Міністерство внутрішніх справ України
Національний університет внутрішніх справ
Кафедра теорії та історії держави та права
Курсова робота
з історії держави та права
і спроба його кодифікації
Виконав: студент 106 групи
1 курсу заочного факультету
м.Мелітополь
Фолімонов Олексій Сергійович
Домашня адреса: 78200
Ів-Франківська обл. м.Коломия
вул.Леонтовича, буд.85, кв.13.
роб.тел.: (03434)-2-66-69
Примірний план
Джерела права української держави у середині XVII ст.
а) звичаєве право;
б) Литовські статути;
в) магдебурське право;
г) угоди між царем та гетьманом, укази української та російської адміністрації;
д) джерела церковного права.
2.Договірні (гетьманські) статті та інші нормативні акти - юридичне закріплення змін у статусі України другої половини XVII-XVIII ст.
а) причини прийняття та загальна сутність гетьманських статей;
б) зміст основних статей;
в) значення гетьманських статей;
г) інші нормативні акти (XVIII ст.).
3. Кодифікаційні роботи XVIII - першої половини XIX ст.
а) причини кодифікації;
б) кодифікаційні роботи XVII ст.;
в) особливості кодифікації першої половини XIX ст.
Джерела права української держави у середині XVII ст.
Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи жержавності, системи судочинства тощо.
В україні зберігали свою силу основні джерела права, що діяли до 1648 р.- Литовські статути, особливо 3 Литовський [1] статут, Магдебурське чи Хельмінське право, німецькій текст
" Зерцала саксонів та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання - оформляло та закріплювало будівництво Української держави. Внаслідок цього зріс вплив "козацького права" - старого "звичаєвого права".
Можна стверджувати, що в процесі відродження націоналюної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це право визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в Україні. Норми звичаєвого права сформувалися в процесі розвитку суспільного життя українського народу. В Україні складалися свої певні звичаї та традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Спочатку групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи іних відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.
Характерною ознакою правової норми є загальне значення і державна обов`язковість. Адже для того, щоб традиції перетворилися у правову норму, необхідно визначити офіційно,тобто санкціонуувати державною владою. В історії Українського нороду санкціонування звичаїв здійснювалося різними способами і найпростіший полягав в тому, що держава просто не забороняла їх, визнаючи безпечним для себе їх зміст: характер.
Особливі значення мали норми звичаєвого права в Запорізькій Січі, де зародилися норми військово- адмініситративної організації козацтва, правила ведення війни, правила діяльності судових установ, види покарань
злочинців та ряд інших норм права, яке не існувало в письмових джерелах.У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звича.вого права та здорового глузду. Суддям, які застосовували звича.ве право при розгляді цивільних справ, були відомі такі юридичні поняття як давність володіння, право першості володіння, нерівний розподіл стягнення та інші.
В українській державі діли ті польсько-литовські законодавчі акти, які закріплювали виключні права шляхти, старшини, козаків та міщан.
Звичаєве право було настільки досконалим, що його неможливо було витіснити з системи діючого права. Спроби витіснити звичаєві норми з числа діючих джерел права успіху не мали.
Литовські статути
I Литовський статут - 1529 р.
II Литовський статут - 1566 р.
III Литовський статут - 1588 р.
Найбільшого значення серед польсько-литовськіх джерел набули окремі збірникі і сатути: Литовський статут 1588 р. і збірник Магдебурського права.
III Литовський статут - Статут великого князівства Литовського від найсвітішого господаря короля його милості Жикгимонта Третього на коронації в Кракові виданий року 1588.
III Литовський статут поширюється на справи минулі від того часу, з якого затверджено нашою волею господарською цей Статут.
Цей статут був перекладаний Комісією створеною гетьманом Іваном Скоропадським для виконання наказу
Петра I. Практичним коментарем до Литовського статуту був текст зводу права за яким судяться малоросійський народ. Цей текст став просто підручником, за яким вивчали українське право.
III Литовський статут має чотирнадцять розділів:
Розділ перший - про нашу особу панську;
Розділ другий - про оборону земську;
Розділ четвертий - про суддів і підсудків;
Розділ сьомий - про записи і продажу;
Розділ восьмий - про заповіти;
Розділ дев`ятий - про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі;
Розділ десятий - про пущу, про ловлю, про дерево бортне, про озера і сінокоси.
Розділ одинадцятий - про злочин, бійку і головщину шляхетську;
Розділ дванадцятий - про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від панів своїх відходять, а також про слуг приказних.
Розділ тринадцятий - про гарбунок і про відшкодування.
Розділ чотирнадцятий - про злодійство усякого стану.
Литовський статут зберігав чинність аж до 1840 р.
Магдебурське право
Як зазначалося, міщани, користуючись Магдебурським[2] правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів українського населення.
У середині XVII ст. вони на правобережній Україні становили 60% усьго населення. У роки національно-визвольної війни більшість міст втратили Магдебурське право і були підпорядковані козацькій адміністрації. Магдебурським правом користувалися лише великі міста. Міста з Магдебурським правом мали магістрати - органи самоврядування та користувалися особливими торгівельними і промисловими привілеями. Магдебурське право було основою сомоврядування міст, але воно дуже часто
відповідало нормам звичаєвого права. Джерелом права також були законодавчі акти органів влади Української держави, до них відносилися акти гетьманської влади, акти військової канцелярії, а в окремих випадках рішнення Генеральної Ради і Ради генеральних старшин.
Застосовувались і українсько-московські договірні статті, у яких визначалися права гетьмана, судова організація і джерела права.
До XVIII ст. загальна система російського права на Україні не поширювалася, а царські урядовці не втручалися у систему української судової організації. З кінця XVIII ст. все частіше використовувались загальноімперське російське законодавство. Царське самодержавство було зацікавлене у перегляді та систематизації правових норм в Україні, оскільки воно прагнуло поширити на українські землі російське законодавство. Члени ж Малоросійської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційноюсудовою установою, не знали українського права то й нерозуміли законодавчих актів. Тому Петро I наказав перекласти їх на російську мову.
Гетьман І.Скоропадський створив колегію з українських правників для перекладу на російську мову Литовського статуту, "Спекулюм Саксонум" Н.Яцкера та П.Щербича, "Порядка цивільних прав" Б.Гроїцького. Але комісія не завершила свою роботу.
Магдебурським правом користувалось 18 міст Української держави, серед них Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава, Глухів, Короп та ін.
Угоди між царем та гетьманом, укази української та російської адміністрації
Українсько-московській договір 1654 р.
Шість років тривала визвольна Війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Б.Хмельницькій намагається знайти союзників. Після перемог на Жовтих Водах і під Корчунем Хмельницькій у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має
раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звершення до Москви за військовою дипломатичною допомогою.
До царя відправили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила три альтернативні пропозиції.
Цар не погодився ні на одну пропозицію і не надав Україні ні військову, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. В україну було відправлено посольство із Москви. Тільки в квітні 1653 р. цар навжився послати до Варшави посольство. Перед корольом було поставлена вимога повернути козакам їхна права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.
1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасниками собору, опитані “по чинам, порознь”, висловилися за рішення: “Гетьмана Б.Хмельницького и все Войсько Запорожское с городами и землями принять”.
9 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів “обьявить войску идти на недруга земли руской веры провославной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна-Казимира.”
Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів,присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Б.Хмельницький. Змалювавши тяжкий стан України, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб отримати від неї військову допомогу, - Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив промову