регистрация / вход

Право України-Гетьманщини і спроба його кодифікації

Міністерство внутрішніх справ України Національний університет внутрішніх справ Кафедра теорії та історії держави та права Курсова робота з історії держави та права

Міністерство внутрішніх справ України

Національний університет внутрішніх справ

Кафедра теорії та історії держави та права

Курсова робота

з історії держави та права

Право України-Гетьманщини

і спроба його кодифікації

Виконав: студент 106 групи

1 курсу заочного факультету

м.Мелітополь

Фолімонов Олексій Сергійович

Домашня адреса: 78200

Ів-Франківська обл. м.Коломия

вул.Леонтовича, буд.85, кв.13.

роб.тел.: (03434)-2-66-69

Мелітополь 2001

Примірний план

Джерела права української держави у середині XVII ст.

а) звичаєве право;

б) Литовські статути;

в) магдебурське право;

г) угоди між царем та гетьманом, укази української та російської адміністрації;

д) джерела церковного права.

2.Договірні (гетьманські) статті та інші нормативні акти - юридичне закріплення змін у статусі України другої половини XVII-XVIII ст.

а) причини прийняття та загальна сутність гетьманських статей;

б) зміст основних статей;

в) значення гетьманських статей;

г) інші нормативні акти (XVIII ст.).

3. Кодифікаційні роботи XVIII - першої половини XIX ст.

а) причини кодифікації;

б) кодифікаційні роботи XVII ст.;

в) особливості кодифікації першої половини XIX ст.

Джерела права української держави у середині XVII ст.

Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи жержавності, системи судочинства тощо.

В україні зберігали свою силу основні джерела права, що діяли до 1648 р.- Литовські статути, особливо 3 Литовський [1] статут, Магдебурське чи Хельмінське право, німецькій текст

" Зерцала саксонів та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання - оформляло та закріплювало будівництво Української держави. Внаслідок цього зріс вплив "козацького права" - старого "звичаєвого права".

Можна стверджувати, що в процесі відродження націоналюної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це право визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в Україні. Норми звичаєвого права сформувалися в процесі розвитку суспільного життя українського народу. В Україні складалися свої певні звичаї та традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Спочатку групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи іних відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.

Характерною ознакою правової норми є загальне значення і державна обов`язковість. Адже для того, щоб традиції перетворилися у правову норму, необхідно визначити офіційно,тобто санкціонуувати державною владою. В історії Українського нороду санкціонування звичаїв здійснювалося різними способами і найпростіший полягав в тому, що держава просто не забороняла їх, визнаючи безпечним для себе їх зміст: характер.

Особливі значення мали норми звичаєвого права в Запорізькій Січі, де зародилися норми військово- адмініситративної організації козацтва, правила ведення війни, правила діяльності судових установ, види покарань

злочинців та ряд інших норм права, яке не існувало в письмових джерелах.У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звича.вого права та здорового глузду. Суддям, які застосовували звича.ве право при розгляді цивільних справ, були відомі такі юридичні поняття як давність володіння, право першості володіння, нерівний розподіл стягнення та інші.

В українській державі діли ті польсько-литовські законодавчі акти, які закріплювали виключні права шляхти, старшини, козаків та міщан.

Звичаєве право було настільки досконалим, що його неможливо було витіснити з системи діючого права. Спроби витіснити звичаєві норми з числа діючих джерел права успіху не мали.

Литовські статути

I Литовський статут - 1529 р.

II Литовський статут - 1566 р.

III Литовський статут - 1588 р.

Найбільшого значення серед польсько-литовськіх джерел набули окремі збірникі і сатути: Литовський статут 1588 р. і збірник Магдебурського права.

III Литовський статут - Статут великого князівства Литовського від найсвітішого господаря короля його милості Жикгимонта Третього на коронації в Кракові виданий року 1588.

III Литовський статут поширюється на справи минулі від того часу, з якого затверджено нашою волею господарською цей Статут.

Цей статут був перекладаний Комісією створеною гетьманом Іваном Скоропадським для виконання наказу

Петра I. Практичним коментарем до Литовського статуту був текст зводу права за яким судяться малоросійський народ. Цей текст став просто підручником, за яким вивчали українське право.

III Литовський статут має чотирнадцять розділів:

Розділ перший - про нашу особу панську;

Розділ другий - про оборону земську;

Розділ четвертий - про суддів і підсудків;

Розділ сьомий - про записи і продажу;

Розділ восьмий - про заповіти;

Розділ дев`ятий - про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі;

Розділ десятий - про пущу, про ловлю, про дерево бортне, про озера і сінокоси.

Розділ одинадцятий - про злочин, бійку і головщину шляхетську;

Розділ дванадцятий - про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від панів своїх відходять, а також про слуг приказних.

Розділ тринадцятий - про гарбунок і про відшкодування.

Розділ чотирнадцятий - про злодійство усякого стану.

Литовський статут зберігав чинність аж до 1840 р.

Магдебурське право

Як зазначалося, міщани, користуючись Магдебурським[2] правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів українського населення.

У середині XVII ст. вони на правобережній Україні становили 60% усьго населення. У роки національно-визвольної війни більшість міст втратили Магдебурське право і були підпорядковані козацькій адміністрації. Магдебурським правом користувалися лише великі міста. Міста з Магдебурським правом мали магістрати - органи самоврядування та користувалися особливими торгівельними і промисловими привілеями. Магдебурське право було основою сомоврядування міст, але воно дуже часто

відповідало нормам звичаєвого права. Джерелом права також були законодавчі акти органів влади Української держави, до них відносилися акти гетьманської влади, акти військової канцелярії, а в окремих випадках рішнення Генеральної Ради і Ради генеральних старшин.

Застосовувались і українсько-московські договірні статті, у яких визначалися права гетьмана, судова організація і джерела права.

До XVIII ст. загальна система російського права на Україні не поширювалася, а царські урядовці не втручалися у систему української судової організації. З кінця XVIII ст. все частіше використовувались загальноімперське російське законодавство. Царське самодержавство було зацікавлене у перегляді та систематизації правових норм в Україні, оскільки воно прагнуло поширити на українські землі російське законодавство. Члени ж Малоросійської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційноюсудовою установою, не знали українського права то й нерозуміли законодавчих актів. Тому Петро I наказав перекласти їх на російську мову.

Гетьман І.Скоропадський створив колегію з українських правників для перекладу на російську мову Литовського статуту, "Спекулюм Саксонум" Н.Яцкера та П.Щербича, "Порядка цивільних прав" Б.Гроїцького. Але комісія не завершила свою роботу.

Магдебурським правом користувалось 18 міст Української держави, серед них Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава, Глухів, Короп та ін.

Угоди між царем та гетьманом, укази української та російської адміністрації

Українсько-московській договір 1654 р.

Шість років тривала визвольна Війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Б.Хмельницькій намагається знайти союзників. Після перемог на Жовтих Водах і під Корчунем Хмельницькій у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має

раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звершення до Москви за військовою дипломатичною допомогою.

До царя відправили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила три альтернативні пропозиції.

Цар не погодився ні на одну пропозицію і не надав Україні ні військову, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. В україну було відправлено посольство із Москви. Тільки в квітні 1653 р. цар навжився послати до Варшави посольство. Перед корольом було поставлена вимога повернути козакам їхна права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасниками собору, опитані “по чинам, порознь”, висловилися за рішення: “Гетьмана Б.Хмельницького и все Войсько Запорожское с городами и землями принять”.

9 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів “обьявить войску идти на недруга земли руской веры провославной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна-Казимира.”

Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів,присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Б.Хмельницький. Змалювавши тяжкий стан України, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб отримати від неї військову допомогу, - Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив промову

гетьман такими словами: “А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче – вільна дорога. Учасники Переяславської ради висловились: “Волим під царя московського православного”. Всьго лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Богдан Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов`язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переясласької угоди 1654 року, ні переяславського договору як документу. В 1654 році відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбувалася також однобічна присяга гетьмана, невиликого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови “об`єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів”.

Відразу після Переяславської ради у гетьманській концелярії відпрацьвують проєкт відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проєкту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об`єднання з Московською державою. На цьому документі був підрис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з повністю можна сказати, що текст проєкту договору із двадцяти трьох статтей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проєкту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження “прав і вольностей” Війська Запорізького, а фактично прав івольностей всієї України, оскільки формула “гетьман з Військом Запорізьким” репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав івольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська – збройних сил України – 60 тисяч, третя – передбачала підтвердження “прав та вольностей” української шляхти, четверта – щоб доходити на царя збирали урядники з місцевих людей, у п`ятій – йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома – декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма – дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцітій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п`ятнадцята-шістнадцята стосувалася виплати цареві данини та спробам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова йшла про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що поли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев`ятнадцятій викладалися пропозиції прол термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об`єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя – про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проєкт договору, за винятком п`яти останіх статтей, що стосувалися важливвих проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проєктом договору “гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України”.

Після обговорення проєкту договору десять статтей – 1,2,3,5,6,7,9,11,13,17 – затверджувались беззастережно. Ст. 4.8.12.15.16 – з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали українські сторони. Щодо ст. 18,19,22 то позитивне їхне рішення було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію “допросить”, тобто з`ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі “отговаривать“.

21 березня українські посли подали нову редакцію проєкту договору, що містив тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, були підтверджені права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил укрУкраїниідтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться в двох різних за формою актах: в так званих “Березневих статтях” від 21 березня і царської “Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому” від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона – держава Московська.

Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає Гетьмана і Військо Запорізьке, “підданими московського царя”.

Договірні (гетьманські) статті та інші нормативні акти – юридичне закріплення змін у правовому статусі України другої половини XVII-XVIII ст.

Причини прийняття та загальна сутність гетьманських статтей:

На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийнятті Переяславські статті , в яких передбачався контроль царя над козацьким військом, обмежувалась влада гетьмана.

Царський уряд посилає московське і українське козацьке військо на Правобережну Україну. Поляки в цих умовах запропонували козацькій старшині переговори, на що та відразу ж погодилась. Було укладено Слободищенський трактат, основою якого стала глядацька угода. Узгодились на автономію України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.

13 січня 1667 року в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було укладено перемир`я між Московською державою і Польщею. Лівобережна Україна залишалася за Москвою, Правобережжя за Польщею, крім Києва, який на два роки мав відійти до Москви. Запорізькр Січ потрапляла під владу обох держав.

Внаслідок угоди двох країн стався поділ української території на дві частини. Царський уряд зламав договір 1654 року, за яким він зобов`язався зберігати “права і вольності” України.

В 1669 році були прийнятті Глухівські статті[3] , які значно зменшували число воєвод і обмежували їхні функції в українських містах командуванням царськими гарізонами.

25 липня 1687 року гетьманом Лівобережжя України було обрано Івана Мазепу, одного з найвидатніших державних діячів України. На старшинській раді були затверджені так звані Коломацькі статті , які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті зобороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову ситему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Україну частиною Московської держави.

Зміст основних статтей.

“Переяславські статті”[4] (17 жовтня 1659 р.)

4. Безуказу і без повеління великого государя, його царської величності, самому гетьману з усім Військом Запорозьким у війну нікуди не ходити, і полками великіми і малими людьми Війська Запорозького ніякими околишнім державам не допомогати і на допомогу до них людей не посилати, щоб тією допомогою Військо Запорізьке не зменшувалось; а коли б без гетьманського відому хто пішов у війну самовільно, тих карати на смерть.

5. Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав бути в своїх царської величності черкаських містах: в Перяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Бряславі, в Умані своїмцарської величності воєводом з ратними людьми для захисту від ворогів, а тим воєводам у військові права і вольності не ступати.

7. Який гетьман по указу царської величності і по обранню всього війська учиниться у війську гетьманом, а після того зробить який проступок, то війську без указу царської величності, самим гетьмана не зміняти, хоч новобраний гетьман, крім зради, провинй яку і вчинить: і великій государ, його царська величність, звелить про це розшукати всім військом і по розшуку звелить указ учинити, як воно заведено у війську з давніх-давен; а сам самостійно гетьмана без указу царської величності не змінювати; також і гетьману без ради і без ухвали усього простого люду в полковники та інші начальні люди нікого не обирати, а щоб обирати у військо полковників на раді, кого між себе побажають з своїх полковників, а з інших полків в полковникі не обирати; також тих полковників гетьман не повинен відставляти.

12. Наказному гетьману Івану Безпалому і його полку начальним людям, також полковникам: переяславському – Тимофію Цецурі, ніжинському – Василю Золотаренку, чернігівському – Анікію Силіну і їх полків начальним людям, якщо який з тих людей буде винний, присуду до смерті в якіх ділах, і їх гетьману, і начальним людям, без указу великого государя, його царської величності не карати доти, поки царська величність не накаже послати кого до суду на виправлення.

17. Щоб у всіх містах з войтів, з бурмистрів, з міщан корми і підводи одержувати тим людям, які надсилатимуть від великого государя до гетьмана Війська Запорозького, і від царської величності до бояр, і воєвод, і до приказних людей, або до інших держав у послах і посланцях, або Малої Росії, в які міста і місця для государевих якихз справ з грамотами, також яких надіслано буде до великого государя з гетьманськими листами, або царської величності бояр і воєвод і приказних людей з відписки, або до сусідніх государів послів і посланців з грамотами, або які власті грецькі поїдуть до великого государя для милості і для інших яких державних справ, і як від нього великого государя ті люди поїдуть назад, кожному по його достоїнству, а насильством би у них кормів і підвід іншим людям, які поїдуть царської величності Московських і Малої Росії міст, крім вище зазначених справ, не брати; а всякими угіддями, якими вони володіли за королівськими привілеями, надалі володіти ними, як і раніше.

Кодифікаційні роботи XVIII – першої половини XIX ст.

Величезна кількість діючих норм права вносила різнобій в діяльність правозастосовчих органів. Українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись зберегти діючу систему права, в той же час прагнула до її упорядкування. Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення кодифікації спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії. Крім того, через кодифікацію українська панівна верхівка намагалися зрівнятися в правах з російським дворянством.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царськім указом: “Решительные пункты гетьману Данилу Апостоллу “. У 1734 році комісія підготувала збірник “Права, по яким судиться Малоросійський народ”. Цариця Анна наказала перекласти цей збірник на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проєкт Зводу нових законів для України. У 1743 році комісія закінчує роботу над Зводом “Права, по которым судятся малороссийский народ”. Спочатку проєкт Зводу затримав генерал-губернатор Бібіков, ,потім критичні зауваження робить Сенат. Тільки у 1756 році проєкт було повернуто гетьманові Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін та доповнень до Зводу у 1759 році він виноситься на затвердження комісії з представників генеральної та полкової старшини. Але значна частина комісії була проти прийняття нового Зводу і вимагала збереження дії Статуту 1588 року. У 1763 році після завершення судової реформи гетьман збирає для прийняття Зводу Раду з генеральної та полкової старшини. Але й на цей раз Звід не затверджується.

Звід законів “Права по которым судится малороссийский народ” складається з 30 розділів, які поділяються на 531 артикул і 1714 пунктів. До Зводу додавалися абетковий показник та “Степенный малоросийского воинского звания порядок по гетьманщине”.

Центральною ідеєю Зводу було обгрантування соборності та самоврядування України. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоритичних правових дефиніцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоч цей Звід не був затверджений в якості діючого царьським урядом, він був дуже поширений в країні, з нього вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року.

У комісії по кодифікації українського права працювало 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Одному із них, Федору Чайкевичу, у 1750 році було доручено скласти збірник норм права, в якому знайшли б відображення інтереси панівної верстви. У 1758 році Чуйкевич закінчив роботу над збірником “Суд и разправа в правах малороссийских”. У ньому обгрантовувалися ідеї нерушимості прав старшинсько-шляхетської верхівки, необхідність відновлення станових судів і визнання “глибокої” давності як спробу набування власності на землю.

Зміцненню привелеїв казацької старшини та української шляхти служила приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1763 році підготував збірник “Книга Статут і прчія права малороссийские”. Цей збірник широко використовувався в судах України як посібник для суддей.

У 1766 році починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Було створено комісію для розробки нового Уложення, оскільки діючим на той час було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви і розширення їхніх станових прав і переваг. Найбільш повно ці прагнення викладені в збірнику “Екстракт малоросійських прав”, який склав член Генерального суду О.Безбородько у 1767 році . Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом комісії від Малоросійської колегії.

“Екстракт малоросійських прав” складається з норм державного, адміністративного та процессуального права. Збірник складається із вступу, 17 розділів і додатків копій найвижливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами витягами із збірників Магдебурзьського права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привелеї в обов`язках перед державою – такий зміст розділів про становище панівної верстви.

“Екстракт малоросійських прав” 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запрвадження тут кріпостного права та ліквідацію української державності.

Кодифікаційні роботи[5] в Російській імперії успіху не мали.

Така ж доля чекала і “Екстракт малоросійських прав” О.Безбородька, який після розпуску комісії було передано до архіву Сенату.

У 1786 році, після введення в Україні загально-імперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії Малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено “Екстракт малоросійських прав”, “Учреждение об управлении губерниями” 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767 році – 1786 році. Новий збірник отримав назву “Экстракт из указов, инструкций и учреждений”. До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслпно у присутні місця України для практичного застосування.

Інші нормативні акти

Минулого 1653-го року травня 25 за указом великого царя і великого князя Олексія Михайловича, всієї Русії самодержця говорилося на Соборах про литовські та про черкаські справи. А нинішнього 1654 року жовтня в 1 день великий государь цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець, розпорядився з приводу тих же литовських і черкаських справ скликати собор і на соборі цьому бути великому государеві, святійшому Никонові – патріархові московському і всієї Росії митрополитам, архиєпископам, епископам, і чорним властям, і боярам, і окольничим, і думним людям, і стольникам, і стряпчим, і дворянам московським, і дякам, і дворянам, і дітям боярським (виборним) із міст, і купцям, і торговим, і всяких чинів людям. І наказав государ їм об`явити литовського короля і панів – ради минулі і нинішні неправди, що з їх сторін чиняться на порушення вічного докінчання, а від короля і від панів – ради виправлення в цьому не бувало.

Також і запорозького гетьмана Богдана Хмельницького присилання об`явити , що вони б`ють чолом під государеву високу руку в підданство. І що тепер король (польський) і пани - рада при государевих великих послах відповідно до договору виправлення не зробили і відпустили їх без діла…

…Про гетьмана Богдана Хмельницького і про всє Військо Запорозьке бояри і думні люди постановили, щоб великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович всієї Росії зволив гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами їх і з землями прийняти під свою государеву високу руку ради православної християнської віри і святих божих церков, тому що пани – рада і вся Річ Посполита на провославну християнську віру і на святі божи церкви повстали і хочуть їх викоренити, і ради того, що вони гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке прийслали до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича всієї Росії бити чолом багато разів, щоб він великий государ, православної християнської віри викоренити із святих божих церков розорити гонителям їх і клятвопорушникам не дав, і над ними змилосердився, і волів їх прийняти під свою государеву високу руку.

Рішення Православної ради (за повідомленням російського посла В.Бутурліна)

(8 січня 1654 р.)

… І того ж числа від гетьмана Богдана Хмельницького приходив писар Іван Леговський і говорив бояринові Василеві Васильовичу (Бутурліну) з товарищами: була, казав, у гетьмана таємна нарада з полковниками, і з суддями, і з військовими осаулами; і полковники, каже, і судді, і осаули під государеву високу руку підклонилися. І після таємною наради, яку гетьман з полковниками своїми провів зранку того ж дня, о 2 годині дня били в барабани протягом години на збори всього народу, щоб слухати раду про справи, що мають відбутися. І як зібралася велика кількість всяких чинів людей, зробили круг великий для гетьмана і для полклвників , а потім і сам гетьман вийшов, під бунчуком, а з ним судді, і осаули, писар і всі полковники. І став гетьман посеред круга, а осавул військовий велів усім мовчати. Потім, як усі замовкли, почав гетьман промову до всього народу говорити: “Панове полковники, осавули, сотники, і все Військо Запорізьке , і всі православні християни! Відомо – то вам усім , як нас бог визволив з рук ворогів, що переслідують церкву божу і озлобляють всіх християн наших православія східного. Що вже шість років живемо без государя в нашій землі в безперестанних війнах і кровопролиттях з гонителями і ворогами нашими, які хочуть викоренити церкву божу, щоб ім`я руське не згадувалося в нашій землі. Що вже дуже нам усім докучило і бачимо, що не можна нам жити більше без царя. Для цього зібрали ми тепер раду, відкриту для всього народу, щоб ви собі з нами обрали государя з чотирьох якого ви хочете. Перший царь – турецький (цар), який багато разів через своїх послів закликав нас під свою владу; другий – хан кримський, третій – король польський, який, якщо ми сами захочемо, і тепер нас ще в колишню ласку прийняти може; четвертий – це православної великої Росії государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець східний, якого ми вже шість років безперестанку просьбами нашими собі просимо, - тут, якого хочете вибирайте.

До цих слів весь народ закричав: “Хочемо під царя східного православного, (під його) кріпкою рукою в нашій благочестивій вірі вмирати, ніж ненавістникові христовому, язичнікові достатися”. Потім полковський Тетеря, входячи в крузі, на всі боки запитував: “Чи всі так бажаєте?” Сказав весь народ:”Всі одностайно”. Потім гетьман сказав: “Хай буде так, хай господь бог наш укрипіть нас під його царьською кріпкою рукою”.

Загальні висновки

Визаолна війна 1648-1654 рр. – одна з найяскравіших сторінок в історії украйнського народу. У ході війни Украйна позбавилася польсько-шляхетського соціального, національного та релігійного поневолення.

Визвольна війна поклала початок третьому еиапові формування украйнської державності, підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася в Запоріжській Січі. Організуючою силою Визвольної війни, головним творцем незалежної України було козацтво.

Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології української національної думки, що виходила не тільки з розуміння необхідності створення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмельницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Основою відродження української державності стала республіканська форма правління.

Створення в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. Української Гетьманської держави є незаперечним історичним фактом, який було юридично підтверджено Зборівським договором 1649 р., Білоцерківським договором 1651 р., Березневими статтями 1654 р.

Значні зміни відбулися в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю. На століття було поховано ідею кріпостного права, але повністю ліквідувати соціальний гніт не вдалося, оскільки суспільство в даний історичний проміжок часу не було підготовлене до цього.

Характер республіканської державності зумовив і сутність правової системи України, яка була необхідним елементом державності. Основою цієї системи було звичаєве право та гетьманські універсали. На деякий час було призупинено дію ІІІ Статуту 1588 р. та обмежено дію магдебурського права.

парлельно з державними органами формується своєрідна судова система, основою судочинства в якій був давній принцип – “де три козаки, два третього судять”.

Визвольна війна 1648-1654 рр. Закінчилась входженням України під протекторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках з Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких Україна презентуваль як незалежна самостійна держава.

Після преєднання до Московської держави Україна досить довго розвивається як самостійна, незалежна держава. В той час царизм розпочинає цілеспрямований наступ на “права та вольності” українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. цей наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709 р.), утварення Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), заборона обрання гетьмана.

У 70-80-х роках XVIII ст. в результаті політикі царського уряду, спрямованої на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, військовий та адміністративно-тереторіальний устрій (1783 р.), закріпачено селянство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії ввійшли Правобережна Україна (Київщина, Брацслав-щина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишились під владою Австро-Угорщини.

Але і у XVIII ст., в час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припинеється розвиток окремих елементів української державності. Опираючись на давні демократичні традиції, розвивається місцеве самоврядування. Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цієї причини тільки в XVIII ст. були три спроби кодифікації права в Україні. У 1760-1763 роках проводиться дійова судова реформа.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари в середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московської держави (пізніше Російської імперії) щодо України. Укладаючи договір 1654 року, Україна була незалежною самостійною державою. Московська держава та її сподкоємиця – Російська імперія, порушуючи, ламаючи та знищуючи договір, почала розглядати Україну, як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Приклад договору1654 року доводить неможливість входження України в будь-чкі об`єднання з іншими державами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, а також вимагає беззастережного несприйняття умов, що обмежують державну самостійність України.

Список литератури:

1. Шевченко О.О. -К.: Вентурі, 1996.- 224 с.

2. Гончаренко В.Г. –К.: Вентурі, 1996.- 288 с.

3. Історія держави і права України. Петро Музиченко. –К.: Товариство “Знання”, Коо. 1999.- 662 с.- (Вищ.ос.хх.століття).

4. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст. –К., 1996.

5. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Навч. Посібник.- Львів, 2000.

6. Хрестоматія з історії держави і права України /За ред. В.Д. Гончаренка. Т.1. –К.: Ін Юре, 1997.


[1] Див: Шевченко О.О. –К.: Вентурі,, 1996.-224с.

[2] Див: Гончаренко В.Г.-К.: Вентурі., 1996.-288с.

[3] Історія Держави і права України. П.Музиченко-К.: Товариство “Знання”,КОО,1999.-662с.

[4] Див: Шевченко О.О.-К.: Ветурі,,1996.-224с.

[5] Див. Історія держави та права України. П.Музиченко-К.: Товариство “Знання”,КОО,1999.-662с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему