в установлений строк. У випад­ку його невиконання боржником кредитор має право по­вернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання на­станням негативних для нього наслідків.Римляни розробили досить широку сисі ему правових за­собів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завда­ток, неустойка, застава, порука Завдаток — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момені укладення дого­вору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укла­дення договору. Без нього договір не втрачав свого юридич­ного значення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція поля­гала в примусі боржника до виконання зобов'язання. При забезпеченні зобов'язання за здатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобо­в'язанням. Неустойка — визначена в договорі гро­шова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити креди­тору в разі невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання. Вона укладалась у формі стипуляції і мала харак­тер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основ­ний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і неустойка. У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право ви­магати або виконання зобов'язання, або виплати неустой­ки. Витребування виконання зобов'язання і виплати неус­тойки допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка). Застава — право на чужу річ. Викла­дається у відповідному розділі.

Система цив. процессу.

Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді . Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до ньо­го вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спря­мування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відпо­відач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгля­ду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення до­цільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

Поняття договорів

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Римська договірна система розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істот­но відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система кон­трактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші уго­ди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного зна­чення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розви­вався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжу­вало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відпові­дальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали но­вих договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту. Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий