регистрация / вход

Конституційне право зарубіжних країн

А.З. Георгіца Конституційне право зарубіжних країн Чернівці ―Рута‖, 2000 ББК 67. 9 (4) Укр.8/300 Г-363 УДК 342 (=87 – 075.8) Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради

А.З. Георгіца

Конституційне право зарубіжних країн

Чернівці

―Рута‖, 2000

ББК 67. 9 (4) Укр.8/300 Г-363

УДК 342 (=87 – 075.8)

Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради

Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Рецензенти:

В.Ф. Погорілко – чл. кор. АПрНУкраїни, д.ю.н., проф., завідувач відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України;

О.В. Горун – к.ю.н., доцент (Чернівецький національний університет ім..

Юрія Федьковича);

Георгіца Аурел Зиновійович

Г-363 Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: ―Рута‖, 2000. – 424 с. ISBN 966-568-343-8

Посібник підготовлений відповідно до навчальної програми дисципліни. Його особливістю є те, що в ньому висвітлюються нові моменти конституційно-правової теорії та практики держав світу.

Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів.

Пособие подготовлено в сответствии с учебной программой дисциплины. Его особенностью является то, что в нем освещаются новые моменты конституционно-правовой теории и практики государств мира. Для студентов, аспирантов, преподавателей юридических вузов.

The manual contains the material of the general part of the course accordingly to the syllabus of the subject. The peculiarity of it is in the fact that it elucidates new aspects of constitutional Law theory and practice of the countries of the world. It is intented for the students majoring in Law, may be in use for everybody interested in constitutional problems.

УДК 342(=87-075.8) ББК 67.9/4/8/300

ISBN 966-568-343-8 © Георгіца А.З., 2000

© Видавництво ‖Рута‖ Чернівецького національного університету, 2000

125-річчю Чернівецького університету та 10-річчю відновлення його

юридичного факультету присвячується

ПЕРЕДМОВА

Запропонована книга є логічним продовженням посібника, який вийшов друком у 1994 р.[1] З того часу сталися суттєві зміни в гуманітарній сфері суспільства, в тому числі у праві. Зокрема, утворилися більш сприятливі умови для розвитку науки конституційного права: потоком іде інформація про стан конституційного права в зарубіжних країнах, з’явилося чимало грунтовних праць вітчизняних учених, які засвідчили, що і наша власна теорія та практика державотворення ―вже не перебуває у стані старанного учня‖. З іншого боку, намагання значних авторитетних політичних сил спрямувати рух України у демократичне русло суттєво вплинуло на юридичну науку – стала очевидною потреба в знаннях і досвіді у галузі зарубіжного конституційно-правового регулювання. Саме обізнаність із теорією і практикою світового конституціоналізму дасть змогу нам точніше коригувати свої відповідні наміри, прогнозувати перспективи.

Нарешті, з дидактичних міркувань не повинні бути упущені нові можливості отримання інформації, вільної від ідеологічного контролю, оскільки вони значно розширюють площину неупередженого засвоєння знань студентами із зарубіжної юриспруденції та державознавства.

У цьому навчальному посібнику подається системний виклад матеріалу згідно з програмою курсу ―Конституційне право зарубіжних країн‖, який вивчається у вузах України. Компонування навчального матеріалу побудовано на кращих світових традиціях, властивих для підручників із цієї дисципліни, і, звичайно, на особистих уявленнях автора. Звісна річ, такий підхід передбачає використання елементів дискусійності, у першу чергу при викладі основних положень теорії конституціоналізму. Тому елементи незгоди з окремими висловлюваннями і поглядами потрібно сприймати як авторське розуміння природи і сутності конституційно-правових явищ і феноменів.

Грунтовне вивчення конституційного права країн світу (а їх понад 190) неодмінно вимагає застосування порівняльноправового методу до його аналізу. ―Правові дослідження набувають по-справжньому наукового характеру тільки тоді, - пишуть німецькі державознавці К.Цвайгерт і Х.Кетц, - коли вони підносяться вище дослідження будь-якої національної системи‖(Тут і далі переклад наш. – А.Г. )[2] .

До того ж в сучасних умовах взаємозв’язаного світу відбувається зближення правових систем, у тому числі й у сфері конституційного права, яке пов’язане із взаємовпливом Заходу і Сходу, Півночі та Півдня. Концепції західного права, наприклад, уже давно проникли у законодавство багатьох мусульманських держав (Єгипет, Пакистан, Сирія та ін.), у цих же країнах проголошені загальновизнані права людини, існують парламенти, вибори, визнається принцип розподілу влад тощо. З іншого боку, не виключений вплив окремих інститутів Сходу на конституційне право Заходу. Так, ідеї консенсусу (а не більшості голосів, при прийнятті деяких рішень), яке поєднується з принципами іджми у мусульманському праві (особливе значення одноголосно прийнявтих постанов), принцип аш-шура (розгляд принципових ухвал до їхнього прийняття правителем у дорадчій установі), ідея включення деякої кількості видатних громадян до законодавчого органу шляхом їх призначення главою держави та деякі інші інститути Сходу впливають на західне право.

Накопичені знання, звичайно ж, вимагають підготовки грунтовної праці, яка би висвітлила багатий світовий досвід у сфері конституційно-правових відносин. Для цього вимагаються зусилля великого колективу вчених. У даній книзі ми зробили спробу розглянути тільки деякі його найважливіші аспекти. Автор сподівається, що можливості, які дає нам зарубіжна наука конституційного права, можна буде використати для пояснення багатьох явищ, пов’язаних із процесом державотворення в Україні.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. Д ЕЯКІ ТЕРМІНОЛОГІЧНІ УТОЧНЕННЯ

Словосполучення ―конституційне право зарубіжних країн” у правознавстві використовується для позначення відповідної галузі права іноземних держав в узагальненому плані, однойменної науки та навчальної дисципліни в системі вищої юридичної освіти.

Використання терміну конституційне право зарубіжних країн у плані характеристики галузі діючого права не означає наявності особливої інтегруючої галузі права – такої галузі немає. Існує конституційне право кожної окремої країни – австрійське, індійське, російське та ін. Незважаючи на те, що у різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання та конкретний зміст його може помітно різнитися, все ж структура цієї галузі, її інститути в принципі однакові, подібні, аналогічні. Саме це дозволяє аналізувати, вивчати у порівняльному плані основи конституційного права багатьох держав.

Певний інтерес викликає використання в літературі термінів ''конституційне право'' і ''державне право''. Нерідко підкреслюється при цьому, що ці терміни практично майже ідентичні , що вони є синонімами. Свідчення такого підходу – використання деякими авторами словосполучення ―конституційне (державне) право зарубіжних країн ‖. Можливо, таке твердження і близьке до реалії Німеччини, германомовної Швейцарії або Скандинавських країн, в яких еволюція державного права як галузі і як наука у цілому призвела до того, що існуюча у минулому відмінність між поняттями конституційне право і державне право втратила колишнє значення. Водночас при більш ретельному розгляді питання можна виявити, що різниця термінології відображає сутнісну відмінність між відповідними поняттями.

Історично склалося так, що в країнах, де провідну роль у формуванні даної галузі права відіграли конституційноправові акти, акцентували увагу на правах і свободах людини та їх закріплення в конституції – Основному законі країни, або в законах, які мали конституційне значення, сама галузь стала іменуватися конституційним правом (Великобританія, США, Франція). В країнах же, в яких правова наука надавала основоположне значення розвитку держави, її інститутів та їх юридичному оформленню та закріпленню, як, наприклад, у Німеччині, відповідна галузь отримала назву державне право .

Деякі автори пояснюють вибір того чи іншого терміна національною традицією слововживання. Якщо, на їх думку, англосаксонська і романська правові системи традиційно користуються терміном конституційне право , то для германської системи характерним є вживання терміну державне право .[3]

У літературі можна зустріти й інше розуміння відмінності між конституційним і державним правом. Так, німецький конституціоналіст К.Хессе вважає, що остільки конституція не обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також засади недержавного життя (шлюб, власність та ін.), оскільки конституційне право більш об’ємніше, ніж право державне , яке за значенням і змістом означає тільки право держави. З іншого боку, конституційне право обмежене порівняно з державним у тому плані, що державне право містить у собі, наприклад, адміністративне і процесуальне право…[4]

До недавнього часу навчальний курс (і галузь) конституційного права зарубіжних країн у російськомовній літературі іменувалася державним правом зарубіжних країн. Тепер, коли у постсоціалістичних країнах іде процес розбудови державного ладу на справжніх демократичних засадах, коли у нових державах змінилося співвідношення двох головних складових конституційного права – людини, її прав і свобод, з одного боку, і держави та здійснення публічної влади, з іншого, однією з формальних ознак цього процесу виступає перейменування галузі державного на конституційне . До того ж сьогодні тільки невелика група країн користується терміном державне право , а їх більшість позначає провідну галузь свого національного права терміном конституційне право . Використання ж терміну державне право правомірне, коли мова йде про вивчення конкретної галузі права тих країн світу (ФРН, Скандинавські країни та ін.), де її офіційна назва продовжує залишатися державне право . З метою ж полегшення розуміння тексту у навчальному посібнику, як правило, використовується тільки термін конституційне право зарубіжних країн .

§ 2. В ИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Загальноприйняті педагогічні традиції пов’язують виникнення конституційної ери з появою перших писаних конституцій (США у 1787 р., Польщі та Франції – в 1791 р.). Відповідно формування конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права розпочалося на зламі ХVIII і ХІХ століть.

Дещо запізніле оформлення галузі пов’язане насамперед зі специфікою та соціальним призначенням конституційного права, якому належало убезпечувати і захистити інтереси людини та посадових осіб. Звісна річ, що в умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, які мали обмежити цю владу, була майже виключена.

Сказане не означає, що ті чи інші інститути конституційного права не могли з’явитися у далекому минулому. Зокрема, Стародавній Греції та Стародавньому Риму були відомі такі поняття, як демократія , конституція , фундаментальний закон , а також низка інших. У Великобританії до числа основоположних актів конституційного значення відносять Велику хартію вольностей , прийняту в 1215 р., Хабеас корпус акт , прийнятий у 1679 р. і ряд інших нормативно-правових актів, виданих ще в епоху середньовіччя. Але тільки повалення абсолютизму та ліквідація деспотичних режимів створили реальні умови і передумови для формування конституційного права. Ці політичні передумови сприяли появі особливої системи правових норм, які були покликані стверджувати як найвищі цінності свободу індивіда, права і свободи людини і підпорядкувати цим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади. Отже, можна говорити про те, що саме епоха антифеодальних революцій стала періодом утвердження конституційного права в якості самостійної та провідної галузі національного права в усіх передових державах світу.

Основні принципи та інститути конституційного права виникали і формувалися не на голому місці. Адже ще в епоху, що передувала визвольним революціям, існували концепції, які мали важливе значення для формування конституційного права. У Великобританії утвердження Хабеас корпус акта призвело до виникнення одного з таких провідних принципів сучасного конституційного права, як гарантія особистої свободи . В цій же країні сформувалися концепція верховенства парламенту як органу народного представництва і концепція панування права .

Варто особливо виділити видатне значення двох подій всесвітньо-історичного масштабу у формуванні конституційно-правових засад – боротьбу північноамериканських колоній за свою незалежність, що призвела до появи Декларації незалежності 1776 р. і французьку буржуазну революцію кінця XVІІІ ст., маніфестом якої стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В Американській Декларації уперше на рівні нормативного правового акта зафіксовано положення про те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава й уряд мають право на існування тільки у тому випадку, якщо вони служать людині та захищають її інтереси. У французькій Декларації містилася спеціальна стаття, що стверджувала: народ, який не знає гарантій основних прав і свобод і принципу розподілу влад, не має конституції. На формування національного конституційного права у зарубіжних країнах впливало багато факторів: історичні, національні та культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, політична боротьба класів та інших соціальних груп за володіння державною владою, за закріплення своїх інтересів у відповідних нормах права.

Історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що головною тенденцією в еволюції національного конституційного права у зарубіжних країнах була і залишається всезростаюча демократизація, розширення сфери дії та кола суб’єктів, які користуються захистом з боку конституційноправових норм та інститутів. Наприклад, не відразу найважливіші політичні права набули такі демографічні та соціальні групи населення, як жінки, молодь, незаможні. Тільки в середині ХХ ст. виборче право дійсно стало загальним у переважній більшості держав світу. На сучасному етапі на перший план висуваються проблеми, пов’язані з гарантією захисту та реалізацією прав і свобод особи. Якщо до недавнього часу основне призначення конституційного права вбачалося в регулюванні здійснення публічної влади, то віднині соціальне призначення цієї галузі трактується інакше. Відповідно уточнюється питання про предмет конституційного права.

§ 3. П РЕДМЕТ І МЕТОД КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Автономність і самостійність конституційного права у правовій системі будь-якої країни зумовлюється передусім його особливим предметом регулювання. Ще у дореволюційні часи у вітчизняній літературі, яка базувалась на вивченні конституційного права західних країн, сфера регулювання галузі обмежувалась традиціями, що склалися. Провідні державознавці визначали предмет конституційного права через поняття свободи, порядку (впорядкування), правової держави, парламентаризму. Зокрема, М.І.Свєшников писав, що основний зміст конституційного права (він вживав термін державне право ) – це ―юридичні відносини, які визначають основні засади, на яких грунтується порядок і свобода у даному політичному союзі‖.[5] І далі він указував, що предмет державного права – це держава, а право розглядає її з юридичної точки зору, хоча не виключаються економічні, політичні і моральні аспекти. Пізніше у наукових працях, підготовлених російськими вченими, до предмета регулювання державного права віднесли питання прав особи.[6]

У зарубіжних країнах окреслились два підходи до визначення предмета конституційного права: традиційний і новий . У першій половині ХХ ст. у розвинутих країнах Заходу домінував традиційний підхід. Так, у Великобританії зміст навчальних курсів із конституційного права зводився до аналізу систем державних органів, їх взаємовідносин, правового становища особи.2 У США предмет конституційного права складали гарантії ―забезпечення в суспільстві‖ фундаментальної свободи‖, яка передбачає розмежування сфер індивіда і меж дії державної влади.[7] Для французьких учених предмет конституційного права – це, насамперед, політична влада. Зокрема, М.Прело писав: ―Діючі в нашій країні норми, що стосуються встановлення, передавання та здійснення політичної влади, складають предмет нашого національного конституційного права‖.4

Але останнім часом окреслився новий і більш широкий підхід щодо визначення предмета конституційного права. Англійські вчені Д. Дальтон, Р.Декстєр та інші відносять до нього вивчення головних функцій держави (законодавства, управління та захисту держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів). А у виданому в США ―Букварі з конституційного права‖ закріплена теза про те, що конституційне право має справу з ―цінностями… суспільства‖. Такі відомі французькі вчені, як Б.Шантебу, К.Леклєрк, Б.Жанно, Ф.Ардан роблять ставку на політичний режим, причому вони відносять до цього поняття багатьох інститутів суспільства, зокрема політичні партії, громадську думку, пропаганду, пресу, групи тиску тощо.[8] Аналогічних поглядів дотримуються іспанські та італійські вчені-конституціоналісти. Натомість для мусульманських юристів предмет конституційного права пов’язаний, зокрема, з відносинами Аллаха й окремих мусульман, з відносинами у мусульманській громаді (―умми‖).

Повертаючись до питання про визначення предмета конституційного права у вітчизняній літературі, нам видається найбільш сприйнятною позиція проф. В.М.Шаповала, який вказує, що предметом конституційного права мають бути тільки ті відносини безпосередньо політичного характеру, які виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків між людиною, суспільством і державою (їх ще інколи називають державно-політичними відносинами владарювання) . Ці відносини поділяються на три групи: 1) відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства; 2) ті, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів; 3) ті, що характеризують основи взаємозв’язків держави та особи.[9]

Із аналізу текстів конституцій зарубіжних країн можна зробити висновок, що національне конституційне право будьякої держави орієнтується на ці зв’язки і все повніше і точніше відображає їх. Підкреслимо у цьому контексті, що для конституційного права головним у цих відносинах є не економічні питання (це предмет політичної економії і конкретних економік), не духовні відносини (зокрема, сфера релігієзнавства), не політичні комбінації партій, їх союзів (це справа політології), а визначення способів і меж участі різних колективів (соціальних, національних, громадських об’єднань та ін.), а також осіб у державній владі, тиску на неї різних зацікавлених груп, боротьба за державну владу мирними, конституційними методами. ―У цьому суть, вважає В.Є.Чиркін, - владних відносин, які регулюються конституційним правом‖.3

Отже, конституційне право має свій особливий пред-

мет, яким виступають насамперед і переважно суспільнополітичні відносини, які складаються в ході взаємодії індивіда, колективу або суспільства у цілому з державою, з публічною владою.

Конституційне право відрізняється від інших галузей права і методом впливу на своїх суб’єктів. Ідеться про сукупність способів впливу норм галузі на поведінку людей, на регульовані суспільні відносини. Завдяки їх застосуванню конституційно-правові відносини впорядковуються, розвиваються.

На відміну від галузей приватного права, де використовується, як правило, диспозитивний метод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки), у конституційному праві домінує імперативний (владний, наказовий) метод . Переважна більшість норм конституційного права, будучи пов’язаними з владними відносинами, мають характер приписів, побудованих на заборонах, зобов’язаннях і дозволеннях.

Передусім у конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин чи не найчастіше застосовується метод зобов’язання . Наприклад, Основний закон ФРН у ч. 3 ст. 39 покладає на голову Бундестагу обов’язок скликати його ―на вимогу третини членів Бундестагу, Федерального президента або Федерального канцлера‖. А ст. 85 Конституції Куби 1978р. містить припис: ―Усі органи і державні підприємства зобов'язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов'язків‖.

Конституційному праву притаманний і метод дозволення, який застосовується у першу чергу при регулюванні статусу людини та громадянина, що само собою зрозуміло, але також іноді при визначенні повноважень державних органів. Наприклад, ч.1 ст. 44 Конституції Болгарії проголошує: ―Громадяни можуть вільно утворювати об’єднання‖, ―Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту‖ (ст. 53 Конституції Японії).

У конституційно-правовому регулюванні нерідко застосовується і метод заборони . Так, у ч. 5 ст. 13 Конституції Російської Федерації сказано: ―Забороняється створення і діяльність громадських об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, розпалювання соціального, расового, національного та релігійного розбрату‖, ―Цензуру заборонено‖ (ст. 38 Конституції Хорватії). Приписи у даному випадку забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати названі дії.

Водночас у конституційному праві, хоча і рідко, застосовується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, ст. 94 Конституції Італії 1947 р. установлює, що кожна палата парламенту може висловити довіру урядові або відмовити в ній шляхом поіменного голосування. В останньому випадку президент республіки може відправити уряд у відставку або розпустити парламент із призначенням дати нових виборів, тобто вирішення питання про колізії парламенту та уряду віддається на розсуд виборців. Застосовуючи названі методи регулювання, конституційне право забезпечує здійснення народовладдя, нормальне функціонування інститутів державної влади, а також гарантує основні права і свободи людини та громадянина.

§ 4. Д ЕФІНІЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Практично неможливо дати якесь узагальнене визначення цьому поняттю через існування багатьох значень і нюансів, які надаються цьому терміну різними народами і в різні історичні епохи. Але у кожному конкретному випадку від визначення цього поняття залежить концепція організації суспільства, регулювання відносин між індивідами, між державою і приватними особами. Тому про визначення поняття конституційного права як галузі можна говорити тільки стосовно кожної окремої країни. З іншого боку, звернемо увагу на деякі існуючі точки зору з цього питання, що представляють особливий науковий інтерес.

Так, англійські вчені-конституціоналісти Уейд і Філліпс визначають конституційне право як ―сукупність норм права (включаючи обов’язкові конституційні звичаї), які встановлюють структуру головних органів управління та їх взаємовідносини, а також визначають їхні функції‖.[10] Приблизно з таких же позицій визначає це поняття французький учений М.Прело, який писав: ―Діючі в нашій країні правові норми стосовно встановлення, передавання та здійснення політичної влади складають предмет нашого національного конституційного права, тобто французького національного права.‖[11] Нарешті румунський проф. І.Мурару визначає конституційне право як галузь єдиного права, що складається з юридичних норм, які регламентують фундаментальні соціальні відносини, що з’являються у процесі встановлення, підтримання та здійснення державної влади‖.[12]

Синтезуючи точки зору, висловлені в юридичній літературі згаданих та інших зарубіжних країн, зауважимо, що конституційне право визначається як таке, що складається з юридичних норм, які регламентують форму держави, організацію, функціонування та взаємовідносини між публічними владами, обмеження публічних влад, політичну організацію держави тощо. Наведені дефініції мають як спільні елементи, так і певні специфічні особливості. У такому контексті варто підкреслити, що наведені дефініції виключають з переліку предмета конституційного регулювання такий важливий блок відносин, яким є права і свободи людини і громадянина.

Уявляється, що конституційне право конкретної країни можна було би визначити як сукупність норм, які регулюють фундаментальні відносини, що складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов’язані із здійсненням публічної влади, і які покликані забезпечити і гарантувати реалізацію та захист основних прав і свобод людини, а також легітимність цієї влади.

§ 5. С ИСТЕМА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Конституційне право як галузь національного права конкретної країни – це складна система, що складається з різних структурних частин, елементів, субсистем. Головними його складовими є: принципи, норми та інститути, які характеризують внутрішню побудову галузі.

Принципи конституційного праваце загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи утворюють нібито кістяк, каркас цієї системи. Їх особливістю є те, що вони регулюють відповідні суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

Зазначимо, що за останні роки була зроблена спроба більш чіткого визначення поняття загальних принципів конституційного права. Зокрема, ―Договір про Європейський союз‖ 1992 року містить спеціальну статтю ―F‖, яка декларує в якості основних принципів європейського права і свободи людини, які: по-перше, містяться в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.; по-друге, випливають із конституційних традицій, загальних для державчленів, по-третє, виводяться із загальних принципів права.[13]

Оскільки сфера дії цього правового акта розповсюджується сьогодні на 15 держав Європи, можна говорити про наявність певних принципів, притаманних конституційному праву багатьох держав. Так, конституціями держав проголошуються такі принципи: народного суверенітету (ст.1 Конституції Італії, ст. 3 Конституції Франції та ін.); народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів, § 2 Форми правління Фінляндії, § 1 Форми правління Швеції та ін.); розподілу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фінляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.); рівноправності (ст. 3 Конституції Італії); невідчуженості прав (ст. 1 Основного закону ФРН та ін.) тощо. Також можна знайти принципи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосередньо застосовується у державній діяльності :незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії), невідповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).

Водночас у країнах, де в конституціях проголошені соціалістичні ідеї, можна знайти принципи, які суперечать демократичним цінностям: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм (ст.ст. 5, 12, 19 Конституції Куби). Вони є ніщо інше, як ідеологічними міфами, які не можуть бути реалізованими ніякими юридичними або політичними засобами. Наприклад, принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету і народного представництва і взагалі є несумісним ні з яким принципом демократії.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові нормице встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізняються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин; б) джерелами, в яких вони містяться , оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів , оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституційно-правових норм є те, що вони пов’язані з відносинами владарювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації оповіщає: ―Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову‖); норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: ―Португальська Республіка – демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і які мають метою перетворення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті та поглиблення демократії участі‖); норми-завдання (ч.2 ст. 3 Конституції Італії містить таке положення: ―Завдання Республіки – усувати перепони економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни‖).

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію : ―Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також норми, що складаються з гіпотези і диспозиції : ―Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі обласні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат‖ ( ч. ІІ ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках конституційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні (―Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату – ст. 24 Конституції Франції; ―Риксдаг збирається на сесії щорічно‖ - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуальні (―Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри повинні знаходитись на столі палати до початку другого засідання після засідання, на якому була висунута вимога, і вирішуватися не пізніше наступного засідання‖ - §2 розділу V ―Акта про Ригсдаг‖).

За функціональною спрямованістю конституційноправові норми можна класифікувати як регулятивні й охоронні . Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: ―Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може виходити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п’яти тисяч виборців‖ (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до дотримання релігійних днів відпочинку‖ – встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано.

Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об’єднати їх у відповідні інститути. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

У вітчизняній літературі з конституційного права зарубіжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.[14]

Загальні конституційно-правові інститути – це нормативні формування, як правило, комплексного змісту. До них, наприклад, належить інститут засад організації та діяльності державного інституту кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління (із певними застереженнями) самоврядування та деякі інші (залежно від змісту галузі конституційного права конкретної держави). До загальних конституційноправових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути як громадянство, та основні права і свободи особи. До початкових конституційно-правових інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут імпічменту та інші.

Постійний динамізм розвитку суспільних відносин є об’єктивною основою зміни, удосконалення системи національного конституційного права будь-якої держави. У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права. Російський вчений А.С.Піголкін, з позицією якого збігається й наша, дає цьому компоненту таке визначення. Підгалузь права – це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у межах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права. [15]

У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламентське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація). На увагу заслуговує і пропозиція німецьких учених-юристів Е.Бенди і Е. Кляйна, які говорять про наявність підгалузі конституційно-процесуального права, під якого вони розуміють ―усі правові норми, що регулюють провадження конституційних судів і в конституційних судах, в яких повинно вирішуватися матеріальні конституційні питання.[16]

Нарешті, структуру галузі конституційного права зарубіжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в більшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційноправовий статус людини і громадянина, конституційноправовий статус політичних інститутів, форми правління, організація виборів і референдумів, статус законодавчих, виконавчих і судових органів, територіальну організацію публічної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм галузі, які нібито ―обслуговують‖ їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. Загальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об’єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизуються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозволяє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.

§ 6. К ОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ТА ЇХ СУБ’ ЄКТИ

Суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права, стають за своєю формою конституційноправовими відносинами . Вони є своєрідними містками між нормами конституційного права і фактичними суспільними відносинами. Як і всім іншим правовідносинам, їм властиві як загальні риси, так і специфіка. Відмінності від інших правовідносин пов’язані передусім з їхнім змістом і складом суб’єктів. Конституційно-правові відносини характеризуються також більшою, ніж в інших сферах різноманітністю.

За змістом конституційно-правові відносини можна поділити на чотири групи.

1. Відносини, які виникають при закріпленні та захисті засад суспільного і державного ладу, суспільного життя (відносини народовладдя та основні форми його здійснення, статус держави, суспільства, становище особи).

2. Відносини, які виникають при закріпленні та захисті конституційно-правового статусу людини та громадянина (рівноправність, громадянство, конституційні права і свободи громадян, механізм їх дії).

3. Відносини, які виникають при закріпленні та захисті форми держави (форма правління, форма державного устрою, державний (політичний) режим.

4. Відносини, які виникають при закріпленні та захисті організації та функціонування державної влади, а також місцевого самоврядування (механізм розподілу влад, статус органів державної влади і місцевого самоврядування).

Залежно від характеру взаємовідносин сторін у конституційно-правових відносинах їх можна поділити на такі, що мають загальний або конкретний характер. У конституційноправових відносинах загального характеру немає конкретних суб’єктів, не визначені права й обов’язки сторін. Загальні конституційні правовідносини окреслюють контури державності, суспільного ладу, статусу особи. Їх можна охарактеризувати як рамкові правовідносини, у межах яких можливі суттєві відмінності фактичної поведінки. Наприклад, задекларовані Конституцією Словаччини якості Словацької Республіки як суверенної, демократичної і правової держави (ст. 1 ) породжують загальні конституційні правовідносини, в яких беруть участь як мінімум усі державні органи і посадові особи, зобов’язані вести себе так, щоб забезпечити вказані якості держави. Не визначено, які права й обов’язки виникають у державних органів і посадових осіб, яка їхня відповідальність. Відповіді на ці запитання повинні дати поточне законодавство і конкретні правовідносини. Отже, загальні конституційні правовідносини - це певні філософсько-політичні цінності, перенесені у право і реальне життя. І хоча їх прямий регулятивний вплив на учасників конкретних правовідносин незначний, та все ж вони визначають загальний вектор конституційно-правового розвитку.

До загальних конституційно-правових відносин частково примикає правове становище. Тут також не визначені конкретні права й обов’язки учасників правовідносин. Але самі ці суб’єкти визначені чітко. Прикладами правовідносин такого виду є становище громадян, іноземців, осіб без громадянства у будь-якій державі, становище суверенітету народу та ін. Те чи інше правове становище справляє значний вплив на правове і фактичне становище відповідного суб’єкта конституційного права, будучи елементом його статусу. Зокрема, проголошений у конституціях багатьох держав принцип розподілу влад породжує правове становище, яке не можна не враховувати при характеристиці статусу вищих органів державної влади.

Для виникнення конкретних конституційно-правових відносин, крім наявності конституційно-правової норми, необхідно мати також певний юридичний факт, який спричиняє дію цієї норми. Як і в інших галузях права, юридичними фактами є події або дії, що тягнуть за собою виникнення, змінювання або припинення правовідносин. Розвиток правовідносин спонукається у більшості випадків цілою системою юридичних фактів. Наприклад, виникнення правовідношення щодо реалізації права обирати передують такі факти: досягнення певного віку (звичайно, 18 р.), призначення дня виборів, утворення виборчих комісій, округів, дільниць, складання списків виборців, участь у голосуванні тощо.

Крім указаних елементів, необхідні ще носії прав і обов’язків, тобто суб’єкти конституційного права. Тільки за цих умов і виникають правовідносини. Суб’єкт конституційного права – це особа, організація або інше утворення, за якими законом визнається здатність бути носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Слід наголосити на тому, що тільки закон може встановлювати і визнавати ту особливу юридичну якість або властивість, яка дозволяє особі або організації стати суб’єктом правовідносин. Ця якість або властивість зветься правосуб’єктністю. Для того, щоб особа мала право бути учасником правовідносин, вона обов’язково повинна володіти крім правоздатності ще і дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати права і створювати для себе юридичні обов’язки, а також нести відповідальність за здійсненні правопорушення (т. зв. деліктоздатністю).

Суб’єкти конституційного права поділяються на дві групи:

а) фізичні особи; б) суспільні утворення . До першої групи суб’єктів відносяться громадяни, іноземці, групи громадян, виборці і депутати як особи за спеціальною правоздатністю та їх групи ( в Італії та Словенії, наприклад, групи виборців є суб’єктами права законодавчої ініціативи). Фізичні особи відрізняються за своїм статусом. Обсяг прав, наданих національним конституційним правом, є різним і залежить від того чи знаходиться дана фізична особа у громадянстві цієї держави, є іноземцем або особою без громадянства. Відповідно, національне конституційне право кожної держави містить певну сукупність правових норм, які регулюють порядок набуття і втрати громадянства, його статус, правовий режим іноземців, правовий статус осіб без громадянства. Вони визначають найбільш загальні сторони правосуб’єктності індивідів, установлюючи їхні основні права й обов’язки. Якщо політичні права, як правило, належать громадянам (хоча і цей постулат конституційного права сьогодні піддається перегляду в країнах Європейського Союзу), то особисті права і свободи закріплюються за усіма особами незалежно від відмінностей в їхньому правовому статусі.

З-поміж цієї групи суб’єктів особливий характер має конституційна правосуб’єктність депутатів, насамперед депутатів парламентів. Їхня правосуб’єктність, звичайно, пов’язана з компетенцією органа народного представництва. Депутати не є посадовими особами, і вони представляють націю і в якості її репрезентантів є органічною частиною представницького органу. Окремі конституції наділяють члена парламенту спеціальною правосуб’єктністю. Так, згідно зі ст. 69 Конституції Греції доповіді до парламенту ―подаються через відповідного депутата або передаються голові‖. Ст. 70 конституції Італії наділяє законодавчою ініціативою будь-якого члена палат. А з ч.1 ст. 77 Конституції Іспанії випливає, що петиції від демонстрації громадян приймаються через депутатів.

До другої групи суб’єктів конституційного права належить населення держави у цілому, органи держави (парламент, глава держави, уряд та ін.), іноді їхні відокремлені частини (наприклад, палати, комісії, партійні групи в парламентах), окремі соціальні спільноти (територіальні колективи самоврядування та їх органи), громадські об’єднання (профспілки, об’єднання осіб вільних професій), політичні партії, в деяких державах – церква.

Чи не найважливішою специфічною особливістю національного конституційного права є те, що носієм прав і обов’язків може виступити населення держави у цілому, тобто народ у формі публічної організації в особі держави, а також народ безпосередньо як населення країни, що вирішує багато питань її державно-правового розвитку. Конституційне право переважної більшості держав світу визнає джерелом влади тільки народ у цілому, при цьому конституції нерідко підкреслюють, що ні жодна особа, ні жодна частина народу не може присвоїти собі здійснення державної влади. Своє повновладдя народ здійснює за допомогою певних юридичних процедур: загального виборчого права, референдуму, т.зв. народної ініціативи та ін. Щодо держави у цілому як суб’єкта конституційного права, то вона є учасником правовідносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Так, держава у цілому є учасником конституційно-правових відносин у сфері судочинства. З цим пов’язані, зокрема, процесуальні гарантії прав і свобод особи, реалізація яких забезпечується авторитетом держави. У таких правовідносинах державні органи і посадові особи виступають як представники держави в цілому. Прикладом, коли держава у цілому є суб’єктом конституційного права, є правовідносини, пов’язані з громадянством у зв’язку з його набуттям і припиненням. У даному випадку відповідні державні органи і посадові особи, здійснюючи свої повноваження, виступають не як самостійні учасники правовідносин, а як представники держави у цілому. Держава знаходиться в тих же умовах, які передбачені нормами конституційного права для інших учасників правовідносин, і тоді, коли йде мова про відносини федеративної держави із суб’єктами федерації. Вона діє або через державні органи, або за допомогою референдуму.

Найбільш динамічними суб’єктами конституційного права є державні органи. Як суб’єкти правовідносин вони наділяються певною компетенцією згідно з покладеними на них завданнями (видання законів, контроль за діяльністю інших органів, виконання законів тощо).

Нерідко конституційною правосуб’єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, ст. 183 Конституції Португалії закріплює за парламентськими групами такі права: а) брати участь у роботі комісій Асамблеї; б) висловлюватися при складанні порядку денного і звертання до пленарного засідання для перегляду підготовленого порядку денного; в) ініціювати шляхом надання інтерпеляції Урядові відкриття двох дискусій на кожній парламентській сесії зі загальних або галузевих політичних питань; г) вимагати у Постійній комісії сприяння у скликанні Асамблеї; д) вимагати створення слідчих парламентських комісій; е) здійснювати законодавчу ініціативу; є) вносити резолюцію про відхилення програми Уряду; ж) вносити резолюцію недовіру Урядові; з) отримати інформацію регулярно і безпосередньо від Уряду про проходження принципових питань, які являють суспільний інтерес.

У деяких країнах суб’єктами конституційного права виступають групи виборців, будучи наділеними правом т. зв. народної законодавчої ініціативи.

У конституційно-правовій сфері діють суб’єкти права, які властиві саме цій галузі правовідносин. Так, майже в усіх сучасних державах існують територіальні самоврядні колективи, які мають у своєму розпорядженні власні виборні представницькі органи, власні адміністративні органи, що утворюють у цілому муніципальні влади. Ці територіальні самоврядні колективи володіють досить широким колом повноважень у сфері ведення переважно місцевих справ. Вони реалізують свої права через свої органи або безпосередньо за допомогою референдуму.

До числа суб’єктів конституційного права відносять також і політичні партії, які відіграють винятково важливу роль у формуванні та практичному функціонуванні деяких держав навіть визначений їхній правовий статус (наприклад, ст. 4 Конституції Франції). У конституціях деяких держав (ст. 39 Конституції Італії, ст. 28 Конституції Японії) визначається правосуб’єктність профспілок. Зазначимо, що в деяких державах суб’єктом конституційного права є церква (Великобританія, Швеція).

Характерною особливістю конкретних конституційноправових відносин є те, що їхні суб’єкти - сторони нерівноправні. У цих відносинах діє принцип владування підпорядкування. При цьому один і той же суб’єкт конституційного права у різних відносинах може мати як владу, так і бути стороною підпорядкованою. Так, внесення депутатом Державної Думи РФ до палати проекту закону тягне за собою виникнення між ними конституційно-правових відносин, а прибуття виборця на виборчу дільницю у день виборів породжує конституційно-правові відносини між ним і дільничною виборчою комісією.

Конституційно-правові відносини утворюють основу правового регулювання у сфері політико-державного владарювання у суспільстві. Саме на рівні правового регулювання норми конституційного права втілюються у суспільну практику.

§ 7. К ОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ: ПОНЯТТЯ, СПОСОБИ І ФОРМИ

Конституційно-правове регулювання - це нормативноорганізаційний вплив на певні суспільні відносини з метою їх упорядкування, захисту й розвитку . Воно здійснюється за допомогою певної системи правових засобів (конституційноправових норм, правовідносин та ін.), специфічного методу правового регулювання, що забезпечують досягнення бажаних результатів.

Найчастіше конституційно-правове регулювання здійснюється за допомогою субординаці ї, тобто юридичного впливу на основі владно-імперативних засад: зобов’язання і заборони.

Значно рідше зустрічаються в конституційному праві метод координації , який полягає в тому, що суб’єктам надається право на власні активні дії, зумовлені необхідністю узгодження воль. Наприклад, ―протягом двадцяти днів із моменту отримання будь-якого декрета Асамблеї Республіки для промульгації його в якості закону або з моменту публікації рішення Конституційного суду, в якому норми, що містяться в цьому декреті, не визнаються неконституційними, Президент Республіки повинен промольгувати його або здійснити своє право вето, грунтовно запропонувавши у своєму посланні розглянути цей акт знову‖ (ст. 139 Конституції Португалії). Водночас даний приклад указує спосіб вирішення конфлікту між Президентом і Парламентом з приводу змісту закону.

Але головними засобами впливу конституційного права на суспільні відносини були і залишаються: а) встановлення правоздатності; б)визначення правового статусу; в) реалізація прав і обов’язків за допомогою правовідносин.

Національне конституційне право будь-якої держави передовсім надає фізичним особам (індивідам) і суспільним утворенням загальні права. Інакше кажучи, встановлює їхню правоздатність і дієздатність, які, до речі, у даній галузі права часто збігаються. Зміст правоздатності – це загальні права, які визначають становище суб’єктів даного права у суспільстві.

Щодо конституційно-правової правоздатності фізичних осіб, то вона визначається нормами конституцій. Її елементами є конституційні права і свободи (право обирати і бути обраним, свобода слова та ін.).

Конституційно-правова правоздатність державних органів – це, звичайно, їхні завдання і функції. Наприклад, Конституція Греції у такий спосіб визначає правоздатність глави держави: ―Президент Республіки є регулятором державного ладу…‖ (п.1 ст. 30); ―Президент Республіки очолює збройні сили країни…‖ (ст. 45). Зауважимо, що правоздатність державних органів і організацій є спеціальною для кожного їхнього виду, тобто визначається цілями і завданнями, для досягнення яких ці органи або організації утворені.

Правовий статус ( від лат. Status – стан, становище) суб’єктів конституційного права – це встановлене нормами права становище учасників конституційно-правових відносин, сукупність їх прав і обов’язків.

З точки зору потреб та інтересів індивіда у практичному плані правовий статус розуміється як система гарантованих державою прав, свобод і обов’язків особи, які виступають в якості суми юридичних можливостей, умов (а при нормальному розвиткові суспільства у цілому і правової дійсності, зокрема, це в значній мірі реальні, наявні можливості та фактичні умови) для задоволення тих чи інших домагань особи.

Характерною рисою правового статусу особи, в основі якого лежать конституційні права, свободи й обов’язки громадян, є його відносна стабільність, незмінність. Адже саме ця якість правового статусу дозволяє йому відігравати неабияку роль особливо у тих випадках, коли в суспільстві відбуваються негативні, репресивні процеси. Залишаючись незмінним і уособлюючи у собі певний рівень суспільного розвитку, правовий статус може перешкодити розвиткові негативних тенденцій у соціальному становищі людей, оскільки встановлений ним мінімум соціально-економічних і політичних можливостей повинні бути забезпечені державою незалежно від особливостей, які вона має на тому чи іншому етапі своєї діяльності.

Що ж до прав і обов’язків, тобто повноважень державних органів як частини їхнього правового статусу, то вони визначаються конституціями та законами. Так, на додаток до наведених вище положень ст. 30, 45 Конституції Греції, що визначають правоздатність Президента Республіки, Основний закон цієї держави встановлює такі його повноваження, як призначення прем’єр-міністра і за його пропозицією інших членів Уряду, скликання Парламенту та його розпуск за пропозицією Уряду, промульгація законів і повернення їх до Парламенту (право вето) та ін.

Отже, конституційне право встановлює специфічний правовий стан – правосуб’єктність учасників певних суспільних відносин і цим самим активно впливає на них.

Конституційно-правове регулювання завершується актами реалізації права . На стадії реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків відбувається ―переведення‖ приписів норм конституційного права у фактичному справжню поведінку учасників суспільних відносин. У цьому зв’язку важливим компонентом конституційно-правового регулювання є акти застосування норм конституційного права. Під ними звичайно розуміють владну діяльність органів держави, яка виражається у виданні у межах їхньої компетенції актів індивідуального значення (наприклад, глава держави видає акт про надання особі громадянства). Застосування права конкретизує владні приписи окремих норм конституційного права. При цьому треба брати до уваги, що реалізація норм конституційного права виражається не тільки в актах його застосування, але і в його дотриманні, виконанні, використанні, які можуть і не мати владного характеру.

Нарешті доцільно зауважити, що механізм конституційно-правового регулювання діє у будь-якій державі не ізольовано, а в сукупності з іншими елементами правового регулювання: правосвідомістю, правовою психологією, правовою культурою.

§ 8. Ф ОРМИ ( ДЖЕРЕЛА) КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

У реальному житті норми будь-якої галузі права, включаючи конституційне, повинні мати зовнішній вираз. Вітчизняна і зарубіжна юридична література цей ―зовнішній вираз права‖ в одних випадках називають формою або формами права, в інших – джерелами, а в третіх – їх іменують одночасно і формами, і джерелами права.

Визначаючи своє ставлення, автор у даному навчальному посібнику буде розглядати поняття форма права як синонім поняття джерела права . При цьому слід звернути увагу на такі моменти. По-перше, ще Г.Ф.Шершеневич, визнаючи той факт, що ―різні форми‖, в яких виражається право, з давніх-давен мали назву ―джерел права‖, але вважав останній термін ―малопридатним, зважаючи на його багатоздатність‖, а тому пропонував замінити іншим виразом ―форма права‖, під яким розумів різні види права, які відрізнялися за способом вироблення змісту норм‖.1 По-друге, поняття форма містить понад 20 різних смислових значень і відтінків, які ставлять під сумнів використання терміну форма права замість терміна джерело права .

З урахуванням сказаного, а також виходячи з того, що форму права (закон, декрет, указ тощо) також можна розглядати в якості юридичного джерела права , найбільш логічним і доцільним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як ідентичних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому ―юридичному розумінні‖

Римський історик Тіт Лівій, а також і римський політичний діяч М.Т. Ціцерон називали закони XII таблиць ―джерелами усього публічного і приватного права‖.

1 Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. – Вып. 2. – М., 1911. – С.368, 369.

форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття (курсив наш – А.Г.) у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді ―способу виразу державної волі‖, ―способа встановлення правових приписів‖ або ―способу, яким правилові поведінки надається державною владою загальнообов’язкову силу‖.[17]

Можна запропонувати таку дефініцію. Форми (джерела) конституційного права будь-якої держави – це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-правових відносин і надання їм обов’язкової сили. З нашої точки зору, таке визначення даного терміна дозволяє полегшити завдання визначення форм (джерел) конституційного права тих норм цієї галузі, що не мають безпосередньої сили правових норм (наприклад, конституційні звичаї, доктрини, традиції – у мусульманських країнах тощо).

На основі аналізу юридичної літератури і державноправового життя різних країн світу ми пропонуємо таку класифікацію форм (джерел) конституційного права зарубіжних країн.

Перша група – нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має досить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відносин. Крім того, невпинному зростанню їхньої кількості ―допомагають‖ такі якості, як здатність швидко реагувати на зміни у суспільному розвитку, чіткість і допустимість викладу приписів, документально-письмова форма закріплення правових норм, яка дозволяє безпосередньо й оперативно ознайомити з їх змістом суб’єктів конституційно-правових відносин. Нормативно-правові акти конституційного права прийнято поділяти на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.

Закони , як правило, приймаються парламентами, інко-

ли – іншими вищими органами влади ( монархами в абсолютних монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах – у КНР, наприклад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах – у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди.

Перший різновид - конституція . Конституція у будьякій державі – це основний закон, який має особливу форму, зміст, це основне джерело конституційного права і в силу цього заслуговує окремого вивчення.

Другий різновидконституційні закони . Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. ―поправки‖ до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву ―Білль про права‖). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи.

Третій різновид – т. зв. органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі т. зв. бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: ―Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру‖. Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що ―органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони‖. Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.

Четвертий різновид – звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. До числа таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про надання виборчого права громадянам, які досягли 18 р. (1974 р.).

П’ятий різновид – нормативні акти, які мають силу закону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції – це ордонанси; у Великобританії – накази королеви у Таємній раді; на Кубі—декретизакони Державної ради; у В’єтнамі – частина указів Державної ради; в Іспанії – законодавчі декрети і декрети-закони Уряду тощо). Частенько вони підлягають наступному затвердженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 р.), а потім той же орган

(уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 рр.)

Друга групасудові прецеденти тобто рішення авторитетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов’язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за рангом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірландії, Нової Зеландії, а також 36 колишніх колоній Британської імперії – нині членів Співдружності).

Стосовно конституційно-правових положень, установлених судовими прецедентами, то у більшості своїй правові норми визначають правове становище громадян і громадських об’єднань, а також взаємовідносин між органами держави. Так, у Великобританії немає законодавчого закріплення права на проведення мітингів, походів і демонстрацій. Але ще на початку ХІХ ст. рішенням одного із судів із конкретної справи послужили нормою для закріплення такого права.

Судові ж прецеденти мають своїми джерелами: а) власне загальне право (common law) – сукупність усіх діючих судових прецедентів, починаючи із ХІV ст., тобто з норм і звичаїв, які отримали судове визнання; б) тлумачення норм статутного права, при цьому завдання судді теоретично обмежується з’ясуванням змісту норми закону. В юридичній літературі у цьому зв’язку слушно підкреслюється думка, що судді за допомогою тлумачення створюють нові норми права. В США та Індії, наприклад, особливе значення мають рішення Верховних судів щодо тлумачення конституції. Але у значній кількості країн загальні суди не мають права давати будь-які обов’язкове тлумачення конституції або законів. Тому формами (джерелами) конституційного права можуть бути тільки рішення спеціальних, конституційних судів чи органів, які виконують функції конституційного суду.

Третя група джерелконституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб’єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А.Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: ―Конституційні звичаї – це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було ―гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави‖.[18] Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки т.зв. ―конституційним угодам‖: ―Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту‖, ―Лідер партії більшості – Прем’єр-міністр‖, ―Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів‖ та ін. Отже, конституційні звичаї зобов’язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.

Четверта група форм (джерел)міжнародні та внутрішньодержавні договори , тобто угоди суб’єктів конституційного права. Міжнародні договори служать джерелами конституційного права тільки у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосування. Так, у Конституції Австрії є спеціальний підрозділ ―Б. Європейський Союз‖, який містить норми (ст. 23а, 23 б, 23в, 23г, 23д, 23е), що визначають порядок проведення виборів до Європарламенту, правовий статус депутатів від Австрії, участь країни у керівних органах Європейського Союзу, обов’язки уповноваженого члена Федерального уряду, в цій інституції, участь країни у спільній зовнішній політиці та політиці щодо забезпечення безпеки Євросоюзу відповідно до Розділу V Договору про Європейський Союз.

Така тенденція характерна і для інших країн. У Конституції Ірландії, наприклад, відповідна ст. 29, що має назву ―міжнародні відносини‖, у Конституції Іспанії цій проблемі присвячені ст. 93-96 (―Про міжнародні договори‖) та ін.

Щодо внутрішньодержавних договорів, то вони є джерелами конституційного права тільки у тому випадку, якщо регулюють конституційні проблеми, коли на це суб’єкти уповноважені їх укладати. Прикладом можуть бути договори, які укладаються територіальними спільнотами між собою або із центральною владою (ст. 14 ч. 2 Конституції Іспанії).

П’ята група форм (джерел)т.зв. доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: ―…Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права‖.[19] Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У.Блекстона, А.Дайсі, В.Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці т.зв. ―батьків-засновників‖, авторів Конституції США Дж.Медисона, Т.Джефферсона, А.Гамільтона, Д.Джея.

Шоста група форм (джерел)парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. Нерідко таке ж значення мають парламентські прецеденти – поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважається обов’язковою на випадок повторення таких ситуацій.

Сьома група форм (джерел)рішення органів конституційної юстиції (Конституційної ради - у Франції, конституційних судів - в Італії, ФРН, Болгарії, Угорщині, конституційних трибуналів - у Польщі, Іспанії, Верховних судів - у США, Японії, Індії тощо). Звичайно, нормативно-правовий характер мають такі рішення цих органів, які містять конституційно-правові норми – про конституційність законів,про компетенцію державних органів, про тлумачення конституції та ін.

Восьма група форм (джерел)нормативно-правові акти виконавчої влади , до яких відносяться нормативні акти глав держав (укази, декрети, накази тощо) і нормативні акти урядів, а іноді і відомств (ордонанси, декрети, постанови тощо). Зрозуміло, що вказані акти служать джерелами конституційного права тільки в тій частині, в якій містять його норми. Між ними існує певна субординація. Найбільш широку сферу дії мають, безперечно, нормативні акти глав держав.

Дев’ята група форм (джерел)рішення органів місцево-

го самоврядування (наприклад, місцеві статути, регламенти) – є джерелами конституційного права, коли регулюють суспільні відносини, пов’язані із здійсненням публічної влади.

Десята група форм (джерел)це звід релігійних правил . Названі норми є специфічним джерелом конституційного права в окремих країнах. Наприклад, у конституціях Єгипту 1971 р., Сирії 1971 р., Пакистана 1973 р., Ірану 1979 р. шаріат, тобто норми, які містяться в Корані, проголошуються джерелами законодавства, включаючи і конституційне. При цьому юридична сила цих норм переважає навіть силу конституційних норм.

Одинадцята група форм (джерел) політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва правлячих партій та вищих органів державної влади . У наш час такі акти характерні для ряду країн, що розвиваються (наприклад, для країн Африки), для КНР, КНДР, Куби. Так, у Лівії прийнята на сесії Загального народного конгресу у березні 1990 р. ―Хартія революційної законності‖ проголошує, що джерелом законності народних зборів і народних комітетів – ―революційна законність лідера лівійської революції М.Каддафі, притаманне йому одному і яка є набутим правом, що не відбирається‖. Директиви лідера обов’язкові для виконання.

Розділ ІІ

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. П РЕДМЕТ НАУКИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Наука зарубіжного конституційного права, будучи складовою частиною загальної науки конституційного права певної країни, має своїм головним змістом вивчення досвіду інших держав із метою як виявлення загальних тенденцій і закономірностей розвитку конституційного права у сучасному світі, так і використання вдалих конституційно-правових рішень, знайдених у цих країнах, аби запобігти допущення помилок.

Наука конституційного права , як найчастіше її визначають, - це відображення норм конституційного права, а також врегульованих ними відносин у працях учених (монографіях, наукових статтях, коментарях до конституцій, законів тощо). Предметом вивчення цієї науки у будь-якій державі є: по-перше, зміст галузі конституційного права, її окремих інститутів і норм , на основі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі; по-друге, практика реалізації конституційно-правових норм та інститутів , що дає змогу сформулювати обгрунтовані рекомендації законодавцю і правозастосувачеві щодо вдосконалення і застосування тих чи інших правових приписів, а окремим посадовим особам – рекомендації до їх застосування; по-третє, теорії і погляди, розроблені дослідниками конституційного права, тобто сама наука конституційного права у власному розумінні цього слова. Отже, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика (конституційне право в дії), власний шлях розвитку.

Важливе значення має з’ясування співвідношення науки і галузі конституційного права. Наука конституційного права хоча і базується на однойменній галузі, але відрізняється від останньої своєю системою, яка збігається з системою галузі лише в цілому і в головному. Так, у системі науки є розділи, яких немає і не може бути в системі галузі, зокрема поняття конституційного права, його предмет, суб’єкти тощо. Ці та інші питання органічно не входять до змісту конституційного права як галузі, однак без них практично не існує сама наука конституційного права.

Водночас це не виключає тісного взаємозв'язку між галуззю і наукою, який на практиці виявляється в тому, що розвиток науки, як правило, супроводжує еволюцію галузі. З одного боку, як показують спостереження, потреби суспільного і державно-політичного життя спонукають до пошуку в сфері конституційно-правового регулювання, стимулюють розвиток науки. А з іншого, наука не тільки коментує характер і зміст такого регулювання, але й визначає напрямки його розвитку: чимало ідей, концепцій, доктрин спочатку були сформульовані в теорії і тільки згодом реалізовані на практиці.

Інакше кажучи, наука конституційного права – це не тільки сучасне, це ще і минуле, і навіть майбутнє. Так, наука конституційного права вивчає історію створення норм, історію дії норм, які у даний час, можливо, вже не діють і були скасовані. Ця історія завжди є частиною науки. Загальновідомо також, що наука завжди дає рекомендації на майбутнє. Ці рекомендації, що висловлюються вченими у своїх наукових працях, іноді враховуються, найчастіше не враховуються, але так чи інакше впливають на діюче право, оскільки рекомендації можуть бути враховані опосередковано. І в цьому плані конституційно-правова наука завжди має не тільки теоретичний сенс, але й певне практичне значення.

Наука зарубіжного конституційного права є складовою частиною загальної конституційно-правової науки відповідної країни. Вона вивчає досвід інших країн з метою виявлення як загальних тенденцій і закономірностей розвитку конституційного права в сучасному світі, так і в цілях використання відповідним чином найбільш вдалих конституційноправових рішень, виявлених у цих країнах, або запобігання допущених там помилок.

У розпорядженні дослідників-конституціоналістів є досить значний методологічний інструментарій. Подібно до інших юридичних наук, у конституційному правознавстві досить широко використовується метод формально-логічного аналізу , об'єктивно необхідний для з’ясування змісту досліджуваного нормативного матеріалу. Часто застосовується історичний метод , який передбачає виявлення історичних обставин, що зумовили конституційно-правові явища, які вивчаються. Наука конституційного права не може обійтися без застосування статистичного і методу соціологічних досліджень , коли мова йде про встановлення соціальної ефективності конституційно-правових рішень.

Для аналізу конституційних процесів наука дедалі ширше використовує системний і структурно-функціональний методи . Зокрема, системний метод дає змогу розглядати сам предмет конституційного права як цілісну взаємопов’язану систему. На основі системного аналізу є можливість виявити роль кожного правового інституту не тільки в системі конституційного права, а в цілому в правовій системі держави, так само висвітлити основоположну роль конституційних засад для нормативного регулювання суспільних відносин.

Глибокому вивченню змісту галузі конституційного права та її конкретних інститутів значно сприяє використання структурно-функціонального методу . Відповідна характеристика органів державної влади розкриває не лише конституційні повноваження, а й зміст їх владної діяльності, їхні реальні функції. Тільки за допомогою цього методу можна з’ясувати фактичне співвідношення органів законодавчої і виконавчої влади у певній країні, справжню компетенцію уряду тощо. Інакше кажучи, структурно-функціональний метод допомагає визначити, наскільки теорія тієї чи іншої конституційної системи відповідає її практиці.

За умов необхідності вивчення відповідних галузей великої кількості країн універсального значення набуває порівняльноправовий (компаративний) метод аналізу конституційних проблем. На практиці він виявляється у порівняльному аналізі відповідних конституційних норм та інститутів. Його вміле використання створює сприятливі можливості як для глибокого і всебічного дослідження галузей конституційного права окремих країн, так і для визначення загальних закономірностей розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму. З іншого боку, цей метод є важливим інструментом виявлення та використання позитивного досвіду, накопиченого в конституційно-правовій сфері окремих країн. Зокрема, для України використання зарубіжного досвіду дає змогу втілювати у конституційну практику перевірену досвідом століть систему парламентаризму і, передовсім, побудови діяльності парламенту на професійних засадах, теорію і практику закріплення принципів розподілу влад, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, досвід оптимального регулювання конституційно-правового статусу громадян тощо. Усе це враховуються у законотворчому процесі при виробленні стратегії державотворення. Водночас, незважаючи на розширення застосування порівняльно-правового методу дослідження, його можливості далеко не вичерпані. Звичайно, згадані вище методи становлять методологічну основу науки конституційного права, адже саме вони характеризують цю науку, хоча вона і не обмежується ними.

§ 2. Н АУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Конституційно-правова наука відгалузилась від філософії, соціології та інших наук тільки у першій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше від інших юридичних наук (цивільного, кримінального, процесуального права). Вона об’єктивно стала можливою і необхідною лише тоді, коли правове регулювання форм і способів здійснення влади у державі досягло певного рівня розвитку, зокрема, коли склалась більш-менш розгорнута система правових норм, які регулювали цю сферу відносин. Як образно висловився дореволюційний російський державознавець В.М.Гессен ―… до того часу, доки монарх може сказати про себе ―держава – це я‖, науці державного права немає і не може бути місця‖.[20]

Наука конституційного права не знайшла у попередньому розвитку юридичної науки будь-якої значної вихідної опори. У неї був інший плацдарм. Це політична філософія ХVІІІ століття і в першу чергу праці таких її представників, як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро та Т.Джефферсон. Саме у працях цих мислителів були сформулювати теорії та концепції народного суверенітету, розподілу влад, природних і невідчужених прав людини, парламентаризму, верховенства конституції, що дозволило створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, яка стала не тільки самостійною, але й провідною галуззю юриспруденції.

Безспірно, що становлення зарубіжного конституційного права у великій мірі визначалась її практико-прикладною функцією: викладом і систематизацією норм права, виробленням нових юридичних понять, конструкцій, технологій (наприклад, виборчих систем, законодавчої техніки, законодавчої процедури та ін.).

У період антифеодальних революцій почали формуватися і новий державний лад і конституційне право, яке його сформулювало, надавши юридичну форму виробленим теоретиками демократичним ідеям. Учені-юристи чи не найбільшу увагу приділяли коментуванню нових конституційно-правових норм та інститутів. Прикладом можуть служити праці відомого англійського юриста У.Блекстона, який наприкінці ХVІІІ ст. видав ―Коментарі до англійських законів‖ у чотирьох томах. У цей період фактично і зароджується наука конституційного права.

Як зазначається в літературі, на першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву ―юридична школа ‖. Її називають також ―класичною ‖, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції, виявивши при цьому оригінальність думок. Висунуті в їх працях ідеї до цього часу або відтворюються в модернізованих творах у сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших модифікацій.[21]

Отже, своє головне завдання її представники вбачали у розробці основоположних принципів, норм, категорій державного (конституційного) права, систематизації його норм, що безперечно, було особливо важливим у становленні цієї науки. Для обгрунтування даного наукового підходу використовувалась методологія юридичного позитивізму – свідоме обмеження предмета юридичної науки тільки правовою формою суспільних явищ. Знаний російський правознавець Ф.Ф.Кокошкін у цьому зв’язку підкреслював, що наука державного права вивчає не сукупність усіх явищ, пов’язаних із державою, а лише ―той правовий зв’язок, який з’єднує людей у такий союз, вона вивчає державне життя лише остільки, оскільки вона визначається нормами права. Вивчаючи явища державного життя тільки з одного боку, юридична наука не намагається дати цим явищам повної, всебічної, вичерпної характеристики, але намагається тільки з’ясувати їхню правову сутність, їх юридичну природу‖.[22]

Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Із поняття держави як суб’єкта права або юридичної особи виводиться статус органів держави, характер їх взаємовідносин, а також взаємовідносин між державою і підданими (громадянами). Із такого розуміння поняття держави робилися такі висновки: держава, будучи юридичною особою, може діяти тільки через свої органи; останні не є юридичними особами, носіями власних прав і обов’язків, тому їх взаємовідносини мають юридичний характер лише в тому розумінні, що вони регулюються правом. Але це не взаємовідносини самостійних юридичних осіб. На таких же засадах будується й теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові.[23]

Розвиток науки конституційного права у ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди, межею між якими є Друга світова війна. На початку ХХ ст. прихильники нових орієнтацій отримали узагальнену назву юридично-соціологічного напрямку (Л.Дюгі, М.Оріу, Л.Гумплович, Р.Сменд та ін.). Один із провідних представників соціологічного напрямку – французький державознавець Л.Дюгі відкидав класичну школу за її індивідуалістичний підхід, за те, що вона бачить окрему людину, але не бачить ―соціальної солідарності‖, яка і повинна визначати державно-правові відносини та інститути. Л.Дюгі проголосив ―соціальну солідарність‖ вищим принципом суспільної та державної організації. У зв’язку із цим заперечував поняття суб’єктивного права: члени суспільства мають тільки обов’язки, які полягають у виконанні певних ―соціальних функцій‖. Зокрема, за його словами, приватна власність – не суб’єктивне право у дусі Кодексу Наполеона, а ―соціальна функція‖, яка зобов’язує.1

У межах цього ж напрямку у 20-х рр. поточного століття виникає школа, що отримала назву від термінів інститут або інституція . Т.зв. інституціоналізмтеорія, згідно з якою у розвиненому суспільстві політична влада поділена між державою та іншими інституціями (партіями, професійними та підприємницькими союзами тощо).

Представники цієї школи (А.Оріу, Р.Ренар, С.Романо та ін.) вважали, що держава є тільки один із багатьох інститутів, які беруть участь у процесі здійснення політичної влади. Так само і право, встановлене державою, є лише одна із багатьох правових систем, існуючих у суспільстві, адже кожна інституція має і своє право.2 Усяка інституція (держава, церква, громада тощо), з точки зору представників даної школи являє собою певний "юридичний порядок‖

На особливу увагу заслуговує сформульоване М.Оріу ―синтетичне‖ визначення поняття ―держава‖: ―держава є юридичною персоніфікацією даної нації, що є наслідком полі-

Л.Дюгі 14 березня 1925 р. виступив із лекцією ―Ідея держави у працях Руссо, Канта і Гегеля‖ перед викладачами юридичного факультету Чернівецького університету, в якій пропагував свою концепцію ―соціальної солідарності‖ //Чернівецький державний університет. 1875-1995. Сторінки історії. – Чернівці, 1995. – С.93.

1 Див.: Дюги Л. Общие преобразования гражданского права со времени Кодекса Наполдеона. – М., 1919. – С.19.

2 Див.: Современное буржуазное государственное право. Критические очерки. – Кн.1. – М., 1987. – С.28.

тичної, економічної та юридичної централізації елементів нації і яка має за мету здійснення цивільного життя‖ .[24] Зазначимо, що деякі тези М.Оріу виявилися більш живучими, ніж концепція інституціоналізму в цілому (наприклад, розширення компетенції глави виконавчої влади, заперечення делегації як принципу функціонування представницької системи, і особливо ідея інституціоналізму).

Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.

Перший напрямокполітико-соціологічний , який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку.

Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже,

А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції ―наведення мостів‖ із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. Поперше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політикосоціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.

Другий напрямок―модернізований юридичний ‖, який ―генетично‖ у більшій мірі пов’язаний з ―класичною школою‖. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід ―модернізованого юридичного напрямку‖ – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.[25]

Третій напрямоктеологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед атТамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція ―халіфату – справедливого правління‖) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципа та інститута.[26]

Аналізуючи сучасну світову науку конституційного права із соціально-політичних позицій, безперечно можна її охарактеризувати у цілому як демократичну доктрину . Її головна установча ідея – організація та функціонування державної влади згідно із принципами правової державності при головній ролі інституту основних прав і свобод людини та громадянина. Хоча сьогодні і простежується тенденція до нівелювання відмінностей, конституційно-правові доктрини окремих країн зберігає кожна свій стиль і характерні риси, порізному розставляючи акценти у висвітленні інститутів діючого права. На нашу думку, зокрема, із цим пов’язана та велика увага, яка в науці конституційного права багатьох країн приділяється порівняльно-правовим дослідженням.

§ 3. К ОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Конституційне право як навчальна дисципліна у будьякій країні – це частина науки, пристосована для вивчення та опанування студентами. Безспірно, уся наука – це гігантський обсяг джерел, а навчальна дисципліна – це завжди, і передусім, підручник, навчальний посібник, відповідна програма, що має досить чітку структуру і, звичайно, певну систему, а також мінімум сформульованих запитань, відповіді на яких студент має знати, вивчивши запропонований йому курс.

Як навчальна дисципліна, конституційне право заявила про себе наприкінці ХVІІІ ст. після прийняття перших писаних конституцій. Так, перша кафедра конституційного права з’явилася в Італії у м. Фєрара у 1797 р. У Франції перша кафедра була заснована у 1834 р., в Парижі і першим її професором був Пелегріно Россі.[27] Але її справжній розвиток був реалізований у ХІХ ст.

У наші дні ця дисципліна в тій чи іншій формі вивчається в усіх вузах юридичного профілю. Її обсяг і зміст визначається типовою навчальною програмою, на основі якої вузи і факультети створюють власні, як правило, системи навчальної дисципліни відповідає структурі конституції, завжди включаючи такі розділи як конституція, завжди правового становища особи, конституційні засади суспільного життя, конституційно-правовий статус політичних інститутів, конституційні інститути форми держави, форми народовладдя, конституційно-правовий статус вищих органів державної влади та місцевого самоврядування, засади судової влади тощо. Але відмінність системи навчальної дисципліни від будь-якої класичної моделі конституції завжди полягає у тому, що навчальний курс передбачає спочатку розгляд специфічно навчального матеріалу: предмета, методу, джерел, системи конституційного права, науки конституційного права. Тільки після цього висвітлюються матеріал розділів, аналогічних до конституційних. Із тією системою, яку ми вважаємо найбільш доцільною, можна ознайомитись, подивившись зміст запропонованої книги.

Щоб мати уявлення про зміст сучасних навчальних курсів із конституційного права зарубіжних країн, подаємо виклад тематики дисципліни у трьох підручниках: А. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн; Б. Конституционное право зарубежных стран (Под общ. ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина; В. Конституционное право (Отв. ред. В.В.Лазарев. Із міркувань зручності застосовуємо такий технічний прийом, як паралельну презентацію розділів і підрозділів цих книг.

А. (В.М. Шаповал)

Б. (М.В. Баглай та ін.)

В. (В.В. Лазарєв)

Розділ І. Конституційне право: поняття, сутність, основні характеристики

Розділ І. Предмет, джерела і система конституційного права зарубіжних країн

Розділ І. Конституційне право як галузь національного права і як навчальна дисципліна

Розділ ІІ. Джерела конституційного права

Розділ ІІ. Наука кон ституційного права

Розділ ІІ. Наука конституційного права

Розділ ІІІ. Конституційне право і суспільство

Розділ ІІІ. Конституції зарубіжних країн

РозділІІІ. Конституція як основне джерело конституційного права. Інші джерела конституційного права

Розділ IV. Принцип народного суверенітету в конституційному праві

Розділ IV. Основи правового становища особи. Конституційні права і свободи громадян

Розділ IV. Конституційне право і суспільна практика

Розділ V. Форма держави в конституційному праві

Розділ V. Форми держави у зарубіжних країнах

Розділ V.Конституційні засади становища людини та громадянина

Розділ VI. Конституційний статус особи

Розділ VI. Політичні партії та партійні системи

Розділ VI. Конституційні основи громадянського суспільства

Розділ VII. Парламент

Розділ VII. Виборче право і виборчі системи

Розділ VII. Конституційно-правове становище недержавних організацій

Розділ VIII. Уряд

Розділ VIII. Глава держави у зарубіжних країнах

Розділ VIII. Конституційні засади державного ладу

Розділ ІХ. Глава держави

Розділ ІХ. Парламенти зарубіжних країн

Розділ ІХ. Конституційні форми народовладдя

Розділ Х. Органи конституційного контролю

Розділ Х. Уряд у зарубіжних країнах

Розділ Х. Форми правління і державний (політичний) режим

Розділ ХІ. Місцеве самоврядування в зарубіжних країнах

Розділ ХІ. Державнотериторіальний устрій

Розділ ХІІ. Конституційне регулювання зовнішньої політики зарубіжних країн

Розділ ХІІ.Міждержавні союзи

Розділ ХІІІ. Конституційні засади судової влади

Розділ ХІІІ. Конституційний механізм державної влади

Розділ ХIV. Основи конституційного права

США

Розділ ХIV. Виборче право і виборчі системи

Розділ ХV. Основи конституційного права Великобританії та Північної Ірландії

Розділ ХV. Глава держави

Розділ ХVI. Основи конституційного права Французької Республіки

Розділ ХVI. Парламент

Розділ ХVII. Основи конституційного права

ФРН

Розділ ХVII.Уряд

Розділ ХVIII. Основи конституційного права

Італії

Розділ ХVIII. Судова система. Прокуратура

Розділ ХIX. Основи конституційного права

Японії

Розділ ХIX. Конституційні засади системи правоохоронних органів

Розділ ХХ. Основи конституційного права Іспанії

Розділ ХХ. Конституційно-правові засади місцевого управління і самоврядування

Розділ ХХI. Основи конституційного права

КНР

Розділ ХХI. Конституційно-правові форми охорони конституцій

Розділ ХХII. Основи конституційного права

Індії

Розділ ХХIII. Основи конституційного права країн СНД

Розділ ХХIV. Конституційне право країн Латинської Америки

Розділ ХХV. Конституційне право арабських країн та Ізраїлю

Отже, зокрема, в Російській Федерації ця навчальна дисципліна складається із Загальної частини (вивчення в порівняльному плані основних інститутів конституційного права) та Особливої частини (вивчення основ конституційного права окремих країн, які представляють різні правові системи або відіграють особливу важливу роль у сучасному світі (США, Бразилія, КНР та ін.). Нагадаємо у зв’язку з цим, що ще дореволюційна російська наука виділяла дві частини у конституційному праві: загальну й особливу. Та і на юридичному факультеті Чернівецького університету у 30-х рр. проф. Г.Алексіану викладав конституційне право за подібною методикою.[28]

На жаль, в Україні навчальний курс конституційного права зарубіжних країн, який читається на юридичних факультетах, прийнято відносити до загальноосвітніх дисциплін. Вважається, що для майбутнього фахівця, працівника національних судових установ, органів прокуратури, внутрішніх справ, а також адвокатів знання конституційного права зарубіжних країн не має великого значення. Між тим, не можна не помітити того незаперечного факту, що знання основ конституційного права зарубіжних країн є не тільки елементом правової ерудованості, але і важливою складовою частиною високого правового професіоналізму. Без таких знань неможливі успіхи на ниві юриспруденції.

Розділ ІІІ

ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ КОНСТИТУЦІЇ

§ 1. П ОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕЖИМУ

Історичний досвід доводить, що будь-яка держава встановлює для себе спосіб організації та здійснення влади в Конституції, стільки правлячі, скільки і керовані вбачаючи в цьому політикоюридичному документі Фундаментальний закон країни, Верховний закон, Фундаментальну угоду. За класичною теорією конституційного права, будь-яка держава в обов’язковому порядку має Кон-

1 ституцію . З цієї точки зору не має значення чи представляє Конституція певну сукупність традицій або практичних звичаїв або певний писаний документ, прийнятий за спеціальною процедурою.

Конституційна традиція, однак, набагато давніша, ніж писана Конституція. Історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що кожна держава мала Конституцію у матеріальному розумінні, іншими словами, певну сукупність конституційних звичаїв, які встановлювали, між іншими, спосіб здійснення влади. Дійсно, навіть античні держави будували відносини між пірамідою влади і населенням, наділяючи певні особи або органи владними повноваженнями для здійснення публічної влади, відповідно до звичаїв і традицій, які сьогодні ми називаємо конституційними звичаями.

Звичайно, мав рацію сучасний французький учений-

конституціоналіст М.Прело, який писав, що поняття "конституції"

2 з’являється в момент "заснування держави" (institution) . Ще категоричніше висловлюється німецький державознавець Й.Ізензеє, який, підкреслюючи органічний зв’язок держави і конституції, говорить: "… Конституція не може бути зрозуміла без держави. Вона є передумовою самого її існування й об’єктом конституційного

1 Burdeau G. Droit constitutionel et instituons politiques. – Paris, 1977. – P. 60; Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Teoria generală a instituţilor politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1997. – P. 197.

2 Див.: Прело М. Конституционное право Франции. – М., 1957. – С. 25.

регулювання. Саме у державі конституція діє та реалізується"[29] [30] .

Можна сказати, що не існує держави без конкретної конституції. Держава, взята незалежно від своєї конституції, - не більш, ніж ідеальна конструкція, штучне утворення думки, абстракція в галузі загальної теорії держави. Усяке конституційне право звернене до реальної держави, а вона неминуче укладається в консти-

2 туційні рамки . Ф.Лассаль, говорячи про те, що відсутність конституції означало би анархію, писав: "… справжню конституцію мали усі країни в усі часи… новітньому часу виключно властиві не справжні, а писані конституції або аркуші паперу…"[31] . Загальновідомий також і факт, що ще Аристотель спільно зі своїми учнями склав збірник конституцій грецьких полісівдержав та їх колоній, фактично цілісне зібрання традицій, що стосуються форми державного правління відповідних країн. Уточнення, зроблені у зв’язку з традицією конституційних звичаїв та її відносини з конституційними нормами, зібраними в одному документі, дозволяють окреслити проблематику концепції конституційного режиму. Ця концепція може бути визначена у двох значеннях: а) матеріальному ; б) формальному . З матеріальної точки зору, конституційний режим відображає сукупність правил, які регламентують організацію правління в державі на певному її етапі . З цієї точки зору, як вже було показано вище, будь-яка держава навіть з факту свого існування, має певну організацію, конституцію. У матеріальному значенні інституційне вираження конституційного режиму конкретизується в існуванні органів управління, незалежно від змісту та виду діяльності, які вони здійснюють (король, уряд, диван, парламент, національні збори та ін.). Таке розуміння концепції конституційного режиму відповідає тій історичній епосі, в якій правління в державах не здійснювалось згідно з нормами писаних конституцій. З формальної ж точки зору, конституційний режим — це виявлення або об’єктивізація сукупності правил, які регламентують організацію та управління у певній державі, в одному політико-юридичному документі (конституція)[32] . У формальному розумінні конституційний режим відповідає сучасним державам, які управляються згідно з писаними конституціями.

Отже, сутність конституційного режиму полягає в наявності правил організації та владування в державі, незалежно від їхньої форми (звичаєвих або писаних).

§ 2. П ОНЯТТЯ К ОНСТИТУЦІЇ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ

Походження терміну ―конституція ‖ найчастіше відносять до латинського слова constitutio, що означає встановлення , устрій . Але семантичне поле слова конституція , на наш погляд, не може бути обмежене тільки посиланням на іменник constitutio. Очевидно, треба звернути увагу на дієслово (constitu-ere, -stitui, stitutium), яке має декілька значень, зокрема, вирішувати, встановлювати. Він зустрічався ще у Стародавньому світі. Так, у деяких підручниках з історії держави і права говориться про Конституцію Лікурга ("Лікургів лад") VIII-VII ст.ст. до н.е. та Конституцію Солона VI до н.е., Конституцію Адріана 117 р. і Конституцію

Юстініана 534 р., Конституцію Сєтоку (Японія) 604 р. Термін "конституція" застосовувався в законодавстві Стародавнього Риму і означав у ті часи різні акти, видані імператором, які закріплювали устрій держави[33] . Але румунський учений А.Йоргован вважає спірним питання про те, щоб у Стародавньому світі слово конституція в техніко-юридичному аспекті означало або закони, якими були імператорські конституції, або звід окремих законів, які регламентували різні сфери організації та діяльності держави, особливо у греків; у останніх закони організації держави мали назву фундаментальні закони [34] .

До того ж окремі феодальні держави встановили у письмових документах певні фундаментальні правила стосовно відносин між правителями та керованими, що мали значення керівних політичних принципів до існуючих звичаїв і, які в подальшому скріплювалися підписами монархів. У такому розумінні зішлемося на англійську Велику хартію вольностей 1215 р ., угорську Золоту буллу . В деяких державах середньовічного періоду для розмежування подібних правил звичайних законів (статутів) використовувалося слово конституція . Водночас у політичних і юридичних працях, інспіровані принципами природного права, терміну конституція віддавалась перевага, натомість термін фундаментальний закон використовувався переважно для позначення актів державної влади, наділених вищою юридичною силою. Зауважимо, що в цілому для духовної історії Європи характерне розуміння конституції, зорієнтоване на реальність: від "Політеї" Аристотеля і "статутів" Ф.Аквінського, Ж.Бодена і Т.Гоббса до "реалістичних" конституційних визначень деяких сучасних учених, зокрема Сменда і Хеллєра розуміння конституції завжди відображало щось справжнє, а не належне[35] .

Цілком зрозуміло, що ні в античному світі, ні в середні віки сучасного розуміння поняття конституції не було; не існувало тоді і таких основних законів, які би розглядалися як закони, що володіють верховенством, як юридична база поточної правотворчої діяльності, як акти, які закріплюють права людини, його відносини з державною владою. Як правило, у минулому під конституцією розуміли тільки устрій держави, форму організації державної влади. І тільки формаційні перетворення, що відбувалися під впливом Великої французької буржуазної (це слово — етимологічно "житель міста"— не мало тоді того негативного значення, що йому було надано згодом радикалістськими вченнями) революції кінця XVIII ст., наповнили це поняття принципово новим змістом. У ті часи слово конституція мало свою символіку та означало ніщо інше як інструмент боротьби проти абсолютної влади монарха, гарантія індивідуальних і колективних прав, демонстрація незалежності стосовно до колоніальної влади, утвердження єдності Держава — Нація. Сама ця ідея уперше була сформульована у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 p.: "суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає розподілу влад не має Конституції".

Саме з того часу слово конституція стало політичним терміном. Якщо раніше це слово означало державний устрій взагалі, то тепер воно стало синонімом тільки певного державного устрою. Конституція стала законом, який закріплює лад конституційної держави, в якій влада обмежена суверенітетом народу і правами людини і громадянина. З цього моменту закріплюється сучасне трактування конституції як сукупності правових норм, які покладені в основу теорії конституційної держави.

У конституційно-правовій доктрині теоретична розробка поняття "конституція", як і поява перших писаних конституцій нового типу аргументовано обґрунтовується в контексті ідей та теорій, що призвели до буржуазних революцій: природних прав, національного суверенітету, суспільного договору, розподілу влад. І це цілком слушно. Боротьба проти абсолютизму вимагала прийняття однієї фундаментальної Хартії, що мала фіксувати правила поведінки влад. Конституція мала стати арбітром і закріплювати фундаментальні правила функціонування держави, яка у такий спосіб становилася правовою державою. І в майбутньому, незважаючи на відмінність конкретних підходів і характеристик, під конституцією звичайно розуміли і розуміють законодавчий акт, яким визначаються організація вищих органів держави, порядок здійсненнями ними своїх функцій, їх взаємовідносини і компетенція, а також засади становища індивіда стосовно державної влади[36] .

З юридичної точки зору конституція є таким же законом держави, як і інші, але в практиці сучасного конституціоналізму вона звичайно відрізняється від них за способом прийняття, внесення змін і доповнень до неї. В силу цього в юриспруденції вона визнається ядром правової системи відповідної держави (за винятком деяких мусульманських країн), володіє вищою юридичною силою, очолює ієрархію національного законодавства, визначає діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади. Отже, конституція є основним законом держави. Але конституція не обмежується лише встановленням державного ладу. Регулюючи зовнішні межі вільної діяльності різних соціальних структур (відносини власності, шлюбу та сім'ї, свободу освіти, творчості та культури і т.ін.), вона цим установлює юридичні засади організації суспільного життя в деяких найбільш важливих її сферах. З огляду на [37] це конституція дійсно є основним законом не тільки держави, але й суспільства.

У сучасному конституційному праві існує безліч визначень поняття конституції. Французький професор Лоран Габіб

з цього приводу закликав бути "поблажливими до конституціо-

1 налістів, оскільки вони не знають, про що говорять" . Звичайно, в їх основу покладається одна або декілька ознак, які стосуються предмета конституційного регулювання, місця, що посідає конституція в ієрархії джерел національної правової системи. Так, англійські державознавці Є.Уейд і Г.Філліпс писали: "Під конституцією звичайно розуміють володіючий особливим правовим значенням документ, у якому визначаються засади організації, а також функції органів управління держави і формулюються принципи, які визначають діяльність цих органів[38] . Американський дослідник К.Берд додає до цього таку ознаку, як "визначення свобод громадян"[39] .

Можна стверджувати, що домінуючим є визначення конституції за її змістом, тобто за предметом урегульованих нею суспільних відносин. Виходячи з цього, конституцію визначають як основний закон держави, який закріплює організацію державної влади, і, який регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів[40] .

Важливим для розкриття поняття конституції є питання про її сутність. Першим, хто сформулював цілісну концепцію сутності конституції, був німецький політичний діяч Ф.Лассаль. Він писав, що сутність конституції — це "... фактичні відносини, сили, які існують у даному суспільстві"[41] . Тотожної думки був і відомий французький учений Ж.Бюрдо, який, зокрема, говорив, що конституція має на увазі соціальну структуру, групи (спільноти), або закріплюючи існуючу, або покладаючу на владу реформаторське завдання у цій галузі[42] [43] . Немає сумніву в тому, що сутність конституції визначається силами, що діють у суспільстві, адже і сама конституція, в тій чи іншій мірі, відбиває їх інтереси і сподівання.

Інший підхід, який існує в конституційному праві, пов'язаний із виділенням такої її риси, як її покликанням обмежити державну владу. М.Оріу, визначаючи конституцію як статут держави і нації, вказував, що він "повинен поставити перешкоду намаганням уряду за допомогою всемогутньої сили пра-

2 ва, що встановлюється" . Ще чіткіше з цього приводу висловлювався дореволюційний державознавець Є.В.Спекторський, який писав, що конституційна держава — це держава, в якій влада не тільки організована, але юридично обмежена, і "сукупність таких обмежень утворює конституцію даної держави"[44] . Теза про обмеження державної влади є характерною і для сучасних конституційних доктрин, що і було підтверджено на Міжнародному конгресі з порівняльного права у Токіо в 1991 p.: "Посилити конституціоналізм — це. значить посилити ефективність обмеження влади держави"[45] [46] .

Зовсім інший підхід щодо визначення сутності конституції притаманний марксистській доктрині. В його основі лежить класовий аналіз конституції. Так, В.І.Ленін писав: "Сутність конституції в тому, що основні закони держави… вира-

5 жають справжнє співвідношення у класовій боротьбі" . Звичайно, сьогодні такий підхід піддається справедливій критиці. Водночас при аналізі та оцінці як конституцій минулого, так і багатьох сучасних конституцій не можна повністю ігнорувати значення класових факторів. Безспірно, наприклад, що перші конституції кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст.ст. були продуктом буржуазних революцій, і виражали вони у першу чергу інтереси буржуазії. Про злагоду, соціальний консенсус можна говорити лише стосовно до постіндустріального суспільства, яке склалося наприкінці ХХ ст. у розвинутих країнах (у соціальній структурі цього суспільства немає класів у марксистському розумінні).

З позицій сучасного досвіду можна стверджувати, що для адекватної оцінки сутності конституції необхідно враховувати по можливості всі їх прояви як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед, треба виходити із того, що характерні для цивілізації загальні проблеми і суперечності об'єктивно зумовлюють зростання значення загальних для усього народу цінностей та інтересів. А тому сучасні конституції не можуть не закріплювати притаманних усьому суспільству цінностей та інтересів. У цьому контексті конституція будьякої держави може і повинна виступити в якості юридичне узаконеного балансу інтересів усіх класів і соціальних прошарків суспільства. Отже, сутністю конституції має бути ідея соціального співробітництва . Тільки у такому разі Конституція є засобом легітимації соціальної злагоди і партнерства, громадянського миру. "Загальне людське призначення держави у більш широкому розумінні полягає в тому, щоб бути інструментом соціального компромісу, пом'якшення і подолання суперечностей, пошуку злагоди і співробітництва різних верств населення і суспільних сил: забезпечення загальносоціальної спрямованості у змісті усіх здійснених нею функцій"[47] .

Саме цьому підходу віддають перевагу творці сучасних конституцій. Водночас, як нам здається, і цього недостатньо для розуміння сутності конституції. У цьому зв’язку вважаємо продуктивною ідею проф.ДЛ.Златопольського, який привертає увагу дослідників до двох висновків Ф.Лассаля, а саме: 1. Усяка конституція представляє собою основний закон.

Сформулювавши цю тезу, Ф.Лассаль виходив із того, що це головна властивість будь-якої конституції, яка одночасно, з одного боку, зближує її з будь-яким звичайним законом, а з іншого – відрізняє від нього, оскільки в кожній державі існує тільки один основний закон, тоді, як звичайних законів – безліч.

2. Конституція саме тому, що вона є основним законом, представляє собою юридичну базу для всієї законодавчої діяльності держави2 .

Ф.Лассаль уперше у світі звернув увагу на те, що основ-

ний закон держави "... повинен бути основою для всіх інших законів...". Саме тому, по-перше, принципи основного закону повинні пронизувати собою усі звичайні закони і, по-друге, у державі можуть існувати і "... видаватися тільки ті закони, які будуть суворо узгоджуватися з принципами конституції як основного закону"[48] .

Нарешті, проф. Б.С.Ебзеєв привертає увагу до ще одного аспекту сутнісної характеристики конституції — на її програмний характер "Конституція, — пише він, — являє собою продуману модель, організації соціуму, і в цьому розумінні вона є певною програмою, яка має для всіх суб'єктів права юридично обов'язковий характер"[49] .

Отже, "сутність конституції" — багатопланова категорія, що має різні аспекти. Головні напрями й аспекти сутнісної характеристики Конституції присутні в усіх конституційних нормах та інститутах і формально знаходять свій вираз у конституційно-правовій регламентації влади, суверенітету і свободи особи в суспільстві.

Підсумовуючи викладене, можна запропонувати таку дефініцію поняття конституції. Конституціяце основний закон держави, прийнятий в особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя.

Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця ХVІІІ ст. до закінчення Першої світової війни; другий — період між двома світовими війнами; третій — період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий — сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х—90-х рр. ХХ ст.[50] .

Перший, або початковий етап конституційного розвитку – це період становлення та утвердження буржуазного суспільства у передових державах Європи і Америки. Саме тут з’являються перші писані конституції США (1787 р.), Франції (1791 р.), які справили величезний вплив на світовий конституційний розвиток. Якщо американська конституційна модель слугувала зразком для конституцій країн Латинської Америки (перша з них прийнята у Венесуелі 1811 р., в Мексиці у 1824 р., Уругваї — в 1830 р., в Аргентині — в 1853 р.); то французька — для конституцій європейських країн. Крім того, значний вплив справила неписана конституція Великобританії на конституції перших домініонів: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р. Тільки в кінці періоду з’являються перші конституції у країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р., Ірану 1906 р.) на Африканському континенті, крім ПАС, тільки Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. та скопійовану з Конституції США. Конституції, прийняті в цей період, відносять до т.зв. старих конституцій, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США, Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) та деякі інші.

В цілому конституціям цього періоду були притаманні певні загальні риси, які дозволяють скласти уявлення про існуючу конституційну модель. В її основу покладена ліберальна концепція конституції як законодавчого акта, покликаного максимально обмежити втручання держави в життя громадянського суспільства і окремого індивіда. Правовий зміст конституції зводився до норм, які регулюють організацію державної влади на основі класичного принципу розподілу влад, а також правове становище особи, що включало її політичні та громадянські права.

Другий етап конституційного розвитку у літературі характеризується такими основними рисами. По-перше, високим ступенем активності конституційної правотворчості: були прийняті десятки нових конституцій, модернізовані деякі старі. Зокрема, прийняті конституції в деяких країнах, які не мали раніше основних законів (Єгипет, Ефіопія, Таїланд та ін.). У старих конституційних державах (Австрія, Іспанія, Мексика, Німеччина та ін.) конституції фіксували зміну форми держави. На сьогодні з них чинними залишаються лише конституції Фінляндії (1919 р.), (Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.), Ірландії (1937 р.), Мексики (1917 р.).

По-друге, зміст конституцій цього періоду, що характеризуються як нові, не зазнали суттєвих змін. У їх підвалинах залишилась та ж ліберальна концепція. Однак розроблені в них принципи, які визначають демократичну організацію державної влади і правове становище особи, набувають на цьому етапі нову якість завдяки фіксації загальнолюдських цінностей, що мають універсальний характер.

По-третє, починають формуватися нові тенденції конституційного розвитку, до яких відносяться: введення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед, економічних і соціальних); розширення меж втручання держави в життя суспільства та індивідів (визнання її економічної та соціальної ролі); надання конституційного статусу новим інститутам (політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (соціально-економічних); запровадження інституту конституційної юстиції тощо.

По-четверте, на основі концепції, що виходила з постулатів марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства і держави, була створена принципово нова "соціалістична" конституційна модель, яка знайшла своє відображення у Конституції РРФСР 1918 р., конституціях Угорщини 1919 р., Монголії 1940 р. У цій моделі принцип народного суверенітету був замінений принципом належності державної влади тільки трудящим на чолі з робітничим класом; принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму — принципом монізму як основи політичної, економічної організації суспільства та його духовного життя (однопартійність, всевладність Рад, безроздільне панування соціалістичної власності та марксистсько-ленінської ідеології): принцип свободи й автономності особи, яка користується широкими правами і свободами — її підлеглості суспільству і державі, наділення її правами і свободами в інтересах соціалістичного будівництва. Новою тенденцією стало закріплення системи соціальних і економічних прав.

Третій етап призвів до глобалізації конституційного процесу: до нього прилучилися понад 130 нових держав. Цьому етапові притаманна така характерна риса як багатоманітність конституційних моделей та їх різновидів. Основними були: західна конституційна модель, яка склалася на попередніх етапах; соціалістична, представлена радянськими конституціями і конституціями інших соціалістичних країн (Албанія, Болгарія, В’єтнам, КНДР, КНР, Куба, Монголія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія); нова конституційна модель країн, що розвиваються. Кожна із названих моделей мала свої різновиди, свої тенденції розвитку.

Зокрема, розвиток західної конституційної моделі характеризується наявністю двох різновидів, які у державознавстві позначаються як конституції "другої хвилі" (або "нового покоління" та "старі" конституції. До першої групи відносяться конституції, прийняті у розвинутих країнах, де після Другої світової війни ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Японія), а також конституції Франції 1946 і 1958 рр. До другої групи відносяться конституції інших розвинутих країн (наприклад, закон про Форму правління 1974 р. у Швеції, Конституційний акт 1982 р. в Канаді, конституція Південно-Африканської Республіки 1983 р.). Новацією цих конституцій було введення до предмета конституційного регулювання нового блоку суспільних відносин — економічних і соціальних. У результаті конституція набуває нову якість — стає основним законом не тільки держави, але в певній мірі і суспільства. Нові конституції значно розширили межі втручання держави в економічну, соціальну та духовну сфери життя суспільства, водночас покладаючи на неї відповідні обов’язки перед суспільством у цілому та його членами. В західній науці конституційного права таке явище знайшло своє відображення у новому понятті соціальної конституції . Так, Ф.Ардан пише:: соціальна конституція — це принципи економмічної та соціальної організації, введення яких до тексту основного закону стало "звичайним явищем новітнього часу"[51] .

Стосовно другого різновиду західної конституційної моделі, то він представлений "старими конституціями", які не зазнали якісних змін (саме в цьому розумінні вони є "старими"). Модернізацію ж, якої вони зазнали, стосувалася в основному двох об’єктів конституційного регулювання: прав і свобод людини, а також зовнішньополітичної діяльності держави. Але головна відмінність цих конституцій від конституцій "другої хвилі" полягала в тому, що "старі" конституції, як і раніше, залишили поза увагою питання економічної та соціальної організації суспільства.

Друга конституційна модель цього етапу була представлена соціалістичними конституціями. Основу цієї моделі склали радянські конституції та у першу чергу Конституція СРСР 1936 р., принципові положення якої відтворювалися основними законами соціалістичних держав, які виникли після Другої світової війни. До них відносилися, зокрема такі: суттєве розширення рамок конституційного регулювання; тотальна етатізація суспільства — підпорядкування державі усіх сфер його діяльності; розгорнута інституалізація марксистсько-ленінської партії як єдиної керівної сили суспільства і держави; посилення і реалізації основного закону. Водночас у 80-і рр. у конституційному розвитку деяких країн (СРСР, Польща, Угорщина, Югославія) накреслились тенденції до певної демократизації. Так, декларувалися деякі нові політичні та громадянські права; уперше запроваджуються їх юридичні гарантії. Однак ці новели не зачіпали у цілому підвалини самої моделі, часто не мали ніякого практичного значення.

Важливою особливістю третього етапу було виникнення нової конституційної моделі у країнах, що розвиваються, яка мала два різновиди: "прорадянський" і "прозахідний"[52] . Прозахідна модель була представлена в основному конституціями колишніх метрополій. За підрахунками У.Дейла (Великобританія), тільки чиновники міністерства колоній цієї країни розробили конституції для 33 країн британської Співдружності[53] . Але вже з середини 60-х рр. посилився вплив "соціалістичної" конституційної моделі. Найбільший вплив ця модель справила на конституції країн т.зв. "соціалістичної орієнтації" (Алжир, Бенін, Конго, Ефіопія та ін.). Конституції в цих країнах складалися вже за участю радників із соціалістичних країн, і, цілком зрозуміло, сприйняли ідеї, принципи та інститути "соціалістичного" конституціоналізму.

Водночас у цей період з’явився і новий фактор — взаємов-

плив конституції самих молодих держав. Прикладом можуть служити конституції Індії 1950 р. і Танзанії 1975 р., положення яких відтворювалися в основних законах багатьох країн, що розвиваються.

На четвертому етапі найбільш характерною тенденцією стало здійснення широкомасштабних конституційних реформ, оновлення практично усього конституційного законодавства. Тільки за період 1989-1995 рр. у світі прийнято близько 100 нових конституцій. На Африканському континенті із 53 держав но-

1 ві конституції прийняли 36 . Цей процес продовжується. В цілому в світовому конституційному просторі відбувається демократизація принципів, норм та інститутів. При цьому, звичайно ж, зберігаються відмінності між конституціями окремих країн, зумовлені історичними особливостями розвитку суспільства і держави. Зокрема, певними особливостями характеризуються конституції Китаю, Куби, КНДР і СРВ, у яких збереглися деякі ідеї та принципи "соціалістичної" моделі; а також у т.зв. мусульманських країнах, в житті яких істотну роль відіграє іслам.

§ 3. З МІСТ, ФОРМА І СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЇ

Зміст конституції , або наповненість її правовим матеріалом у кожній з держав залежить від багатьох факторів — часу й обставин прийняття, юридичних, культурних і релігійних традицій, зарубіжного впливу і навіть від географічного розташування, темпераменту нації. Водночас усім конституціям притаманні ряд обов’язкових елементів, без яких вони не виправдовують свою сутність.

1. Положення про народний суверенітет є обов’язковим елементом змісту будь-якої конституції. Конституція Бельгії 1831 р. проголошує "Усі влади походять від народу. Вони здійснюються в установленому Конституцією порядку". В ст. 1 (п. 2) Конституцій Іспанії 1978 р. сказано: "національний суверенітет належить іспанському народові, від якого "походять повноваження держави".

Суть концепції народного суверенітету полягає в тому, що народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в суспільстві та державі, йому належить уся повнота влади. Водночас у

1 Сравнительное конституционное право. М., 1996. — С. 80.

конституціях нерідко зустрічаються випадки нехай і формального, але все ж обмеження народного суверенітету. Зрозуміло, вони полягають у тому, що думка політичної більшості отримує обов’язкову силу, якщо будуть дотримані процедурні формальності. Так, Конституція Іспанії вимагає, щоб народ здійснював свій суверенітет "у формах і межах Конституції". Такими формами є вибори, референдуми, колективні ініціативи (петиції, законопропонування), "групи тиску", лобізм та ін. А процедурні, формальні складнощі та заборони утворюють перешкоди, які запобігають спонтанні прояви народовладдя, суспільних помилок (наприклад, прийнятий закон може бути оскарженим; референдум не може проводитись із деяких питань; зміни конституції вимагають кваліфікованої більшості виборців, депутатів, суб’єктів федерації; депутат не може бути відкликаний виборцями). Народний суверенітет обмежений правами людини. Конституція не передбачає можливості довільного порушення особистої свободи в інтересах здійснення народного суверенітету. Основний закон ФРН, наприклад, надає їм рівноцінного значення і визнає їхню взаємозалежність: "Німецький народ визнає недоторканими і невідчуженими права людини як основу будьякого людського суспільства, миру і справедливості у світі". Обмеження на народовладдя покладають також і міжнародні зобов’язання нації, держави. Право народу на владу може бути обмежене іноді суверенітетом монарха (в парламентських монархіях це обмеження зобов’язує поважати главу держави і надавати йому можливість брати участь в оформленні політичних рішень; у дуалістичних монархіях обидва суверени — народ і монарх — володіють верховенством у тій чи іншій сфері політики. Так зміни конституції вимагають схвалення і монарха і народу (парламенту, референдуму).

2. В конституціях переважної більшості держав закріплюються принцип розподілу влад . У деяких з них (італійській, французькій, німецькій) він не відтворюється семантично точно, він нібито замислюється, із нього виходять. В інших же (американській, датській, японській) — він чітко формулюється у відповідних статтях. В Конституції Данії (розд. 1, § 3) сказано: "законодавча влада належить Королю і Фольхетингу спільно, Виконавча влада належить Королю, судова влада — судам".

3. Правові засади статусу особи є неодмінним елементом змісту конституції. Як правило, у самому тексті Основного закону міститься відповідний розділ. У новітніх конституціях, особливо латиноамериканських держав, правове становище людини та громадянина з точки зору техніко-юридичної розроблено досить грунтовно, з багатьма деталями. Водночас є низка конституцій (США, Франції, деяких франкомовних країн Тропічної Африки), в основному тексті яких відсутні розділи про права і свободи. В Конституції США Білль про права складає перші десять поправок до неї, а у Франції в преамбулі Основного закону підкреслюється відданість народу правам людини, які були визначені Декларацією 1789 р.

4. Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави — республіку або монархію . В преамбулі Конституції Індії, сказано: "Ми, народ Індії, урочисто вирішив заснувати Індію як суверенну демократичну республіку…". А в Конституції Іспанії прямо зафіксовано: "Політичною формою іспанської держави є парламентарна монархія".

5. Усі конституції, за деяким винятком, в тій чи іншій формі закріплюють інститут приватної власності .

6. Конституції так чи інакше встановлюють і закріплюють форму державного устрою унітарну або федеративну . Але в самому тексті Основного закону інколи можуть бути відсутні відповідні приписи щодо цього (Франція, Японія). І в федеративних державах не завжди зустрічається термін "федерація". В ряді випадків у конституціях користуються відповідними синонімами (в Індії та США — "Союз"; в Австрії — "Союзна держава"), Пряме згадування про федерацію міститься в конституціях Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, ФРН.

7. Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади і порядок діяльності складових її підсистем .

8. Суттєвий елемент будь-якої конституції — наявність перехідних і прикінцевих положень . У деяких випадках вони складають окремий розділ в конституції (Болгарія, Бразилія, Македонія, Російська Федерація, Словенія, ФРН та ін.). Їх поява в конституційній доктрині пояснюється тим, що прийняття нової конституції принципово змінює політичний лад. Учасники конституційно-правових відносин можуть виявитися не готовими до нововведень. Для цього потрібний певний час і відповідна підготовка громадської думки.

Коло питань, які регулюються конституціями, неоднакове. Але їх текстуальний аналіз дозволяє вивести загальну закономірність: "старі" конституції більш сумарні. За влучним визначенням Наполеона, вони "короткі і туманні". Типовим прикладом є Конституція США, яка містить тільки загальні принципи організації центральної державної влади і розподіл компетенції між Союзом і штатами. І, навпаки, конституції, прийняті після Другої світової війни, більш докладні.

Зміст конституції виявляється в її формі. Форма конституційце спосіб організації та вираження правового матеріалу .

Ще з минулого століття конституційна доктрина поділяє конституції на: писані і неписані . Цей поділ досить умовний, але став традиційним. Писаними є конституції, що мають конкретну юридичну форму, чітку структуру, назву, приймаються в установленому законом порядку. Таких конституцій, звичайно, переважна більшість.

Якщо конституція складається з єдиного писаного акта , що регулює уся основні питання конституційного характеру, то вона вважається консолідованою або кодифікованою. У разі ж, коли одній й ті ж питання регулюються декількома писаними актами, то така конституція вважається некодифікованою. До них відносяться конституції Канади, Ізраїлю, Фінляндії та ін.

У літературі нерідко говориться про наявність конституцій змішаного типу . Частково вони писані та включають парламентські закони та судові рішення, що є обов’язковими прецедентами. Частково ж складаються зі звичаїв і доктринальних тлумачень. Наприклад, Конституція Великобританії містить закони (статути) такі як, Велика Хартія вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., акти про парламент 1911 р. та 1949 р., Акт про громадянство 1981 р., - в цілому понад 300 законів; далі судові прецеденти (т.зв. загальне право) , також звичаї, які іменуються конституційними угодами , в яких містяться конвенційні норми .

Щодо питання про неписані конституції, тобто взагалі незафіксованих у документах, то вони існують, як правило, тимчасово — після революцій, державних переворотів і т.ін., як, наприклад, було в Румунії після грудневого повстання 1989 р. Водночас зберігають свою дію попередні акти поточного законодавства, якщо вони не суперечать суті та цілям нового режиму.

Варто звернути увагу на дещо умовний характер поділу конституцій на писані, змішані та неписані, оскільки нерідко і при наявності писаної конституції в країні діють, зокрема, конституційні звичаї. Так, за Конституцією Франції Прем’єр-міністр є відповідальним тільки перед нижньою палатою парламенту, насправді ж він несе відповідальність і перед президентом.

Як юридичний документ конституція має внутрішню логіку, певну структуру. Структура конституції — це її внутрішній поділ на певні частини: розділи, параграфи і т.ін. Як правило, конституції мають стандартну структуру: преамбулу (вступну частину), основну частину, прикінцеві та перехідні положення, а в ряді випадків і додатки.

Питання про структуру конституції в теорії розглядається не з точки зору юридичної техніки, а в правовому і політичному аспектах. Як і де регулюється те чи інше питання, в якому розділі і в якому параграфі – часто-густо має конкретне політичне значення, політичний зміст або підтекст.

Преамбула (фр. рréambule — передмова) з точки зору конституційної доктрини – необхідний складовий елемент конституції, та є чимало конституцій без неї (наприклад, Греції, Італії). В ній знаходять відображання такі важливі питання, як: цілі конституції; історичні умови, які передували її прийняттю; ставлення до прав і свобод людини; загальні засади державної політики; іноді вказується приналежність держави до світової спільноти. І хоча положення преамбули не є правовими нормами, але вони мають нормативне значення для тлумачення та застосування решти положень конституції. Виняток — Конституція Франції. В ній перша стаття тексту Основного закону вміщена прямо в преамбулі (це своєрідна "стисла конституція"). З іншого боку, частиною Конституції 1958 р. є й інша преамбула — до Конституції 1946 р., що регулює деякі права людини.

Основна частина – власне сам текст Конституції. Звичайно він поділений на розділи, статті, параграфи, які мають нумерацію. Кожний розділ регулює певну сферу суспільних відноси, а статт і містять конкретні норми.

Побудова основної частини має також свою внутрішню логіку: автори (розробники) конституції застосовують принцип важливості (значущості) інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять розділ ―загальні засади (основні принципи)‖, далі — права і свободи людини та громадянина, і тільки після них — устрій держави і систему державних органів. Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту Основного закону застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення — це, з одного боку, частина основного закону тексту, а з іншого, як правило, норми процесуального характеру. Тут звичайно встановлюється порядок набуття чинності конституції. Інколи, якщо це не врегульовано в останній частині, тут вміщують норми про порядок зміни конституції або про державну символіку.

Перехідні положення мають своїм головним призначенням забезпечення спадкоємності між минулою та нині діючою конституціями. Вони, зазвичай, визначають строки набрання чинності окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни старих конституційних інститутів новими. Наприклад, органи, призначені (обрані) безстроково (для прикладу, суди), у демократичних державах не розпускаються і не замінюються іншими в зв’язку з прийняттям нової конституції.

Додатки до конституції іноді мають важливе юридичне значення. Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії міститься розподіл компетенції між Союзом і штатами. Декілька додатків містить і Конституція Канади. З-поміж них додаток із 30 пунктів "Про актуалізацію Конституції", додаток "Робота і публічна власність провінцій, які є власністю Канади", "Присяга на вірність" та ін.

§ 4. П РИЙНЯТТЯ ТА ЗМІНИ КОНСТИТУЦІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Особлива значущість конституції у житті суспільства і держави та її верховенство у системі законодавства висувають проблему використання певних спеціальних форм (процедур) її прийняття.

Прийняття конституції треба розуміти як комплексний процес глибокого політико-юридичного значення , процес у якому можна точно виділити щонайменше такі елементи: а) ситуації, при яких приймається нова Конституція; б) ініціатива прийняття Конституції; в) компетентний орган (конституційний або установча влада); г) способи прийняття.

Ситуації, при яких приймається нова Конституція . Як правило, нова конституція приймається:

1. Одночасно з утворенням нової держави . Поява нової держави є складним політичним процесом, який потребує прийняття деяких урочистих актів політико-юридичного характеру, якими регламентуються найважливіші юридичні ознаки території, форми держави, форми правління, політичного режиму; встановлення існування певного населення на відповідній території; передбачаються принципи, норми і органи здійснення суверенної влади, права і обов’язки громадян тощо. Такі приписи встановлюються в конституції або в іншому правовому акті конституційного значення. В таких умовах можна говорити, що утворення нової держави, як і прийняття конституції є процесами, які розгортаються майже одночасно. Класичним прикладом може слугувати утворення США. Аналогічні процеси мали місце після закінчення Першої та Другої світової війн, наприкінці 80-х — початку 90-х рр. ХХ ст., коли були утворені десятки нових незалежних держав.

2. В умовах, коли в житті певної держави мають місце глибокі структурні політичні зміни , а саме, коли змінюється політичний режим, або коли якась держава відновлює фундаментальні політико-юридичні, економічні засади, соціальнополітичну систему або тоді, коли завершує свою національну єдність. Свіжими прикладами прийняття нових конституцій завдяки зміни тоталітарних політичних режимів на демократичні плюралістичні режими є конституції колишніх соціалістичних держав (наприклад, Конституція Болгарії та Конституція Румунії, прийняті у 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р.).

3. Нова конституція може бути прийнята і тоді, коли в житті держави мають місце важливі зміни політичного і соціально-економічного характеру, які не загрожують існуючому державному ладові або політичному режимові. В такій ситуації конституція вже не відповідає новим соціально-політичним відносинам. Практично, йде мова про нову стадію розвитку держави, цей факт вимагає прийняття нової конституції (наприклад, прийняття Конституції Франції 1795 р., яка замінила Основний закон, прийнятий двома роками раніше).

Ініціатива прийняття Конституції . Тут проблема полягає у розумінні того, яка суспільна або політична, соціальна чи державна сила може мати таку ініціативу. Теоретично треба виходити з того, що конституційна ініціатива повинна належати тому державному, політичному або соціальному органу, який, посідаючи в політичній системі суспільства найвище місце (верховний орган), здатний знати еволюцію даного суспільства, його перспективи. Також особливу роль належить народній ініціативі.

Компетентний орган . Аналіз текстів конституцій дозволяє стверджувати таке. Деякі конституції передбачають, хто може володіти ініціативою прийняття конституції. Інші конституції не передбачають таку справу, вона випливає з нормативної системи щодо розробки законів. Часом конституційна теорія і практика підпорядковує ініціативу і прийняття конституції правилам, які стосуються установчої влади.

Способи прийняття конституції . Особливий порядок прийняття конституції знаходить своє відображення у сучасній конституційній доктрині, яка розділяє законодавчу і установчу влади . Якщо звичайно закони приймаються та змінюються у порядку здійснення законодавчої влади, то конституції — у порядку здійснення установчої влади . Французький дослідник П.Бастід зазначає: "Конституційні тексти — витвір не законодавчої влади, яка є підлеглою, а вищої влади, що зветься установчою"[54] .

Оскільки у вітчизняній науці конституційного права поняття "установча влада" тривалий час не використовувалося при розгляді порядку прийняття та зміни конституції, вважаємо за необхідне коротко зупинитись на теорію установчої влади . Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.), установча влада – це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою[55] .

Під установчою владою розуміється фактично орган, який наділений спеціальною політичною владою для прийняття конституції. Отже, зміст установчої влади складають повноваження щодо прийняття або суттєвому зміненню конституції держави. В цьому зв’язку доцільно підкреслити, що будь-яка процедура прийняття конституції є коректною тільки у тому випадку, якщо вона забезпечує реалізацію установчої влади. Тільки суб’єкти, які володіють установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон держави. Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону, є конституційно-правовим порушенням. Акцентуємо увагу на цей момент ще й тому, що навіть у другій половині ХХ ст. були випадки таких порушень. Зокрема, в 1962 р. Основний закон Пакистану був октройований Президентом республіки, який не був наділений установчою владою.

Суб’єктами установчої влади проголошуються або носії суверенітету (народ, монарх, іноді — Бог) або представники суверенів , які правомочні засновувати династію, перерозподіляти політичну владу, дарувати або закріплювати громадянські свободи, встановлювати засади державності.

Залежно від того, хто здійснює установчу владу, виділяють такі основні форми прийняття нової конституції.

1. Установчим органом (конституційний конвент, установчі збори, установчий конгрес, "парламент у формі конгресу" (Франція), спеціальний народний меджліс (Мальдіви), джірга — представницький інститут мусульманської громади).

2. Референдумом — як однією з процедур, які можуть бути використані для здійснення установчої влади. Значення використання референдуму при прийнятті конституції може бути різним. Одна справа, коли референдум проводиться для затвердження конституції, яка гласно розроблялась і приймалась парламентом або установчими зборами. Така процедура є демократичною. Саме так були прийняті конституції Італії 1947 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р. та багато інших. І зовсім інша, коли народові пропонується висловлюватись по проекту, підготовленому в урядових структурах. Такий конституційний референдум перетворюється у плебісцит, на якому голосується насправді довіра урядові. Виборчий корпус у таких умовах піддається тиску і часто-густо схвалюються реакційні конституційні акти (наприклад, Конституція Чилі 1980 р., Болгарії 1971 р., Куби 1976 р.).

3. Законодавчим представницьким органом або ж парламентом спільно з главою держави є чи не найбільш розповсюдженим способом прийняття конституції. Для її прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає, наприклад, 2/3 (в Норвегії, Литві); 3/5 (в Іспанії) тощо. Подібні процедурні складнощі є обгрунтованими, оскільки вони перешкоджають зміненню умов громадянського миру без досягнення високого ступеня злагодженості в суспільстві.

4. За допомогою октроювання . Октроювання може бути здійснено монархом, після чого його влада обмежується конституцією. Наприклад, у 1990 р. король Непалу Бірендра дарував народу основний закон, названий конституцією. В султанатах Малайзії основні закони октроюванні монархами, які очолюють їх. До 1982 р. конституційні закони Канади формально затверджувалися королевою Великобританії. Ознаки октроювання має дарування Корану – основного закону в деяких ісламських теократіях.

Звичайно, як і в інших сферах політичного і правового життя, спосіб прийняття конституції специфічний для кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і політичного розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття конституції, соціальними відносинами.

Важливою теоретичною проблемою з численними практичними наслідками є питання про зміни конституції . Зокрема, важливе теоретичне значення набуває проблема визначення суб’єктів ініціювання її змін, якими правами при цьому вони користуються, а також якою є процедура внесення змін до Основного закону.

Аналіз конституційно-правової практики зарубіжних країн з цього питання дозволяє зробити такі основні висновки. По-перше, в принципі право внесення змін до конституції має належати тим же органам, які її прийняли. По-друге, влада, правомочна для внесення змін до конституції, визначається за видом конституції. По-третє, процедура внесення змін до конституції в принципі аналогічна процедурі її прийняття, згідно з великим принципом юридичної симетрії.

З точки зору юридичної техніки зміна (інколи застосовується слово "ревізія") конституції полягає в її модифікації, тобто видозмінюванні, внаслідок чого вона отримує нові властивості. Світовій теорії та практиці конституціоналізму відомі такі форми зміни конституцій: перегляд тексту, скасування певних статей, внесення доповнень до існуючого тексту .

Найбільш розповсюджений спосіб інкорпорування доповнень до тексту конституції — проста заміна попередніх положень наново затвердженими або доповнення новими (Італія, ФРН та ін.). Однак не менш відомим є й інший спосіб внесення поправок, а саме: додавання нових положень до діючого тексту без формального виключення тих норм, які припинили свою дію. Першими застосували такий спосіб американці: у США поправки публікуються окремо після первісного тексту Конституції (у даний час таких існує 27). Такий спосіб використовується і в Югославії.

Звичайно, кожна конституція у зв’язку зі змінами у суспільному житті, у співвідношенні політичних сил може (а нерідко і повинна) бути змінена. Якщо конституції змінюються і доповнюються у тому ж порядку, що і звичайні парламентські закони, то ми маємо справу з гнучкими конституціями (Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія, конституційні закони Саудівської Аравії). Якщо ж конституції змінюються і доповнюються в особливому порядку, більш складному, ніж той, який прийнятий для звичайної законодавчої процедури, то перед нами наяву жорсткі конституції .

Можна виділити декілька спільних рис, які притаманні процедурі зміни конституції. По-перше, суб’єктами права ініціативи конституційного перегляду є, як правило, ті, що і в нормальному законодавчому процесі. Як правило, ініціаторами є депутати. Але у Бельгії та Франції, наприклад, ініціатива конституційного перегляду належить не тільки парламентаріям, але і главі держави, який діє від імені Уряду.

По-друге, процедуру конституційного перегляду можна умовно поділити на два етапи — прийняття поправок парламентом та їх ратифікацію. Зокрема, у Франції після прийняття поправок до Конституції Президент Республіки призначає для ратифікації референдум або скликає Конгрес, який включає членів обох палат Парламенту (ст. 89 Конституції). У Греції же поправки повинні бути прийняті Палатою депутатів, тобто парламентом, двох скликань (ст. 110 Конституції). Особливістю перегляду повного тексту або найбільш суттєвих частин Конституції Болгарії полягає в тому, що у такому разі народні збори (парламент) розпускаються і обираються Великі народні збори, які і проводять перегляд, після чого розпускаються, і на зміну їм приходить звичайний парламент — народні збори (ст. 153-163 Конституції).

По-третє, як правило, процедура розгляду проекту конституційних поправок є складнішою від процедури розгляду звичайного законопроекту. Зокрема, передбачаються підвищені вимоги до більшості голосів, необхідної для затвердження проекту, встановлюються спеціальні строки для розгляду проекту після його внесення тощо.

По-четверте, для підготовки конституційних поправок іноді утворюються спеціальні органи (наприклад, в Австралії в 1958 р. був утворений спеціальний консультативний орган, який попередньо розглядав проекти перегляду Конституції. У Фінляндії та Швеції парламенти утворюють зі свого складу конституційну комісію для підготовки проекту).

По-п’яте, у переважній більшості країн у процедурі змінені конституції обов’язково бере участь глава держави. Зазвичай він промульгує поправки.

По-шосте, у ряді країн передбачена т.зв. "народна ініціатива" як можливість ініціювання поправок до конституції. В Австрії та Швейцарії вимагається не менш 100 тис. підписів виборців для цієї мети, в Італії — не менш 50 тис.

Нарешті, потрібно звернути увагу ще на один момент. Деякі конституції передбачають більш складний порядок для повної конституційної реформи порівняно з частковою (конституції Іспанії, Куби, Швейцарії та ін.).

§ 5. П РАВОВА ОХОРОНА КОНСТИТУЦІЇ

Світова конституційна доктрина виходить зі припущення про те, що норми конституції володіють вищою юридичною силою щодо всіх інших джерел права. З цього посилання розвивається концепція правової охорони конституції, згідно з якою будь-яка нормовстановлююча діяльність у державі повинна здійснюватися відповідно до конституції. Деякі конституції прямо закріплюють відповідні приписи у своїх текстах. Наприклад, п. 3 ст. 3 Конституції Португалії провіщає: "Юридична сила законів та інших актів держави, автономних областей: місцевих органів влади залежить від їх відповідності Конституції".

Подібно до релігії, мови, моралі конституція у будь-якій державі є природною приналежністю національного побуту. Вона є настільки звичною, що суспільство саме відновлює її у разі порушень. Англійський історик А.Іннс зауважив, що "англійці схиляються до того, що швидше віддадуть перевагу, щоб ними погано керували, але свої представники, ніж процвітати під владою, право якої на управління є мечем". Як правило, охорона конституції у переважній більшості держав світу відноситься до основних обов’язків громадянина, державного органу. Зокрема, у перехідних і прикінцевих постановах Конституції Італії міститься такий припис: "Усі громадяни і органи держави повинні зберігати вірність Конституції як основному закону Республіки".

Необхідність у правовій охороні Конституції викликана ще й тим, що суб’єкти конституційно-правових відносин, насамперед, органи державної влади і політики, намагаючись досягнення своїх цілей, не завжди турбуються про дотримання правових, у тому числі конституційних обмежень.

Правова охорона конституції може здійснюватися і не правовими засобами, що іноді прямо передбачено в Основному законі. Так, конституції Гани, Словаччини, ФРН та деяких інших країн закріплюють право народу (громадян) на опір неконституційній владі. Дотриманню конституції сприяють відносини субординації в системі державних органів, механізм розподілу влад, діяльність засобів масової інформації, наявність розгалуженої системи політичних партій, громадських організацій та інших форм громадянської активності.

Однак головними, вирішальними є правові засоби захисту , які забезпечують дотримання конституції, її стабільність, у цілому режим конституційної законності. В зарубіжній (та й у вітчизняній) літературі існують різні точки зору щодо того, з яких елементів складається механізм правової охорони конституції. Вище вже йшла мова про те, що захист

конституції — завдання й обов’язок усіх державних органів і посадових осіб. Це здійснюється ними шляхом застосування різних правових засобів у межах наданої компетенції. При цьому особлива відповідальність покладається на вищі державні органи.

Аналіз сучасних конституцій свідчить, що найбільш характерними є положення про главу держави як гаранта конституції , про його обов’язки наглядати за її дотриманням (ст. 80 Конституції Російської Федерації 1993 р., ст. 56 Основного закону ФРН). Значними повноваженнями щодо контролю за дотриманням конституції в процесі її застосування виконавчою владою володіє парламент , який здійснює їх у багатоманітних формах (зокрема, шляхом контролю за делегованим законодавством, за допомогою спеціальних органів, утворених при парламентській установі та ін.). Захист конституції здійснюють правоохоронні органи: загальні і спеціальні суди, прокуратура, а також омбудсмани (уповноважені з прав людини).

К.Хессе, говорячи про правові засоби захисту Основного закону ФРН, відносить до них також превентивні і репресивні гарантії (позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, інститут надзвичайного стану)[56] . Ж.І.Овсепян, аналізуючи форми правового захисту конституції в зарубіжних країнах, поряд із судовим конституційним контролем і конституційною відповідальністю відносить до механізму правового захисту конституції конституційний контроль, який здійснюється парламентом, конституційний референдум, вето глави держави[57] .

Водночас варто звернути увагу на те, що як би не вирішувалось це питання окремими авторами, у більшості держав виділяється спеціальний вид юридичної діяльності, сутність якого полягає в тому, щоб забезпечити верховенство Основного закону. Головним змістом цієї діяльності є перевірка законів та інших актів з метою усунення порушень, які допускаються законодавцем, главою держави, іншим суб’єктами політичних дій. Правова норма, видана будь-яким державним органом, набуває юридичну силу тільки у тому випадку, якщо правила поведінки, що міститься в ній, не суперечить приписам конституції.

Будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об’єднань, які здійснюють публічні функції або утворені для участі у здійсненні публічної влади у конституційному праві позначається власне терміном "конституційний нагляд" ("конституційний контроль" ). Ця доктрина була розроблена в колишніх соціалістичних країнах, де не було судового конституційного контролю. Вона невідома західній науці конституційного права, яка завжди розглядала саме останній як головний елемент механізму правового захисту конституції. Сьогодні ж використовується в цілому в світовій конституційній доктрині інше поняття — конституційне правосуддя (конституційна юстиція).

У зарубіжній літературі конституційне правосуддя визначається як діяльність судових органів, яка полягає у розгляді справ, предметом яких є конституційно-правові питання, пов’язані з забезпеченням конституції державними органами, і в прийнятті по них ухвал, що тягнуть за собою правові наслідки[58] . Оскільки немає конституційної юстиції без такого центрального стрижневого повноваження, яким є контроль за конституційністю законів, можна говорити про рівнозначність поняття конституційне правосуддя і судовий конституційний контроль .

Вважається, що сама ідея конституційного контролю з’явилась на початку ХVІІ ст. у Великобританії і була пов’язана з діяльністю Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту, виданих для цих колоній або загальному праву. Але конституційний контроль у сучасному розумінні уперше виник у США. Доцільно при цьому підкреслити, що виник він не на основі конституції, а судових прецедентів. Доктрина конституційного контролю була сформульована і застосована Верховним Судом США під головуванням Джона Маршалла у 1803 р. в ухвалі у справі Мербері проти Медісона. У названій судовій ухвалі суддя Дж. Маршалл, проаналізувавши Закон про судоустрій 1789 р., зробив висновок, що розділ 13 Закону 1789 р. суперечить статті 3 Конституції США, після чого оголосив цей розділ недійсним і таким, що не підлягає примусову застосуванню через суд. Славнозвісно фраза: "Саме судова влада має право і зобов’язана сказати, що є закон" стала квінте-

1 сенцією доктрини . Отже, це була перша справа, внаслідок якої вища судова інстанція визнала закон неконституційним. Верховний суд США цим скасував закон і реалізував ідею конституційного контролю. Вказаний прецедент заклав засади т.зв. американської моделі конституційного правосуддя, головною рисою якого є здійснення конституційного контролю судами загальної юрисдикції.

З тими чи іншими модифікаціями ця модель ще на першому етапі світового конституційного процесу утвердилась у низці латиноамериканських країн (Аргентина, Болівія, Бразилія, Колумбія), у Скандинавських країнах (Данія, Норвегія, Швеція), в Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ПівденноАфриканському Союзі.

На другому етапі виникає принципово нова, європейська (або австрійська ) модель конституційного правосуддя, концепція якого розроблена австрійськими вченими Г.Кельзеном і К.Ейзенманом. Г.Кельзен, зокрема, показав, що заснування Конституційного трибуналу, покликаного контролювати конститу-

1 Цит. за: Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политикоправовой комментарий. — М., 1985. — С. 135.

ційність законів, відповідає теорії розподілу влад і в обгрунтуванні цього висунув і розвинув три постулати. Насамперед Кельзен вважав, що "…Конституція — це не тільки звід основних процедурних правил, але також і ядро матеріального права". Гарантія дієвості Конституції повинна базуватися головним чином на можливості безпосереднього анулювання актів, які суперечать їй. Далі він вказував, що ні в якому разі "не можна доручати анулювання неправомірних актів тому самому органу, котрий їх прийняв". На його думку, анулювання неконституційних актів, безумовно, повинно бути доручено верховному органу, що відрізняється від парламенту, незалежному від нього і, отже, від будьякої іншої державної влади. Таким органом може бути або Конституційний Суд, або Трибунал, або квазісудовий орган, складений з найбільш компетентних і відомих у країні юристів[59] .

Головна відмінність європейської моделі від американської полягає в тому, що конституційна юстиція виділяється із загального правосуддя і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом — конституційним судом. Для цих органів наглядова діяльність є єдиною або головною функцією (Австрія, Іспанія, Італія, ФРН).

Звичайно ж, інститут конституційного контролю отримав повсюдного розповсюдження на наступних етапах світового конституційного процесу: на третьому етапі він утвердився практично у всіх країнах Західної Європи, у багатьох нових державах Азії, Африки, Латинської Америки, а на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. він засновується в постсоціалістичних і в тих країнах, що розвиваються. Водночас слід вказати на особливість конституційного контролю в деяких мусульманських країнах (зокрема, в Ірані), яка полягає в тому, що закони та інші акти перевіряються на відповідність не тільки Конституції, але й Корану.

Об’єктами конституційного контролю є: звичайні, конституційні та органічні закони, поправки до конституції, міжнародні та внутрішньодержавні договори, парламентські регламенти, нормативні акти органів виконавчої влади (як правило, в тих країнах, де немає адміністративної юстиції), питання розмежування компетенції між союзом і суб’єктами федерації, відповідність конституції дій посадових осіб, акти і дії громадських об’єднань, наділених певною політичною владою (у першу чергу діяльність політичних партій), конституційність окремих положень самої конституції.

Зазначимо, що сфера конституційного контролю, яка практикується різними державами, неоднакова. Якщо в одних випадках контролю піддається дотримання процедур прийняття законів або же правил про розподіл повноважень між органами державної влади, федерацію та її суб’єктами, то в інших — перевіряється і зміст законів. З іншого боку, в деяких країнах конституційним контролем охоплені всі нормативні акти, натомість у Швейцарії такому контролю підлягають тільки законодавство кантонів (суб’єктів федерації).

Ініціаторами конституційного контролю можуть бути фізичні та юридичні особи, і в першу чергу органи держави, наділені законом правом звернення до органів конституційної юстиції. З точки зору реалізації принципу демократії вважається нормальним, якщо коло таких суб’єктів досить широке, і з поданнями та зверненнями до органів конституційного контролю можуть звернутися, крім глави держави, уряду, групи депутатів, парламентських комітетів, і судові органи, а в деяких випадках — громадяни. В деяких країнах, щоб організувати ініціативу, вимагається зібрати значну кількість підписів. Іноді в окремих країнах навіть окремий громадянин має право звернутися до органу конституційного контролю із вимогою оцінки конституційності закону. Остання норма сприйняття в Російській Федерації, Угорщині та Японії. Однак на практиці реалізація цього права досить складна. Зокрема, в Японії існують певні і досить складні правила щодо складення даного звернення і потребує дуже високої юридичної кваліфікації. Крім того, особа, яка звертається до Верховного Суду, повинна внести значну суму грошей у вигляді судового мита, як гарантії покриття судових витрат.

Види конституційного контролю в літературі класифікуються за різними підставами (критеріями).

За часом здійснення конституційний контроль може бути попереднім або наступним. Попередня форма контролю передбачає перевірку конституційності законів на стадії їхнього проходження через парламент (Канада, Фінляндія, Швеція, частково Франція). У даному випадку йде мова про перевірку конституційності законопроектів, яка відбувається до санкціонування та промульгації закону. І, навпаки, у цих країнах, де застосовується наступний конституційний контроль (Італія), США, ФРН, Франція) перевірці на конституційність підлягають закони промульговані і які набрали чинність. У деяких країнах (Ірландія, Нікарагуа, Панама, Франція), застосовуються обидві форми конституційного контролю.

За своїм змістом конституційний контроль може бути формальним і матеріальним . У першому випадку перевіряється дотримання процедурних правил, установлених для прийняття законів та інших нормативних актів. У другому випадку перевіряється зміст законів та інших нормативних актів з точки зору їх відповідності змісту конституції.

За формою конституційний контроль може бути конкретним або абстрактним . Конкретний контроль здійснюється тільки у зв’язку з розглядом судової справи (Індія, Італія, Мексика, США, ФРН). Абстрактний контроль означає перевірку конституційності акту чи норми поза зв’язком із будьякою справою за ініціативою суб’єктів конституційного контролю (Франція). Обидва види – конкретний і абстрактний — можуть застосовуватися одночасно (Італія, ФРН).

Щодо обов’язковості проведення конституційний контроль може бути обов’язковим або факультативним . У першому випадку нормативний акт обов’язково підлягає конституційному контролю, звичайно, попередньому. Що ж до факультативного контролю, то він здійснюється тільки у випадку розгляду подання правомочного суб’єкта.

Орган, який здійснює конституційний контроль, може визнати як такий, що суперечить конституції або увесь закон, або окремі його положення. Існують два види ухвал органів конституційного контролю: а) які мають рекомендаційний характер (тобто приймається рішення про неконституційність акта і направляється відповідному державному органу, який і приймає остаточне рішення про його скасування; б) найчастіше визнання акта неконституційним автоматично тягне за собою припинення його дії. Як правило, ухвала органу конституційного контролю остаточна і може бути переглянута тільки ним самим.

Розділ ІV

ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ОСОБИ.

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯН У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. О СНОВНІ ПОНЯТТЯ

Права людини і права громадянина. Права людини в теорії, та і в державно-правовій практиці прийнято розглядати як основу конституціоналізму. У попередньому розділі неодноразово зазначалось, що головний зміст прийняття конституції вбачався у забезпеченні свободи і безпеки людини, передусім від свавілля державної влади.

Теоретичне обгрунтування прав і свобод людини пов’язане з теорією природного права , і пізніше — концепцією прав людини і громадянина, що є однією зі складових цієї теорії. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, які існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. З цією метою природні права і свободи закріплюються в законодавстві. Ідея про те, що люди від народження є вільними та рівними у правах, що їм в силу народження належить ряд природних прав (свобода, власність, безпека та опір гнобленню…) була покладена в основу перших конституційних актів, прийнятих у ході Англійської, Американської, Французької буржуазних революцій ХVІІ-ХVІІІ ст. У подальшому жодна держава, яка претендувала на те, щоб називатися демократичною, не могла не зафіксувати в своїй конституції певний перелік прав людини. Цим самим права людини набували юридичну форму і становилися найважливішим інститутом конституційного права.

У вітчизняній і зарубіжній літературі при визначенні змісту концепції прав людини і громадянина правильно вказується, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу[60] . Природні права, як зазначалося, належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до їх захисту та забезпечення умов для їх реалізації. До цих прав відносять різні права і свободи людини, пов’язані з її існуванням та діяльністю. Ця сукупність природних прав позначається терміном "права людини". На відміну від таких прав і свобод, "права громадянина" визначаються і встановлюються державою. Основне їх призначення — забезпечити участь людини у державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей. Цим людина як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави. В конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються з особистими і політичними правами.

Слід звернути увагу на те, що існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Так, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю громадянина в процесі формування та здійснення державної влади, і позначають такі права власне політичними. Використовують також поняття індивідуальні та публічні (соціальні права, а для визначення особистих прав застосовують термін "громадянські права") тощо.

Щодо відмінностей між правами людини і правами громадянина, то їх можна виявити на основі аналізу формулювань відповідних статей зарубіжних конституцій. Для позначення суб’єкта прав людини звичайно використовуються формулювання "кожний", "усі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" або словосполучення абстрактного характеру типу "визнається право", "гарантується свобода" (мається на увазі, що вони відносяться до концепції людини). Що ж до прав громадянина, в статтях конституцій прямо вказується: "громадяни мають право", "громадяни можуть…", "кожний громадянин", "громадяни зобов’язані…", "громадянин… проходить військову службу…". В конституціях деяких держав права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права людей певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Але й тут наявність їх безпосередньо пов’язується зі станом громадянства.

Наведемо приклади конституційних формулювань, які відрізняють права людини і права громадянина. Так, у Конституції Словенії 1991 р. зафіксовано: "нікого не може бути піддано тортурам…" (ст. 18); "право кожної людини на особисту свободу гарантується" (ст. 19). Усі ці формулювання визначають права людини. Але ось у ст. 45 зустрічаємо таке формулювання: "кожний громадянин має право подавати петиції…". У даному випадку мова йде про права громадян Словенії.

Важливо зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина різне навіть у демократичних державах і залежить від суб’єктивного вибору укладачів тієї чи іншої конституції. Одне і те ж право в одній конституції може бути сформульовано як право людини, а в інших — як право громадянина. Наприклад, частина перша ст. 24 Конституції Молдови містить такий припис: "Держава гарантує кожній людині право на життя й на фізичну та психічну недоторканність", тобто тут фіксуються права людини. Натомість частина перша ст. 32 Конституції Болгарії, в якій говориться: "Особисте життя громадянина недоторканне", засвідчує, що тут законодавець сформулював аналогічне право як право громадянина.

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Юридичну відмінність між правом (суб’єктивним) і свободою здійснити досить важко. Автори енциклопедичного словника з конституційного права слушно вважають, що при з’ясуванні співвідношення категорій конституційне "право" і конституційна "свобода" доцільно виходити з того, що і право і свобода — це можливість певної поведінки особи, тобто здійснення дій, вчинків, які відповідають її розумінню даного права, свободи в суспільстві та їх відбиттю в конституції: межі між "правом" і "свободою" людини і громадянина рухомі, іноді — умовні. Але в понятійному плані, на їхню думку, можна виходити з такого. "Право" — юридично більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються в нормативних актах, нерідко навіть вичерпним чином. "Свобода" — поняття більш широке, може мати багато варіантів здійснення, причому одні можливі, а інші — часто неможливо відбити в юридичних нормах[61] .

Вартий уваги такий приклад. Згідно з ч. 1 ст. 11 Основного закону ФРН "усі німці користуються свободою пересування у межах усієї федеральної території", а відповідно до ч. 2 "це право може обмежуватися лише законом або на основі закону…" (курсив наш — Авт.). Отже, у даному випадку свободу законодавець розуміє як право. Натомість іноді в конституціях можна зустріти згадування права на будь-яку свободу, але частіше говориться про право вільно робити щось, або навпаки, не робити. Так, згідно ч. 1 ст. 21 Конституції Італії "усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і будь-яким іншим способом розповсюдження думок".

Як у теорії, так і на практиці у принципі не заперечується взаємозв’язок між правами і свободами людини і громадянина, з одного боку, та його обов’язками щодо інших людей, суспільства і держави — з іншого. Обов’язок (юридичний), як відомо із загальної теорії права, — це міра належної поведінки . Людина звичайно повинна підкорятися певним правилам, щоб при використанні належних йому прав і свобод не завдати шкоди іншим людям і не робити неможливим нормальне співжиття у суспільстві. Виконання людиною і громадянином своїх обов’язків — це загальна передумова нормального існування суспільства і держави.

Розглянемо, як розв’язується проблема співвідношення прав і обов’язків у деяких зарубіжних конституціях. Так, Конституція Словаччини 1992 р. в ч. 1 ст. 13 передбачила, що "обов’язки можна встановлювати тільки на основі закону, в його рамках і при дотриманні основних прав і свобод".

Щодо кількості конституційних обов’язків, то більшість основних законів обмежуються встановленням їх мінімуму. В Конституції Російської Федерації, наприклад, до числа конституційних обов’язків віднесені: обов’язок додержувати Конституції РФ та законів (ч. 2 ст. 15); обов’язок платити законно встановлювані податки та збори (ст. 57); обов’язок оберігати природу і навколишнє середовище, дбайливо ставитися до природних багатств (ст. 58); обов’язок захищати Вітчизну і нести військову або альтернативну цивільну службу (ст. 59); обов’язок батьків піклуватися про дітей, їх виховання й обов’язок працездатних дітей піклуватися про непрацездатних батьків (ст. 38); обов’язок здобуття дітьми основної загальної освіти (ст. 43); обов’язок дбати про збереження історичної та культурної спадщини, берегти пам’ятки історії та культури (ст. 44).

Способи конституційного формулювання прав, свобод й обов’язків. Існують два основних способи конституційного формулювання прав і свобод — позитивний і негативний . При позитивному способі конституція встановлює або констатує, що суб’єкт володіє певним правом. Наприклад, Конституція Литви у ст. 32 фіксує: "Громадянин може вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у Литві, може вільно виїжджати з Литви". Тут суб’єкт права прямо вказаний — громадяни Литви.

Негативний спосіб являє собою конституційна заборона будь-якому суб’єкту порушити або обмежити певне право або певну свободу. Найбільш характерний приклад негативного способу дає Конституція США. Так, згідно з V поправкою "ніхто не повинен примушуватися засвідчити проти самого себе в кримінальній справі", а відповідно до VІІІ поправки "не повинні вимагатися надмірно великі застави, стягуватися надмірні штрафи, накладатися жорсткі та незвичайні покарання". Цей спосіб отримав найбільш широке розповсюдження у Великобританії, де права і свободи не зафіксовані в нормах права, але передбачаються з тими обмеженнями, які встановлені парламентськими статутами і судовою практикою. З цього приводу знаний англійський державознавець А.Дженінгс писав, що права на свободу слова немає, як немає, скажімо, "права зав’язувати шнурок на черевику"… Людина може говорити усе, що їй заманеться, при умові, що вона не порушує законів, які стосуються зради, заклику до заколоту, наклепу, непристойності, богохульства, порушення присяги, державної таємниці тощо. Отже, при такій системі визначення обсягу правосуб’єктності громадянин може робити усе, що не заборонено. Закон установлює не рамки можливого, а покладає межу неможливому.

Класифікація прав і свобод . Каталог прав і свобод лю-

дини і громадянина на сучасному етапі містить понад 150 найменувань. Проголошені в конституціях та інших нормах конституційного права, вони звичайно мають різний характер і зміст. Тому чимале значення має їх класифікація та систематизація, що полегшило би вивчення та аналіз, пов’язаних з цим інститутом правових проблем.

У науці відсутня єдина класифікація. З класифікацією за однією з підстав ми вже ознайомилися вище. Це поділ на права людини і права громадянина (відповідно свободи й обов’язки). Німецький державознавець Т.Маунц також пропонує поділити права і свободи на дві групи: основні права громадянина й основні права людини . Відмінність другої групи від першої полягає в тому, що права і свободи, які включаються до неї мають не позитивний, а природний характер, тому у сукупності своєї розглядаються як якась наддержавна настанова, дарована людині згори (Богом), поза державою і правом. Аргументуючи свою точку зору, згідно з якою основні права поділяються на державні і наддержавні, Т.Маунц пише: "…основні права не створюються державою, не мають потреби в її визнанні, не можуть бути обмежені або зовсім ліквідовані нею. Вони притаманні індивідууму як такому. Вони оберігають свободу не тільки від незаконного, але і від законного державного примусу"[62] .

Друга підстава класифікації також пов’язана з суб’єктами прав, свобод і обов’язків. Мова йде про їх поділ на індивідуальні та колективні . Зрозуміло, індивідуальне право часто може здійснюватися колективно, але відмінність його від колективного права в тому, що воно сповна може здійснюватися і захищатися індивідуально, тоді як права колективні за своєю природою індивідуально здійснити неможливо. Наприклад, право на страйк колективне тому, що індивідуальний страйк — не страйк, а прогул. У більшості ж випадків права, свободи й обов’язки людини і громадянина за характером своїм індивідуальні. Наприклад, у положенні ч. 3 ст. 35 Конституції Болгарії "Болгарський громадянин за народженням не може бути позбавлений болгарського громадянства" індивідуальний характер відповідних прав проглядається цілком явно. Що ж до колективних прав, то крім вказаного вище права на страйки, суб’єктами якого можуть бути тільки трудові колективи або профспілки, такими правами за логікою речей є права різного роду меншин (національних та інших).

Деякі американські автори пропонують поділ прав і свобод на першорядні (суттєві) і другорядні (менш суттєві ). До першої групи відносяться право на свободу, право на рівність, свобода пересування, свобода висловлювання думок, свобода совісті, громадянство і право голосу, право на справедливе кримінальне правосуддя. Усі решта права і свободи відносяться, отже, до категорії "менш суттєвих"[63] .

Виходячи з того, що будь-яка класифікація в тій чи іншій мірі є умовною, усе ж пріоритетне значення доцільно віддати тій, яка грунтується на змістовній характеристиці відповідних прав, свобод і обов’язків. Перша група — це собисті, або громадянські права, свободи й обов’язки; друга — політичні, пов’язані з участю в управлінні суспільством, державою; третя — економічні, соціальні та культурні . Деякі автори третю групу поділяють на дві підгрупи: соціально-економічні та соціальнокультурні права, свободи й обов’язки. Хоча цей поділ не можна визнати з наукової точки зору вичерпним, він усе ж полегшує аналіз конкретних прав, свобод і обов’язків.

Поняття та структура конституційно-правового статусу людини і громадянина в зарубіжних країнах . У літературі для позначення фактичного становища індивіда використовуються два поняття, які і етимологічно і по суті збігаються: "правове становище" і "правовий статус" людини і громадянина. У цих поняттях відбиваються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його потреби, інтереси, мотиви, трудова, суспільна, політична та інша діяльність, усі види взаємовідносин із державою.

Звичайно, становище індивіда в суспільстві визначається не тільки правовими нормами, але й усіма іншими видами соціальних норм, що і складає його суспільний статус. Що ж до правового статусу індивіда, то він складає лише частину його суспільного статусу і стосується суто його якості людини та громадянина, його зв’язків тільки і саме з державою. У самому загальному вигляді правовий статус людини і громадянина визначається як юридично закріплене становище індивіда в державі. При цьому важливо звернути увагу на те, що конституційний статус є єдиним і однаковим для усіх громадян держави, незалежних від конкретних обставин. Якщо і мають місце якісь обмеження загального правового статусу людини і громадянина, то вони мають бути передбачені в принципах і нормах Конституції.

До структури конституційного (конституційноправового) статусу людини і громадянина як інтегрованого поняття відносять, в основному, такі компоненти: 1) громадянство; 2) основні права, свободи та обов’язки; 3) правові принципи; 4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність .

У конституційному праві зарубіжних країн склалися чотири різні підходи до проблеми правового статусу людини і громадянина. Перша модель ліберальна (у своїй основі західна) робить акцент у конституційному законодавстві на тій групі прав, які насамперед стосуються автономії особи (людини). У даній моделі обмеження, які покладаються на людину (громадянина) при здійсненні нею своїх прав, пов’язані головним чином з питаннями забезпечення суспільної моралі, публічного порядку, запобігання насильства, припинення зловживання правами. Всі вони точно зафіксовані в законодавстві. Інколи в літературі таку модель характеризують як індивідуалістичну модель правового статусу людини . Вона сприйнята в розвинутих державах, в обмеженому вигляді ; в багатьох країнах, що розвиваються, запроваджуються з деякими особливостями в постсоціалістичних державах.

Другий підхід до проблеми правового статусу людини і громадянина пов’язаний з марксистсько-ленінською концепцією і тепер характерний для конституційного права В’єтнаму, Китаю, КНДР, Куби. В своїй основі це колективістський підхід і побудований на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання і т.п.) стосовно особи, на обмеження прав особи "в інтересах суспільства". В конституціях соціалістичних держав головними (основними) вважаються соціально-економічні права

(на працю, освіту, охорону здоров’я тощо. В Основному законі КНР, наприклад, політичні права у найбільш повному обсязі (у першу чергу виборчі) подаються тільки трудящим громадянам. При такому підході в конституціях, як правило, закріплюється великий перелік обов’язків громадян перед суспільством, деякі з яких мають моральний характер (наприклад, обов’язок дотримати правила соціалістичного співжиття).

Третій підхід до правового статусу людини і громадянина характерний для мусульманських країн. І хоча в сучасних конституціях він отримав не досить помітне словесне, але принципове за своєю суттю вираження. Зокрема, коли йде мова про здійснення принципу рівності, в конституціях робиться відповідне застереження про рівність за шаріатом. Це, звичайно, тягне за собою позбавлення жінок низки політичних і цивільних прав. Акцент у правовому регулюванні переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед громадою правомірних мусульман.

Свій підхід до правового статусу людини і громадянина склався в деяких країнах Тропічної Африки, Океанії, частково в окремих державах Азії та Латинської Америки. Сутність його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна "клітина" племені. Її права реалізуються тут колективно і в колективі. Навіть особисті питання (наприклад, питання шлюбу) вирішуються за участю вождів племені. І хоча у конституціях містяться ті ж переліки прав і свобод, які традиційні для світової спільноти, все ж відгомони звичаєвого права можна виявити в законодавстві. Так, в основних законах Ботсвани і Соломонових Островів у парламентах є палати вождів; у Конституції Бразилії говориться про права індіанських племен та інших аборигенів; у Західному Самоа голова сім’ї (айгі) голосує на виборах за всіх своїх домочадців.

Водночас варто підкреслити, що на сучасному етапі у конституційному розвиткові усіх країн щодо питання про правовий статус людини і громадянина спостерігається процес уніфікації. З урахуванням відмінностей в тих чи інших підходах у конкретних країнах розглянемо цю проблему докладніше.

§ 2. П ОНЯТТЯ ТА КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ГРОМАДЯНСТВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Поняття громадянства відоме з давніх-давен. Термін "громадянин " був відомий у Стародавньому Римі і в такому контексті зустрічається в Біблії (в ній указується, що Апостол Павло був римським громадянином. Коли йому загрожувало тілесне покарання, він посилався на те, що він римський громадянин, і його не можна так покарати). У рабовласницьку епоху громадянами могли бути тільки вільні люди. В період феодалізму використовувалося в основному поняття підданий , що означає не тільки підвладність населення монарху, але й феодальну залежність від нього (у даному випадку це слово означало "під даниною", обов’язок сплачувати дань). У сучасному розумінні цього слова поняття громадянства з’явилося в епоху Французької буржуазної революції та розповсюдилось на всі демократичні країни. Тобто те, що розумілося під цим поняттям ("городянин") переросло своє власне значення і стало означати рівність перед законом. Цей зміст завжди підкреслювався, і коли французький король стояв перед революційним судом, його підкреслено називали громадянином. Отже, сучасне розуміння і поняття громадянства — це поняття, що народилося в епоху буржуазних революцій.

Громадянство — поняття властиве для держави із республіканською формою правління. Кореспондуюче йому поняття у державі з монархічною формою правління — підданство. Розповсюджена в літературі думка про те, що поняття громадянство і підданство не різняться, а використання того чи іншого поняття пояснюється тільки певною традицією, не є досить обгрунтованою. Поняття громадянство і підданство можуть теоретично втілювати два різних становища людини. Громадяни — це практично вільні люди у вільній державі — республіці, які самі вирішують свої справи і які самі правлять собою. Підданий — людина, котра не належить тільки собі, а яка підпорядковується волі іншої людини — монарха, причому "не звичайній людині", а "божества" або "напівбожества", що стоїть над усіма. Боротьба за свободу в історії була часто-густо і боротьбою проти королів, інтересів, царів, за республіканське правління, що вважалось справжнє демократичне. Звідси, і відмова від підданства на користь громадянства. У даний час термін підданство вживається тільки в монархічних державах, причому він звичайно рівнозначний терміну "громадянства". У ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах) замість терміну підданство вживається в конституційному законодавстві термін громадянство . Безумовно, історія і державно-правова практика і нашої країни, та інших країн показує, що таку ступінь свободи, як у підданих у Великобританії, Швеції та інших монархіях, мають громадяни далеко не кожної республіки.

Найбільш поширеним у науці конституційного права зарубіжних країн є визначення громадянства як сталого політико-правового зв’язку між людиною і державою, що виражається у сутності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності.

Конституційна теорія і практика до основних характеристик громадянства відносять: 1) громадянство — правовий стан, який виражається, з одного боку, в його загальному правовому нормуванні, а з іншого — в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорт громадянина, свідоцтво про народження, інший документ, який містить вказівку на громадянство); 2) сталий характер відносин громадянства, існуючих постійно, як правило, від народження до смерті громадянина, що має загальний порядок припинення і не припускає однобічного розірвання громадянства; 3) двосторонній зв’язок людини з державою, який виражається у сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності, що грунтується на визнанні та поважанні гідності, основних прав і свобод людини; 4) розповсюдження на громадянина суверенної влади як внутрі країни, так за її межами[64] .

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства конкретної держави. Зауважимо, що в наш час усі відносини з приводу громадянства регулюються конституціями держав, законами про громадянство та іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, в Італії усі ці питання регламентуються Конституцією країни, Законом про громадянство 1912 р. із наступними змінами та Положенням про громадянство 1983 р. У Російській Федерації питання набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією РФ 1993 р., Законом про громадянство РФ 1991 р. (із змінами від 17 червня 1993 р. і 18 січня 1995 р.), Положенням про порядок розгляду питання громадянства РФ, затвердженим Указом Президента РФ від 10 квітня 1992 р. в редакції від 27 грудня 1993 р. Діє також Положення про Управління з питань громадянства Адміністрації Президента Російської Федерації. Крім того, відносини, пов’язані зі громадянством республік у складі РФ, регламентуються їхніми конституціями та відповідними до них законодавчими актами.

Чільне місце між нормами, які регулюють громадянство, посідають норми конституції. І хоча характер і обсяг конституційного регулювання громадянства різні у різних країнах, усе ж можна стверджувати, що основні закони держав, як правило, встановлюють тільки основні принципи громадянства. В якості ілюстрацій можна посилатися на ст. 10 і 11 Конституції Японії, ст. 16 Основного закону ФРН. Водночас є конституції (наприклад, Італії), які спеціальних норм про громадянство не містять. І, навпаки, Конституція Куби 1976 р. має цілий розділ про громадянство, де містяться і такі норми, які найчастіше за усе зустрічаються у поточних законах.

Типовою уявляється, на наш погляд, Конституція Російської Федерації, в якій досить докладно встановлені основні принципи відносин громадянства. Так, у ст. 6 встановлено: "1. Громадянство Російської Федерації набувається і припиняється відповідно до федерального закону, є єдиним і рівним незалежно від підстав набуття. 2. Кожний громадянин Російської Федерації користується на її території всіма правами і свободами та має рівні обов’язки, передбачені Конституцією Російської Федерації. 3. Громадянин Російської Федерації не може бути позбавлений свого законодавства або права змінити його". Норми інституту громадянства містяться і в розділі 2 "Права та свободи людини і громадянина". Так, ст. 61 передбачає гарантії захисту і охорони за межами Російської Федерації її громадян.

А в ст. 62 закріплений інститут подвійного громадянства.

Звичайно, основний масив норм про громадянство містять одноіменні закони, видані у відповідних державах на основі чинних конституцій. За предметом регулювання їх можна об’єднати у три групи: а) які регулюють порядок набуття громадянства; б) які регулюють порядок припинення громадянства; в) які регулюють порядок розгляду справ з питань громадянства.

Розглянемо основні положення кожної з них.

Законодавство більшості держав, як правило, закріплює порядок набуття громадянства окремо для дітей (у випадку народження) і для дорослих (у порядку натуралізації). Крім набуття громадянства такими способами, можливий і винятковий порядок: колективна натуралізація, оптація або вибір громадянства, реінтеграція або відновлення громадянства[65] . Досить рідко громадянство набувається шляхом укладання шлюбу, в результаті усиновлення (удочеріння), октроювання, а також за іншими підставами.

Основним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (лат. filialis— синовній), тобто набуття громадянства за народженням. Громадянство за народженням, визначається двома принципами — "права крові" (jus sanquinis) і "права грунту" (jus soli). Історично першим був застосований принцип "права крові": він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводить до встановлення правового зв’язку підданства. Тоді і почали застосовувати принцип "права грунту", який домінував у Європі до кінця ХVІІІ ст. "Право крові" знову набуло широкого розповсюдження після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

Т.зв. принцип "права крові" визнає громадянином будьяку особу, котра народилася від громадян даної держави (у деяких країнах вважається достатнім, щоб один із батьків мав відповідне громадянство). У такому випадку не має значення на території якої держави народилася ця особа. Натомість застосування принципу "права грунту" означає, що громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території незалежно від громадянства батьків.

Наведемо декілька прикладів. Так, у ч. 1. ст. 8 Конститу-

ції Естонії сказано: "Кожна дитина, один із батьків якої є громадянами Естонії, має право на громадянство Естонії за народженням". У даному випадку віддається перевага принципу "право крові". Набуття громадянства за таким принципом характерне для Італії, Франції, ФРН та деяких інших країн Європи. І, навпаки, у законодавстві країн Латинської Америки домінує принцип "права грунту" (Аргентина, Болівія, Гватемала та ін.).

Але сучасне законодавство про громадянство переважної більшості держав побудоване нерідко на основі поєднання в тій чи іншій формі обох принципів[66] . "Право грунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамериканських країнах, а також у державах, право яких історично походить від англійської правової системи. В якості прикладу можна навести частину А ст. 30 Конституції Мексики, згідно з якою "мексиканцями за народженням є: І) діти, які народилися на території Республіки, якої би національності не були їх батьки; ІІ) діти, які народилися за кордоном від батьків-мексиканців, від батька — мексиканця, або від матері — мексиканки; ІІІ) діти, які народилися на мексиканському військовому або торговельному кораблі або в літаку". Або такий приклад. Згідно з § 7 і 8 федерального закону Австрії про громадянство 1965 р., діти, які народилися у шлюбі, набувають громадянства цієї держави, якщо хоча б один із батьків — австрійський громадянин, а позашлюбні діти — якщо таке громадянство є у матері. Австрійськими громадянами, доки не доказане зворотне, вважаються діти, знайдені на території Республіки у віці менше 6 місяців. Отже, тут превалює "право крові", а "право грунту" доповнює його тільки в одному конкретному випадку.

Законодавство про громадянство окремих держав також має свою специфіку. У США, наприклад, з чотирнадцятою (ХІV) поправкою до Конституції, філіація відбувається за принципом "права грунту". Однак, починаючи із закону про громадянство 1855 р., припускається можливість набуття громадянства на основі "права крові": американськими громадянами є особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американським громадянином. У разі, якщо один із батьків має американське громадянство, а інший – іноземець, то в якості умови дитини, яка народилася поза США громадянином за народженням, закон вимагає, щоб той з батьків, який є громадянином США, до народження дитини проживав у США не менш 10 років при обов’язковій умові, що половина цього терміну прожита ним після досягнення 14-річного віку[67] .

Другим найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є т.зв. укорінювання або набуття громадянства у порядку натуралізації. На думку англійського юриста Вайса, натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням . Інший англійський учений– Хадсон під натуралізацією розуміє усяке набуття громадянства після народження[68] . Інакше кажучи, натуралізація — це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов’язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва держав . Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом (юридичний наслідок укладення шлюбу з громадянином(кою) даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства, займання певних посад, надання почесного громадянства).

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови

або вимоги до індивідуальної натуралізації. Як правило, вимагається досягнення повноліття; письмова заява; знання державної мови; ценз укорінення — певний мінімум проживання в країні (звичайним є п’ятирічний термін, 7 років — в Алжирі, 10 — у Бельгії та Іспанії, 30 — в Бразилії); відсутність певних хвороб (психічні або СНІД), наявність засобів існування; повага до закону; "політична лояльність" тощо. У США, наприклад, виключена можливість натуралізації для осіб, які дотримуються лівих поглядів, або є атеїстами. Законодавство Латвії, крім досконального знання латиської мови, вимагає обізнання з історією країни у ХХ ст.; наявність предків, які проживали у Латвії у цьому ж періоді; докази наявності здоров’я і відсутності психічних захворювань, а також на СНІД; не бути зареєстрованим у Інтерполі; неналежність до партій, які борються за насильницьке повалення конституційного ладу тощо.

Крім названих, у деяких країнах визначають також інші умови, які обмежують можливості натуралізації. Це такі, як наявність кваліфікації та професійної підготовки; відмова від іноземного громадянства (ФРН); ведення добропорядного способу життя (Греція, Канада, Скандинавські країни); а в Республіці Чад — входження до однієї з громад, розташованих на території держави.

З іншого боку, для певних категорій осіб установлюються пільгові умови натуралізації. Так, іммігрант, який прожив у США тривалий час (20-30 років), може бути натуралізований — навіть якщо і не витримає іспит на знання мови. У Болгарії, Греції, Ізраїлі, ФРН та деяких інших державах встановлена полегшена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Для мешканців Північного союзу строк імміграції у Швеції скорочений з п’яти до двох років.

Законодавство зарубіжних країн не визнає за собою права натуралізацію. За своїм характером натуралізація є дозвільною процедурою, пов’язаною з принципом державного суверенітету. Тому навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації ще не гарантує набуття громадянства. Як правило, натуралізовані громадяни рівні у правах із корінними мешканцями. Але зустрічаються й винятки. Натуралізований бразилець, наприклад, може бути позбавлений громадянства і висланий, якщо буде встановлено, що до натуралізації він скоїв злочин, а також за незаконні операції з наркотиками.

У різних країнах процедуру натуралізації здійснюють різні державні органи. У більшості держав відповідні процедури належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до повноважень судових органів або до глави держави. В Бельгії, наприклад, натуралізація відбувається за ухвалою парламенту, а в США – це роблять суди. Однак, у будь-якому випадку всю сукупність документів підготовлюють спеціальні органи — імміграційні служби. Долю особи, яка клопоче про натуралізацію, вирішують насамперед чиновники цих служб.

Щодо натуралізації внаслідок правонаступництва держав , то вона виникає автоматично в результаті виникнення нових суверенних держав, а не після прийняття цією державою відповідного законодавчого акта[69] .

З утворенням союзів та об’єднанням держав виникає проблема співвідношення громадянства окремих державчленів таких союзів та єдиного громадянства союзу. Як відомо, остаточне юридичне оформлення параметри загальноєвропейського громадянства отримали в ч. ІІ Маестріхстського договору 1992 р. про Європейський союз, де сказано: "кожна особа, яка має національність держави — члена, є громадянином Союзу" (ст. 8, 1). Такий правовий статус дає право вільно пересуватися і проживати на території усіх державчленів, здійснювати виборчі права на муніципальних виборах у тій країні, де мешкає, на виборах до європарламенту, надають право звернення з петиціями до європарламенту і з скаргами до омбудсмена європарламенту. Як бачимо, параметри загальноєвропейського громадянства не у всьому узгоджуються зі традиційним розумінням громадянства як правового зв’язку особи із конкретною державою.

Головними і визначальними способами набуття громадянства в зарубіжних країнах, звичайно ж є філіація і натуралізація. Однак існують і інші способи.

Одним із таких способів набуття громадянства позначається терміном оптація . Іноді застосовують слово "трансферт". Оптація — вибір громадянства у тих випадках, коли змінюється державна приналежність території, на якій проживає дана особа. Наприклад, після референдуму (точніше — плебісциту), що відбувся в області Саар (1957 р.), яка належала Франції, ця область перейшла до Німеччини і мешканцям було запропоновано право оптації: або набувати німецьке громадянство, або зберегти французьке. Для цього вони повинні бути протягом трьох місяців вирішити це питання шляхом подання відповідної заяви. Фактично такий спосіб застосувала і влада Литви після набуття своєї незалежності у 1991 р. Органи влади назвали це "нульовим варіантом": тобто усі, хто проживав на території Литви до відновлення її незалежності і не бажав вийти із литовського громадянства, набували його автоматично. Хто не захотів цього, заявляв про бажання отримати громадянство іншої держави. Тобто, фактично це була оптація, оскільки була можливість вибору.

Четвертий спосіб набуття громадянства — відновлення громадянства. Такий спосіб можливий для особи, яка мала громадянство даної держави, але потім з якоїсь причини втратила його. Від натуралізації відновлення у громадянстві відрізняється спрощеним порядком вирішення цього питання. Крім слова відновлення іноді застосовується термін "реінтеграція" — возз’єднання зі своєю колишньою державою.

Є такий спосіб набуття громадянства, як репатріація (відновлення батьківщини). Він застосовується у досить своєрідних випадках, коли громадянство втрачало великі групи населення в силу важливих історичних подій. Найбільш характерний приклад — повернення євреїв на свою "історичну батьківщину" — державу Ізраїль. Будь-який єврей, який прибув до Ізраїлю, автоматично стає громадянином цієї держави. У даному випадку громадянство надається у порядку репатріації у спрощеному варіанті.

Наступний спосіб — це т.зв. дароване (октройоване) громадянство . Воно надається за особливі заслуги і в особливому порядку. Наприклад, Сенат США після вислання Олександра Солженіцина із СРСР (в 1974 р.) і після того, як він виявив бажання проживати у США, своєю спеціальною постановою надав йому та його сім’ї право громадянства США. Таких випадків небагато тому, що громадянство дарується лише за особливі заслуги тільки дуже відомим особам.

Бувають додаткові варіанти набуття громадянства. Так, громадянство може бути набуто шляхом укладення шлюбу . В деяких державах законодавство передбачає, що особа, яка уклала шлюб із громадянином даної держави, набуває громадянство чоловіка. Зокрема, це характерне явище для окремих арабських країн. В інших країнах, особи, які уклали шлюб, у спрощеному порядку набувають громадянство чоловіка (дружини). Нарешті, схожий спосіб набуття громадянства в результаті усиновлення або удочеріння . В ряді держав законодавство передбачає, що усиновлені або удочерені діти набувають громадянства батьків.

Важливою складовою частиною конституційного інституту громадянства є норми і принципи що регулюють питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства. Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В законі про громадянство Нової Зеландії 1977 р. закріплена така норма: "Громадянин Нової Зеландії, який досяг 18 років і володіє повною правоздатністю, а також визнається законом іншої країни в якості громадянина цієї країни, може у будьякий час зробити заяву про відмову від свого громадянства Нової Зеландії у встановленому порядку" (ст. 15). Такий же принцип визнаний у Великобританії, США та в деяких інших країнах. Водночас у деяких країнах свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Так, у ФРН такі обмеження встановлені для суддів, державних службовців тощо.

У законодавстві окремих держав передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше підставою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення . Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, іменується денаціоналізацією , а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. У Польщі, наприклад, громадянин позбавляється громадянства за таких обставин: а) порушив обов’язок відданості республіці; б) діяв на шкоду її життєвим інтересам; в) нелегально покинув кордони країни; г) відмовився повернутися до країни на вимогу компетентного державного органу; д) ухилився від виконання військового обов’язку, встановленого законом; е) притягався до відповідальності за кордоном за злочини, які підлягають покаранню також за польським кримінальним правом або є рецидивістом. Особи, позбавлені громадянства, підлягають висиланню з країни (експатріації).

Складність процедури надання і позбавлення громадянства, жорстке імміграційне законодавство, суперечлива судова практика спонукає багатьох іммігрантів взагалі не звертатися за отриманням громадянства і працювати без визнання та захисту своїх прав і свобод. У багатьох людей виникає стан відсутності громадянства (апатризм ). Статус осіб без громадянства (апатридів) відрізняється від правового становища звичайного громадянина і навіть іноземця, оскільки вони не мають конкретного правового зв’язку з жодною державою. Вони, наприклад, не мають ніяких політичних прав. Головна вимога до них полягає в тому, щоб вони проживали на території тієї чи іншої країни легально, тобто на законних підставах. У деяких випадках від них вимагається отримання спеціального документа, що підтверджує право проживати на території цієї держави (посвідка на проживання для апатриду, "зелена картка", яка дає право на отримання постійної роботи і т.ін.). Особами без громадянства найчастіше є політичні емігранти, тому що цих людей у порядку покарання у рідній країні позбавили громадянства, а на новому місці проживання вони, як правило, не хочуть отримати громадянства, оскільки вважають, що їх несправедливо позбавили громадянства.

Зауважимо, що режим політичних емігрантів відрізняється в цілому від становища осіб без громадянства (такою може бути дитина, якій особливих прав не надаються). А політемігрантам (у деяких країнах, зокрема в США, їх називають біженцями) часто надають більш вагомі права. В деяких розвинутих країнах їм надається певна сума грошей на облаштування життя, їх безоплатно навчають мові, їм забезпечується захист від замахів на їх життя з боку держави, з якої вони виїхали.

Невідповідність принципів набуття та припинення громадянства в різних країнах часто породжує стан множинного громадянства . Найбільш розповсюджені випадки подвійного громадянства (біпатризму), тобто належність особи до громадянства двох держав, яке підтверджується відповідними документами. Наприклад, дитина, яка народилася на мексиканській території від батьків-австрійців буде мексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином за законодавством Австрії.

У законодавстві більшості держав не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Як правило, вони негативно ставляться до такого стану й укладають договори про уникнення випадків подвійного громадянства, зобов’язуючи осіб, які мають громадянство обох держав, обрати одне громадянство. Водночас ряд держав (Іспанія, Російська Федерація, США та ін.). до цього часу не закріпили принцип виняткового громадянства. Ст. 11 Конституції Іспанії передбачає, що "держава може укладати договори про надання подвійного громадянства з країнами Латинської Америки або з тими країнами, що мали або мають особливі зв’язки з Іспанією". А в ст. 62 Конституції Російської Федерації сказано: "громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідного до федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації. Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком, оскільки біпатризм розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному публічному праві.

З інститутом громадянства пов’язані інститути правового статусу іноземців, політичного притулку та екстрадиції (видачі) . Основні відмінності в становищі громадян держави та іноземців закладені в нормах конституції багатьох зарубіжних країн. У Конституції Іспанії, наприклад, записано: "Іноземці будуть користуватися в Іспанії публічними свободами, які гарантуються цією частиною (конституції — А.Г.), на умовах, установлених договорами і законом". Згідно ж абз. 2 ст. 26 Конституції Болгарії "іноземці, які перебувають у Республіці Болгарія, мають усі права та обов’язки за цією Конституцією, крім прав і обов’язків, для яких Конституція та закони вимагають болгарського громадянства".

За загальним правилом, у демократичній державі іноземці за своїм правовим становищем прирівнюються до власних громадян (т.зв. національний режим ), за окремими винятками, вказаними в законі. Наприклад, вони не підлягають призову на військову службу, не користуються виборчими правами, не можуть об’єднатися у політичні партії, не можуть обіймати певні посади на державній службі, не мають права придбати деякі об’єкти власності та ін. Хоча в деяких країнах іноземці не позбавляються виборчого права. Скажімо, іноземці, які проживають постійно у Великобританії і мають нерухомість, мають право голосу. Наприклад, один із кореспондентів газети "Известия", відомий журналіст В.Осипов, який мав помешкання у вигляді квартири, придбаної кореспондентським пунктом, отримавши сповіщення на реєстрацію в якості виборця, зареєструвався і брав участь у виборах.

Конституції багатьох держав установлюють основи правової регламентації притулку. Ст. 10 Конституції Італії містить такий припис: "Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки". Притулок іноземцям надається з політичних міркувань: переслідування за їхні переконання або діяльність на захист міжнародно визнаних прав і свобод. Водночас у деяких конституціях прямо забороняється видача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Найчастіше в основних законах сучасних держав забороняється видача іноземним державам своїх громадян. § 3. П РИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Правове становище людини і громадянина залежить від принципових підходів держави до особи. Відмінності ж у принципах конституційно-правового регулювання цього статусу зумовлені особливостями політичного режиму, національними традиціями, загальним рівнем культурного розвитку суспільства, іншими обставинами.

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини . З правової точки зору, такий принцип являє собою нормативну формулу, що узагальнює юридичну практику, погляди і поведінку великої кількості людей, політиків, держави, її органів і чиновників стосовно прав і обов’язків людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів. У багатьох державах вони відображені імпліцитно, тобто як такі, що розуміються. Нарешті, принципове ставлення держави і суспільства до прав людини виявляється і в політичних заявах, у філософській, правовій літературі.

Зазначимо, що у сучасному світі важко знайти країни, в яких неухильно і безальтернативно додержувались би будьякого правового принципу. Найімовірніше можна говорити про впливові тенденції в галузі міжособистісних відносин, відносин між державою, суспільством і людиною.

З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі фіксують вимогу свободи і рівності особи. Вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. знаходимо такі слова: "Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах".

У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи. Зокрема, відомі російські конституціоналісти — професори М.В.Баглай і В.О.Туманов тлумачать це поняття так:

— усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх — основа свободи;

— свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;

— межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;

— частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір не вичерпує зміс-

1 ту свободи . Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав. Зокрема, у ст. 2 Основного закону ФРН говориться; "Кожний має право

1 Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. — М., 1998. — С. 409.

на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не буде супроти конституційного порядку чи моралі". Аналогічні або близькі за змістом положення зафіксовані у конституціях багатьох держав.

Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.

Інший основоположний принцип конституційного статусу людини і громадянина — принцип рівності . Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях.

Як правило, принцип юридичної рівності відображений у законі. Рівноправність може бути прямо задекларована: "Усі громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці статі, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого і суспільного становища" (ст. 3 Конституції Італії). Можливо також, що рівність громадян випливає і з змісту і конструкції норм, які закріплюють права, свободи людини. Якщо в конституції записано: "ніхто не може бути підданий…", "кожний має право…", "усім гарантується…", то логіка таких норм явно розуміє, що закон і держава не роблять між людьми відмінностей у питанні про визнання за ними прав і свобод.

В окремих випадках законодавство містить спеціальні застереження, які підкреслюють, що на конкретну категорію осіб принцип рівноправності також розповсюджується. Так, у законодавстві Франції є чимало норм, у яких те чи інше право закріплюється за "французами і француженками". Автори Основного закону ФРН зробили таке застереження стосовно дітей, народжених поза шлюбом.

З-поміж проявів рівноправності варто виділити такі, як участь у суді на рівних з іншими сторонами процесуальних умов, захист державою рівності сторін у договірних відносинах, рівне виборче право, рівність у виконанні обов’язків тощо.

При цьому важливо зауважити, що принцип рівності юридично виправдовує фактичну нерівність між людьми. Люди нерівні за своїми фізичними і психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, тому ніяке право не в змозі зрівняти їх. Інакше кажучи, відмінності між людьми все ж існують і держава їх визнає. З одного боку, вона намагається коригувати цю нерівність. Так, прогресивний податковий податок запроваджує різницю у правовому становищі крупних власників і незаможних людей. Водночас, з іншого боку, багато відмінностей принципово можна усунути, вони підвладні самій людині. Неповнолітні стають дорослими і набувають дієздатності у повному обсязі; засуджені до тюремного ув’язнення особи після відбування строку покарання відновлюють свої права; не всі можуть обіймати посаду судді, але кожний у змозі здійснити зусилля, отримати належну освіту, набути авторитет серед колег і потім претендувати на цю посаду.

І все ж у конституційному законодавстві зарубіжних країн можна зустріти чимало випадків диференційованого правового регулювання статусу особи. Так, згідно з Конституцією Фіджі 1990 р., правовий статус громадян у значній мірі

визначається їхньою етнічною приналежністю (фіджіці, во-

1 туму, індійці) . Правова диференціація іноді виражена в явних і прихованих формах (проведення виборів від національних груп, заборона шлюбів між представниками різних віросповідань, рас — в Ірані).

Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах. Потрібно знати форми дискримінації, встановлені законом. У низці країн Арабського Сходу позбавлені політичних прав жінки, а в Туреччині — солдати й унтер-офіцери; в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Колумбії, США — існують резервації — території, відведені для поселення корінного населення країни, встановлення державної релігії (Великобританія), обов’язкової ідеології (Куба) тощо. В США і країнах Західної Європи розповсюджена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.

Від згаданих та інших форм дискримінації особи потрібно розрізняти люстрацію (від лат. lustratio — очищення). В сучасному конституційному праві так називають узаконену заборону

1 Див.: Сравнительное конституционное право. — М., 1996. — С. 46.

обіймати виборні та інші відповідальні державні посади особам, які брали безпосередню участь в антидемократичній, репресивній діяльності влади при колишньому тоталітарному режимі. У даному випадку люстрацію необхідно вважати формою особистої політичної відповідальності за участь у правопорушенні діяльності державної влади. Зазначимо, що люстрацію застосовувалась після Другої світової війни у Німеччині, в Італії, а на сучасному етапі — в Естонії, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах Центральної та Східної Європи.

§ 4. С ИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ, СВОБОД І ОБОВ’ ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Інститут конституційних прав, свобод і обов’язків особи — це ядро і системоутворюючий елемент його правового статусу. "Сучасне розуміння державності висуває на перший план "людський вимір", тобто ту якість життя, яку забезпечує держава. Свобода особи, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав — ці та інші складові "людського виміру" перетворюють його в основний критерій оцінок прогресу держави[70] . Правовий статус людини і громадянина охоплює всю сукупність прав, свобод, законних інтересів і обов’язків індивіда, передбачених у принципах і нормах усього поточного законодавства. Цілком зрозуміло, що конституційне законодавство будьякої країни містить тільки основні права, свободи й обов’язки, які й утворюють конституційний статус особи.

Форма й обсяг конституційного закріплення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в різних країнах мають як загальні риси, так і свої особливості, зумовлені не в останню чергу національними традиціями в розвитку конституційно-правової теорії та практики. Для переважної більшості конституцій характерним є наявність спеціальних розділів, в яких фіксуються права, свободи та обов’язки. Сказане можна підтвердити багаточисельними прикладами з практики зарубіжних країн (так, у Російській Федерації всі вони закріплені у 48 статтях розд. ІІ Конституції в кількості 109 норм; Конституція Італії 1947 р. присвятила цьому питанню 41 статтю, а Конституція Іспанії подає перелік основних прав і обов’язків у 45 статтях).

Натомість у Франції має місце тільки загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої деталізації: "Французький народ, — записано у преамбулі до Конституції Франції 1958 р., — урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверджений преамбулою до Конституції 1946 року".

Зовсім інакше регламентуються права і свободи в США. Основою конституційної регламентації прав і свобод тут є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Подібний підхід можна було б вважати надто спрощеним, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом США, а також права, або відповідні розділи конституцій. Саме останні обставини дозволили розширити обсяг конституційного регулювання цього інституту.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод існує у Великобританії. Окремі законодавчі акти, в яких були закріплені основи правового статусу особи, прийняті в ході історичного розвитку. Зрозуміло, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у цій країні формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії індивіда. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Як уже зазначалося вище, найбільш розповсюдженою класифікаційною ознакою в науці конституційного права є зміст прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою всі вони поділяються більшістю авторів на особисті права і свободи; політичні та соціально-економічні[71] .

Далі зупинимось на характеристиці основних прав і свобод людини і громадянина, які кваліфікуються за критерієм змісту.

Особисті (громадянські) права і свободи часто відкривають перелік прав і свобод людини і громадянина, складають підвалини правового статусу і закріплені у найбільшій кількості статей конституції. Цей блок прав надає можливість індивіду за допомогою правових засобів захистити себе від незаконного втручання держави у сферу його приватного життя (за термінологією американської юриспруденції охоплюється терміном "прайвес і". Ним у США позначають усі аспекти приватного життя громадянина: інтимні сторони життя, соціальні зв’язки, коло інтересів і потреб, ведення листування, щоденників, висловлення думки, суджень). Водночас, з нашої точки зору, дуже важливим є доповнення відомого німецького конституціоналіста К.Хессе, який зауважує, що ці права формують життя кожної особи вільною, морально відповідальною перед суспільством, дозволяючи їй брати участь у вирішенні всіх питань суспільного життя.

Аналіз змісту особистих прав і свобод, закріпленого в текстах низки конституцій країн світу, дозволяє зробити висновок про те, що вони сприйняли відповідні положення Загальної декларації прав людини 1948 р. (ст. 3 — право на життя, свободу й особисту недоторканність; ст. 4 — заборона рабства, работоргівлі і підневільного стану; ст. 5 — заборона тортур і жорсткого поводження і покарань)[72] .

Звичайно, у текстах конституцій можна зустріти різноманітні формулювання особистих прав і свобод, але вони, як правило, піддаються узагальненням.

Наріжним каменем цього блоку прав є гідність (достоїнство) людини, яка проголошується недоторканною. Їх можна умовно поділити на дві групи: перша, найбільш загальна, містить такі права, як право на життя, право на свободу особи, право на фізичну цілісність; друга підгрупа охоплює права, які конкретизують ті, що містяться у першій — право на свободу думки і совісті, свобода приватного життя і комунікацій, на недоторканність житла, а також свободу пересування та поселення і кримінально-правові та процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

У сучасних конституціях фіксуються і деякі нові права громадян (право на екологічно чисте природне середовище та ін.).

Право на життя закріплено, наприклад, в Конституції Болгарії таким чином: "Кожен має право на життя. Посягання на людське життя карається як найтяжчий злочин" (ст. 28). "У Республіці Угорщина кожен має невід’ємне право на життя і людську гідність, ніхто не може бути безпідставно позбавлений цих прав" — записано в ч. 1 ст. 54 Конституції Угорщини. Конституція Венесуели 1961 р., проголошуючи право на життя, закріплює положення про те, що "жодний закон не може встановлювати смертну кару або повноваження на виконання вироку". Смертна кара заборонена в Основному законі ФРН (ст. 102). Нарешті, чи не найглибше регламентується це право в Конституції Словаччини, де у ст. 15 фіксуються норми: "1. Кожен має право на життя. Життя людини охороняється ще до її народження (курсив наш — А.Г.). 2. Нікого не може бути позбавлено життя. 3. Смертну кару заборонено".

Конституційне право на життя, проголошене в текстах основних законів зарубіжних країн, розвивається в таких його положеннях, як заборона тортур, жорстокого, негуманного поводження з людиною, заборона проведення на людині без її згоди медичних і наукових експериментів (ст. 54, 55 Конституції Угорщини, ст. 26 Конституції Португалії, ст. 17 Конституції Туреччини, 8-а поправка до Конституції США).

Водночас чималу проблему в цій сфері складає питання про поєднання права на життя і смертної кари. Прихильники скасування смертної кари вважають: якщо держава визнала право на життя, то вона повинна відмовитись і від застосування смертної кари. Це питання, мабуть назавжди залишиться спірним – злочини здійснюють люди, але, здійснюючи їх, злочинці ставлять себе в особливе становище і не можуть розраховувати на звичайний захист своїх свобод. Так, у США, де раніше смертна кара була скасована, у 1976 р. вона узаконена знову. Тільки за період з 1994 по 1998 рр. було страчено 274 осіб (для порівняння: у Китаї було страчено 12338 осіб; в Ірані – 505; Саудівській Аравії – 465; в Україні – в 1994-1997 було страчено 389 осіб). Деякі країни, зокрема Австралія, встановили повну заборону смертної кари. На сьогодні у світі таких 74 держави. Разом з тим виступають за збереження смертної кари, як виняткової міри покарання, 71 країна[73] .

У світі дискутується і питання про право людини на смерть. Мабуть, проблема полягає не в тому, щоб дозволити самогубство. Право на самогубство хоча і не закріплено законом, є природним, і заперечували його лише Петро І і католицька церква, які засуджували самогубців. Під "правом на смерть" розуміють евтаназію, тобто можливість піти із життя за допомогою третьої особи. Людина, яка виявила бажання покінчити з життям, не завжди здатна здійснити самогубство. У США, наприклад, використовується апарат для самогубства (ін’єкцій). Навіть існує рух за професійну допомогу в здійсненні права на "гідну смерть". У Нідерландах суди виробили ряд умов, за яких надання допомоги самовбивцям виправдано: хворий повинен неодноразово й однозначно виражати бажання померти; рішення про смерть повинно бути прийнято самостійно, на підставі повної інформації; він повинен відчувати сильну фізичну або душевну біль без надії на полегшення; усі засоби лікування вже вичерпані або особа відмовилась від них; умертвіння виконано професійним лікарем, який проконсультувався хоча ще з одним фахівцем; лікар повинен повідомити про це місцеві органи влади[74] .

Право на свободу думки і совісті є нібито продовженням викладених вище прав, але у духовному житті. Воно передбачає передусім свободу від будь-якого ідеологічного контролю. Людина сама має вирішити, яких цінностей їй дотримуватися. В якості прикладів конституційного закріплення цих прав можна посилатися на демократичні положення, зафіксовані в основних законах деяких країн. Так, ст. 16 Конституції Іспанії гарантує індивідам та їх спільнотам свободу ідеології, релігії та культів без обмежень в їх проявах, окрім тих, які необхідні для підтримання суспільного ладу, який оберігається законом. Досить повно право на свободу думки, совісті та віросповідання визначено в ст. 37 Конституції Болгарії: "1. Свобода совісті, свобода думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів є недоторканими. Держава сприяє підтриманню терпимості й поваги між віруючими різних віросповідань і між віруючими та невіруючими".

Конкретизацією права на свободу совісті та віросповідання слугує визнання низкою сучасних конституцій права на відмову від військової служби за релігійними переконаннями (наприклад, ст. 41 Конституції Португалії, ч. 3 ст. 59 Конституції Російської Федерації, ст. 52 Конституції Узбекистану).

До змісту поняття особистих прав і свобод входять т.зв. свободи приватного життя – таємниця приватного життя, недоторканність житла тощо . Давня англійська приказка промовляє: "Мій дім – моя фортеця". Відомий державний діяч Великобританії ХVІІІ ст. В.Пітт-старший, виступаючи в парламенті у 1763 р., так тлумачив її: "Найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись у стінах своєї хатини. Вона може бути розвалюхою…, до неї можуть вриватися буря і дощ, але король Англії до неї вриватися не може. Уся його сила закінчується біля порога старої оселі"[75] .

Ця думка, висловлена понад двох століть тому, актуальна й сьогодні. Адже свободи приватного життя є об’єктом постійних посягань з боку каральних органів практично в кожній країні. У такому контексті чи не найважливіше значення мають конституційні гарантії недоторканності житла і всіх видів приватної комунікації громадян. Наведемо декілька прикладів. "Житло недоторканне" – зафіксовано в ст. 33 Конституції Естонії, ст. 33 Конституції Болгарії, ст. 29 Конституції Молдови, ст. 34 Конституції Португалії.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації є те, що в основних законах захистом забезпечується широкий спектр прав і свобод, які становлять зміст поняття "приватне життя". В абз. 2 ст. 27 Конституції Узбекистану 1991 р., наприклад, міститься таке формулювання: "ніхто не має права зайти до помешкання, проводити обшук або огляд, порушувати таємницю листування і телефонних переговорів інакше як у випадку та порядку, передбачених законом". Аналогічні положення можна знайти у конституціях Македонії (ст.ст. 25, 26), Словенії (ст. 36), Російської Федерації (ст. 25) та інших країн.

Зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод право приватної власності, яке сприймається не тільки як одне з прав індивіда, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності його прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Характеристика конституційних особистих прав і свобод людини і громадянина не буде повною, якщо не звернути при цьому увагу на правове регулювання процедури затримання та арешту особи, на правила "хобеас корпус акт" і процедури ампаро в країнах Латинської Америки та Іспанії (звернення до Конституційного суду зі скаргою на порушення конституційних прав громадянина); правила про доступ до житла сторонніх осіб, прав обшуку, гарантії таємниці листування, норм про свободу інформації, захист гідності особи (включаючи порядок судових позовів). Якщо ці гарантії не дотримуються, то людина має право апелювати до найвищої справедливості. Це означає, що у більшості випадків при порушенні цих основних гарантій особа буде виправдана і звільнена від звинувачень та з-під варти. Зішлемося на приклад з американського конституційного права, на т.зв. "правило Міронди" (отримало назву від прізвища підозрюваного, який був затриманий у 1966 р.). Зміст його полягає у ритуальній фразі, що проголошується поліцейськими при затриманні особи, про те, що арештована особа має право зберігати мовчання, має право мати захисника тощо. Без цих слів затриманий буде звільнений, оскільки порушені його права. Але особисті свободи громадян також підлягають обмеженню у законодавчому порядку, адже свобода особи – це зовсім не вседозволеність.

Іншу категорію прав і свобод становлять політичні права і свободи , якими наділяються, як правило, громадяни даної держави. Вони визначають їхнє правове становище в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади.

Сучасні конституції демократичних держав визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знаходить своє втілення передусім у закріпленні принципу "рівності усіх перед законом". Ось, наприклад, як це зроблено в Конституції Російської Федерації: "Кожному гарантується свободи думки і слова" (ч. 1 ст. 29)… нікого не може бути примушено до висловлення своїх думок чи переконань або відмови від них (ч. 3 ст. 29). Кожен має право вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію будь-яким законним способом (ч. 4 ст. 29)… Кожен має право на об’єднання, включаючи право створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів… (ч. 1 ст. 30). Нікого не може бути примушено до вступу в будь-яке об’єднання чи до перебування в ньому (ч. 2 ст. 30)…".

У цілому громадяни будь-якої держави на конституційному рівні наділяються широким колом політичних прав і свобод, зокрема такими, як право на участь у законодавчому процесі (народна законодавча ініціатива), право на обіймання будь-яких посад, свободу думок, свободу друку, право вимагати звіт у будь-яких посадових осіб, свобода союзів і асоціацій, виборчі права та іншими.

Ще до середини ХХ ст. практично всі політичні права зводилися до виборчих прав , маючи на увазі право обирати і бути обраним. Оскільки про це піде мова в іншому розділі, тут обмежимо тільки констатацією того факту, що у більшості країн світу виборчими правами володіють усі дорослі громадяни, які досягли певного віку (18, 20, 21 рік). У деяких країнах, наприклад, у Бахрейні до цього часу жінки не володіють цим видом прав.

У конституціях переважної більшості держав поряд із загальним проголошенням права громадян на об’єднання спеціально визначені засади політичних партій (ст. 4 Конституції Франції, ст. 21 Основного закону ФРН). Одночасно врегульований правовий статус профспілок (п. 1 ст. 23 Конституції Греції, ст. 39 Конституції Італії, п. 1 ст. 49 Конституції Болгарії та ін.); підприємницьких союзів (ст. 18, 39 Конституції Італії, ст. 7, ч. 2 ст. 37 Конституції Іспанії, ст. 28 Конституції Японії та ін.).

Особливе значення в теорії та практиці зарубіжного конституціоналізму надається правам, які забезпечують свободу висловлювання думок, – свобода слова, друку, права на отримання інформації, а також свобода розповсюдження інформації . Чимало теоретиків стверджують, що кожна людина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в справжній демократичній країні повинен існувати "вільний ринок ідей". Зокрема, К.Маркс писав, що будь-яке втручання держави у сферу духовної діяльності людини є свавіллям і беззаконням: "Закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а спосіб думок діючої особи, – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня "[76] .

Ця група прав охоплюється в сучасній конституційноправовій літературі поняттям "свобода інформації", "свобода комунікацій" і отримала закріплення в формулюваннях конституційних текстів багатьох держав світу (наприклад, у ст. 22 Конституції Туреччини, п. 1 ст. 39 і п. 1 ст. 41 Конституції Болгарії, ст. 16 Конституції Македонії, ст. 31 Конституції Румунії).

Більш докладно відповідні права фіксуються в ст. 20 Конституції Іспанії: "1. Визнаються й охороняються права на : а) вільне висловлювання та розповсюдження поглядів, ідей та думок усно, письмово або іншими засобами; б) технічну, наукову, художню, літературну творчість і виробництво; в) свободу викладання; г) вільне передавання й отримання інформації за допомогою будь-яких засобів її розповсюдження. Закон визначає обмежувальні умови в користуванні цим правом з мотивів совісті та збереження професійної таємниці. 2. Здійснення вказаних прав не може бути обмежене жодним видом попередньої цензури".

Водночас у конституційному праві багатьох зарубіжних країн свобода висловлювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Так, Конституція Швеції досить докладно викладає підстави, з яких можуть бути обмежені свобода висловлювання і свобода інформації. До них, зокрема, відносяться і забезпечення безпеки Королівства, а також національної економіки, інтереси збереження громадського порядку та безпеки, забезпечення цілісності індивіда, святості приватного життя та кримінального переслідування за злочини (ст. 13). Право США передбачає кримінальну або цивільну відповідальність за такі зловживання свободою висловлювання думок, як підбурювання до скоєння злочину, зневага до суду, наклеп на приватних або офіційних осіб, розповсюдження непристойностей.

Чільне місце в конституційному праві зарубіжних країн посідають питання, пов’язані з регламентацією свободи зборів і маніфестацій . За формою закріплення цих свобод у конституційних текстах можна виділити два способи – дозволення та оповіщення . Так, у США Верховний суд ще у 1941 р. в ухвалі у справі "Кокс проти Нью-Хемпшира" постановив, що з метою охорони громадського порядку законодавець має право регламентувати час, форму і місце проведення демонстрацій у громадських місцях. Головна умова проведення демонстрацій – "мирність, організованість і наявність спеціаль-

1 ного дозволу від міських‖ . Такий же порядок проведення зборів передбачає і ст. 31 Конституції Російської Федерації. В деяких державах існує явочний порядок, тобто не вимагається ніякого сповіщення влад (наприклад, ч. 2 ст. 17 Конституції Італії). У ст. 47 Конституції Естонії сказано: "Усі люди мають право без попереднього дозволу мирно збиратися і проводити зібрання. Це право може бути обмежене в установлених законом випадках і порядку з метою забезпечення державної безпеки, громадського порядку, моральності, безпеки дорожнього руху та учасників зібрання, а також для припинення розповсюдження інфекційних хвороб".

До числа політичних прав конституції деяких держав відносять право петицій (від лат. petitio – позов, вимога) – це право громадян звертатися з вимогами, пропозиціями, скаргами до органів державної влади (як правило, вищих), на що вони в принципі зобов’язані в установленому порядку реагувати. Право петицій відоме з ХІІ ст. (дарована Генріха І англійському місту Вернейль у Нормандії). Пізніше воно було зафіксовано у ―Білль про права‖ 1689 р., французькій Конституції 1791 р.

У наш час зміст петицій не обмежується проханням "про задоволення скарг" у вузькому розумінні, але може торкатися будь-яких питань функціонування держави, служити засобом спонукання державних органів до певних дій в інтересах заявників і засобом виразу політичних поглядів2 .

У конституціях ряду країн (наприклад, Угорщини) визнається право петицій не тільки за громадянами, але і за будь-якою людиною (ст. 64).

У Конституції Іспанії (ст. 29) це право сформульовано де-

1 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 300.

2 Див.: Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политикоправовой комментарий. – М., 1985. – С. 188.

що інакше: "1. Усі іспанці будуть мати право індивідуальної або колективної письмової петиції у формі і з наслідками, які визначаються законом. 2. Особи, які перебувають у Збройних силах або установах чи у формуваннях, які підкоряються військовій дисципліні, будуть користуватися цим правом тільки індивідуально і за правилами, встановленими у відповідному спеціальному законодавстві". Конституція же Російської Федерації, не використовуючи самого терміну "петиція", у ст. 33 закріплює за громадянами "право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні або колективні звернення до державних органів та органів місцевого самоврядування".

Аналіз новітніх конституцій зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про значне розширення кола політичних прав і свобод на сучасному етапі, що піддаються регулюванню. До сфери конституційного регулювання можуть бути віднесені права на участь у вирішенні державних справ, право на самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих прав і свобод на конституційному рівні є велінням часу, і, звичайно ж, є прогресивною тенденцією, яка вже давно окреслилась у конституційному праві більшості країн світу.

Особливу групу основних прав і свобод людини і громадянина утворюють права і свободи, які входять до блоку економічних, соціальних і культурних прав і свобод. У зарубіжній доктрині ці права і свободи завжди інтерпретувалися як такі, що мають особливий характер. Вважається, що ступінь і форми гарантованості соціальних і економічних прав з боку держави знаходиться в залежності від стану економіки, тобто "соціальної дієздатності" держави. З цієї причини конституційно-правовий режим їх регулювання, відповідно до цієї доктрини, повинен бути оптимально гнучким і відлитим у систему загальних настанов на соціальну захищеність[77] .

Економічні, соціальні та культурні права і свободи – це ті , які покликані гарантувати людині можливість задовольняти свої життєві потреби, отримати від держави захисту своєї економічної свободи, соціальних пільг, а також вільного доступу до культурних цінностей, свободи творчості та наукових досліджень. Зауважимо, що в наші час у переважній більшості країн розуміння цього блоку прав і свобод базується на концепції соціальної держави, сутністю якої є принципи відповідальності останньої за забезпечення прожиткового мінімуму. Вперше формула про соціальну правову державу з’явилась у конституції Веймарської республіки, а потім в Основному законі ФРН 1949 р.

Розкриваючи зміст цієї формули, німецький конституціоналіст К.Хессе вказує на три взаємопов’язані завдання, що випливають із змісту Основного закону:

1. Всезростаюче втручання в управління та планування з боку держави (наприклад, держбюджет ФРН понад 50 відсотків коштів спрямовує на соціальне регулювання, соціальне забезпечення, стимулювання економіки та підвищення життєвого рівня населення).

2. Завдання держави не вичерпується сферою захисту, охорони та втручання від випадку до випадку. Вона є плануючою, керуючою, виробляючою, розподіляючою; вона є державою, що робить можливим індивідуальне і соціальне життя. Вона забезпечує ті правові сфери, які відносяться до сутності соціальноправової держави, таких , як право на охорону праці, тривалість робочого дня, на соціальне забезпечення та соціальне страхування, на створення статуту підприємства і договорів про тарифи.

3. Виконання соціальних завдань є функцією держави. Це передбачає здійснити комплекс планових, стимулюючих і стабілізуючих заходів, економічну, соціальну політику, політику в галузі культури, освіти, охорони здоров’я та сім’ї (наприклад, "Зелений план" або державні субсидії в галузі професійної освіти"[78] .

В конституціях зарубіжних країн соціальна орієнтація держави відображена по-різному. Так, Конституція Франції (абз. 1 ст. 2), Іспанії (абз. 1 ст. 1), Туреччини (ст. 2) відтворюють модель Основного закону ФРН. Конституції Греції

(абз. 2 і 3 ст. 21), Данії (ст. 75), Італії (ст.ст. 2-4), Нідерландів (ст. 18), Швеції (ст. 2 гл. 1 Форми правління) фіксують різні формулювання про цілі соціальної держави. А в таких країнах як Австрія, Норвегія та Швейцарія використовується формула "держава благоденства".

Найважливішим із цієї категорії прав і свобод, безумовно, є право на володіння і розпорядження приватною власністю . Це фундаментальне право забезпечене усіма засобами юридичного захисту від зазіхань як з боку окремих осіб, так і органів державної влади. Типовою у цьому відношенні є формула, що міститься в Конституції Греції (ст. 17 абз. 1): "Ніхто не може бути позбавлений власності, крім як з мотивів суспільної користі, належним чином доказаною, у випадках і при дотриманні процедури, встановленої законом, і завжди з попереднім повним відшкодуванням… вартості на день судового засідання у справі про попереднє встановлення розміру компенсації".

Право приватної власності отримало закріплення практично в усіх постсоціалістичних конституціях. Так, ст. 46 Конституції Литви містить таке положення: "Господарство Литви грунтується на праві приватної власності, на особистій свободі господарської діяльності та особистій ініціативі". А ст. 9 Конституції Угорщини фіксує такий припис: "Економіка Угорщини має ринковий характер, а публічна та приватна власність користується однаковою підтримкою і перебуває у рівних умовах". В деяких країнах, що розвиваються (наприклад, Ліван, Туніс), у конституціях зберігається класичний принцип "недоторканності" приватної власності.

Право на працю і пов’язані з ним права та свободи громадян у конституціях зарубіжних країн неоднаково визначається. Так, в Конституції Італії право на працю закріплено у вигляді такої формули: "Італія – демократична республіка, побудована на праці" (ч. 1 ст. 1).

В низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, до якої прагне держава. Наприклад, у ст. 56 Політичної Конституції Коста-Ріки проголошується: "Праця є правом людини та його обов’язком щодо суспільства. Держава повинна прагнути до того, щоб усі люди були зайняті чесною і корисною працею, належним чином винагороджені… Держава гарантує право вільного вибору роботи".

Водночас у конституціях Іспанії, Португалії, Бразилії та інших країн досить докладно регламентується право на працю. У розвиток конституційних норм у більшості демократичних держав світу закони встановлюють терміни виплати державної допомоги по безробіттю та їх розміри (як правило, до одного року та від 1/3 до 70 відсотків середньої зарплати звільненої особи).

Із правом на працю в демократичних державах пов’язане право на страйк , яке в конституціях згадується тільки як один із засобів захисту трудових інтересів громадян. Більш докладно це питання регламентується у поточному законодавстві (Великобританія, США, Франція та ін.). Натомість у конституціях постсоціалістичних держав право на страйк зустрічається досить часто (ст. 38 Конституції Македонії, ст. 40 Конституції Румунії та ін.).

Право на охорону здоров’я включає ряд прав і гарантій і по-різному закріплюється в конституціях. Характерним прикладом докладної регламентації цього виду прав може служити ст. 52 Конституції Болгарії: "1. Громадяни мають право на охорону здоров’я, яку гарантує доступна медична допомога, і на безоплатне користування медичним обслуговуванням на умовах і в порядку, визначених законом. 2. Охорона здоров’я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцями, особистими й колективними страховими внесками та з інших джерел на умовах і в порядку, визначених законом. 3. Держава піклується про здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту та туризму. 4. Нікого не може бути піддано примусовому лікуванню та санітарним заходам інакше ніж у передбачених законом випадках. 5. Держава здійснює контроль за всіма установами охорони здоров’я…".

Говорячи про існуючу практику закріплення цього права у законодавстві, необхідно виходити з того, що в різних країнах є свої особливості. Наприклад, право на охорону здоров’я реально залежить від системи медичної допомоги у державі (є ліберальна медицина в США, страхова медицина у більшості країн, державна медицина у Великобританії тощо).

Право на освіту і тісно пов’язана з ним академічна свобода є одним з найбільш суттєвих прав людини, які зумовлюють не тільки соціальне просування людини, але і його суспільний статус. Практично в усіх країнах освіта відноситься до числа пріоритетних сфер укладення державних коштів. Зокрема, ст. 30 Конституції Ірану 1979 р. декларує обов’язок держави "надати можливість для безоплатної вищої освіти у масштабах, необхідних для самозабезпечення країни". Конституція Туреччини також трактує право на освіту як обов’язок вчитися (абз. 3 ст. 42). Щодо права на свободу викладання, то воно відображає ідеологічний плюралізм. Чи не найбільший інтерес представляє формулювання, закріплене в ст. 17 Конституції Бельгії: "Спільнота гарантує свободу вибору батьків стосовно освіти їх дітей. Спільнота організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтралітет в освіті передбачає, зокрема, повагу філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів.

Вільний доступ до культурних цінностей належить до свобод т.зв. третього покоління і природно стало закріплюватися в конституціях порівняно нещодавно. До того ж розробники конституцій це право пов’язують із академічною свободою і правом на захист інтелектуальної власності. Як правило, основні закони переважної більшості держав обмежуються стандартними формулюваннями про те, що органи влади сприяють здійсненню права кожного на вільний доступ до культури (наприклад, ст. 44 Конституції Іспанії, § 14 Форми правління Фінляндії 1919 р., ст. 171 Основного закону держави (Австрії – Авт.) 1917 р.). Більш докладно це право регламентується, зокрема, в конституціях Болгарії (ст. 54) та Португалії. В останній цьому питанню присвячена ст. 78, яка має назву "користування досягненнями культури і творчість". У ній визнається право усіх на користування досягненнями культури і на творчість, а також їх обов’язок зберігати, захищати і примножувати культурну спадщину. Далі встановлюється, що держава у співробітництві з установами культури мають стимулювати і забезпечувати доступ усіх громадян до способів і засобів культурної діяльності; підтримувати ініціативи, які сприяють індивідуальній та колективній творчості; сприяти збереженню та примноженню культурної спадщини: розвивати відносини у сфері культури з усіма народами і забезпечувати охорону і розповсюдження португальської культури за кордоном; проголошувати політику в галузі культури.

Звичайно, в конституціях зарубіжних країн закріплені й інші соціально-економічні та культурні права, як, наприклад, право на здорове навколишнє середовище (ст. 55 Конституції Болгарії), право на соціальне забезпечення в старості (абз. 1 ст. 34 Конституції Швейцарії), права на житло (ст. 47 Конституції Іспанії), право на заняття фізичною культурою та спортом (ст. 78 Конституції Португалії).

Як уже зазначалося, правовий статус людини і громадянина містить не тільки його права і свободи, але й обов’язки. Вивчення змісту діючих зарубіжних конституцій свідчить , що обов’язки, як правило, сформульовані у зв’язку із наданням прав і свобод. У переважній більшості конституцій передбачені: право й обов’язок захисту країни (ст. 31 Політичної конституції Мексики), ст. 52 Конституції КНР, ч. 3 розділу 2 ст. ІV Конституції США); право й обов’язок працювати (преамбула Конституції Франції та ін. У ряді конституцій самостійно визначені обов’язки, наприклад, батьків стосовно дітей (наприклад, ст. 30 Конституції Італії). Водночас у Конституції Російської Федерації Італії). Водночас в Конституції Російської Федерації є прямо закріплені чотири види основних загальних обов’язків: 1) обов’язок усіх додержувати Конституції Російської Федерації та законів (п. 2 ст. 15); 2) обов’язок платити законно встановлені податки та збори (ст. 571; 3) обов’язок оберігати природу і навколишнє середовище (ст. 58); 4) обов’язок захисту Вітчизни (ст. 59).

§ 5. П РАВОВІ ГАРАНТІЇ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І

ГРОМАДЯНИНА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Конституційно-правовий статус особи багато в чому залежить від того, наскільки забезпечені її права та свободи. Саме наявність гарантій дозволяє вважати ті чи інші права діючими , включити їх до статусу людини і громадянина. В конституційно-правовій літературі під гарантіями основних прав і свобод громадянина розуміють систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав, свобод і законних інтересів людини[79] .

Залежно від змісту та механізму дії розрізняють соціальні, економічні, політичні та правові гарантії. Соціальні гарантії – це ті суспільні підвалини, традиції, що сприяють реалізації прав людини, які утворюють атмосферу свободи, поваги до особи (наприклад, ідея особистої свободи та готовність її захищати – у американців, німецька традиція законопослушання та схильності до порядку, англійська традиція щодо збереження "стародавніх вільностей та привілеїв тощо). До економічних гарантій відносяться матеріальний стан держави, система відносин власності. Здійсненість соціально-економічних і культурних прав, наприклад, прямо залежить від розмірів національного багатства. Політичні гарантії – це політичне середовище, яку утворюють багатопартійність, розподіл влади, розвинуте місцеве самоврядування, також сприяють реалізації прав людини, участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, захистові особистих і колективних інтересів.

Але права і свободи людини – це, насамперед явище юридичне. Вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Юридичні гарантії безпосередньо створюють умови і засоби для їх реалізації та захисту. В літературі усі юридичні гарантії прийнято ділити на нормативні та інституційні[80] .

Найважливішим елементом механізму захисту прав і свобод у демократичній державі є принципи і норми матеріального та процесуального права , закріплені в конституціях і розвинуті у поточному законодавстві та судовій практиці. Аналіз конституційних текстів свідчить про те, що до таких важливих загальноприйнятих конституційних принципів і норм відносяться: а) принцип презумпції невинності (цей принцип у різних формах закріплений у законодавстві: в Італії "звинувачений вважається невинним до остаточного засудження"; в США "звинувачений у кримінальній справі вважається невинним до того часу, доки не доказано протилежне"); застереження про закон (цей принцип закріплений, наприклад, в ч. 3 ст. 55 Конституції Російської Федерації. Він означає, що обмеження прав і свобод припускається в тій мірі, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров’я, законних прав та інтересів інших осіб. Забезпечення оборони країни і безпеки держави); принцип розмірності та заборони надмірних обмежень конституційних прав і свобод ; принцип збереження сутнісного змісту основних прав і свобод (у ФРН, наприклад, у п. 2 ст. 19 Основного закону сказано, що сутність змісту основного права не може бути порушена); принцип правової безпеки людини та інші.

Дотримання прав людини гарантують норми, які приписують державі інформувати громадян про свою діяльність . Першим і чи не найважливішим правом цієї гарантії стало правило, яке зобов’язує державу повідомляти про прийняті закони, що покладають на людину обов’язки і заборони: "не опублікований належним чином закон не має зобов’язуючого значення". Із часом право на інформацію стало більш широким. За законом про свободу інформації 1966 р., прийнятому в США, особа має право зробити запит органу управління про будь-яку інформацію. А той зобов’язаний протягом 10 днів надати її або дати мотивовану відмову, якою закон забороняє публічно розповсюдження відомостей.

Але особливе значення у наш час набувають правові норми, які зобов’язують державні органи надати можливість особі ознайомитись з будь-якою інформацією особистого характеру. Так, у 1971 р. у Великобританії був прийнятий Акт про інформацію, за яким особа має право ознайомитись з будь-яким досьє, складеним на неї державними і муніципальними службами. Конституція Бразилії містить аналогічну норму-обов’язок держави ознайомити особу з відомостями, що стосуються її, незалежно від того, в яких архівах вони знаходяться. Деякі держави гарантують нерозголошення приватних відомостей, що також забезпечує право людини на поважання її гідності, на недоторканність.

Права і свободи людини гарантуються в значній мірі наявністю в конституційному законодавстві матеріальних і процесуальних норм, які обмежують діяльність державних органів, поліції, чиновників. Так, ст. 5 Основного закону ФРН з метою забезпечення свободи друку встановлює, що "цензури не існує"; ст. 16 Конституції Японії забороняє переслідування осіб, які здійснюють право петиції, а ст. 18 – забороняє примусову працю.

З означеної категорії особливо важливі норми, які встановлюють порядок запровадження надзвичайно стану, адже саме при такому режимі права і свободи людини піддаються ризику. За приклад може служити конституційне право ФРН, яке містить вичерпний перелік прав, які можуть бути обмежені "в період стану оборони". Не менш важливе значення мають норми конституцій окремих країн, за якими запровадження окремих режимів управління, проголошення надзвичайних станів можливе за рішенням парламенту або за його згодою (ст. 48 Конституції Греції, ст. 141 Конституції Португалії).

Ознайомлення з державно-правовою практикою зарубіжних країн свідчить , що свавілля та порушення прав людини обмежують також:

– правило Habeas corpus: будь-яка затримана особа має право вимагати, щоб вона постала перед судом. У разі відсутності доказів, які підтверджують обгрунтованість затримання, посадові особи зобов’язані негайно звільнити затриманого за наказом суду;

– правило Mandamus (букв. з латині – "ми наказуємо") застосовується в англосаксонському праві: особа може звернутися до суду за захистом права, порушеного третіми особами, чиновниками, органами влади, нижчестоячими судами. У відповідь на таке звернення суд виносить наказ (mandamus), яким ухвалює відновити порушене право;

– правило Міранди (сформульоване Верховним судом США у справі "Міранда проти Аризони"): особа має право утримуватися від самозвинувачення і суд не може використати його свідчення, отримані під час перебування під вартою без дотримання належної процедури1 .

Отже, як бачимо із викладеного, основною юридичною гарантією прав і свобод людини є судовий захист. Сказане можна проілюструвати таким красномовним фактом із практики США. Тільки у 1981 р. американці зверталися до судів штатів або брали

участь у них при розгляді 120 мільйонів (!) справ і в більшості ви-

2 падків користувалися послугами адвокатів . Цей приклад засвідчує однозначно про те, що традиційним і найбільш значущим правозахисним інститутом є правосуддя. Кращого інституту захисту прав і свобод людство ще не винайшло.

Помітну роль у захисті прав людини відіграє інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини. Омбудсман – незалежна від уряду посадова особа, яка призначається парламентом. Омбудсман контролює дотримання прав людини в діяльності чиновників, державних органів, доводить до відома законодавців інформацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів та інших актів, ініціює прийняття нових актів з питань громадянських свобод.

До інституційних гарантій також відносяться установи, які

1 Див.: Караваев А. Институализация политической демократии: Бразильский опыт // Мировая экономика и международные отношения. – 1991. – № 5. – С. 125-125; Боботов С.В. Буржуазная юстиция. – М., 1989. – С. 113.

2 Див.: Егоров С.А. Политическая юриспруденция США. – М., 1989. –

С. 32.

здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених. Можна назвати і міжнародні та регіональні правозахисні організації (Комітет з прав людини ООН, Європейська Комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини).

Закінчуючи розгляд цього питання, підкреслимо, що деякі новітні конституції містять навіть спеціальні розділи, присвячені конституційним гарантіям прав і свобод людини (наприклад, у Конституції Македонії цьому питанню присвячений розділ 3 "Гарантії основних прав та свобод", який складається з 5 статей). А в розділі V Конституції Перу 1993 р. названі шість видів таких гарантій: процес "хабеас корпус", процес "ампара", процес із вимогами "надати відомості", процес про неконституційність правових актів, т.зв. "народна дія"" та "виконавчий процес"[81] .

Розділ V

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§1. О СОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСАД СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ

Переважна більшість конституцій, прийнятих у зарубіжних країнах до Другої світової війни, обмежувались регулюванням двох сторін суспільного життя: організації державної влади та основних прав особи. Дещо виходили за ці межі, зокрема, конституції Мексики 1917 р. та Ірландії 1937 р. Але вперше закріпила основи суспільного ладу Конституція Російської Федерації 1918 р. І хоча зміст такого регулювання не відповідав загальнолюдським цінностям, принципам демократії, але сам підхід справив значний вплив на конституції інших держав. У повоєнні роки він був сприйнятий багатьма основними законами західних держав. Мав рацію німецький конституціоналіст К.Штерн, який констатував: ―Сучасна конституція не може більше відмовляти у встановлені основних принципів устрою життя суспільства, інакше вона може втратити свої функції стабілізації та порядку‖[82] .

Ці принципи у кожній країні знаходять свою деталізацію у величезному масиві норм законодавства про власність, працю, підприємництво, різні аспекти соціальної діяльності держави, багатоманітні об’єднання громадян, численні засоби масової інформації тощо. Оскільки неможливо дати навіть коротку характеристику законодавству різних країн світу з цього питання, нижче будуть розглянуті лише основні принципи суспільного життя, які набули нормативного відображення у конституціях.

У літературі з конституційного права існують різні думки стосовно того, що вважати об’єктом такого регулювання? На думку одних учених, таким об’єктом має бути громадянське суспільство, інші науковці наполягають на розгляді засад конституційного ладу (до якого відносять і основи суспільного та державного ладу), треті - обмежуються аналізом конституційних принципів економічної, соціальної, політичної систем і державного життя суспільства. На нашу думку, найбільш продуктивний є той підхід, коли розглядаються конституційні засади різних сторін суспільного життя.

Зрозуміло, що конституційна регламентація засад суспільного ладу, його підвалин у різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У переважній більшості зарубіжних конституцій, як правило, проголошуються тільки принципи державної політики у відповідних сферах життя суспільства, які зобов’язують державу (в особі її органів, установ і посадових осіб) діяти у цих сферах певним чином. Але у ряді випадків більшість норм, які стосуються підвалин суспільства, згрупована в одному розділі. Такими, наприклад, є частини ІІ ―Економічна організація суспільства‖ і ІІІ ―Організація політичної влади‖ Конституції Португалії 1976 р., частина сьома Конституції Іспанії, що має назву ―Про економіку і господарство‖, розділ перший Конституції Російської Федерації під назвою ―Основи конституційного ладу‖ та ін. Часто-густо такі норми розсереджені у декількох розділах. У Конституції Італії це глави ―Етико-соціальні відносини‖, ―Економічні відносини‖, ―Політичні відносини‖, в Конституції СРВ 1992 р. – це глави ―Соціалістична Республіка В’єтнам – політична система‖, ―Економічна система‖, ―Культура, освіта, наука техніка, нарешті, в Конституції Перу 1993 р. – розділи ―Економічний режим‖, ―Про особу та суспільство‖, ―Про власність‖, ―Аграрний режим, громади і село‖ та ін.

Аналіз конституційних текстів дозволяє зробити висновок про те, що, по-перше, окреслилась загальна тенденція розширення конституційного регулювання питань суспільного ладу. Певною новизною стало те, що на рівень конституційного регулювання піднесли найважливіші елементи того, що раніше містилося у звичайному законі (наприклад, основи правового режиму різних форм власності в Конституції Болгарії 1991 року, взаємовідносин батьків і дітей (ст. 38 Конституції Російської Федерації 1993 року та інші). В тексти конституцій вносяться норми про відносини, які раніше взагалі були за межами правового регулювання (екологія і природокористування, питання науки і художньої творчості, права політичної опозиції, проблеми ідеології тощо); по-друге, що хоча в науці конституційного права не вироблено загальних, принципових критеріїв для згрупування цих найважливіших норм, у будь-якому разі багато аспектів конституційного регулювання підвалин суспільного ладу є загальними або збігаючими.

За своїм змістом суспільний лад будь-якої країни є системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших відносин життєдіяльності суспільства, які передбачені й гарантовані конституцією та іншими законами. Його структура складається з чотирьох основних субсистем, які самі являють собою системи суспільних відносин у відповідних сферах життя суспільства. Такими субсистемами є:

а) економічні відносини; б) соціальні відносини (у вузькому розумінні цього слова); в) духовно-культурні відносини; г) політичні відносини[83] ) .

У згадуваній системі немає такої важливої субсистеми, як засади правового статусу індивіда, без чого характеристика підвалин суспільства не тільки неповна, але й нелогічна, оскільки особа присутня в усіх перелічених вище відносинах. Ми ж підтримуємо точку зору тих учених, які вважають, що згадування про засади правового статусу людини і громадянина повинно увійти у вказане вище поняття, оскільки права особи є суттєвим і невід’ємним елементом для оцінки того чи іншого соціального ладу[84] ) . Нагадаємо у цьому зв’язку, що традиційно проблеми правового статусу особи розглядаються в конституційному праві окремо, що й було зроблено нами у попередньому розділі.

З методологічної точки зору потрібно зробити тут таке застереження. Скільки не було би докладним конституційноправове регулювання відносин, які складають суспільний лад, воно не може бути об’єктивно у конституційному праві вичерпаним. Тому конституційно-правовим інститутом є не суспільний лад у цілому, а тільки засади суспільного ладу, тобто предмет відповідних конституційно-правових норм складають тільки лише основоположні економічні, соціальні, духовно-культурні та політичні суспільні відносини.

Правове закріплення в конституції та інших законах тільки підвалин (а не всіх сторін) суспільства передбачає, що для цього використовуються в основному не докладні правила, а норми, які відрізняються високим ступенем концентрованості: норми – принципи, норми – цілі, норми – дефініції,

1) установчі норми . Звичайно, такі норми не містять санкцій (санкції, що випливають із конституційно-правових норм, як правило, знаходяться в інших галузях права). І хоча сучасні конституції є безпосередньо діючим правом, деякі нормипринципи не підлягають примусовому виконанню судами за позовами громадян. У цьому їх принципова відмінність від схожих за змістом норм, які проголошують права і свободи.

Оскільки у даному розділі мова йде тільки про засади різних сторін суспільного ладу, то питання, викладені нижче, розглядаються на основі особливого ―укрупнювального‖ – інституційного підходу, який виключає аналіз окремо взятих норм.

§2. К ОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ

ЕКОНОМІЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Конституційна регламентація у сфері економічної організації суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У літературі це пов’язують у першу чергу з тим, яку модель економіки використовується в країні: ринкову чи державну (одержавлену). В деяких випадках це знаходить відбиток у текстах конституцій. Так, у ст.ст. 17, 19 Конституції Болгарії до елементів ринкової економіки відносять: свобода і рівноправність форм власності (приватна і суспільна), вільна господарська ініціатива (однакові правні умови), заборона монополізму, нелояльної конкуренції та захист споживача, створення умов для кооперативних та інших форм об’єднання громадян і юридичних осіб для досягнення госпо-

1) Див.: Тихомиров Ю.А. Конституционное право: уроки прошлого и

взгляд в будущее // Правоведение. – 1992 - №6 – С.6

дарських і соціальних результатів. Загальновизнані елементи ринкової економіки зафіксовані і в п. 1 ст. 126 Конституції Молдови. При цьому у новітніх конституціях фіксуються положення не просто про ринкову економіку (в старих конституціях цього словосполучення взагалі не було, вони уникали регулювання таких питань), а про, ―соціальну ринкову економіку‖ (ст. 58 Конституції Перу 1993 р.), ―соціальне ринкове господарство, яке спирається на свободу господарської діяльності, приватну власність, а також на діалозі та співробітництві соціальних партнерів‖ (ст. 20 Конституції Польщі 1997 р.). ці компоненти, як сказано в цій статті, ―утворюють основу економічного устрою Республіки Польща‖.

Інші формулювання вживаються в конституціях країн тоталітарного соціалізму (наприклад, КНДР, Куба), де застосовується модель одержавленої економіки. Конституція КНДР 1972 р. встановлює державне керівництво економікою. В економіці цієї країни є тільки один уклад господарювання – соціалістичний. Цьому укладові господарства відповідають дві форми власності – державна і кооперативна, яким належать засоби виробництва. Виключною власністю держави, як установлено в конституційних нормах, є природні багатства країни, найважливіші заводи і підприємства, порти, банки, транспорт і засоби зв’язку (ст. 19). Державна власність відіграє провідну роль у розвитку економіки КНДР. Поряд із державною значну роль відводиться кооперативній власності. ―Держава, - вказується в конституції, - охороняє кооперативну власність законом‖ (ст. 20). Згідно з Конституцією КНДР, народне господарство розвивається на основі його систематичного планування (ст. 31).

У наші дні між цими двома моделями в деяких країнах немає нездоланного ―китайського муру‖. В розвинутих країнах не існує нестримної ринкової анархії, їм притаманна регульована у певній мірі державою ринкова економіка. В конституціях містяться положення про можливість аграрної реформи та націоналізації суспільно важливих галузей економіки (частково націоналізація мала місце у Великобританії, Франції, Італії, Австрії; у багатьох країнах Європи, Азії, Латинської Америки проводилися аграрні реформи – вилучення землі у крупних землевласників, обмеження розмірів землі певним максимумом, передавання залишків, звичайно, за плату, селянам та іншим категоріям громадян). А в деяких державах в конституціях включені положення про планування (програмування) економіки, про роль трудящих і профспілок в управлінні економікою: про соціальну справедливість у розподілі суспільного продукту тощо (найбільш докладно ці питання регламентуються в основних законах Бразилії, Іспанії, Португалії, Перу та ін.). З іншого боку, ринкова модель прийнята не тільки в постсоціалістичних державах, її елементи в тій чи іншій мірі запроваджуються в таких країнах, як КНР, В’єтнам та Лаос. Яскравим прикладом можуть служити зміни в Китаї, які знайшли своє конституційне відображення. ―Держава, - говориться у ст. 15 Конституції КНР, - на основі соціалістичної власності веде планове господарство. За допомогою всебічно збалансованих економічних планів і допоміжної ролі ринкового регулювання (курсив наш – А.Г.) держава гарантує пропорційний, гармонічний розвиток народного господарства‖. На початку 80-х рр. у Китаї відбувався стихійний процес розвитку приватних підприємств. ХІІІ з’їзд КПК у жовтні 1987 р. легалізував діяльність приватних підприємств. У 1995 р. у Китаї діяло 655 тис. таких підприємств, на яких було зайнято 9,6 млн. людей.[85]

Конституції окремих держав світу містять положення, в яких подається перелік принципів економічної організації суспільства. У ст. 170 Конституції Бразилії фіксуються такі принципи: національний суверенітет, приватна власність, соціальна функція власності, вільна конкуренція, захист споживача, захист навколишнього середовища, скорочення регіональної та соціальної нерівності, прагнення до повної зайнятості, сприяння бразильським підприємствам національного капіталу. Конституція вважає дотримання цих принципів необхідним для забезпечення усім гідна існування відповідно до вимог соціальної справедливості. Дещо інакше формулюються основоположні принципи економічної організації суспільства в Конституції Португалії, а саме: підпорядкування економічної влади демократичній політичній владі; співіснування державного сектора, приватного сектора, заснованих на відповідних формах власності на засоби виробництва; усуспільнення основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів згідно із суспільними інтересами; демократичне планування економіки; захист кооперативної та суспільної власності на засоби виробництва; демократична участь трудящих (ст. 80).

До конституційних положень, пов’язаних із регламентацією підвалин економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості конституцій новітнього часу принципи державної політики у цій сфері. Так, розділ сьомий Конституції Іспанії присвячує цьому питанню декілька статей. Ч. 1 ст. 128 зазначає ―усі види багатства країни в своїх різних формах, незалежно від власника, служать загальним інтересам‖. Разом з тим у ч. 2 визнається право державної ініціативи в економічній діяльності. Закон може резервувати за державним сектором найважливіші ресурси або послуги, особливо у випадках монополії, а також дозволяти участь в управлінні підприємствами, коли це вимагають загальні інтереси. Ст. 130 зобов’язує органи державної влади турбуватися про модернізацію та розвиток усіх галузей економіки, зокрема землеробства, тваринництва, рибальства та різних ремесел, у цілях вирівнювання рівня життя всіх іспанців. З цією ж метою повинна приділятися особлива турбота про гірські райони.

Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у 90-і рр. ХХ ст., є більш широкий обсяг регламентації економічної основи суспільства. Практично в усіх конституціях визначене коло головних об’єктів державної власності та зафіксовані основи режиму їх використання, а також задекларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У багатьох конституціях регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціальні розділи. В конституціях Італії, наприклад, це розділ ―Економічні відносини‖; Португалії – ―Економічні права та обов’язки‖; Македонії – ―Основи економічних відносин‖; Узбекистану – ―Економічні основи суспільства‖ тощо. Із основних законів соціалістичних країн на увагу заслуговує Конституція В’єтнаму 1992 р., в якій є спеціальний розділ під назвою ―Економічна система‖.

Звернемося до аналізу найважливіших конституційноправових інститутів, які відносяться до економічної системи будь-якого суспільства.

Базовим елементом економічної системи суспільства є відносини власності. Ще з часів буржуазно-демократичних революцій суспільством був усвідомлений зв’язок між економікою та свободою особи. Визнання свободи особи передбачає існування певної матеріальної бази, на якій ця свобода базується. Адже можливість вільного розпорядження собою, своїм часом і силами прямо пов’язана з наявністю для цього матеріальних передумов у індивіда і суспільства в цілому. Протягом тривалого часу її конституційна регламентація зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. При цьому це право розглядалося як природне право людини. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у ст. 17 проголошувала: ―Власність є правом недоторканим і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування‖. Це формулювання знайшло своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у ХVIII-ХІХ ст.ст. Щодо Конституції США, то її особливістю є те, що в ній формально не було закріплено право приватної власності. Тільки V поправка запровадила судовий захист майна і закріпила принцип компенсації у випадку відчуження приватної власності для суспільного користування.

Традиція скромного висвітлення цих питань зберігається до цього часу в деяких діючих конституціях, прийнятих ще у ХVIII – ХІХ ст. ст. (наприклад, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії та деяких інших).

Водночас у силу вказаних вище обставин конституція будь-якої країни містить положення про власність. У науковій літературі виділяють такі аспекти регламентації власності в конституціях зарубіжних країн[86] .

А. Закріплення статусу власності без вказівки її форми. Наприклад, ч. 1 ст. 14 Основного закону ФРН проголошує: ―Власність і право успадкування гарантуються‖. ―Право власності не повинно порушуватися‖, - сказано у ст. 29 Конституції Японії. Майже аналогічні положення можна знайти у ст. 16 Конституції Намібії 1990 р.: ―Будь-які особи в межах Намібії мають право набувати власність, позбуватися та володіти будь-яким рухомим та нерухомим майном особисто або спільно з іншими особами, а також заповідати своє майно спадкоємцю‖. Нарешті, в Конституції Туркменистану 1992 р. у ст. 9 міститься такий припис: ―Власність недоторканна‖.

Аналізуючи зміст таких конституційних норм, можна зазначити, що відсутність в основних законах вказівок про форму власності має ту позитивну рису, що передбачає рівні можливості для різних форм власності, можливість вибору оптимальних, як з точки зору індивіда, так і суспільства форм господарювання.

Б. Можливість відчуження власності у суспільних інтересах . У переважній більшості сучасних конституцій передбачена можливість відчуження власності у суспільних інтересах. Як правило, це зроблено в досить лаконічній формі: ―У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтересах за умов винагороди за втрати‖ – записано у ст. 42 Конституції Італії. П. 5 ст. 17 Конституції Болгарії фіксує таку норму: ―Примусове відчуження власності для державних та общинних потреб може проводитися лише на основі закону за умови, що ці потреби не можуть бути задоволені іншим способом, і після попереднього та рівноцінного відшкодування‖. Найбільш докладно це питання регламентується в Конституції Греції. В ній установлюється, що відчуження власності може здійснюватися тільки:

а) з мотивів належним чином доказаної суспільної користі; б) у випадках, установлених законом; в) із попереднім повним відшкодуванням. Окрім того, в цій конституції визначені порядок обчислення розмірів відшкодування, встановлюється перелік монастирських земель, які не підлягають відчуженню.

Г. Закріплення різного статусу окремих форм власності . Існують різні варіанти закріплення в конституціях форм власності та встановлення їх правового режиму. Так, у конституціях Італії, Казахстану розрізняють дві форми власності: суспільну (вона іменується іноді публічною, іноді державною) та приватну. В Конституції Азербайджану 1995 р. говориться про державну, приватну і муніципальну форми власності. В конституціях Єгипту, Португалії сказано про державну, кооперативну і приватну форми власності. В Конституції Мексики 1917 р. у числі інших згадуються сімейна та община форми власності. А в п. 2 ст. 98 Конституції Намібії проголошується: ―В економіці Намібії допускаються такі форми власності: суспільна, приватна, об’єднана суспільноприватна, кооперативна, спільна, сімейна‖. Однак у багатьох конституціях, навіть новітніх, лише йде мова про власність, без диференціації її видів (наприклад, в основних законах Гвінеї 1990 р., Мавританії 1992 р., Мадагаскару 1992 р. та ін.).

Різним є закріплення статусу окремих форм власності в конституціях зарубіжних країн. Так, у ст. 6 Конституції Казахстану 1995 р. державна і приватна власність захищаються однаково, жодна форма власності не володіє перевагами за ст. 29 Конституції Азербайджану 1995 р. Конституція Російської Федерації у п. 2 ст. 8 містить припис про те, що в Росії ―визнається і захищається однаково приватна, державна, муніципальна та інші форми власності‖. Водночас Конституція Італії у ст. 42, визнаючи, що власність може бути державною або приватною, і що економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам, все ж віддає перевагу приватній власності, яка ―визнається і гарантується законом‖. Конституція Перу 1993 р. встановлює, що покарання подвоюється, якщо чиновник зазіхатиме на державну власність (ст. 41). У В’єтнамі конституційні норми закріплюють вирішальну роль загальнонародної та колективної власності (ст. ст. 15, 19). Разом з тим держава створює усі необхідні умови для розвитку приватнокапіталістичних підприємств (ст. 21), заохочує вкладення у в’єтнамську економіку іноземного капіталу (ст. 25).

Г. Закріплення об’єктів власності у конституціях. У сучасних зарубіжних конституціях нерідко можна зустріти переліки об’єктів різних форм власності, але найчастіше – публічної. В найбільш загальній формі це зроблено у ст. 43 Конституції Італії, яка припускає можливість публічної власності ―на певні підприємства або категорії підприємств, які відносяться до основних публічних служб, або до джерел енергії, або монополій, які експлуатують природні ресурси і складають предмет важливих суспільних інтересів‖. Основний закон ФРН у ст. 15 також допускає перехід у публічну власність ―землі, природних ресурсів і засобів виробництва‖. Але чи не найдокладніший перелік об’єктів державної власності містить Конституція Куби. В ст. 15, наприклад, перелічені такі види об’єктів державної власності: а) землі, які не належать дрібним землевласникам або кооперативам; б) надра, шахти, морські природні і тваринні ресурси у межах зони суверенітету держави; в) ліси, води, шляхи сполучення; г) цукрові заводи, фабрики, основні засоби транспорту і всі підприємства, банки, обладнання та майно, ―націоналізоване й експропрійоване у матеріалістів, латифундистів і буржуазії‖; д) народні маєтки, фабрики, підприємства і споруди економічного, соціального, культурного і спортивного призначення, побудовані, засновані або придбані державою.

В сучасних конституціях країн із соціально орієнтованою економікою містяться положення про можливість перетворення приватної власності у публічну шляхом націоналізації та аграрної реформи (наприклад, Італії, Португалії). У нормах зарубіжних конституцій містяться формулювання, що включають чотири складові умови націоналізації (наприклад, ст. ст. 83, 85, 89 Конституції Португалії): суспільні або державні інтереси, прийняття закону, обов’язкова компенсація та судовий порядок відшкодування вартості майна при спорах. У повній відповідності з цими умовами неодноразово проводилися аграрні реформи (відчуження землі у власників за компенсацію і розподіл її між безземельними або малоземельними селянами, націоналізація окремих об’єктів (банків, великих підприємств) і навіть цілих галузей промисловості, так само як і наступна приватизація нерентабельних об’єктів (передавання державної власності у приватні руки) в Австрії, Бельгії, Бразилії, Великобританії, Індії, Італії, Португалії, Франції та інших країнах. У 1994 р. в Австрії, наприклад, 40 відсотків власності знаходилось у руках держави, у ФРН – 33, у США – 22[87] .

Конституційне регулювання засад економічної системи сучасного суспільства неодмінно включає питання управління економікою . Регулювання цих питань здійснюється неоднаковими способами і в різному обсязі. Насамперед, у конституціях деяких країн установлені принципи державного контролю і державного регулювання економіки . Вище вже йшла мова про можливість закріплення за державою об’єктів суто державної власності, що, звичайно ж, є однією з форм такого контролю. Зокрема, в діючих конституціях (крім соціалістичних країн) такий перелік не великий і в основному торкається природних ресурсів і деяких територій (національних парків, прибережних смуг, планет та ін.). Контроль держави здійснюється в деяких країнах і шляхом установлення монополії держави у певних сферах економіки. Відповідні положення зафіксовані в конституціях Болгарії, Індії, деяких інших країн.

У соціалістичних же країнах положення про державне керівництво економікою є конституційним принципом (наприклад, ст. 30 Конституції КНДР). Таке керівництво економікою ―згори‖ має загальний характер: держава жорстко регулює умови виробництва не тільки об’єктів її власності, але ї в кооперативному секторі, активно втручається в діяльність приатних підприємств і навіть у виробничу діяльність громадян в їх особистому підсобному господарстві. В останні роки до цього порядку внесені деякі зміни. Ст. 15 Конституції Китаю, зі змінами 1993 р., говорить, що держава здійснює лише макрорегулювання економіки. Певні зміни у цій галузі сталися і у В’єтнамі. Але принцип планування економіки не відкидається.

Щодо конституцій інших держав, то тривалий час тут основне значення надавалося механізмам саморегулювання, свободі підприємницької діяльності, приватній ініціативі, свободі договору. Разом із тим після Другої світової війни у конституціях окремих країн (наприклад, Італії, Іспанії, Бразилії) з’явилися норми про можливість програмування та планування економіки.

Перспективні плани і програми, зазвичай на 5 років, приймалися у Великобританії, Франції, Японії, вони діяли у більшості країн, що розвиваються, та існують сьогодні у багатьох з них. Але планування (програмування) у цих країнах має не директивний (обов’язковий), а індикативний (орієнтирний) характер. Воно побудовано на використанні фінансових важелів і ринкових механізмів. Зокрема, ідея державного (національного) планування отримала відображення в ст. 92 португальської Конституції, та і в інших конституціях.

Невід’ємною складовою частиною конституційного регулювання засад економічної системи є норми про роль праці в суспільстві. Такі норми з’явилися спочатку в Конституції СРСР 1936 р., а потім були зафіксовані в основних законах інших держав. Так, Конституція Італії 1947 р. у ст. 1 проголосила країну республікою ―побудованою на праці‖. Досить важливі положення містить Конституція Японії, яка у ст. 27 зафіксувала, що всі мають право на працю та зобов’язані працювати, і що заробітна платня, робочий час, відпочинок та інші умови праці визначаються законом. У тому чи іншому формулюванні такі норми є в конституціях Бразилії, Греції, Індії, Іспанії, Португалії, Шрі-Ланці.

Водночас до конституцій нерідко вводяться положення про працю як право й обов’язок громадян (ст. 27 конституції Мадагаскару 1992 р.), про участь трудящих у визначенні умов праці (ст. 18 конституції Гвінеї 1990 р.), про заборону експлуатації (Індія, Бангладеш).

У багатьох країнах діють закони про зайнятість населення, про державну допомогу по безробіттю (в жодній країні ця допомога не надається, більше ніж на рік, а її розмір не перевищує середньої зарплати по країні).

Формою регламентації економічних відносин суспільства є закріплення в конституціях майже усіх країн приписів, які стосуються державного бюджету. Такі норми регулюють порядок прийняття державного бюджету, запровадження загальнодержавних і місцевих податків. як правило, в конституціях закріплюється обов’язок громадян сплачувати податки. До питань фінансової системи відносяться іноді й ті статті конституцій, які стосуються пенсійного забезпечення, державної допомоги по безробіттю та ін. Чи не найдокладніше ці питання регламентуються в основних законах ФРН, Швеції та інших країн.

§ 3. К ОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Важливою складовою частиною функціонування суспільного ладу будь-якої країни є її соціальна система . В науковій літературі під цим терміном розуміють єдність соціальних спільностей, об’єднань (організацій), тобто соціальну структуру суспільства та відносин між ними : відносин різних соціальних груп, праці та капіталу, міста і села, виробників і споживачів, різними етнічними групами тощо[88] . Ці відносини можуть бути дружніми і конфліктними. Одним із найважливіших завдань держави (і це знаходить своє відображення у конституційному праві) - не дати конфліктам розростися до такої міри, яка призведе до громадянської війни і розпаду суспільства2 .

У конституційному праві зарубіжних країн можна знайти норми, які стосуються обох частин соціальної структури суспільства і регулюванню відносин між соціальними спільностями. Звичайно, в різних країнах це робиться в неоднаковому обсязі, а відповідні норми містять іноді не тільки неоднаковий, але й протилежний зміст. Так, Конституція Індії 1937 р. у п. 2 ст. 45 тільки згадує про наявність класів у суспільстві; в Конституції Португалії 1976 р. у ст. 59 йде мова про права трудящих. В основі цих приписів покладені ідеї не боротьби класів, а рівноправності людей. І навпаки, в Конституції Китаю (ст. 1) сказано, що соціальну основу держави складають два класи – робітничий клас і селянство, які знаходяться в союзі один з одним. При цьому керівна роль належить робітничому класу. Норми Конституції В’єтнаму встановлюють, які саме класи і який соціальний прошарок утворюють в’єтнамську державу, яку роль вони відіграють у ній: ―Уся державна влада належить народові, основу якого складає союз робітничого класу, селянства та інтелігенції‖ (ст. 2). З іншого ж боку, і в Китаї, і у В’єтнамі є буржуазія – промислова, фінансова, торговельна – велика, середня, дрібна; але ці особливості не знайшли належного відображення в конституціях цих країн.

Докладніше зупинимося на принципах, які відіграють суттєву роль у конституційному регулюванні соціальних відносин у країнах світу.

Як показує аналіз текстів основних законів, у новітніх конституціях найчастіше закріплюється принцип, який покликаний забезпечити соціальний мир – положення про соціальну солідарність у суспільстві, про співробітництво різних прошарків суспільства. Зокрема, ст. 2 Конституції Італії 1947 р. містить припис, в якому Республіка, тобто держава вимагає від окремих осіб і соціальних спільнот ―виконання непорушних обов’язків, які випливають із політичної, економічної та соціальної солідарності‖. Конституція Македонії 1991 р. серед основоположних цінностей конституційного ладу проголошує гуманізм, соціальну справедливість і солідарність (ст. 8). Положення про соціальну справедливість є в конституціях Бразилії, Греції, Єгипту, Шрі-Ланки. В деяких основних законах зарубіжних країн (наприклад, Бразилії, Намібії, Нігерії, Перу) зафіксовані положення про захист від несправедливої експлуатації. Більше того, нові конституції намагаються законодавчо вплинути на соціальні відносини. Вони визначають метою даного об’єкта конституційного регулювання – досягнення ―соціального миру‖ (ст. 106 Конституції Греції, ст. 10 Конституції Іспанії). Остання вказує і шляхи досягнення соціального миру – ―на основі поважання демократичних принципів співіснування‖ (ст. 27).

Конституційна регламентація не вичерпується тільки нормами про соціальну державу, а обіймає більш широкий об’єкт, а саме: різні соціальні групи, суспільство в цілому. Найбільш принциповими і важливими є положення конституцій про соціальну підтримку певних прошарків населення. Зазвичай в сучасних конституціях фігурують такі категорії, як жінки, діти, молодь (наприклад, ст. ст. 49, 50 Конституції Молдови, ст. 42 Конституції Македонії, ст. 65 Конституції Узбекистану). В конституціях держав Латинської Америки та деяких розвинутих і постсоціалістичних країн є норми про підтримку з боку держави громад сільських районів, гірських місцевостей (ст. 57 Конституції Македонії, ст. 20 Конституції Болгарії), а в деяких випадках про особливий захист людей похилого віку, пенсіонерів, інвалідів (п. 7. Ст. 95 Конституції Намібії, ст. 36 Конституції Македонії, ст. 57 Конституції Хорватії, ст. 71, 72 Конституції Португалії).

Сучасне конституційне право розвинутих і постсоціалістичних країн має досить демократичну правову базу, яка дозволяє регламентувати таку важливу групу соціальних відносин, якими є відносини між працею і капіталом . В основі її – правові норми, які передбачають соціальне партнерство і співробітництво роботодавців і найманців. У якості прикладу конституційного регулювання цих відносин можна навести деякі положення Конституції Іспанії. Згідно зі ст. 37, гарантується право на колективні переговори між представниками трудящих і підприємцями з питань організації праці, а також обов’язкову силу угод між ними. В цій же статті Конституція визнає право трудящих і підприємців ухвалювати заходи колективного врегулювання конфлікту (включаючи, мабуть, страйк і локаут – масові звільнення). Право на страйк як гарантію захисту прав трудящих зафіксовано також у ст. 57 Конституції Португалії.

Досить докладно ці питання регламентуються в законодавстві Італії. Конституція цієї країни у ст. 40 закріплює право на страйк, яке регулюється спеціальним законодавством. Крім того, в ст. 46 вона встановлює також право трудящих на участь в управлінні підприємствами у формах і межах, установлених законом. У розвиток конституційних положень 20 травня 1970 р. в Італії прийнятий закон ―Статус трудящих‖, яким регулюються колективні та особисті права працівників на підприємстві, питання профспілкової діяльності, охорони праці та працевлаштування. Приписи цього закону розповсюджуються на працівників приватних і публічних установ, а у випадках порушення його окремих положень з боку роботодавця передбачає штрафні санкції або арешт строком від 15 днів до 1 року.

Особливим різновидом соціальних зв’язків є національні відносини . Як відомо, більшість зарубіжних держав є однонаціональними (Куба, Польща, Франція, ФРН, Японія та ін.). Оскільки переважна більшість мешканців цих країн утворюють одну етнічну спільноту, то їх конституції, цілком зрозуміло, не торкаються цієї сфери суспільних відносин. Натомість у тих зарубіжних державах, які утворилися на багатонаціональній основі (наприклад, Індія, Іспанія, Китай, Російська Федерація, Югославія та ін.), конституції приділяють значну увагу питанням регулювання національних відносин.

В узагальненому вигляді конституційно-правове регулювання міжнаціональних відносин можна зводити до таких форм. Насамперед, конституції проголошують рівноправність усіх національностей, рас і мов. Так, у Російській Федерації, де проживають понад ста народностей, на конституційному рівні фіксується принцип рівності громадян. У ст. 19

Конституції РФ говориться, що держава гарантує рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови, походження та інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками расової, національної, мовної належності. Важливим моментом тут є той, що у ст. 26 Конституція РФ встановила таку норму: ―1. Кожен має право визначити і зазначити свою національну належність. Нікого не може бути примушено до визначення і зазначення своєї національної належності‖. Аналогічні положення містяться у ст. 154 Конституції СФРЮ, ст. 14 Конституції Іспанії, ст.ст. 15, 30 Конституції Індії, ст. 33 Конституції Словаччини.

Другу форму можна умовно охарактеризувати як можливість національно – культурної автономії, створення в деяких випадках автономних утворювань на основі етнічних ознак . Конституція Іспанії, наприклад, у ст. 2 визнає і гарантує право на автономію для національностей і регіонів, які утворюють загальну і неподільну батьківщину всіх іспанців. В Іспанії з 17 регіональних автономних утворювань, з яких чотири (Андалузія, Галісія, Каталонія, Країна Басків) користуються повною автономією, яка гарантує, зокрема інтереси відповідних національних спільнот. Автономні утворення на подібних принципах є в Італії (область Трентіно-Альто Адідже), Фінляндії (Аландські острови), Китаї.

Третя форма – визнання та гарантування колективних прав національних меншин . Цим меншинам нерідко надаються переваги і пільги, покликані компенсувати шкоду, завдану їм існуючим раніше дискримінацією та гнобленням або забезпечити виживання відповідної спільноти. Такими є, наприклад, роль гарантій, встановлених для певних каст і племен Конституцією Індії. У Македонії, відповідно до ст. 78 Конституції, з цією метою у складі представницького органу – Зборах Республіки Македонія, утворюють Раду з міжетнічних відносин, до якої ввіходять Голова Зборів та по два представники, кожен із яких репрезентує македонців, албанців, турків, волохів і румунів, а також по два представники інших національностей, що проживають у цій країні.

Четверта форма – право на самовизначення народів (націй). Воно означає право народу (націй) самостійно визначити форму державного існування: бути йому (їй) у складі іншої держави (федерації чи конфедерації) або існувати у вигляді окремої держави. Зауважимо у цьому зв’язку, що доля федеративних держав, побудованих на самовизначеності народів, схожа: розпалися СРСР, Югославія, Чехословаччина і Пакистан, серйозні проблеми відчуває Індія, штати якого побудовані за мовним принципом, лихоманить федерацію в Канаді, де за цим принципом утворена франкомовна провінція Квебок, постійно експериментує Бельгія. Відносно благополучна ситуація тільки у Швейцарії. Мабуть, цим пояснюється той факт, що право на самовизначення не стало принципом конституційного права майже ніде.

Чільне місце в конституційному законодавстві будь-якої держави відводиться регламентації питань шлюбу та сім’ї . Конституція Японії, наприклад, у ст. 24 встановлює, що шлюб грунтується тільки на взаємній згоді обох сторін та існує на основі взаємного співробітництва, побудованого на рівноправності чоловіка і жінки. Усі питання шлюбу та сім’ї повинні регулюватися законом, виходячи з принципу особистої гідності та рівності статей. Аналогічні положення можна зустріти у переважній більшості новітніх конституцій, зокрема, у ст. 40 Конституції Македонії, ст. 48 Конституції Молдови та ін. Зміст указаних конституційних норм означає законодавче визнання свободи шлюбу, формального рівноправ’я подружжя, право на отримання аліментів від розведеного чоловіка тощо.

У деяких конституціях прямо встановлюються права й обов’язки батьків. Так, п.2 ст.6 Основного закону ФРН містить такий припис: ―Догляд за дітьми та виховання їх є природним правом батьків і найпершим їхнім обов’язком. Діяльність батьків здійснюється під наглядом держави‖. Окремі конституції, зокрема Іспанії, Мексики, Молдови та інших країн особливу увагу приділяють дітям. Характерним є припис, який міститься в Конституції Молдови (ст. 49): ―Усі турботи, пов’язані з утриманням, навчанням та вихованням дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладаються на державу та суспільство. Держава заохочує і підтримує доброчинність стосовно таких дітей‖.

Разом із тим у Конституції Китаю є такі норми: ―Держава розповсюджує планування народжуваності, щоб призвести зростання населення у відповідність із планами економічного і соціального розвитку‖ (ст.25). ―Подружжя – чоловік і жінка – зобов’язані здійснювати планування народжуваності‖ (ч.2 ст.49). На практиці це означає: одна сім’я – одна дитина. Порушення цього правила тягне за собою штраф у розмірі 3 тис. юанів і певні неприємності у подальшому житті.

Усезростаючу роль у суспільних відносинах відіграє проблематика збереження навколишнього середовища . Практично немає жодної конституції, прийнятої за останні два-три десятиріччя, яка би не зачіпала дану проблему. Конституційні положення покладають на державу обов’язок забезпечувати збереження і поліпшення навколишнього середовища, а на фізичних та юридичних осіб – обов’язок дотримати вимоги екології у своїй виробничій та іншій діяльності. За приклад може служити Конституція Іспанії, яка в ст. 45 закріпила обов’язок держави забезпечувати і контролювати нормативний стан навколишнього середовища і обов’язок підприємців дотримуватися екологічних вимог у виробничих процесах. Винні особи зобов’язані відшкодувати завдану шкоду. В конституціях Білорусі, Казахстану, Росії, Естонії та інших держав указані проблеми отримали конституційне вираження у вимогах раціонального природокористування, охорони довкілля, заборони виснажувати землю. Але чи не найдокладніше регламентується ця проблематика в Конституції Швейцарії, в якій питанням охорони навколишнього середовища, збереження природних ресурсів присвячено сім статей. Основний закон закріплює за органами федерації право здійснювати нагляд за безпекою гребель лісів, контролювати використання вод, зберігати їх від забруднення. Держава наділена повноваженнями приймати закони у галузі захисту людини та оточуючої її природного середовища від шкідливих впливів, боротьби із забрудненням повітря.

Проблеми соціальних відносин у суспільстві охоплюють і інші галузі та сфери його життєдіяльності. До їх числа відносяться питання освіти, охорони здоров’я, відпочинку, пенсійного забезпечення та ін. Головний зміст соціального аспекту цих питань полягає у закріпленні ролі держави і суспільства щодо надання соціальних послуг населенню. Як правило, в конституціях містяться тільки загальні положення, а більш докладно ці питання регулюються спеціальними законами. Наприклад, у галузі освіти – це обов’язковість і безоплатність середньої, а в деяких країнах початкової освіти. Про це вже йшла мова вище.

Охорона життя і здоров’я людини розглядається бага-

тьма сучасними конституціями як одне з найважливіших завдань суспільства і держави. Прикладом може служити ст. 41 Конституції Російської Федерації, де фіксується право кожного громадянина на охорону здоров’я та медичну допомогу. При цьому медична допомога в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно за рахунок бюджету, страхових внесків, інших надходжень.

Багато конституцій покладають на державу таке завдання, як соціальний захист малозабезпечених верств суспільства за рахунок держави і органів місцевого самоврядування (наприклад, конституції Франції, Словаччини, Хорватії та ін.). Нарешті, сьогодні тільки в окремих країнах піднесено на конституційний рівень проблему державного захисту споживачів (конституції Бразилії, Іспанії та ін.). У багатьох країнах створені спеціальні відомства, які контро-юють якість товарів, а в ряді країн цим займаються громадські організації.

§ 4. К ОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ

ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Основи суспільного ладу зарубіжних країн як конституційно-правовий інститут неодмінно включають також сферу духовно-культурних (ідеологічних) відносин. Духовнокультурні відносини у суспільстві – це відносини між людьми, їх об’єднаннями, державою і суспільством у цілому з приводу духовно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (загальноосвітніх, наукових, культурних, інформаційних, релігійних, тощо), за допомогою яких реалізуються ці відносини 1 . Ми не використовуємо термін ―духовнокультурна система‖, оскільки якщо духовно-культурні відносини й утворюють систему, то, на наш погляд, тільки сумарно. У даному параграфі мова не йде про всі аспекти різноманітного духовного життя суспільства (культура, мистецтво, наука, релігія і т. ін.), ми розглядаємо тільки те коло відносин, які регу-

Саме поняття ―ідеологія‖ перенесено у право з філософії досить штучно, його зміст діючим правом не визначається.

1

Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М, 1997. – С. 96.

люються нормами конституційного права. І ще одне зауваження методологічного характеру. Як правило, конституції сучасних демократичних держав майже не регулюють цю сферу, залишаючи її на розсуд самого суспільства, його різних інститутів, оскільки ця сфера стосується насамперед внутрішнього світу особи. Наочним прикладом руйнівної дії правового регулювання у сфері ідеології суспільства є уся історія радянського державного (конституційного) права, коли конституційноправове закріплення пріоритету соціалістичних суспільних цінностей на практиці призвело до зворотного ефекту.

Водночас держава зацікавлена у створенні умов для оптимального розвитку духовно-культурної (ідеологічної) сфери особи. З цієї метою вона встановлює найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання духовно-культурних благ якомога більшістю населення країни.

Хоча і досить рідко, але у конституційному законодавстві окремих країн можна знайти норми, які регулюють ставлення держави до різного роду предметів матеріальної культури (пам’ятників, творів мистецтва, книг, ікон тощо). В Конституції Греції 1975 р. (п. 3 ст. 3) можна знайти таку норму: ―текст священного Писання зберігається незмінним. Офіційний переклад його будь-якою іншою мовою без дозволу Автокефальної Церкви Греції та Великої Константинопольської Церкви Христової забороняється‖. Відповідні норми про деякі святині релігії зафіксовані в конституційному законодавстві Бутану та Непалу.

До числа різних сторін духовного життя суспільства, які регулюються конституціями демократичних держав, можуть бути віднесені ідеологічний і політичний плюралізм і відповідне йому проголошення різних прав і свобод людини в галузі духовного життя (свободи висловлювання думок, свободи освіти, свободи наукової, художньої та іншої творчої діяльності, свободи релігії та атеїзму та ін.). Вище при розгляді конституційно-правового статусу людини і громадянина багато із цих положень вже розглядалися. Тому тут мова йде лише про деякі конституційні принципи духовного життя суспільства і про формулювання, що відповідають цим принципам.

У переважній більшості конституцій країн Заходу, а також Сходу і Латинської Америки положень про ідеологічну багатоманітність немає, хоча і з різних причин. У демократичному суспільстві, зокрема, ідеологічний плюралізм передбачається його природним станом. Немає потреби у спеціальному проголошенні, адже увесь зміст італійської, іспанської, французької, німецької та інших демократичних конституцій, практика суспільного життя засвідчують про реальну ідеологічну багатоманітність у цих державах. Є й інші причини, коли не фіксується цей принцип: наприклад, в умовах тоталітаризму і авторитаризму конституції держав проголошують одну панівну або обов’язкову ідеологію (марксизм – ленінізм на Кубі, панчасила в Індонезії, мобутізм (від імені президента країни Мобуту) – у минулому в Демократична Республіка Конгоі та ін.), а також у деяких країнах Сходу (переважно у мусульманських країнах), де конституції також закріплюють панівну ідеологію.

Положення про ідеологічний і культурний плюралізм уведені до конституції лише в останні десятиріччя, і, як слушно підкреслюється в літературі, як реакція на практику тоталітарних режимів. Так, ст. 13 Конституції РФ встановлює, що у Російській Федерації ―визначається ідеологічна різноманітність‖ і що ―ніяка ідеологія не може бути встановлена як державна чи обов’язкова‖. Ст.12 Конституції Узбекистану промовляє: У Республіці Узбекистан суспільне життя розвивається на основі різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок. Ніяка ідеологія не може встановлюватися як державна‖. Аналогічні положення можна знайти в конституціях Словаччини (ст.1), Молдови (ст.5), Чехії (ст.2) та ін.

Зазначимо, що визнання ідеологічної багатоманітності означає право кожної людини, політичної партії та громадської організації вільно розробляти, сповідувати і пропагувати ідеї, теорії, концепції про економічний, соціальний і політичний устрій людського суспільства, пропагувати практичні рекомендації влади і суспільству, публічно захищати свої погляди і переконання.

Ідеологічний і культурний плюралізм виявляється передусім у встановленні норм, пов’язаних зі свободою висловлювання думок, слова, друку тощо. Уперше така норма зафіксована у першій поправці до Конституції США, прийнятій ще у 1789 р. Тепер такі положення практично є у всіх конституціях (наприклад, ст.13 австрійської, ст.19 бельгійської, ст.14 грецької, ст.77 датської конституції). В Конституції Російської Федерації (ст. 29) промовляється не тільки про те, що нікого не може бути примушено до висловлювання своїх думок чи переконань, але і до відмови від них. Ст. 45 Конституції Естонії 1992 р. встановлює ―свободу розповсюдження інформації, а ст. 6 Конституції Перу 1993 р. фіксує, що засоби масової інформації не можуть бути чиєю–небудь монополією, в тому числі державною.

Звичайно, свобода висловлювання думки (слова, друку тощо) не безумовна. Вона може піддаватися обмеженням, які встановлені тільки законом і які є край необхідними для поважання прав і людської гідності інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я або моралі населення. Так, ст. 29 у частині другій Конституції РФ містить такий припис: ―Не допускається пропаганда соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної переваги. Подібні норми містять Конституція Болгарії (п.2 ст.39), конституція Молдови (п.1, ст.54), Конституція Словаччини (п.4, ст.26) та інших країн.

Указаних умов повинні дотримувати всі суб’єкти конституційно-правових відносин, включаючи і засоби масової інформації. Як повідомлялося у пресі РФ, у 1998 р. Державна Дума прийняла спеціальну постанову про діяльність телекомпанії НТВ. У ній сказано: ―винести письмове попередження телекомпанії НТВ‖ у зв’язку з показом фільму ―Остання спокуса Христа‖, що порушує ст. 3 Федерального Закону ―Про свободу совісті і релігійний об’єднань‖ 1997 р.[89] Це стаття, зокрема, забороняє навмисне ображання почуттів громадян у зв’язку з їх ставленням до релігії.

У зарубіжних конституціях новітнього часу містяться чимало норм, які закріплюють конституційно-правові засади засобів масової інформації (ЗМІ). Базовими положеннями конституційно-правового статусу ЗМІ є свобода масової інформації, заборона цензури, широкі права журналістів і неприпустимість зловживання свободою масової інформації.

Під свободою масової інформації у конституційному праві розуміють пошук, отримання, виробництво і розповсюдження масової інформації, заснування ЗМІ, володіння, користування і розповсюдження, а також технічне забезпечення виробництва і розповсюдження продукції ЗМІ[90] . До засобів масової інформації відносяться періодичні друковані видання (газета, журнал, альманах, бюлетень, поточний номер, які виходять у світ не рідше одного разу на рік); радіо-, теле-, відео- і кінохронікальні програми, а також інші форми періодичного розповсюдження масової, тобто призначеної для необмеженого кола осіб, інформації[91] .

Наведемо окремі приклади конституційно-правового регулювання свободи масової інформації в зарубіжних країнах. У Конституції Іспанії цьому питанню присвячена ст. 20, в якій містяться такі норми: по-перше, щодо доступу до засобів масової інформації соціальних і політичних груп, які представляють певні інтереси різних прошарків населення; по-друге, стосовно того, що розповсюдження інформації не може бути обмежене ніякою попередньою цензурою; по-третє, щодо здійснення парламентського контролю від держави або від державних установ; по-четверте, стосовно того, що конфіскація публікацій, записів та інших засобів інформації може бути здійснена тільки за судовою ухвалою.

Ще більш докладні положення містяться в Конституції Португалії, в якій, зокрема, цій проблематиці відводяться статті 37, 38, 39 і 40. Насамперед, у португальському Основному законі перераховуються компоненти, які складають поняття ―свобода друку‖ і виступів у засобах масової інформації. Далі – міститься дуже важливий припис про те, що держава зобов’язана забезпечити незалежність засобів масової інформації, перешкодити їх концентрації в одних руках. Не менш важливою є норма, згідно з якою припускається існування і функціонування державних засобів масової інформації поряд із заснованими колективами або приватними особами. Нарешті, передбачається заснування Вищого керівництва засобів масової інформації як особливого роду громадськодержавного органа.

Цікаві положення є також в Конституції Греції та інших основних законах демократичних держав.

Складовою частиною ідеологічного плюралізму є свобода совісті, релігії та атеїзму . Вже перша поправка до Конституції США 1789 р. містила такий припис: ―конгрес не повинен видавати законів, які встановлюють будь-яку релігію або які забороняють її вільне віросповідання‖. Положення про свободу релігії сьогодні є у переважній більшості конституцій. У Конституції РФ у ст. 28 говориться про право сповідувати індивідуально або спільно з іншими будь – яку релігію чи не сповідувати ніякої, вільно обирати, мати і поширювати релігійні та інші переконання та діяти відповідно до них. Конституції Литви (ст.34), Туркменістану (ст.11) також установлюють право вільно розповсюджувати релігійні вчення і переконання, пов’язані з релігією.

Часто конституції зарубіжних країн містять припис, що ніяке віросповідання не має державного характеру (ст. 16 Конституції Іспанії). Водночас у ряді демократичних країн існує державна релігія, державна церква. Так, у Великобританії главою держави може бути тільки особа, яка належить до англіканської протестантської церкви, у Швеції – до лютеранської, у Сирії – що сповідує іслам. У Данії державною є лютеранська церква. В конституціях Болгарії (ст.12), Греції (ст.1) пануючою релігією є східноправославне віросповідання. Проголошення певної церкви державною тягне за собою її підтримку із державного бюджету, призначення вищих священиків главою держави. Тут акти державної церкви (реєстрація шлюбів, народжень тощо) мають офіційне значення. У школах можуть навчати державній релігії у рамках обов’язкових або факультативних програм. Релігійні символи використовуються під час інавгурації глави держави, відкриття сесій парламенту (молитва), при свідченні у судовому засіданні.

Водночас буває й таке, коли все життя суспільства сковане релігійними догмами. У державах із залишками напівфеодальних пережитків (Іран, Саудівська Аравія, Катер, ОАЄ, Оман та ін.) вимагається дотримання ―священних книг‖, і релігійне вільнодумство не тільки не допускається, але й може жорстоко каратися. Так, в Ірані засудили до страти британського автора книги ―Сатанинські вірші‖ С.Рушді за образу пророка Мухаммеда і Корану. В деяких арабських країнах діє навіть спеціальна поліція моралі, яка слідкує за дотриманням обрядів і б’є батогами тих ―неправовірних‖ мусульман, які під час молитви займаються іншими справами.

§5. К ОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

У найбільш узагальненому вигляді політичні відносини можна визначити як відносини, які виникають у суспільстві в ході здійснення влади народу [92] . Політичні відносини є частково конституційно – правовими відносинами, частково – неправовими суспільними відносинами. Наприклад, призначення виборів до парламенту, участь у них політичних партій та рухів, висування ними своїх кандидатів, основні правила проведення передвиборної агітації – усе це політичні відносини, які знайшли своє закріплення у законодавстві (конституції, законах про вибори). Водночас те, як партії та рухи будуть блокуватися один з одним для проведення передвиборної компанії, кому віддадуть перевагу при висуванні, які конкретні методи пропаганди оберуть – це також політичні відносини, але вже неправові, тобто такі, що не регулюються правом.

Важливе значення для розуміння цієї проблематики має з’ясування змісту таких понять, якими є влада , політична влада, публічна влада . В конституційно-правовій літературі під терміном влада звичайно розуміють можливість керувати (правити, управляти), командувати, розпоряджатися людьми, матеріальними об’єктами, територіями за допомогою авторитету, слова, акту, дії, в тому числі примусу. Політична же влада – це повноваження та діяльність щодо управління суспільством і державою[93] . В її здійсненні беруть участь держава, місцеве самоврядування, політичні партії та рухи, громадські об’єднання, засоби масової інформації та інші інститути публічної влади (нерідко під цим терміном розуміють політичну владу, виходячи з того, що вона здійснюється у суспільстві та адресована широким масам населення). Юридичний статус цих інститутів і правові норми відносин між ними в тій чи іншій мірі входять до предмета конституційного права. Нижче це буде показано.

Зі сказаного можна зробити висновок: хоча політична влада у більшій мірі пов’язана із державою і державним регулюванням, усе ж вона не є обов’язково тільки державною. Так, у тоталітарних суспільствах уся державна влада здійснюється за участю партійного апарату і представляє собою єдину партійно-державну владу. В демократичних же суспільствах політична влада не зводиться до однієї тільки державної влади, а навпаки, поряд з нею мають місце й інші багатоманітні вияви політичної влади (наприклад, існуючі в політичних партіях і рухах).

Звичайно, державна влада посідає чільне місце посеред інших виявів влади, що зумовлюється специфікою державної влади, механізмом її здійснення, а також відносинами, які виникають на цьому грунті. Зокрема, її особливостями є: всеохоплюючий характер (вона об’єднує усіх членів суспільства в єдине цілісне і здійснюється безпосередньо), суверенність (виражається в її верховенстві, самостійності та незалежності) та єдність (відбивається в концентрації державної влади в одному суб’єкті - народі).

Конституції зарубіжних країн у тому чи іншому обсязі регулюють різні аспекти політичних відносин. Досить сказати, що політичним відносинам присвячена домінуюча частина тексту основних законів. В основному норми такого характеру обмежуються часто питаннями державної влади, структурою держави, взаємовідносинами її органів. Набагато рідкіше в конституціях можна зустріти норми про політичні партії та громадські організації, ЗМІ тощо. Якщо ж узагальнити наявні норми в основних законах демократичних країн, то можна, мабуть, назвати такі принципи регламентації політичних відносин: демократія; влада народу; політичний плюралізм; рольова автономія усіх ланок системи; змагальність у політичному процесі (передусім у впливі на владу) на основі рівноправ’я і рівних можливостей для осіб та їх організованих груп; самоврядування колективів (об’єднання громадян і місцеве самоврядування територіальних колективів); панування права (правова держава).

У цьому плані на особливу увагу заслуговує конституційна практика Португальської Республіки, в Основному законі якої цим питанням присвячений розділ 1 ―Загальні принципи‖ (зокрема, зафіксовані такі принципи, як належність політичної влади народові; участь громадян у політиці; розподілу влад і взаємозалежності органів державної влади; прямого виборчого права для обрання виборних органів державної та місцевої влади; участь політичних партій у роботі органів влади і права на опозицію; безпосередньої участі громадян у референдумі; змінюваності та відповідальності осіб, які обіймають політичні посади на національному, обласному або місцевому рівні).

Вихідним конституційним принципом регламентації політичних відносин є проголошення влади народу (народовладдя). Переважна більшість конституцій у тих чи інших формулюваннях містять положення про те, що влада (суверенітет) належить народові; що народ є єдиним джерелом державної влади (наприклад, ст. 23 Конституції Бельгії фіксує положення: ―Усі влади походять від нації. Вони здійснюються у порядку, передбаченому Конституцією‖). Конституційна вимога безумовної влади народу підсилюється тим, що деякі основні закони забороняють окремим особам, організаціям, державним установам привласнити здійснення народного суверенітету (наприклад, ст. 1 Конституції Болгарії, ст. 2 Конституції Молдови та ін.). Під народом звичайно розуміється усе населення країни. Але тезу про те, що влада належить усьому населенню не можна сприйняти з юридичної точки зору. Посеред населення будь-якої країни є іноземці, особи без громадянства, діти, особи, визнані судом недієздатними тощо. Тому в конституційному праві термін ―народ‖ потрібно використовувати насамперед у значенні ―корпус виборців‖, тобто сукупності осіб, які користуються політичними правами. З іншого боку, необхідно враховувати, що корпус виборців тільки у кінцевому рахунку вирішує принципові питання державної влади (на виборах до парламенту виборці можуть відсторонити від влади одну партію і надати управління країною іншій; у ході референдуму вони можуть відхилити або прийняти конституцію, інший закон принципового характеру тощо). Постійно ж діючі важелі державної влади знаходяться у руках політичної еліти. Вона може бути демократичною і дотримуватися демократичних правил ―політичної гри‖, але може бути олігархією або сумою різного роду олігархій (верхівка чиновництва, яка приймає державні ухвали, а також крупні бізнесмени, напівкримінальні структури, військова верхівка тощо).

Народ здійснює владу в різних формах: безпосередньо - за допомогою виборів, загальнонаціонального референдуму, народної ініціативи (особливий спосіб внесення законопроектів), через органи державної влади, а на місцевому рівні – шляхом, передбаченим конституцією різних форм місцевого самоврядування.

Конституційна вимога безумовної влади народу зафіксована у багатьох основних законах зарубіжних країн. Так, Конституція Ірландії у ст. 6 містить такі приписи: ―1. Усі влади – управління, законодавча, виконавча і судова – згідно з божім велінням походять від народу, який має право призначати правителів держави і вирішувати усі питання державної політики відповідно до вимог загального блага. 2. Ці повноваження щодо управління здійснюються тільки органами держави, встановленими даною Конституцією або за їх дорученням‖. У Конституції РФ (ст.3) сказано, що ―вищим безпосереднім проявом волі народу є референдум і вільні вибори‖. У цій же статті міститься припис про те, що народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Про те, що народ може здійснювати владу через органи державної влади, свідчить, зокрема, формулювання ст. 2 Конституції Чехії 1992 р.: ―Народ є джерелом державної влади; він здійснює цю владу через законодавчі, виконавчі та судової органи‖.

Звернемо увагу на те, що і конституції, які діють в умовах авторитарних і тоталітарних політичних режимів, також можуть проголосити владу народу. Але в соціалістичних країнах прийнята концепція влади не всього народу, а тільки

Олігархія (від грец. oligarhia – влада небагатьох) – режим, при якому політична влада належить вузькому угрупуванню осіб (багатих, військових тощо) // Большой энциклопедический словарь. – Изд. 2-е., - М., 1997. – С.

840.

трудового (наприклад, ст.4 Конституції Куби 1976 р.).

Натомість положення про владу відсутні в деяких конституціях монархічних держав та країн арабського Сходу. Вони встановлюють, що вся влада походить від короля. Зокрема, у ст. 12 Конституції Королівства Данії 1953 р. Говориться: ―Король володіє у межах, установлених даною Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів‖. А в п. 1 ст. 2 Конституції Ірану 1979 р. проголошується: ―Ісламська Республіка – система побудована на вірі в одного й єдиного Господа (немає Бога, крім Аллаха), його верховну владу й законодавство, а також необхідність покорі тільки його владі…‖.

У багатьох конституціях країн світу, звичайно ж у різних варіантах, проголошується й гарантується принцип демократії. Сучасне тлумачення цього принципу виходить далеко за межі його буквального перекладу із латині українською мовою (демократія – влада народу). Як конституційно-правова категорія демократія містить такі елементи: 1) такий лад і такий спосіб життя, коли народ сам управляє (керує) усіма справами: і державними і суспільними; 2) свобода особи, наявність у кожної людини широкого кола прав і свобод, їх гарантій та засобів захисту; 3) побудований на конституції політичний плюралізм; 4) усвідомлена участь громадянина у житті суспільства у формі обговорення законопроектів, участі у виборах, референдумах тощо; 5) демократія - це дисципліна, організованість, відповідальність особи перед суспільством і державою[94] .

Конституційне закріплення цього принципу різне як за формою, так і за змістом. Так, в основних законах Індії, Казахстану, Перу, Росії, ФРН, Франції та інших держав є положення про демократичну державу. У ст. 1 Конституції Намібії 1990 р. знаходимо такі приписи: ―Цим засновується Республіка Намібія як суверенна, світська, демократична та унітарна держава, яка базується на принципах демократії, верховенства законів і правосуддя для всіх. 2. Вся влада належить народові Намібії і має здійснюватись через демократичні інституції держави‖. Про демократію згадується в конституціях зарубіжних краї найчастіше у зв’язку з тими чи іншими конституційно-правовими інститутами (партіями, виборами тощо).

Демократія як найбільш загальний принцип знаходить своє інституційне в існуванні політичного та ідеологічного плюралізму, в парламентаризмі, місцевому самоврядуванні, а функціональне втілення – у реальному здійсненні влади народом на усіх рівнях, у систематичних і ―чесних‖ виборах, референдумах тощо.

Новелою у конституційно-правовому регулюванні політичних відносин слід вважати закріплення на найвищому юридичному рівні принципу партиципації – участі народу у вирішенні питань суспільного і державного життя знизу доверху. Сама ця ідея – не нова. Слова В.І. Леніна про те, що кожна кухарка буде брати участь в управлінні державою, стали хрестоматійним прикладом. Відповідне закріплення отримала ця ідея і в конституціях соціалістичних країнах.

Об’єктивно необхідність участі народу в управлінні суспільними і державними справами зумовлюється тим, що державна влада, яка походить від народу, здійснюється органами держави. А тому важливо і необхідно, щоб у прийнятті та і в здійсненні рішень цих органів брали участь широкі прошарки населення. Відомий американський юрист А. Сейдман цілком слушно зауважила: ―Без демократичної партиципації, незалежно від існуючої державної ідеології уряди будуть, мабуть, займатися не злиденністю…, але насамперед відповідати тим, хто має владу та привілеї‖. Це стосується, продовжує вона, і США, і Африки, і Східної Європи і Китаю[95] .

Найбільш адекватно цей принцип знайшов свій вираз у Конституції Колумбії 1991 р.: республіка була проголошена не тільки демократичною, але й ―патриципаторною‖ державою (ст. 1). У Конституції Росії положення про участь громадян в управлінні справами держави зафіксовано як одне з прав громадян (п. 1 ст. 32). Ст. 54 Конституції Португалії проголошує: ―Трудящі мають право створювати комісії для захисту своїх інтересів і для участі в управлінні справами підприємства на демократичних засадах‖.

Важливе значення для конституційного регулювання політичних відносин має закріплення в основних законах принципу політичного плюралізму . Характерний у цьому відношенні припис, який міститься у ст. 8 Конституції Румунії 1991 р.: ―Плюралізм є умовою і гарантією конституційної демократії‖. Не менш цікаве формулювання Конституції Молдови 1994 р.: ―Демократія в Республіці Молдова здійснюється в умовах політичного плюралізму, не сумісного з диктатурою і тоталітаризмом‖. У цілому можна зазначити, що цей принцип (іноді він формулюється як політична та ідеологічна багатоманітність) найбільш широко відображений у конституціях постсоціалістичних держав (наприклад, ст. 11 болгарської, ст. 13 російської, ст. 5 казахської конституцій). Щодо традиційних демократичних держав, то він, як правило, не згадується в основних законах, оскільки само собою розуміється. У конституціях тоталітарних державах, навпаки, встановлюється принцип політичного та ідеологічного монізму (як правило, офіційно визнається одна ідеологія, на конституційному рівні проголошується керівна роль однієї партії у суспільстві та державі).

Не менш важливим принципом конституційного регулювання політичних відносин є принцип організаційної та рольової автономії компонентів політичної системи суспільства, її ланок . При цьому конституційна доктрина виходить із того, що держава, партії, громадські організації та інші компоненти повинні виконувати свою специфічну роль у суспільстві. Цей принцип знаходить своє втілення у відповідних положеннях, закріплених у конституціях постсоціалістичних держав і країн, що звільнилися. Зокрема, в основних законах містяться норми про недопущення злиття партійних і державних інститутів (ст. 8 Конституції Киргизстану); втручання громадських об’єднань у діяльність держави (ст. 58 Конституції Узбекистану); про заборону партіям проповідування тоталітаризму (ст. 14 Конституції Мадагаскару 1992 р.). Рольова автономія знаходить своє відображення у поділі ролі правлячої партії та держави в умовах демократичного ладу, в концепції та практиці розподілу влад, у різних завданнях державної влади і місцевого самоврядування тощо. Водночас рольова автономія не є абсолютною. Наприклад, у Конституції Казахстану 1995

р. принцип розподілу влад доповнюється вказівкою на їх взаємодію, органи місцевого самоврядування можуть виконувати окремі державні повноваження та ін.

І, навпаки, зовсім інакше регулюються політичні відносини між елементами суспільства в авторитарних і тоталітарних системах: незаперечна влада військових, злиття партійнодержавної бюрократичної номенклатури, монопольне становище єдиної партії та незначна роль інших організацій як ―приводних ремнів‖, відмова від розподілу влад, невизнання місцевого самоврядування означають ліквідацію принципу організаційної та рольової автономії.

Ще один конституційний принцип демократичного суспільства – змагальність у політичному процесі на базі юридичної рівності та рівних можливостей його учасників . З об’єктивної точки зору змагальність є логічним продовженням вільної конкуренції в економіці. Принцип змагальності знайшов своє відображення у ст. 6 Конституції Іспанії, яка встановлює, що партії конкурують у процесі формування і вираження волі народу; в ст. 10 Конституції Португалії, яка провіщає, що ―партії змагаються у справі формування і вираження народної волі‖. Чи не найповніше знайшов своє відображення цей принцип у ст. 5 Конституції Чехії 1992 р., до сказано: ―Політична система грунтується на вільних і добровільних засадах і вільному конкуруванні політичних партій, що поважають основні демократичні принципи та відмовляються від сили як засобу утвердження своїх інтересів‖. Змагальність політичних партій, інших об’єднань, груп тиску має за мету оволодіння з допомогою виборів державною владою або здійснення тиску на неї в інтересах певних соціальних груп чи загальнонародних інтересів. Для забезпечення змагальності конституційне право демократичних країн намагається встановити рівні права і рівні можливості для учасників політичного процесу (наприклад, рівне становище партій, рівні юридичні можливості для кандидатів у ході виборчої кампанії), хоча цілком зрозуміло, більш могутні в економічному, фінансовому, чисельному відношенні об’єднання завжди мають фактичну перевагу.

Кінцевим результатом змагальності має бути досягнення компромісів і консенсусу між різними політичними силами на базі спільних цілей. Зарубіжна, і вітчизняна конституційна практика виробила чимало вдалих організаційно-правових форм співпраці різних політичних сил. Це і ―народні фронти‖, ―громадянські форуми‖, ―круглі столи‖ представників державної влади, партій і політичних рухів, які відіграли величезну роль у мирному переході постсоціалістичних країн до повного суспільного ладу. В Росії для пошуку компромісів використовувався Договір про суспільну злагоду 1994 р., а з 1997 р. час від часу проводиться чотирьохсторонні зустрічі Президента, Прем’єрміністра і двох голів палат парламенту, засідання ―круглого столу‖. В Україні у 1995 р. був укладений Конституційний договір між Президентом і Парламентом, який значно прискорив процес підготовки і прийняття нової Конституції, яка і прийнята у 1996 р.

Нарешті, з принципом змагальності пов’язана також проблема більшості та меншості . Зарубіжна практика свідчить, що вказана проблема пов’язана з функціонуванням політичної системи у цілому, її різних компонентів, зокрема. Вона стосується прийняттю принципових рішень на референдумі, органами держави, голосувань у парламенті, внутріпартійних питань. Нами виявлено тільки декілька конституцій, в яких ця проблема знайшла законодавче втілення. Ст. 6 Конституції Чехії встановлює: ―Політичні рішення повинні спиратися на волевиявлення більшості, виражене вільним голосуванням. При прийнятті рішень більшість повинна захищати інтереси меншості‖. Є й інші форми фіксації розглядуваного аспекту даного принципу. В Конституції Португалії, наприклад, у п. 2 ст. 117 міститься припис: ―За меншістю визнається право на демократичну опозицію згідно Конституції‖, а у п. 2 ст. 119 зазначається, що рішення колегіальних органів приймаються у присутності більшості встановленого законом кількості їх членів. Згідно з п. 3 цієї статті рішення цих органів також приймаються більшістю голосів. Разом із тим варто констатувати, що більшість сучасних конституцій не регулюють принцип відносин більшості та меншості, у більшості випадків ігнорують висновки наукової думки.

§ 6. К ОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Процес виникнення та становлення політичних партій в юридичній літературі потрібно розглядати у тісному взаємозв’язку з розвитком парламентаризму, тобто з ідеєю представництва у публічному житті. У сукупності інститутів сучасного демократичного суспільства найближчими за своєю роллю та місцем у його житті можна розглядати державу і політичні партії, які ж звичайно, не можна сплутувати. Якщо держава виражає колектив соціуму, то політичні партії - ідеології та інтереси соціальних груп, які співіснують у складі нації. Еволюція політичних партій як суспільного інституту, маючи відправною точкою розуміння партій як представників груп, класів, ідеологій, вона досягає іноді ствердження, що партії уособлюють державу, націю. Сьогодні більше, ніж коли б то не було, політичні партії заслуговують характеристику як ―двигуна політичного життя‖. А сучасне законодавство, яке передбачає конституційно-політичні структури, йде до регламентації діяльності партій до деталей.

Класичним вважається визначення політичної партії, яке дав один із засновників англійської політичної думки Едмунд Берк: ―Партія – це об’єднання людей, що згуртувалися для сприяння загальнонаціональному інтересові своїми спільними зусиллями і то на якійсь певній, спільно погодженій засаді‖[96] .

У новітній зарубіжній юридичній літературі можна зустріти чимало інших дефініцій поняття ―політична партія‖. Зокрема, румунський учений – конституціоналіст К. Іонеску, визначаючи це поняття у широкому розумінні, пише: ―Політична партія представляє угрупування або постійну асоціацію індивідів, добровільно об’єднаних між собою ідеологічною близькістю та спільними політичними переконаннями, створену на територіальному рівні на базі певних суворих принципів організації та дисципліни, мета якої, зафіксована у програмі або статуті, полягає у проголошенні та здійсненні у ході виборчої та парламентської змагальності з іншими партіями, певної доктрини або політичної концепції щодо розвитку та управління даним суспільством‖[97] .

Спробу дати синтезоване визначення політичної партії зроблена у 1998 р. відомим російським фахівцем цієї проблематики Ю.А. Юдиним. Він запропонував таке загальне юридичне визначення: ―політична партія‖ – це громадське об’єдання, яке створене для участі у політичному процесі з метою завоювання та здійснення державної влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну програму‖[98] .

У цілому ця дефініція розкриває основні параметри сутнісної характеристики політичної партії, зручна для засвоєння, запам’ятовування з навчальною метою, але не відтворює юридичну природу цього правового інституту. Остання теза має надзвичайно важливе значення для постсоціалістичних країн, включаючи Україну. Так, у Росії з’явилась велика кількість різних організацій, як наприклад, Спілка боксерів та Асоціація бухгалтерів, які ввели до своїх статутів положення про право участі у політичній діяльності, висувати кандидатів на виборах, а деякі з них, зокрема Спілка працівників житлово-комунального господарства, Партія любителів пива, Асоціація адвокатів Росії мали свої партійні списки на виборах до Державної думи у 1995 р.[99] .

Для запобігання подібних явищ при визначенні юридичного поняття політичної партії, на думку проф. В.Є.Чиркіна, з якою збігається і позиція автора, необхідно враховувати такі ознаки:

1) партія – це об’єднання громадян даної держави , які досягли повноліття (як правило, 18 років) і які користуються політичними і громадянськими правами;

2) партія – це стійка добровільна організація , яка об’єднує своїх членів на тривалій або постійній основі. В деяких країнах (наприклад, ФРН) колективне членство у партії заборонено, в інших – є колективні члени (у Лейбористській партії Великобританії профспілкові організації складають 4 /5 її складу, а індивідуальні члени - тільки [100] /5 );

3) партія об’єднує своїх членів на базі ідеологічних факторів , а не на основі захисту матеріальних чи інших інтересів. У концентрованому вигляді це відбивається у програмах і статутах політичних партій;

4) партія – некомерційна організація , її головною метою є не отримання прибутків і не задоволення будь-яких матеріальних чи інших запитів її членів;

5) партія має своєю метою завоювання державної влади , участь у формуванні органів держави (парламенту, уряду, виборах глави держави), тиск на державну владу за допомогою конституційних методів і засобів1 .

Після Другої світової війни у багатьох країнах держава перейшла до безпосередньої регламентації діяльності партій як частини свого механізму. Був покладений початок процесу правового оформлення організації та діяльності політичних партій. У юридичній літературі нерідко цей процес називають інституціоналізацією . На наш погляд, це не зовсім точно. Мають рацію ті вчені, які під інституціалізацією політичних партій розуміють процес перетворення політичних партій зі звичайної асоціації громадян у повноцінний конституційно-правовий інститут. У даному випадку інституціалізація асоціюється не тільки з процесом правового оформлення діяльності політичних партій, але і з його наслідком. Адже перетворення політичної партії із асоціації громадян у конституційно-правовий інститут відбулося тільки після того, як був визначений статус і порядок діяльності політичних партій.

Інституціалізація знаходить свій вираз, по-перше, у конституційному закріпленні статусу політичних партій, а подруге,- в деталізації цього статусу на звичайному законодавчому рівні. Як засвідчує аналіз законодавства зарубіжних країн, у практиці багатьох з них накопичено значний досвід правового регулювання засад організації та діяльності партій. Ми зупинимось тут тільки на трьох моментах: 1) місці та ролі політичних партій у суспільстві та державі , що передбачає правове вирішення багатьох проблем; 2) порядку створення, призупинення діяльності та розпуску партії ; 3) проблемі фінансування політичних партій .

З методологічної точки зору, дуже важливим здається з’ясування різних підходів щодо місця і ролі політичних партій, які існують у конституційному законодавстві країн світу.

Перший підхід , який характерний для країн англосаксонської системи права, пов’язаний з концепцією партії як ―приватної справи, ―клубу‖ громадян по інтересах. У конституційному законодавстві США, Канади, деяких інших країн немає положень про партії, немає і спеціальних законів про них (у федеральному законодавстві США, наприклад, використовують терміни ―комітети політичних дій‖ або ―політичні комітети‖). В Конституції Індії, де переважають традиції англосаксонського права, про партії згадується у 52 –ій поправці (1985 р.) і то у зв’язку з фіксацією припису про те, що при переході з однієї партії в іншу, член парламенту втрачає мандат. І все ж за останні роки й у цих країнах з’явилися закони, які присвячені окремим сторонам діяльності політичних партій (особливо щодо їх участі у виборчій компанії).

Другий підхід притаманний країнам романо-германської системи права. В Конституціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р., у багатьох основних законах постсоціалістичних держав (Конституції Болгарії 1991 р., Румунії 1991 р., Білорусь 1996 р. та ін.) містяться розгорнуті положення про роль і місце політичних партій у житті суспільства. Наприклад, п. 1 ст. 21 Основного закону ФРН містить припис: ―Партії сприяють формуванню волі народу‖. А п. 1 ст. 47 Конституції Португалії вбачає роль партії у ―формуванні народної волі та організації політичної влади‖. Деякі конституції трактують партію ширше – як ―основний елемент політичної діяльності‖ (ст. 6 Конституції Іспанії). Конституції цієї групи країн фіксують також і деякі принципи організації та діяльності політичних партій.

Третій підхід існує у деяких тоталітарних державах. Конституції прямо встановлюють однопартійність , усі інші партії, крім правлячої, забороняються (зокрема, так було до 1990 р. в Демократичній Республіці Конго).

Четвертий підхід до визначення місця і ролі партій у

житті суспільства застосовується у деяких країнах мусульманського фундаменталізму. У таких країнах заборонені всі політичні партії, як такі, що порушують єдність умми – мусульманської громади (Катар, Кувейт, ОАЄ, Оман, Саудівська Аравія).

П’ятий підхід використовується в умовах авторитарних і тоталітарних режимів і полягає в тому, що законодавчо закріплюється тільки певна кількість партій або партії певного профілю , які , як вважають, мають репрезентувати головні течії політичної думки, усі решта партій забороняються. Так, у Бразилії після військового перевороту 1964 р. протягом чверті століття були дозволені тільки дві партії: одна проурядова, інша – опозиційна; дві партії були ―дозволені‖ Конституцією Нігерії 1989 р., у Сенегалі у 80-х рр. кількість партій обмежено цифрою ―чотири‖, тобто основними напрямками суспільної думки, включаючи і марксистсько-ленінський.

Не менш важливим моментом у правовому регулюванні статусу політичних партій є закріплення на конституційному рівні демократичних принципів утворення та діяльності усіх партій . Насамперед, у зарубіжних країнах конституції закріплюють принцип вільного утворення та діяльності партій, як найважливішого критерію демократії (ст. 4 Конституції Франції, ст. 6 Конституції Іспанії, ст. 3 Конституції Угорщини та ін.). Зокрема, у згаданій статті французького Основного закону міститься таке положення: ―Політичні партії та угрупування… створюються і здійснюють свою діяльність вільно‖. А п. 1 ст. 3 Конституції Угорщини передбачає: ―У Республіці Угорщина можуть вільно створюватися і вільно функціонувати політичні партії за умови додержання Конституції та конституційних законів‖. Аналогічні положення зафіксовані також у ст. 49 Конституції Італії, ст. 47 Конституції Португалії, ст. 29 Конституції Греції.

Нерідко конституції формулюють умови, при яких політичні партії можуть користуватися правом на вільну діяльність . Зокрема, вказують на необхідність поважання ―принципу національного суверенітету і демократії‖ (ст. 4 Конституції Франції). У більшості випадків основні закони забороняють створення і діяльність об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу, створення збройних формувань, а також організацій фашистського толку (наприклад, ст. 13 Конституції Російської Федерації, ст. 46 Конституції Португалії, § 14 розд. 2 Форми правління Швеції). Їх недотримання дає підстави для визнання партій антиконституційними, що призводить до їх заборони.

Практично в усіх державах діяльність антиконституційної та нелегальної партії переслідується за законом (в Індонезії, Туреччині - заборонені комуністичні партії, у ФРН – деякі екстремістські партії). Сказане дозволяє зробити такий висновок: у демократичних державах і державах, які стали на шлях демократизації, обмеження свободи політичних партій шляхом законодавчої зборони їх окремих видів має своєю головною метою захист демократії. Воно спрямовано переважно проти тих партій, які виступають за її ліквідацію і встановлення тоталітарного режиму у будь-яких його формах.

Конституції і особливо законодавство більшості сучасних держав чільне місце надають регламентації порядку набуття політичними партіями легального статусу , а в деяих – і самому процесу їх утворення . У спеціальній літературі говориться про існування трьох основних способів набуття поітичними партіями легального статусу: явочний, дозволіельний та явочно-реєстраційний, які ж, звичайно розрізняютьсяза ступенем обмеження свободи утворення партій1 .

Явочний спосіб або порядок характеризується тим, що політична партія утворюється вільно, без попереднього дозволу державних органів і визнається легальною уже в силу самого факту її утворення. Суть такого порядку утворення політичних партій найкраще сформульований в ухвалі Конституційної ради Франції від 16 липня 1971 р. про свободу асоціацій: ―Є конституційний принцип, згідно з яким асоціація існує тільки за волею своїх засновників. Установлення попереднього контролю для визнання деяких із них законними суперечить цьому принципу і

2 тому є неконституційним‖ . Такий порядок гарантує формально необмежену свободу утворення політичних партій і існує переважно у країнах, які не мають спеціального закону про партії (Великобританія, Бельгія, Греція, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція, Швеція – на європейському континенті, а також Авст-

1 Див.: Юдин Ю.А. Политические партии и право в современном государстве. – М., 1998. – С. 72.

2 Цит. за: Юдин Ю.А. Вказана праця. – С. 73.

ралія, Індія, Канада, Нова Зеландія, США). Водночас потрібно мати на увазі, що явочний порядок утворення політичних партій застосовується до них тільки як до суб’єктів політичного процесу (участь у виборах). Для отримання же статусу юридичної особи, тобто суб’єкта цивільно-правових відносин, партії повинні, як правило, пройти процедуру реєстрації, передбаченими відповідними нормами цивільного права про об’єднання.

Дозвільний спосіб (порядок) полягає в тому, що для проведення заходів щодо створенні партії (скликання установчого з’їзду, національної конференції, на яких конститується партія) необхідно отримати попередній дозвіл державного органу. Такий порядок притаманний авторитарним і тоталітарним режимом. Але в деяких країнах він запроваджувався як тимчасовий захід, зумовлений винятковими обставинами. Так, він діяв в Австрії після звільнення країни від фашистської окупації в 1945 – 1949 рр., в Єгипті при переході від однопартійної системи до багатопартійної (1976–1978 рр.).

Явочно-реєстраційний спосіб (порядок) характеризується двома рисами: політичні партії утворюються вільно, без будь-якого попереднього дозволу, але набувають легального статусу шляхом реєстрації у компетентному державному органі. Такий порядок діє у більшості сучасних держав, зокрема в Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, ФРН, усіх постсоціалістичних державах. Щоб отримати права юридичної особи (брати участь у виборах від свого імені, видавати свої газети, придбати власність тощо), партія повинна бути зареєстрованою (у різних країнах по-різному – в міністерстві юстиції, внутрішніх справ, суді столиці держави). Для реєстрації необхідно подавати до компетентних органів: заяву (зі сплатою державного мита, гербового збору), установчий протокол, програму і статут партії, список обраних керівників із вказівкою професії, адреси тощо.

Законодавство країн, які передбачають явочнореєстраційний порядок утворення політичних партій, установлює ряд вимог, дотримання яких є необхідною умовою набуття ними легального статусу.

По-перше, це вимоги, які стосуються природи і характеру політичних партій. Так, не підлягають реєстрації партії, створення і діяльність яких згідно з конституцією і законом заборонені. У країнах, що розвиваються, а також у деяких постсоціалістичних державах (наприклад, Росія) загальним для законодавства є вимога про загальнонаціональний характер політичної партії.

По-друге, це вимоги до чисельності членів політичної партії. Наприклад, у Гвінеї-Бісау і Танзанії для цього вимагається, щоб об’єднання нараховувало не менш 2 тис. осіб., у Португалії петиція про реєстрацію партії повинна бути підписана не менш, ніж 5 тис. осіб старше 18 років; у Словаччині та Чехії така петиція підписується не менш, ніж 1 тис. виборців; а у Мексиці кількість членів політичної партії не може бути менше 65 тис.

По-третє, це вимоги, які стосуються організаційної побудови політичних партій (загальні принципи організації, назву, статут тощо). За приклад може служити Закон про партії ФРН, який, вимагає, щоб назва партії відрізнялась від назв інших політичних партій, які вже існують. Разом із загальною компетенцією партійних органів у цьому законі встановлюється обов’язок партійних організацій земель проводити партійний з’їзд не менше одного разу в два роки, заслуховувати на ньому звіти партійних органів, прийняти по них ухвали, обирати керівництво політичних партій (голову, заступників, членів колегіальних органів). Закон також містить норми – вимоги стосовно програм і статутів партій. Зокрема, статут партії повинен містити назву, емблему організації, вказувати на сферу її діяльності, права й обов’язки членів партії, заходи партійного стягнення і заохочення, склад і повноваження керівних партійних органів, порядок прийняття і скасування партійних рішень, а також способи подолання внутріпартійних розбіжностей і розв’язання спорів.

Звичайно, наявність у політичній партії легального статусу, незалежно від порядку його набуття, ще не означає, що у подальшому її діяльність не може бути обмежена або взагалі припинена. Як зазначає німецький державознавець Ф. Куніг, ―право на виникнення аж ніяк не виключає ізольованого від нього права на існування, тобто відсутнє ―право на безконтрольний віль-

1 ний розвиток партій‖, або їх ―необмежене власне право‖ . Чи не

1 Государственное право Германии. – Т. 1. – М., 1994. – С. 106.

найбільш суттєвим обмеженням ―права на існування‖ є призупинення і припинення діяльності політичної партії.

Призупинення діяльності політичної партії – це тимчасовий захід, який застосовується до неї в якості санкції за порушення певних правових приписів. Таку санкцію передбачає законодавство багатьох держав (Габону, Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Угорщини та ін.). воно регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій, його строки і правові наслідки, порядок прийняття відповідного рішення та його оскарження.

Аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що найбільш розповсюдженою підставою для призупинення діяльності політичної партії є порушення конституції, законів і статутних цілей. Наприклад, ст. 42 Федерального закону ―Про громадські об’єднання РФ‖ передбачає, що діяльність громадського об’єднання може бути призупинена у випадку порушення федеральної конституції, федерального законодавства, конституцій і статутів суб’єктів федерації, положень закону про заборонені види об’єднань, а також учинення дій, що суперечать статутним цілям. Зустрічаються й інші конкретні підстави, як наприклад: обов’язок надати фінансові звіти (Камерун); отримання політичною партією засобів із-за кордону (Габон); банкрутство (Мозамбік); серйозні порушення громадського порядку (Бенін).

Як правило, діяльність політичної партії може бути призупинена на строк до шести місяців (наприклад, у Латвії, Молдові, Росії). Більш тривалі строки зустрічаються рідко (у Словаччині, приміром, діяльність партії може бути призупинена на строк до одного року). Звичайно ж, призупинення діяльності політичної партії тягне за собою низку правових наслідків. Насамперед, партії забороняється будь-яка публічна діяльність (проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової інформації), обмежується право розпоряджатися власними фінансовими засобами, але головне - позбавляється права брати участь у виборах.

Рішення про призупинення діяльності політичної партії у різних країнах приймаються по-різному. Згідно зі ст. 46 Конституції Португалії діяльність асоціацій може бути призупинена ―тільки у випадках, передбачених законом, і на підставі судової ухвали‖. Такий же порядок дії у Вірменії, Іспанії, Латвії, Росії, Словаччині та інших країнах. Водночас у деяких країнах (наприклад, Нікарагуа) рішення про призупинення діяльності політичної партії приймає орган реєстрації (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, Національна рада політичних партій).

Порядок припинення діяльності політичних партій (за термінологією деяких законів - ліквідація) чітко регламентується у законодавстві більшості сучасних держав. Законодавство встановлює дві процедури: а) примусове припинення діяльності політичних партій за рішенням державних органів; б) добровільне припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття. Характерною рисою законодавства багатьох сучасних держав є чітке визначення правових підстав для розпуску політичних партій. і хоча відповідні положення конституцій і спеціальних законів є досить різними за своїм змістом, можна виділити ряд підстав, які отримали широке визнання. По-перше, підлягають розпуску політичні партії, створення і діяльність яких заборонені конституцією і законом (мова йде про легально утворені політичні партії, діяльність яких у подальшому може набути протиправного характеру). Відповідні положення можна знайти зокрема у законодавстві Анголи, Болгарії, Бразилії, Грузії, Росії та інших держав.

По-друге, невиконання партією покладених на неї обов’язків. Така підстава сформульована в законодавстві Бразилії, Гани, Гвінеї, Нікарагуа, Сенегалу. Так, сенегальський закон встановлює, що політична партія може бути розпущена, якщо порушує обов’язки, передбачені ст. 3 конституції (обов’язки поважати принципи демократії і національного суверенітету).

По-третє, дотримання вимог щодо відповідності організації політичної партії демократичним принципам (наприклад, в Анголі, Албанії, Іспанії, Туреччині, ФРН). У ФРН, Основний закон (§ 1 ст. 21) передбачає, що внутрішня організація партій ―повинна відповідати демократичним принципам‖.

Поряд з цими у ряді країн передбачаються й інші підстави для розпуску партій (наприклад, в Анголі, Мозамбіку це – банкрутство партії, уругвайський закон 1982 р. передбачав, що підлягає розпуску партія, яка не отримала на парламентських виборах жодного мандата).

Як правило, політична партія може бути розпущена тільки за ухвалою суду, що прямо передбачається основними законами. Так, Конституція Греції (ст. 12) містить такий припис: ―Об’єднання можуть бути розпущені за порушення законів або основних положень своїх статутів і не інакше як за судовою ухвалою‖; Конституція Азербайджану (ст. 67): ―Діяльність об’єднання, яке порушило конституцію і закони, може бути припинена тільки у судовому порядку‖. У деяких країнах, що розвиваються, політичні партії розпускаються органами виконавчої влади: главою держави (Буркіна-Фасо), урядом (Сенегал), міністром внутрішніх справ (Камерун), реєстратором (Малайзія, Танзанія). Але й у даному випадку рішення цих органів, як правило, можуть бути оскаржені у судовому порядку.

Щодо регламентації процедури добровільного припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття, то законодавство більшості держав обмежується тільки положеннями про можливість такого припинення їх діяльності. Більш докладно це питання регламентується у ФРН. Закон 1967 р. передбачає, що рішення про саморозпуск або злиття повинно прийматися на з’їзді партії і визнається схваленим тільки після опитування членів партії. Мексиканське законодавство встановлює, наприклад, що при об’єднанні політичні партії повинні укласти угоду, яка потім подається до Федеральної виборчої комісії для реєстрації.

Сучасне законодавство про політичні партії зарубіжних країн передбачає різні правові наслідки політичного характеру, які тягнуть за собою розпуск партії. Це, насамперед, забороняється створення політичних партій або організацій, які б замінили попередню (наприклад, у Нікарагуа, ФРН). По-друге, депутати представницьких органів, які є членами забороненої партії, автоматично втрачають свої мандати. Це положення прямо передбачено ст. 19 Конституції Чилі, ст. 117 Закону про політичні партії Бразилії, § 45 Федерального закону про вибори ФРН.

По-третє, у деяких державах право керівників і членів розпущеної партії на участь у створенні та діяльності інших політичних партій може бути обмежене. Так, ст. 69 Конституції Туреччини встановлює, що засновники і керівники на всіх рівнях розпущеної партії не можуть бути засновниками і керівниками нової політичної партії.

У сучасних умовах глобальної демократизації суспільного життя особливої актуальності набуває проблема правової регламентації фінансування партій . Як зауважив французький дослідник К. Лейрі, ―при демократії, більш, ніж при будь-якому ін-

1 шому ладові, гроші є нервом політики‖ . Зумовлено це в основному чином особливою складністю конституційного механізму демократії та його основних інститутів (політичні партії, вибори, референдуми, представницькі установи), чия ефективна діяльність вимагає всезростаючих витрат.

Що ж до проблеми фінансування партій, то необхідність її законодавчого розв’язання, як підкреслюється в літературі, зумовлена ще такими трьома обставинами: значним ускладненням виборчих технологій (різке подорожчання передвиборних кампаній викликало підвищення потреб політичних партій у додатковому фінансуванні); зростання політичної активності бізнесу , що породжує могутню хвилю ―політичних інвестицій‖; масштабною корупцією політичної еліти , яка підриває авторитет інститутів влади. Отже, питання, пов’язані з фінансуванням діяльності політичних партій, досить гостре, тому від їх розв’язання залежить подальший розвиток і зміцнення демократії у сучасній державі. Зазначимо, що першими цю обставину усвідомили країни ―зрілої демократії‖. Саме тут із середини 60-х рр. ХХ ст. почала здійснюватися широкомасштабна правова регламентація фінансової діяльності політичних партій (1966 р. – Данія, Швеція; 1967 р. – ФРН; 1969 р. – Фінляндія; 1974 р. – Італія, США; 1975 р. – Австрія; 1976 р. – Португалія; 1984 р. – Греція; 1988 - Франція).

Правові норми, які стосуються цієї проблематики, містяться у багатьох нормативних актах. З-поміж них найважливіше значення мають конституційні норми. Можна сказати, що внесення до основних законів спеціальних положень про фінансування політичних партій є чи не найхарактернішою рисою новітнього конституційного законодавства (конституції Аргентини, Бразилії, Вірменії, Гани, Греції, Перу, Чилі, ФРН та ін.). Насамперед у конституціях закріплюються положення про фінансові джерела політичних партій, про ―відкритість‖, ―прозорість‖ фінансової ді-

1 Leyrit C. Les partis politiques et l’argent. – P., 1995. – P. 16.

яльності партій. Наприклад, ст. 21 Основного закону ФРН вимагає, щоб партії ―подали публічний звіт про джерела та використання своїх засобів, а також про своє майно‖. Ст. 17 Конституції Бразилії фіксує такі положення: ―Політичним партіям забороняється отримання засобів із-за кордону. Вони зобов’язані подати фінансові звіти до Виборчого суду. Партії мають право на отримання засобів із партійного фонду і вільний доступ на радіо і телебачення‖. Такі і подібні їм конституційні положення слугують основою для докладного регулювання питань фінансової діяльності партій іншими нормативними актами.

Аналіз відповідного законодавства зарубіжних країн показує, що така регламентація здійснюється трьома основними способами:

а) регулюванням розмірів і порядку надання приватних по-

жертвувань і внесків у партійні каси (у США, наприклад, згідно з Законом 1974 р. внесок приватної особи для підтримки партії не повинен перевищувати 25 тис. дол. на рік, а внески юридичних осіб обмежуються 5 тис. дол. на кожного кандидата);

б) лімітуванням передвиборних витрат (У Франції фіксується ―межа‖ передвиборних витрат для кандидатів у президенти – 120 млн. франків за 6 місяців до 1-го туру і 40 млн. франків у 2-му турі голосування; для кандидатів у ході парламентських виборів – 500 тис. франків);

в) державного фінансування політичних партій (Воно

розповсюджується не на всі партії, які беруть участь у виборах, а тільки на тих, які виконали певні умови: висунули кандидатів у необхідній кількості виборчих округів (Італія, Норвегія), або зібрали певний мінімум голосів у масштабі всієї країни (Швеція – не менше 2 %, ФРН – 0,5 % ). Партії у ряді випадків отримують субсидії пропорційно кількості зібраних на виборах голосів (наприклад, у ФРН – це 1,3 марки; у Франції – 12 франків; у Чехії – 15 крон). У Франції в 1996 р. дотаціями від держави користувалися 36 партій[101] . Надання державної допомоги зобов’язує партії звітуватися перед органами влади про свою фінансову діяльність у цілому.

Розділ VІ

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. С УТНІСТЬ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

У конституційно-правовій літературі державна влада визначається як організоване керівництво справами суспільства з боку держави та її органів [102] . На практиці суть державної влади виражається у прийнятті актів (учиненні дій), які мають державно-обов’язкову силу, що забезпечуються авторитетом, організаційними заходами, а у разі необхідності і примусом з боку держави. Державна влада здійснюється або народом безпосередньо, або органами державної влади. Про це піде мова у наступних розділах.

З юридичної точки зору, державна влада характеризується особливими властивостями: суверенністю, верховенством, незалежністю і самостійністю. Насамперед із державною владою тісно пов’язане поняття "суверенітет держави". Характеризуючи цей взаємозв’язок, відомий державознавець М.І.Палієнко зазначав: "… Суверенітет – не сама державна влада, але лише певна властивість її, в силу якої вона є вищою і незалежною правовою владою … Якщо ми називаємо таку – то державу суверенною, то ми цим виражаємо, що вона володіє у межах своєї території вищою і незалежною владою. У цих межах суверенна державна влада не має ні рівних собі, ні вищої над собою правової влади…, але сама панує над усім і над усякою іншою правовою владою… Тому суверенітет часто і називають вищою, незалежною територіальною владою"[103] .

Насправді державна влада виникає лише в результаті суверенних прав народу і володіє повноваженнями лише у межах, визначених народом відповідно до демократичної процедури. Державна влада може бути названа суверенною тільки умовно, лише остільки, оскільки вона уособлює суверенність держави в усіх випадках, крім прямого народного волевиявлення. Суверенна влада також пов’язана правовими нормами, вона не може вийти за межі, встановлені у правових нормах. Звичайно, має рацію В.С.Нерсесянц, коли говорить, що державність – це не просто монополія сили і насильства у суспільному житті, а певна форма (система і порядок) організації та застосування цієї сили. Ця форма визначається правом даного державно організованого суспільства[104] .

Верховенство як властивість державної влади означає, що народ сам у повному обсязі здійснює належну йому державну владу, безпосередньо, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Вищим безпосереднім виразом влади народу є референдум і вільні вибори. Верховенство також передбачає підпорядкування державній владі усіх громадян та їх об’єднань, посадових осіб і органів державної влади і місцевого самоврядування, що знаходяться на території даної країни. Нарешті, верховенство виявляється і в тому, що державна влада виступає в якості основного розпорядника матеріальних і духовних багатств суспільства, тільки вона може надати своїм велінням загальнообов’язковий характер і забезпечити їх здійснення за допомогою заході примусу[105] .

Незалежність і самостійність як характерні ознаки державної влади виявляється у тому, що вона є такою і стосовно до тих, хто безпосередньо не виражає і не репрезентує волі народу.

§ 2. Д ЕРЖАВНА ВЛАДА

ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Термін державна влада рідко використовується у конституційному праві зарубіжних країн. Зокрема, у ст. 56 Конституції Естонії є такий припис: "Верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу: 1) шляхом виборів до Державних Зборів; 2) шляхом референдуму (всенародного голосування". Як правило, визначення "державна" відсутнє, мовиться тільки про владу або про суверенітет народу (наприклад, у розділі 1 Конституції Узбекистану використовується словосполучення "державний суверенітет"). У переважній же більшості випадків конституції встановлюють приписи про те, що влада походить від народу (ст. 20 Основного закону ФРН); належить народові (ст. 111 Конституції Португалії; ст. 1 Конституції Бразилії); суверенітет належить народові (ст. 1 Конституції Італії; ст. 2 Конституції Литви; ст. 2 Конституції Македонії). Звичайно, такі і подібні до них короткі формулювання отримують розвиток у багатьох статтях, а іноді й цілих розділів основних законів, у поточному законодавстві про цілі державної політики, про систему органів держави та їх взаємовідносинах, про форми і методи їх діяльності тощо. У своїй сукупності вони й утворюють інститут державної влади, який посідає провідне місце у галузі конституційного права будь-якої держави.

Обсяг конституційного регулювання відносин, пов’язаних із державною владою, у різних країнах різний. Якщо, наприклад, у конституціях соціалістичних країн (КНДР 1972 р., Куби 1976 р., КНР 1982 р. та ін.) міститься соціальна характеристика влади з класових позицій, докладно говориться про цілі держави, завданнях державної влади, про основні напрямки політики держави, то у конституціях інших сучасних держав обмежуються формулюваннями про демократичну, соціальну і правову державу (ФРН 1949 р., Іспанії 1978 р., Португалії 1976 р., Росії 1993 р. та ін.).

Структура конституційно-правового інституту державної влади складається з різних принципів і норм, які утворюють його елементи.У літературі до його компонентів відносять; 1) положення про джерело державної влади, її соціальні носії, суб’єкти (у переважній більшості конституцій країн світу – це "народ", в основних законах соціалістичних держав – "трудящі" або "трудовий народ", певні класи; блок класів і соціальних прошарків – у конституціях країн Азії та Африки); 2) положення про характер державної влади (наприклад, формулювання про демократичну диктатуру народу в Конституції КНР 1982 р.; статтю, яка проголошує владу трудових сил народу в Конституції Єгипту 1971 р. (в редакції 1980 р.); 3) положення про цілі та принципові напрямки діяльності державної влади (наприклад, ст. 95 Конституції Намібії 1990 р. визначає принципи державної політики під гаслом: "Сприяння народному добробутові". Конституція Італії 1947 р. у ст. 3 містить такий припис: "завдання Республіки – усунути перешкоди економічного і соціального порядку, які… заважають повному розвиткові людської особи та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній та соціальній організації країни"); 4) положення про структуру державної влади (наприклад, частина ІІІ Конституції Португалії "Організація політичної влади"; ст. 26 Конституції Греції, яка фіксує організацію державної влади на принципі розподілу влад, закріплюючи законодавчі функції за Парламентом і Президентом, виконавчі функції за Президентом і Урядом і судові функції за судами; принцип єдності влади у руках органів типу рад за Конституцією Куби 1976 р.); 5) положення про органи, які здійснюють державну владу (наприклад, різні органи законодавчої, виконавчої, судової влади за Конституцією США 1787 р.; п. 1 ст. 113 Конституції Португалії, який до органів державної влади відносить Президента, Асамблею Республіки, Уряд, суди; або органи державної влади, державного управління, суду, прокуратури та Конституцією КНР 1982 р.); 6)положення про шляхи, форми, методи здійснення державної влади (наприклад, принцип демократичного централізму за Конституцією КНДР 1972 р. і норми про партиципації громадян за Конституцією Колумбії 1991 р.)[106] .

Зупинимось на названих елементах більш докладно. Формулювання конституцій про джерело державної влади та її соціальні носії у переважній більшості основних законів обмежуються приписами про приналежність влади народові. До них примикають норми-принципи про демократичну, правову і соціальну державу. Ст. 20 Основного закону ФРН, наприклад, містить такі положення: 1) "Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і соціально федеративною державою. 2. Уся державна влада походить від народу…". В Конституції Литви знаходимо такі норми: "Ст. 1. Литовська держава є незалежною демократичною республікою. Ст. 2. Литовська держава створюється народом. Суверенітет належить народові". А Конституція Російської Федерації у ст. 1 визначає Росію демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління, а у ст. 3 містить норму про те, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Російській Федерації є її багатонаціональний народ.

Дещо інакше формулюються ці положення в конституціях соціалістичних країн, де прийнята концепція влади трудящих. Так, у ст. 7 Конституції КНДР 1972 р. проголошується, що державна влада належить робітничому класу, селянам, інтелігенції і солдатам. У Конституції Соціалістичної Республіки В’єтнам фіксується положення про те, що державна влада належить народові, що СРВ є державою народу і для народу, і водночас мовиться, що основою народу є союз робітничого класу, селянства та інтелігенції (ст. 2).

Існує і третій підхід, який є характерний для конституцій країн із необмеженою владою монарха (Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія та ін.). У них проголошується, що влада походить від монарха, іноді промовляється, що суверенітет належить Аллаху, а народ є тільки виконавцем його волі. Для прикладу наведемо формулювання, яке міститься в Конституції Ісламської Республіки Іран 1979 (ст. 2): "Ісламська Республіка – система, побудована на вірі в одного і єдиного Господа (немає Бога, крім Аллаха, його верховну владу й законодавство, а також "необхідності покорі тільки його владі " (курсив наш – А.Г.).

Звичайно, зустрічаються і формулювання, що відрізняються від окреслених підходів. Так, § 12 Конституції Данії говорить: "Король володіє у межах, установлених даною Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів". Але такі положення є швидше винятком.

Важливо підкреслити, що наведені вище формулювання конституцій про джерело та соціальні суб’єкти влади мають принципове значення для конституційної доктрини і практики. У разі визнання джерелом і суб’єктом влади народу, в теорії і практиці конституційного будівництва виходять із того, що формування органів, які виражають його волю, повинно будуватися на принципах загального виборчого права (будьякі обмеження тих чи інших соціальних груп у виборчих правах неприпустимі). І навпаки, якщо влада належить певному класу або союзу трудящих, то такі обмеження і в теорії ,і на практиці неминучі. Загальновідомо, що обмеження виборчих прав за соціальною ознакою практикувалися у недалекому минулому в соціалістичних країнах, існують вони і в сучасному Китаї. Так, робітничий клас цієї країни має і сьогодні перевагу, зокрема у представницьких органах: у парламенті це представництво у пропорції складає 8:1; у провінційних зборах народних представників (радах) – 5:1.

Нарешті, коли за конституціями влада походить від монарха, то представницькі органи, якщо вони і утворені, мають тільки дорадче значення. У країнах фундаменталістської мусульманської доктрини заперечуються обрані народом органи, широко використовуються структури типу ради (ашшура). Наприклад, у Вищій консультативній раді Бахрейну (Раді шури) нараховуються 40 осіб, у тому числі у жінки. Усі члени Ради призначені еміром шейхом цієї країни Хамадою бен Іса Аль Халіфа[107] .

Конституційні положення про джерела і соціальні суб’єкти державної влади безпосередньо пов’язані з іншим елементом цього інституту – із нормами про її характер. Як правило, у конституційному праві зарубіжних країн немає оцінок класового характеру влади, положення про привілейовані класи розглядаються як антиконституційні, а пропаганда ідей верховенства будь-якого класу, його владування (наприклад, концепція диктатури пролетаріату) іноді навіть заборонена законодавством. У переважній більшості випадків конституції обмежуються нормами про владу народу (наприклад, ст. 111 Конституції Португалії фіксує таку норму: "Політична влада належить народові і здійснюється згідно з Конституцією"; ч. 3 ст. 1 Конституції Болгарії містить такий припис: "ніяка частина народу, політична партія чи інша організація, державна установа або окрема особа не може привласнити здійснення народного суверенітету).

Але насправді реальна ситуація у державі нерідко розходиться з конституційними нормами про владу народу. У розвинутих країнах реальні важелі владування знаходяться у руках політичної еліти, а опорою державної влади звичайно є "середній клас", якому імпонує стабільність і порядок. У країнах, що розвиваються, панує блок крупної буржуазії і поміщиків (наприклад, у Пакистані), а в деяких країнах Перської затоки – блок фінансової буржуазії з напівфеодальною верхівкою (Саудівська Аравія). Щодо окремих постсоціалістичних держав, то в них реальні важелі державної влади знаходяться в руках блоку крупних чиновників і "нової буржуазії", що зрослася з мафіозними структурами. У цьому зв’язку цікавою є оцінка, яку дав колишній член Уряду Російської Федерації Б.Нємцов ладові у Росії, визначивши його як "адміністративно-олігархічний капіталізм"[108] .

Інший підхід до питання про носіїв державної влади, як уже зазначалось вище, існує у конституційному праві соціалістичних країн. Це знаходить свій вираз у формулюваннях про владу певного класу або блоку класів і соціальних прошарків (наприклад, у конституціях КНДР, КНР). Насправді владні важелі у цих країнах зосереджені у руках правлячої комуністичної партії, а нерідко ними володіє президент – генеральний секретар.

Норми – принципи про цілі та напрямки діяльності державної влади можна знайти практично в усіх конституціях країн світу. В конституціях минулих часів вони зводилися до коротких формулювань на зразок турботи про благо народу (наприклад, у преамбулі до Конституції США 1787 р. йде мова про сприяння загальному добробутові; у ст. 2 Конституції Швейцарії 1874 р. говориться: "Союз має метою забезпечення зовнішньої незалежності вітчизни, підтримання миру і порядку внутрі країни, захист свободи і прав членів Союзу і підвищення їх загального добробуту"). Натомість у сучасних конституціях держав розвиненої демократії зафіксовані досить розгорнуті формулювання (наприклад, в Конституції Ірландії 1937 р. цьому питанню присвячена ст. 45, яка містить 12 норм; у Конституції Іспанії 1978 р. – розділ третій "Про основоположні принципи соціально-економічної політики").

У конституціях країн, що розвиваються, у конституційних положеннях проголошуються норми-принципи про цілі створення справедливого суспільства і підвищення добробуту народу (Бразилія), прискорення економічного розвитку (Бангладеш), ліквідацію експлуатації людини людиною (Алжир).

Щодо конституцій соціалістичних країн, то в них, як правило, міститься чималий перелік заходів, які повинні здійснити державна влада, є спеціальні розділи, присвячені директивним принципам політики держави.

Конституційні положення про структуру влади за питомою вагою є найбільш багаточисленні в основному законі будь-якої держави: вони, як правило, об’єднані у декілька розділів. Їх зміст залежить від концептуального підходу до типу політичної системи у даній країні.

В умовах плюралістичної системи, де прийнята концепція розподілу влад, державні органи будуються залежно від їх характеристики як законодавчі, виконавчі та судові; на місцях також можуть бути державні органи, які репрезентують владу центру, державну владу. І навпаки, в умовах тоталітарної системи, де прийнятим є принцип єдності влади, органами державної влади вважаються тільки представницькі органи типу Рад. Інші органи, як, наприклад, уряд, суди, характеризуються як органи управління, правосуддя та ін.

Невід’ємним складовим елементом інституту державної влади – норми, які характеризують методи її діяльності. Текстуальний аналіз конституційних норм зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про те, що державна влада широко застосовує у своїй діяльності методи стимулювання або заохочення (наприклад, у ст. 45 Конституції Італії йдеться про підтримку розвитку кооперації), дозволи (норми про можливість проведення мирних зібрань у конституціях постсоціалістичних держав) вимог (норми у конституціях деяких країн про обов’язкову реєстрацію політичних партій), заборони (норми, які забороняють попередню цензуру та ін.).

§ 3. П РИНЦИП РОЗПОДІЛУ ВЛАД У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Конституційно-правове регулювання механізму організації та діяльності державної влади у демократичних і тих, що обрали цей шлях розвитку, державах будується на ряді принципів, з-поміж яких виділяється принцип розвитку влад.

Зазначимо, що окремі міркування та ідеї про організацію та різні сторони діяльності держави можна знайти ще у пам’ятках Стародавнього Єгипту і Вавилону, Біблії, у творах мислителів Стародавньої Греції (у першу чергу Аристотеля), у висловлюваннях стародавніх римських юристів, а в середні віки – у працях М.Падуанського і Н.Макіавеллі, а також вітчизняного мислителя С.Оріховського[109] . Але виникнення самої теорії розподілу влад (її називають і теорією, і доктриною, і принципом) необхідно пов’язати з боротьбою буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Ідеологи буржуазії, намагаючись ліквідувати абсолютизм, не завжди вимагали повного скасування монархії і королівської влади, а висунули тезу про необхідність поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Передбачалось, що перша буде вручена органу народного представництва – парламенту, друга – главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами. Теоретичне обгрунтування цієї теорії небезпідставно пов’язують з іменем англійського автора Дж.Локка (1632-1704) і з твором "Про дух законів", написаним французьким автором Ш.-Л.Монтеск’є (1689-1755). З переліку "гілок" влади, ми бачимо, що мова йшла тоді про організаційноправовий поділ державної (а не будь-якої іншої) влади.

Проти такого організаційно-правового поділу структури державної влади виступив інший відомий французький мислитель Ж.-Ж.Руссо (1712-1778), який відкидав саму ідею розподілу влад не стільки з організаційно-правових позицій (він докладно не аналізував структуру державної влади), скільки з політологічних позицій. Ж.-Ж.Руссо стверджував, що уся влада повинна належати народові, її не можна поділити, відчужувати від народу, а формою здійснення влади народу, на його думку, повинні були служити народні збори

Різні концептуальні позиції Монтеск’є і Руссо та відповідно їх прихильників стали вихідними не тільки для створення різних напрямків у питанні про структуру державної влади, але й призвели до змішування двох різних підходів: розподілу влад, який відстоювався з організаційно-правових позицій, та єдності влади, який трактувався з політологічних позицій. Зауважимо, що згодом концепція єдності влади у марксизміленінізмі стала розглядатися з точки зору вручення усієї повноти державної влади одному виду органів – радам.

Обидва ці різні підходи знайшли своє відображення вже у першому писаному Основному законі – Конституції США 1787 р. Словами преамбули "Ми, народ Сполучених Штатів…" творці конституції проголосили суверенітет, владу народу (це – політологічний підхід, який визнає усю повноту влади тільки за народом). З іншого боку, "батьки" Конституції США, встановивши чітку систему органів держави із суворим розмежуванням повноважень між ними (конгрес, президент, суди), закріпили організаційно-правовий розподіл влад.

Зазначимо, що те, що зробили американці було новацією у конституційній доктрині та практиці: вони уперше застосували теорію розподілу влад у практику державного будівництва. Сповідуючи теоретичну модель Дж.Локка і Ж.Л.Монтеск’є, американські політичні діячі Дж.Адамс, А.Гамільтон, Дж.Джей і Джеймс Медісон в середині 70-х рр. ХVІІІ ст. висунули ряд новел на користь доповнення теорії розподілу влад ідеєю системи "стримувань і противаг". Відповідно до оновленої концепції, в ім’я досягнення рівноваги між конфліктуючими владами вважають бажаним не тільки відокремлення, але і часткове поєднання тих чи інших повноважень, які належать і відокремленню і зрівноваженню. Система передбачувала механізм взаємоконтролю і суміжної компетенції (президент володіє правом вето, яке обидві палати можуть подолати. Сенат і Палата представників володіють правом абсолютного вето відносно один одного. Верховний суд може визнати як такі, що не відповідають конституції, закони, прийняті конгресом і промульговані президентом, однак самі судді призначаються президентом, затверджуються сенатом і мають бути усунені від посади в порядку "імпічменту". Сенат має право блокувати призначення посадових осіб, запропонованих президентом, а обидві палати здатні усунути самого президента від влади в порядку "імпічменту". Президент укладає договори від імені США, проте ратифікації вони підлягають тільки за згодою двох третин сенаторів)[110] .

Ми поділяємо думку відомого вченого-конституціоналіста А.О.Мішина, який указував, що саме доповнення класичної теорії розподілу влад американською системою "стримувань і противаг" справило вирішальний вплив у справі перетворення теорії розподілу влад у відповідний конституційний принцип[111] .

По шляху Конституції США пішла переважна більшість конституцій держав світу: вони закріпили обидва підходи – організаційно-правовий (про гілки влади) і політологічний (про владу народу). Так, у ст. 2 Конституції Македонії зафіксовано, що суверенітет Республіки виходить від народу і належить народові; а у ст. 8 згадується посеред основоположних цінностей конституційного ладу Республіки поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Такий же підхід прийнятий і Конституцією Росії: у ст. 3 проголошується владу народу, а в ст. 10 говориться про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Водночас у деяких сучасних конституціях тріада розподілу влад піддана модифікаціям і доповненням. У Конституції Ірландії 1937 р., наприклад, називаються чотири види влади – управління, законодавча, виконавча та судова (п. 1 ст. 6).

В Основних законах Бразилії 1988 р., Колумбії 1991 р., Нікарагуа 1987 р. та інших латиноамериканських держав зафіксоване існування також четвертої, виборчої влади. Організаційно це знаходить свій вираз у заснуванні системи органів виборчого реєстру, який веде облік виборців, виборчих трибуналів, що складають єдину систему від низових органів до вищого виборчого трибуналів. У Конституції Куби 1976 р. в якості четвертої фігурує установча влада (ст. 68), яка пов’язується із референдумом, прийняттям і змінами конституції. Французькі фахівці зі порівняльного конституційного права Ж.Блан, Ф.-М.Вір’є і Ф.Вагє[112] також стверджують про існування установчої влади навіть у тих країнах, де вона не згадується в конституції. В Конституції Єгипту із поправками 1980 р. згадується інформаційна влада, під якою розуміються засоби масової інформації.

Докладніше зупинимось на існуючих у літературі поглядах стосовно існування такої гілки влади як контрольна влада. Не вдаючись у дискусію, зазначимо тільки, що з цього питання висловлюються різні думки. Наприклад, відомий російський фахівець із порівняльного конституційного права В.Є.Чиркін до контрольної влади відносить конституційні суди (ради), генеральних контролерів, омбудсманів, рахункові (лічильні) палати, прокуратуру. В якості аргументів він посилається на приписи, які існують у конституціях Словацької і Чеської Республік 1992 р. щодо вищих контрольних управлінь, а також на ст. 292 Конституції Польщі 1997 р., в якій Верховна палата контролю є "вищим органом державного контролю"[113] .

У цьому зв’язку варто нагадати, що у політологічних працях іноді називають і більшу кількість влад (партійну, профспілкову, технічну, ЗМІ, владу мафії тощо), але при цьому часто змішується державна влада з іншими різновидами суспільної влади, зокрема з корпоративною.

Не принижуючи роль ідей щодо появи нових гілок державної влади, усе ж підкреслимо, що ще більш важливе значення мають сучасні погляди на саму концепцію розподілу влад, якій цілком слушно вказується в літературі, надається не безумовний, а тільки орієнтувальний характер. Загальновідомо, що теорія розподілу влад, а тим більше однойменний принцип, ні у минулому, ні у сучасному варіанті не передбачає побудови "китайського муру" між її ланками. Це неможливо, по-перше, з теоретичних позицій, оскільки мова йде про одну і ту ж єдину і однісіньку державну владу. Двох або декілька соціально різних або соціально однакових державних влад у державі не може бути: концепція державного суверенітету, як було показано вище виключає це. Щодо двовладдя, яке, наприклад, мало місце в Росії у 1917 р., то воно представляло собою одночасно існування на одній і тій же території двох різнорідних влад: політичної, недержавної влади рад і державної влади Тимчасового уряду[114] . По-друге, не існує непереборних перешкод між гілками влади і з практичних міркувань. Усі органи держави, беручи участь у здійсненні функцій держави, виконуючи одні і ті ж завдання, об’єктивно взаємодіють, доповнюючи один одного. Чи не найбільш красномовним свідченням цього є процес законодавства у будьякій державі, де усі ланки влади взаємодіють між собою.

У даному контексті важливе не стільки розуміння того, як відбувається розмежування влад, скільки встановити справжнє юридичне значення принципу, на якому базується розподіл, незалежно від способу його здійснення. Як відомо, ще Ш.Л.Монтеск'є вбачав призначення принципу розподілу влад у забезпеченні такого правління, при якому гарантовані громадянські і політичні свободи. На його думку, свобода не можлива там, де влади належно не розподілені . Тільки зробивши державні влади роздільними й автономними, суперницькими або конфліктуючими владами бажано не тільки відокремлення, але також і часткове поєднання тих чи інших повноважень, які належать і відокремленню, і зрівноваженню[115] . В Конституції США питання взаємного зрівноваження, балансу гілок влади було вирішено шляхом установлення системи стримувань і противаг.

На зламі XIX і XX ст.ст. такі всесвітньо відомі вчені, як Л.Дюгі, А.Есмен, Ф.Кокошкін та А.Лоуель висунули теорію рівноваги влад. Зокрема, Л.Дюгі вважав, що задля запобігання небезпечної всемогутності парламенту кращим способом є не розподіл влад, а їхнє співробітництво. "Необхідно, – писав він, – щоб влада здійснювалась у співробітництві представниками усіх соціальних сил, існуючих у країні, які будуть обмежувати один одного самим своїм існуванням і своїм співробітництвом"[116] .

У сучасних умовах ідея балансу гілок влади, системи взаємних стримувань і противаг знайшла свій відбиток у багатьох конституціях країн світу (наприклад, у ст. 4 Конституції Естонії 1992 р. говориться: "Діяльність Державних Зборів, Президента Республіки, Уряду Республіки та суддів здійснюється за принципом поділу і збалансованості влад"). Аналіз конституційних текстів свідчить, що елементами такої системи, за загальним правилом, є: встановлення різних строків повноважень для посадових осіб різних рівнів; несумісність депутатського мандату з обійманням відповідальної посади в апараті управління; право «вето» на законопроекти; право розпуску парламенту; періодичні вибори членів законодавчого корпусу; конструктивний вотум недовіри уряду з боку парламенту; незалежність суддівського корпусу; процедура імпічменту та ін.

Нарівні з ідеєю балансу гілок влади, системою стримувань і противаг принцип розподілу влад був доповнений тезою про необхідність взаємодії гілок влади. Це теза вперше сформульована проф.М.М.Коркуновим, який ще на початку ХХ ст. запропонував замінити вчення про розподіл влад, вченням про "спільність владарювання". Під останнім він розумів: а) розділення окремих функцій між різними органами; б) спільне виконання однієї і тієї ж функції кількома органами; в) виконання різних функцій одним органом, але різним порядком[117] .

Таке розуміння розподілу влад вимагає взаємодії між гілками влади у формуванні державної волі. Політичні ініціативи у такому випадку можуть і будуть здійсненні при "умові, що розподілені влади "діятимуть узгоджено", тобто потреба в здійсненні дії підкоряється необхідності досягнення згоди. Сьогодні вчені воліють говорити, насамперед: 1) про поділ не влад, а функцій виконання єдиної державної влади; 2) не тільки про поділ, а й взаємодію цих функцій. Академік Ю.С.Шемшученко (Україна), академік О.О.Кутафін і проф.В.Є.Чиркін (Росія) пропонують на практиці звернути увагу на таке: По-перше, розподіл влад не означає їхньої ізоляції, а навпаки, передбачає їх взаємозалежність, взаємодію. Жодна з гілок влади не в змозі здійснювати всі функції держави, вони можуть виконуватися тільки спільно різними органами, а це означає взаємодію всіх гілок влади. По-друге, поділ влади на окремі гілки не є абсолютним стосовно відповідних державних органів[118] .

Нібито підсумовуючи міркування сучасних дослідників, професор К.Хессе (ФРН) так пояснює сутність принципу розподілу влад: "Зміст і широта даного принципу вбачаються в розрізнюванні функцій правотворчості, виконання і правосуддя, в наділенні цими функціями різних влад, у забороні присвоєння однією владою функцій, що належать іншій (розподіл влад), і у взаємному контролі та обмеженні влад (збалансування влад)"[119] .

Теоретичні досягнення науки конституційного права, практики розвинутих країн звичайно ж враховуються у конституційній правотворчості сучасних держав при прийнятті нових основних законів: у новітні конституції постсоціалістичних країн усе частіше включаються формування про взаємодію гілок влади. Ст. 10 Конституції Азербайджану проголошує: "Виконавча, законодавча та судова влади взаємодіють". У ст. 5 Конституції Білорусі 1996 р. міститься такий припис: "Державні органи у межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють між собою, стримують і зрівноважують одна одну". Аналогічні положення фіксуються у ст. 3 Конституції Казахстану 1995 р., ст. 6 Конституції Молдови 1994 р., ст. 10 Конституції Польщі 1997 р.

§ 4. П РИНЦИП ЄДНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Теоретичне обгрунтування принципу єдності державної влади почалося задовго до появи ідей Дж.Локка і Ш.Л.Монтеск’є і мало персоналізований характер. Богослови, наприклад, відстоювали винятково владу намісника Аллаха на землі і нащадка пророка Мухаммеда. Правознавці, приміром Ж.Боден, писали про належність суверенітету одній особі – монарху (від грец. Monarchos < monos – один + archos – правитель). Отже, тривалий час мова йшла про індивідуалістичне тлумачення єдності влади. Вже у ХХ ст. такий підхід був відроджений: у фашистських концепціях керманича (влада фюрера, дуче, каудильйо), в положеннях Конституції Ірану 1979 р. (ст. 107) про Керівника держави – духовного лідера нації. Такий підхід сьогодні зберігається і в деяких соціалістичних країнах (наприклад, у КНДР).

Інший підхід до єдності влади – її колективістське тлумачення пов’язаний у першу чергу з творами Ж.-Ж.Руссо. У попередньому параграфі вже йшла мова про те, що Руссо розглядав ідею єдності державної влади не стільки з організаційно-правових, скільки з політологічних позицій. Він розглядав законодавчу, виконавчу, судову влади не стільки як особливі, самостійні гілки державної влади, скільки як форми виявлення верховної влади народу, якому належить уся влада народовладдя, вважав він, виключає необхідність у поділі державної влади як гарантії політичної свободи. Щоб запобігти свавіллю і беззаконню, досить, по-перше, розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів і, по-друге, підпорядкувати виконавчу владу суверену[120] . Саме у цьому полягала ідея поділу законодавчої, виконавчої "праці", яка пізніше була сприйнята марксизмом-ленінізмом як поділ праці з законодавства, управління державою, правосуддя тощо в умовах концепції влади рад.

Звичайно, ідея єдності державної влади неоднозначна. В конституційно-правовій літературі виділяють її три різні аспекти: 1) соціальну єдність, що випливає з природи пануючих у суспільстві соціальних груп (у розвинених демократичних країнах опорою державної влади є "середній клас"; у соціалістичних державах – диктатура народної демократії (КНР) або робітничо-селянської влади (Куба); у країнах мусульманського фундаменталізму домінують у суспільстві феодально-теократичні угрупування тощо); 2) єдність принципових цілей і напрямків діяльності усіх державних органів, яка випливає із соціальної єдності влади і зумовлено необхідністю узгодженого управління суспільством (єдність дій державних органів із принципових питань досягається різними шляхами, але обов’язково на основі угод, компромісів, консенсусу; 3) організаційно-правова єдність, коли відкидається принцип розподілу влад і органами державної влади визнається тільки один вид органів[121] .

З точки зору змісту конституційних норм соціальна єдність виражається наявністю в основних законах демократичних держав формулювання про належність влади народу, або трудящим – у країнах тоталітарного соціалізму та в деяких інших.

Другий аспект – єдність принципових цілей і напрямків діяльності державних органів – знаходить своє відображення у конституційному праві зарубіжних країн у формі нормативного закріплення принципових цілей держави, орієнтирів її політики. Деякі з цих цілей розглянуті нами вище на прикладах їх конституційного закріплення у державах із різними соціально-політичними системами. Тут важливо підкреслити, що навіть при єдиному підході до вирішення основних завдань існує різне "прочитання" конституційно визначених цілей і завдань, пропонуються, і це цілком закономірно, різні заходи, дії для їх досягнення. Найбільш характерним прикладом у цьому відношенні є щорічне обговорення закону про державний бюджет. У разі відсутності єдності з принципових питань вживаються передбачені конституцією і законодавством заходи для користування курсу держави, як наприклад: глава держави (звичайно за порадою уряду) розпускає парламент (із призначенням дати нових виборів), конституційний суд оголошує недіючими укази президента, парламент може оголосити "імпічмент" президенту тощо.

Третій, організаційно-правовий аспект єдності державної влади доктринально розроблений у марксистсько-ленінському правознавстві і, природно, отримав найбільш докладного закріплення у конституціях соціалістичних країн. Як уже зазначалось, тут прийнята концепція Рад як єдиних органів державної влади знизу догори. Тільки ці органи розглядаються як органи державної влади у масштабі країни і в кожній адміністративнотериторіальній одиниці. Інші органи держави за прийнятою тут конституційною доктриною вважаються тільки органами державного управління, правосуддя (суди), нагляд за законністю (прокуратура), конституційного контролю (конституційний суд)[122] . Водночас небхідно констатувати, що у реальному житті ця концепція ніколи не отримала своє втілення. Влада знаходилась і тепер знаходиться у руках центральних органів комуністичних партій, які приймають найважливіші державні рішення, парламенти же їх тільки схвалюють. Як показує історичний досвід конституційного будівництва зарубіжних країн, зосередження усієї повноти державної влади у руках однієї посадової особи, або одного виду державного органу в принципі немає перспективи, адже концентрація влади у більшості випадків породжує безконтрольність у діяльності державних органів, що призводить у кінцевому рахунку до руйнування зсередини механізму державної влади.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок. Конституційне право зарубіжних країн регламентує дві основні моделі організації та діяльності державної влади, які побудовані відповідно на принципах розподілу влад та єдності державної влади. Принцип розподілу влади неминуче вимагає єдності державної політики, єдності дій усіх гілок із найважливіших питань суспільного розвитку. З іншого боку, принцип єдності державної влади не виключає створення різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових та ін.), поділу їх повноважень, різних методів здійснення ними державної влади (наприклад, діяльність парламенту передбачає інші методи, ніж діяльність уряду або судової влади). Разом із тим у зарубіжних країнах, і в першу чергу в постсоціалістичних державах, існує розуміння того, що згадані дві концепції в їх правильному тлумаченні взаємно доповнюють одна одну. Це розуміння знайшло свій вираз у відповідних конституційних формулюваннях. Наприклад, п. 4 ст. 3 Конституції Казахстану 1995 р. містить такий припис: "Державна влада у Республіці єдина, здійснюється на основі Конституції та законів згідно з принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою із використанням системи стримувань і противаг".

Розділ VІІ

КОНСТИТУЦІЙНІ ІНСТИТУТИ ФОРМИ ДЕРЖАВИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. К ОНЦЕПЦІЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ

У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ

У правовій доктрині форма держави є однією із найдавніших концепцій, що досліджували феномен держави взагалі, організацію та діяльність держави, зокрема. Тривалий час під терміном "форма держави " розумілося сукупність найбільш загальних ознак держави й у зв’язку з цим в юридичній літературі нерідко стверджувалося, що форма держави не є предметом вивчення конституційного права, що це поняття є категорією

1 загальної теорії держави і права . Вважається і це знайшло відображення майже в усіх підручниках із конституційного права), що потрібно вивчати не форму держави у цілому, а дві її складові частини: форму правління (насамперед структуру і порядок взаємовідносин вищих органів держави) і форму державного устрою (територіально-політичну організацію держа-

2

ви) . В останні роки замість поняття "державний устрій" використовують поняття "територіальна організація публічної влади", "політико-територіальна організація держави".

Пізніше при характеристиці форми держави до двох згаданих елементів у теорії держави і права був доданий третій – політичний режим. Але в конституційному праві політичний режим вивчався як самостійне явище, поза зв’язку із формою

3

держави . Такий підхід домінує у зарубіжних підручниках з

1 Див.: Современное буржуазное государственное право. – Т. 2. – М., 1987.

– С. 51.

2 Див.: Сравнительное конституционное право. – М., 1996. – С. 441. 3 Зокрема, проф.А.О.Мішин вважав політичний режим самостійним явищем, не формальною, а змістовною характеристикою держави і усієї політичної системи.

курсу "Політичні інститути і конституційне право"1 . Як бачимо, у зарубіжній конституційній доктрині форма держави аналізується у трьох аспектах: форма правління; форма державного устрою; політичний режим.

Уявляється важливим підкреслити, що форма держави у зарубіжному конституціоналізмі, як правило, не розглядається як інтегрована концепція, що об’єднує у синтезованому понятті названі три аспекти. Можна говорити, що форма держави може бути виражена у трьох обличчях залежно від установлених критеріїв. Цими трьома критеріями є: орган, наділений прерогативами глави держави; спосіб організації та здійснення суверенної влади на території держави; методи правління. В залежності від цих трьох критеріїв, держава отримує певну форму: монархії або республіки; унітарна держава або федеративна держава; може мати демократичний, монократичний (самодержавний) або авторитарний політичний режим.

Незважаючи на величину, економічний або військовий потенціал та інших факторів подібного порядку будь-яка держава, як суверенне творіння володіє прерогативою у силу свого суверенітету вирішувати вільно і згідно із конституційними передбаченнями, яку форму правління, державний устрій або політичний режим прийняти.

Право вибору певної форми держави є у першу чергу політичним вибором. Але не власне держави, представленої парламентом, главою держави, урядом. Вибір будь-якої форми держави не може бути нічим іншим, як результатом усенародного референдуму. Реальний характер такого вибору залежить від ступеня участі громадян у референдумі, щирості голосування і не в останній інстанції від факту як населення із правом голосу, тобто виборці, має точне уявлення про зміст форми держави стосовно якої висловилась громадська думка.

Якою б не була форма держави у згаданих трьох аспектах, з точки зору елементів своєї побудови, головних своїх

1 Див.: Burdeau G. Droit constitutionnel et institutions politiques. – Paris, 1959. –499 p.; Duverger M. Institutions politiques et droit constitutionnel. – Paris,

1960. – 695 p.; Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1997. – 488 p.

характеристик, держава як політичний або соціальний феномен залишається незмінною. Хоча країни і мають різні форми держави, вони репрезентують ті ж головні характеристики, які визначають державний феномен. Так, Австрія, Великобританія, Іран, КНР, Лівія, США мають різні форми державного правління, державного устрою і навіть політичного режиму, але найсуттєвіші їх характеристики – ті, що визначають державні риси – залишаються ті ж : відповідні держави є суб’єктами права у конституційно-правових відносинах, міжнародного публічного права і т.ін., рівними між собою, з юридичної точки зору тощо.

Щодо причин різноманітності форм держави у сучасному світі, то вони багаточисельні. У літературі з-поміж них головними називають такі:

1. Історичні традиції розвитку національної державності. Зокрема, стійкість монархічних форм правління у таких країнах, як Великобританія, Данія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншими тим, що монархія у цих державах існувала протягом багатьох століть.

2. Історичні особливості становлення національної державності. Наприклад, прийняття федеративної форми державного устрою такими країнами, як Мексиканські Сполучені Штати, США, ФРН, Швейцарія пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

3. Національний склад населення даної країни. Саме ця обставина зумовила встановлення федерації у таких багатонаціональних державах як, наприклад, Індія.

4. Обрання тієї чи іншої державної форми у країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, у значній мірі залежало від впливу метрополії. Так, у багатьох колишніх колоніях монархічної Великобританії (наприклад, Трінідад і Тобаго, Ямайка) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, водночас як колишні колонії республіканської Франції у переважній більшості своїй стали республіками (Бенін, Буркіна-Фало, Габон, Кот д’Івуар, Ісламська Республіка Маврітанія)[123] .

5. Домінуюча у суспільстві система морально-релігійних цінностей (наприклад, теократична республіка в Ірані).

Певним чином на форму держави може вплинути і суб’єктивний фактор. Досить згадати про те, який вплив справив генерал де Голль на функціонування інститутів П’ятої республіки у Франції.

Розглянуті питання стосуються в основному доктринальної розробки поняття форми держави. Але, на наш погляд, при цьому треба звернути увагу ще на один не менш важливий спектр аналізу форми держави, а саме: на характеристику конкретних конституційних норм, які і визначають її. При цьому небхідно враховувати, що форма держави не тільки в тій чи іншій мірі визначається відповідними нормами конституцій, але й складається у значній мірі у результаті політичної та конституційної практики. Зокрема, державно-правова практика є іноді джерелом своєрідних конституційних норм, які визначають багато суттєвих сторін форми держави (наприклад, конвенційні угоди у Великобританії регулюють деякі принципові питання відносин глави держави, парламенту, кабінету міністрів).

У спеціальній літературі проблематика форми держави тривалий час розглядалась в основному з теоретичних позицій, і зовсім мало уваги приділялось аналізу конкретних конституційних норм. Правду кажучи, для цього існували й об’єктивні причини: термін "форма держави" в основних законах не вживався, а згодом використовувався дуже рідко й обмежено при характеристиці форми правління. Практично тільки у другій половині ХХ ст. форма держави стала об’єктом конституційного регулювання. З аналізу конституційних текстів можна зробити незаперечний висновок про те, що основні закони деяких країн стали вживати термін "форми держави", який трактується дуже близько до наведених вище доктринальних положень. Так, один із розділів Конституції Туреччини 1982 р. має назву "Форма держави". Положення, що стосуються до різних елементів форми держави, містяться в розд. 3 "Організація державної влади" Конституції Македонії 1991 р., розд. 4 "Державна влада" Конституції Словенії 1991 р., розд. 3 "Публічні влади" Конституції Молдови 1994 р. У конституціях багатьох держав містяться "синтезовані" формулювання, що відносяться до форми держави в цілому. Конституція Російської Федерації 1993 р. встановлює, що Росія є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління (п. 1 ст. 1). Ст. 1 Конституції Іспанії 1978 р. констатує Іспанію правовою демократичною соціальною державою, а її політичною формою – парламентарну монархію. Політична Конституція Колумбії 1991 р. містить досить усеохоплююче формулювання: ст. 1 проголошує, що ця держава соціально-правова в формі унітарної республіки, децентралізована, з автономією її територіальних одиниць, демократична, партиципаторна і плюралістична. У деяких конституціях окремі положення стосовно форми держави входять до розділів, які встановлюють територіальну організацію держави та організацію органів державної влади.

Зауважимо, що як у вищезгаданих, та і в інших основних законах, ідеться не про одного (з трьох) "елементів" форми держави, а про двох-трьох або про форму в цілому. Це засвідчує, що конституційне регулювання форми держави, яке раніше було відсутнім, у наш час усе частіше здійснюється на основі комплексного або поелементного аналізу, а її конституційна характеристика, доповнена політичною практикою, наближається до доктринальної.

У цьому зв’язку деякі вчені-конституціоналісти навіть роблять висновок про появу комплексного конституційноправового інституту форми держави – системи узгоджених норм, які регулюють дане явище у правових зв’язках[124] . Не вступаючи у дискусію, звернемо увагу тільки на те, що у зарубіжних країнах аналіз цього інституту побудований на основі елементного підходу до поняття "форми держави". До того ж такий підхід є корисним і необхідним особливо у навчальних цілях.

§ 2. К ОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ

Інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та функціонування держави. Форма правління – це не просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституцією відповідної держави.

За традицією, ще з античних часів, у центрі уваги знаходяться два питання: 1) які форми правління існують; 2) яка з відомих форм правління найбільше підходить для даного часу в даній країні.

Термін ―форма правління‖ (рідше – форма державного правління) міститься у багатьох конституціях держав світу. Зокрема, у ст. 1 Конституції Румунії 1991 р. йде мова про те, що Румунія є суверенною, національною, незалежною, унітарною та неподільною державою. Формою правління у Румунській державі є республіка. Ст. 1 Конституції Туркменістану 1992 р. фіксує таке положення: "Туркменістан – демократична, правова і світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки". Цей термін використовується в конституціях Мексики 1917 р., Бразилії 1988 р., Ефіопії 1994 р., Молдови 1994 р., Казахстану 1995 та інших країн. Але вони майже завжди закріплюють основний принцип форми правління: монархія або республіка. При цьому у багатьох випадках ці терміни супроводжуються різними уточненнями (в конституції Греції 1975 р. говориться про "парламентську республіку", Данії 1953 р. – про "конституційну монархію", Болгарії 1991 р. – про "республіку з парламентарним правлінням", Пакистану 1973 р. – про "Ісламську республіку").

Виходячи з того, що розгорнутого визначення терміна форма правління в конституціях немає, при аналізі її змісту, звичайно, потрібно керуватися доктринальним поняттям. Найчастіше у конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою [125] .

Інакше кажучи, форма правління – це тип панування у даній державі, адже, якщо виходити з буквального, повсякденного змісту цих слів, то це відповідь на запитання: "Хто править?".

Порядок заміщення посади глави держави – у порядку успадкування або шляхом виборів визначає дві основні форми правління – монархію та республіку. Але типологія форм правління у державах сучасного світу не обмежується названими, кожна з них має свої різновиди. Останні ж визначаються співвідношенням законодавчої та виконавчої влади, розподілених між главою держави, парламентом й урядом у конкретній державі та порядком їх формування, що випливає звідси.

Монархіяце така форма правління, де глава державимонарх (імператор, король, князь, Великий герцог, султан, емір) володіє особливим юридичним статусом: його повноваження мають первісний, непохідний від будь-якої іншої влади у державі характер, він набуває свій пост, як правило, за спадкоємством і посідає його довічно [126] .

В юридичній літературі розрізняють два основних різновиди монархічної форми правління.

А. Абсолютна монархія – форма правління, при якій монарх має всю повноту державної влади (монарх – джерело будь-якої влади і тільки він визначає її межі в нормативних актах, які дарує своїм підданим). Будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ (наприклад, Диван (рада) в Саудівській Аравії), де представлені члени численного (до 7 тис. осіб) сімейного клану Аль Саудів. Основні риси абсолютної монархії на сьогодні зберігають такі держави, як Бахрейн, Бруней, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія. Привертає до себе увагу той факт, що конституції та прирівнені до них законодавчі акти цих країн не тільки декларують монархічну форму правління, але і закріплюють її за конкретною династичною родиною. Так, у Саудівській Аравії ст. 5 конституційного документа (нізам) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Саудівська Аравія – монархічна. Влада належить синам короля – засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів…". Ст. 5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. говорить: "Система правління – султанська ("монархічна"). І далі міститься положення, відповідно до якого влада буде успадкована по чоловічій лінії потомками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Аналогічні положення містяться в конституціях Бахрейна, Катара[127] .

На конституційному рівні, як правило, у державах Перської затоки закріплюється правове становище монарха. Наприклад, конституції Бахрейна і Катара проголошують своїх монархів "недоторканними" персонами. Відповідно, процедура усунення їх від влади, оголошення імпічменту (ст. 41) фіксує таке положення: "Його особа (султана – А.Г.) недоторканна. Поважання його є обов’язком. Його накази повинні виконуватися". У конституційному законодавстві тут закріплюються і широкі повноваження монархів, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Конституції Бахрейна прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Катару також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст. 18). Глава держави тут має повноваження призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. Додамо до сказаного, що до компетенції монарха входять прийняття законів, їх ратифікація. Повсюдно глава держави є верховним головнокомандувачем[128] . Отже, в усіх країнах із абсолютною монархічною формою правління прерогатива глави держави настільки великі, що дозволяють йому незаперечно утримувати свій правлячий статус.

До абсолютної теократичної монархії відносять також Ватикан (глава держави – Папа Римський: з 1978 р. Іоан Павло ІІ (Кароль Войтила). Папа володіє законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створені вищі консультативні (дорадчі) органи: Вселенський собор римсько-католицької церкви, колегія кардиналів і єпископський синод. Папа обирається довічно колегією кардиналів. До його компетенції належить представництво держави в міжнародних відносинах, укладання, ратифікація і денонсація міжнародних договорів і конкордатів, прийом дипломатичних представників і призначення представників Ватикану в інших країнах.

Б. Обмежена (конституційна) монархія – форма правління, при якій монарх не володіє абсолютною владою: його влада обмежена наявністю парламентської установи.

Залежно від ступеня конституційного обмеження влади монарха розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується розподілом влади між монархом і парламентом із переважанням влади монарха. Повноваження монарха обмежуються тільки у законодавчій сфері, проте і в цій сфері жодний закон не може бути прийнятим без згоди на те монарха (він володіє правом абсолютного вето). Монарх є главою держави і володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (призначає уряд, який несе відповідальність перед ним, є головнокомандувачем армії). Він також може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати парламент на невизначений час, і на цей період володіти усією повнотою влади. Інституту парламентської відповідальності уряду у дуалістичних монархіях немає.

Окремі із згаданих елементів знайшли своє відображення в конституціях. Так, згідно зі ст. 51 Конституції Йорданії 1952 р. уряд є відповідальним перед парламентом. Але при цьому вотум недовіри урядові, у разі його висловлювання, повинен бути схвалений королем. У Марокко уряд несе відповідальність перед парламентом і королем.

Сьогодні ця форма правління зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко, а також у Непалі після 1990 р., де за новою конституцією уряд є відповідальним тільки перед парламентом.

Сучасною формою конституційної монархії є суто парламентарна монархія . У державознавчій літературі її визначають як таку форму правління, при якій главі держави присвоюється титул, феодальний за своєю ознакою, його пост передається за спадкоємством, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується підтримкою нижньої палати парламенту [129] .

За текстом конституцій парламентарними монархіями є більшість монархічних держав: Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія, а також ті члени британської Співдружності, що мають главою держави британського монарха (їх понад двадцяти)2 . Наприклад, ст. 2 Конституції Данії 1953 р. містить такий припис: "Формою правління держави є конституційна монархія". П. 3 ст. 1 Конституції Іспанії промовляє "Політичною формою іспанської держави є парламентарна монархія". Конституція Норвегії 1814 р. встановила для цієї країни форму правління у вигляді обмеженої та спадкової монархії (§ 1).

Водночас і за конституціями, і на практиці форми правління у вказаних державах різні. У деяких із парламентарних монархій конституції наділяють монарха "виконавчою владою" (наприклад, § 3 Конституції Норвегії встановлює, що "виконавча влада належить Королю". Ст. 33 Конституції Люксембургу містить припис: "Великий герцог один здійснює виконавчу владу") або поряд з нею правом участі у здійсненні законодавчої влади (ст. 36 Конституції Бельгії, §§ 21, 22 Конституції Данії, ст. 47 Конституції Нідерландів та ін.).

Окремі конституції, і в першу чергу Основний закон Іспанії, чітко і досить докладно визначає правовий статус монарха. Згідно з п. 1 ст. 56 Конституції, "король – глава держави, символ її єдності та спадкоємності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів". У ст.ст. 56, 62, 63, 99, 100, 123, 124 та інших установлюються такі повноваження короля: а) вище представництво держави у міжнародних відносинах; б) підписання і промульгація законів; в) скликання і розпуск Генеральних кортесів і призначення виборів; г) пропонування кандидатури голови Уряду, призначення або звільнення його з посади; д) призначення на цивільні та військові посади, нагородження орденами і присвоєння почесних звань; е) головування на засіданнях Ради Міністрів на прохання голови Уряду; ж) Верховного головнокомандувача; з) здійснення права помилування; и) призначення послів та інших дипломатичних представників; і) підписання міжнародних договорів; й) проголошення війни і укладання миру за попередньою згодою парламенту та деякі інші.

Натомість конституції Швеції та Японії закріплюють за монархом в основному представницькі функції. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії 1947 р., визначаючи місце імператора у системі органів державної влади, промовляє: "Імператор є символом держави та єдності народу". А ст.ст. 3-7 прямо вказують, що монарх усі свої дії повинен узгоджувати з урядом, а державні справи вирішувати тільки за порадою і за схваленням Кабінету Міністрів.

І все ж найбільш типовим прикладом парламентарної монархії є Великобританія. Повноваження британського монарха сторіччями не піддавалися суттєвим юридичним обмеженням, але у силу діючих конституційних угод, ніде не зафіксованих, але яких беззастережно дотримуються. У силу Англійської неписаної конституції усі повноваження щодо здійснення виконавчої влади належать монарху, однак на практиці роль його має чисто номінальний характер. Так, "Уряд її величності" формується парламентським способом і зберігає свої повноваження тільки до того часу, доки він користується підтримкою більшості у Палаті громад. На посаду прем’єр-міністра монарх може призначити тільки лідера партії, яка перемогла на парламентських виборах. Склад Кабінету також визначається Прем’єр-міністром. Щодо повноважень монарха стосовно парламенту (його розпуск, призначення лордів, тронна промова) здійснюються тільки за пропозицією уряду. Уся нормотворча діяльність монарха здійснюється також за волею Уряду. Всі юридичні акти монарха потребують міністерського контрасигнування, оскільки відповідальність за них несе тільки Уряд, що випливає із відомого формулювання "король не може чинити неправильно".

До повноважень англійського монарха входять і т.зв. "сплячі прерогативи", які означають таку ситуацію, коли деякі важливі повноваження монарха у звичайному житті не застосовуються, але можуть застосовуватися у кризовій ситуації. Класичним прикладом є право короля Великобританії призначити прем’єр-міністра, якщо місця у парламенті після виборів розділилися порівну і немає домінуючої партії у представницькому органі. У такій ситуації монарх призначає прем’єр-міністра. Наприклад, у 60-х рр. ХХ ст. у Великобританії було декілька випадків, коли кількість депутатів парламенту від лейбористської партії і від консервативної була однаковою. Королева Єлизавета ІІ використала "сплячі повноваження" і призначила прем’єрміністром Гарольда Маккміллана. Звичайно, зробила це за порадою Королівської Таємної Ради.

Монархічна форма правління існує у 45 державах світу. Її розповсюдженість по континентах така: в Європі – 12 (Андорра, Бельгія, Ватикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці – 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії – 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу); в Азії – 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці – 3 (Лесото, Свазіленд, Марокко).

І, насамкінець, розгляду цього різновиду форми правління. Окремі автори – і вітчизняні, і зарубіжні – вважають, що монархія у сучасних розвинутих країнах є відносно слабкою політичною інституцією. Міркуємо, що це зовсім не так: навпаки, зарубіжна конституційна практика таких держав, як Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція та інших країн свідчить про те, що тут питання про зміну форми правління не ставлять до порядку денного. Проведені неодноразові опитування, наприклад, у Великобританії з цього питання дозволяють говорити про те, що переважна більшість громадян (підданих) висловлюється за збереження монархії.

На відміну від монархії при республіканській формі правління єдиним джерелом влади за конституцією є народ (наприклад, у ст. 1 Конституції Австрії говориться "Австрія є демократичною республікою. Її права походять від народу". "Естонія, – сказано у ст. 1 Конституції 1992 р., – самостійна і незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ"). Та і саме походження терміна "республіка" пов’язане із народом. "Republica est res populi", – підкреслював Цицерон, вважаючи державу – справою народу. Отже, республіка – це держава, юридична конструкція якої передбачає, що єдиним суб’єктом суверенітету є народ. Усі вищі державні органи прямо або непрямо отримують свої повноваження від народу і формально, тобто юридично відповідальні перед ним. Виходячи із цього, можна запропонувати таку дефініцію.

Республіка це така форма правління, при якій усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою і несуть формальну відповідальність за свою діяльність згідно з Конституцією та законодавством.

Найбільше розповсюдження отримали представницькі республіки, де народний суверенітет здійснюється у формі діяльності органу народу – парламенту та інших обраних органів. Саме за допомогою виборів установлюються відносини відповідальності між народом–сувереном і державою. Усі вищі державні органи повинні бути прямо або опосередковано обрані громадяни. Інші інститути держави формуються або призначаються виборними органами. За нашими підрахунками, 148 сучасних держав, або 76,7 відсотка, є республіками.

Залежно від статусу глави держави і правового становища парламенту традиційно в літературі виділяють два основних різновиди республіканської форми правління: президентську і парламентську республіки. Але наш час вносить до цієї класифікації суттєві поправки: розмиваються межі між цими різновидами, виникають нові, які іноді мають дуже мало спільного і з тим, і з іншим.

Зазначимо, що визначення парламентарної або президентської республіки рідко містяться в основних законах держав. Наприклад, Конституція Греції 1975 р. у п. 1 ст. 1 фіксує такий припис: "Державний лад Греції – парламентська республіка", а конституції Болгарії 1991 р., Ісландії 1944 р. у перших статтях говорять, що ці держави є республіками із парламентським правлінням. Натомість конституції Туркменістану 1992 р. і Казахстану 1995 р. прямо називають ці країни президентськими республіками. У переважній більшості випадків основні закони обмежуються лаконічними формулюваннями про встановлення республіканського ладу в тій чи іншій державі (наприклад, ст. 1 Конституції Австрії містить такий припис: "Австрія є демократичною республікою". Аналогічні або близькі за змістом формулювання можна знайти в конституціях Італії (ст. 1), Португалії (ст.ст. 1, 2), Франції (ст. 1), Фінляндії (§ 1) та ін.

Відмінність між республіками приводиться не стільки спираючись на формулювання конституцій (вони нерідко є досить своєрідними), скільки аналізуючи взаємовідносини між вищими органами держави. У літературі, як правило, називають декілька ознак, які відрізняють одну республіку від іншої, але вирішальним критерієм визнається спосіб формування, підпорядкованості та відповідальності уряду і міністрів[130] .

В історичному плані республіканська форма правління у країнах світу виникла передусім у вигляді президентської республіки – уперше була встановлена у США у 1987 р. Сьогодні вона існує в більшості держав Азії, Африці та Латинської Америки.

У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду [131] .

Аналіз конституційних норм, які регулюють взаємовідносини між вищими органами державної влади, дозволяє виділити такі характерні ознаки президентської республіки.

1. Теоретично така форма правління будується за принципом жорсткого розподілу влад: у конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади (наприклад, Ст. І (розд. 1) Конституції США проголошує: "Усі законодавчі повноваження, надаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і палати представників". У ст. ІІ (розд. 1) встановлюється: "Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки". А у ст. ІІІ (розд. 1) говориться: "Судова влада Сполучених Штатів Америки надається одному Верховному суду… і нижчестоячим судам…").

2. Поєднання повноважень глави держави і голови уряду в руках президента (ст. 117 Конституції Мозамбік, наприклад, містить припис згідно з яким президент є головою уряду. Аналогічні положення зафіксовано у ст. 54 Конституції Туркменістану).

3. Позапарламентський метод обрання президента (наприклад, у Мексиці Конституція 1917 р. у ст. 81 чітко встановлює норму: "Вибори Президента – прямі…". Конституція Намібії 1990 р. у п. 2 ст. 28 також встановлює, що "Вибори Президента проводяться шляхом прямого, загального та рівного голосування". Водночас у США президент обирається вибірниками, обраними прямим голосуванням виборців, згідно зі ст. ІІ (розд. 1) Конституції цієї країни).

4. Формування уряду президентом і тільки за обмеженою участю Парламенту. Президент призначає уряд, він є вільним у підборі його членів і робить це на свій розсуд (але у США, згідно зі Ст. ІІ (розд. 2) Конституції для цього потрібна згода Сенату; у Нігерії за Конституцією 1989 р. і в деяких інших країнах також необхідна для цього згода верхньої палати парламенту).

5. Відсутність права у президента на розпуск парламенту. В президентській республіці здійснюється жорсткий розподіл влад: президент не в змозі достроково розпускати парламент, але й останній не має права зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом – головна ознака президентської республіки (наприклад, ст. 79 Конституції Грузії).

Класичною президентською республікою вважаються США, де перелічені ознаки виявляються із найбільшою повнотою. Створена на основі Конституції 1787 р. система організації верховної державної влади, відома як система "стримувань і противаг" конституювала у США режим демократії, при якому завжди зберігається певна ступінь відносної самостійності органів державної влади, які теоретично є носіями поділених влад. У даному контексті цікавим видається висловлювання американського вченого-юриста Дж.Харта, який писав: "Якщо усі дороги ведуть до Риму, то усі питання американського правління рано чи пізно зводяться до розподілу влад"[132] . Тут Президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного. Конгрес є носієм законодавчої влади, але його діяльність залежить від Президента, який є не тільки найважливішим джерелом законодавчої ініціативи, але й визначає долю багатьох законопроектів, використовуючи право вето, для подолання якого вимагається кваліфікована більшість обох палат Конгресу. Водночас Конгрес має можливість змінити і навіть відхилити законопропонування Президента і здійснювати контроль за діяльністю федерального виконавчого апарату державної влади. Хоча члени Кабінету і голови інших загальнонаціональних виконавчих відомств не є членами Конгресу, вони можуть викликатися і піддаватися допиту у різного роду комітетах Конгресу, наділених значними ревізійними, контрольними і розслідувальними повноваженнями. Верховний суд США, згідно з судовим прецедентом 1803 р. (справа "Мербюрі проти Медісона"), може скасувати акти Конгресу, що суперечать верховному праву.

У США президент є одночасно главою держави і головою виконавчої влади. Міністри не складають уряду, тобто колегіального і солідарного органу, що має власні прерогативи і відповідальність. Кожний з них індивідуально уповноважений лише здійснити політику глави держави, останній же може змістити будь-якого міністра, навіть не мотивуючи свого рішення. Вважається, що президент може усувати федеральних посадових осіб тільки у тих випадках, якщо вони зайняті у виконавчих агенціях, безпосередньо підпорядкованих голові виконавчої гілки влади, тобто тих, хто складає "команду президента". Так, президент Дж.Форд усунув від посади міністра оборони Дж.Шлесінджера, мотивуючи це тим, що хотів би мати і у Пентагоні і ЦРУ "своїх хлопців". Улітку 1982 р. президент Р.Рейган примусив піти у відставку державного секретаря О.Хейга, який не порозумівся з деякими друзями президента[133] .

Як уже було показано вище, президент у США обирається незалежно від парламенту колегією вибірників. Оскільки вибори глави держави здійснюється на більш широкій основі, ніж колегія, складена із парламентаріїв, ученідержавознавці, посилаючись на теорію мандата, отриманого президентом на виборах, наділяють останнього формальними повноваженнями представника нації у цілому. Саме виходячи з цих міркувань, у літературі президентську республіку іноді іменують дуалістичною республікою.

Будучи "головою виконавчої влади", президент США формує уряд лише за номінальною участю конгресу. В Конституції цієї держави йдеться про дві процедури призначення федеральних посадових осіб. Стосовно вищих посадових осіб, поіменованих у Конституції, та усі ті, які можуть бути засновані конгресом, то вони призначаються спільно президентом і сенатом. Установлена Конституцією процедура передбачає дві стадії: підбір кандидатури президентом і запропонування її сенату та затвердження кандидатури двома третинами голосів присутніх і тих сенаторів, які голосують – т.зв. процедура "за порадою і згодою сенату". Усі інші посадові особи призначаються без участі сенату одноособово президентом, судами або керівниками департаментів.

Щодо процедури і підстав дострокового усунення від посади Конституція містить тільки одне положення (Ст. ІІ, розд. 4), згідно з яким усі цивільні посадові особи можуть бути притягнуті до відповідальності у порядку імпічменту за здійснення зради, хабара або іншого тяжкого злочину; у випадку визнання їх винними вони відсторонюються від посади. Оскільки процедура імпічменту застосовується вкрай рідко і тільки стосовно президентів і федеральних суддів, можна зробити висновок, що Конституція фактично залишила відкритим питання про дострокове усунення від посад усіх винних федеральних посадових осіб.

На зламі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. у деяких державах Латинської Америки й Африки у ході конституційних реформ з’явилися нові різновиди президентських республік: президентські республіки з елементами парламентаризму, суперпрезидентські, президентсько-моністичні та президентськомілітарні республіки, а також президентсько-партократичні республіки і президентсько-клерикальні республіки.

Нові конституційні положення, що змінили взаємовідносини президента, парламенту та уряду в президентських республіках з елементами парламентаризму в узагальненому вигляді зводяться до таких. Один із найважливіших стала поява положення про утворення уряду – Ради міністрів. У Перу, Єгипті, Іраці, деяких країнах Африки була заснована посада прем’єр-міністра. Рада міністрів стала приймати колегіальні рішення. Однак така посада скоріше є тільки адміністративною, оскільки фактичним керівником залишається президент. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 35 Конституції Намібії уряд цієї країни – Кабінет Міністрів складається з президента, прем’єрміністра та інших міністрів, призначених главою держави із числа членів Національних Зборів. Відповідно до п. 3 цієї є статті на засіданнях уряду головує президент, а за його відсутності – Прем’єр-міністр чи інший міністр, призначений для цієї мети главою держави. Прем’єр-міністр, згідно зі ст. 36 Конституції, представляв уряд у його взаєминах із парламентом, координує роботу кабінету, надає допомогу президентові в управлінських справах.

У деяких країнах (Намібія, Єгипет та ін.) конституції передбачають елементи відповідальності уряду перед парламентом (Згідно ст. 4) Конституції Намібії, міністри несуть перед президентом і парламентом персональну відповідальність за роботу доручених їм міністерств, а також колективну відповідальність за роботу кабінету.

Водночас у тих державах, де немає посади прем’єрміністра, а міністри безпосередньо підпорядковуються президенту, встановлена тільки часткова відповідальність міністрів перед парламентом. Так, відповідно до ст. 51 Конституції Замбії 1996 р. кабінет і міністри несуть відповідальність перед парламентом – національними зборами, хоча згідно з п. 3 ст. 46 вони одночасно є відповідальними і перед президентом.

Вотум недовіри можливий міністру в Колумбії за Конституцією 1991 р., Раді міністрів у Перу, відповідно до ст. 132 Конституції 1993 р. та інших країнах.

Але роль таких конституційних норм не варто переоцінювати, оскільки усе залежить від фактичної ролі президента як глави держави. Особливо в умовах країн, що розвиваються, де політичні партії слабкі, а їх представництво у парламенті розпилене, ще більш посилюються позиції президента.

Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:

а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови виконавчої влади; б) президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотниками (як це мало місце в минулому в Чілі); в) президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина. Все це безумовно сприяє посиленню особливої влади президента (наприклад, у Колумбії, Парагваї, Перу). Зазначимо, що як в конституційній теорії, так і в державно-правовій практиці країн з такою формою правління є певні правові важелі, які спроможні стримувати всевладність президента. На думку латиноамериканських дослідників, одним із таких є конституційний принцип ротації, тобто неможливість переобрання президента на наступний строк повноважень. З цим пов’язані і жорсткі кваліфікаційні умови (цензи), які пред’являються до кандидата на найвищу державну посаду (належність до даної нації з дня народження, ценз осілості, вікові обмеження, тощо). Інший юридичний важіль – закріплення в конституції принципу відповідальності президента у випадку порушення Основного або інших законів держави (процедура "імпічменту" передбачається конституціями Болівії, Бразилії, Перу, Уругвай та інших держав).

Однією з найбільш централізованих форм президентської республіки є президентсько-моністична (в літературі вживається також інша назва: президентсько-монократична).

Монократична республіка характерна для "молодих" держав країн Тропічної Африки, а також для деяких соціалістичних держав (КНДР).

У державах із такою формою правління (Демократична Республіка Конго, Малаві та ін.) влада президента значно посилена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи – єдиної) партії. Посада президента в конституційному порядку закріплюється за певною особою. Глава держави має право розпуску парламенту.

Звичайно, ще більш сильної влади набувають президенти у державах тоталітарного соціалізму. Поєднуючи посаду генерального секретаря правлячої партії (комуністичної), будучи головним ідеологом країни, президент такої держави зосереджує у своїх руках величезну владу. Прикладом може слугувати Куба, де усі реальні важелі державної влади належать Ф.Кастро. Таку форму республіки можна назвати президентсько-партократичною. Проголошена конституцією відповідальність уряду перед парламентом реального значення не має. Склад уряду, зміни до нього затверджуються на засіданнях вищого органу партії, де вирішальне слово має генеральний секретар, він же і президент. Парламент тільки "схвалює" рішення центрального органу партії, і, як правило, одноголосно.

Особлива форма президентсько-клерикальної республіки діє в Ірані згідно з Конституцією 1979 р. Для неї характерне юридичне (конституційне) закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але і в безпосередньому управлінні державою. Поряд з посадою президента країни передбачається пост Духовного керівника іранського народу – аятоли. Ухвали останнього обов’язкові для світської влади і справляють, як правило, вирішальний вплив на провадження державних справ.

У сучасному світі нерідко зустрічаються президентські республіки, які можна назвати президентсько-мілітарними (військовими). Як правило, вони утворюються після державних переворотів на тимчасовій основі. Досить сказати, що з часів виникнення незалежних держав в Азії, Африці, Латинській Америці та Океанії, за приблизними підрахунками різних авторів, сталося близько 1000-1100 військових переворотів, з яких майже 700-750 закінчувалися утворенням військових, революційних, інших рад (хунт) і проголошенням їх керівників президентами[134] . Президентсько-мілітарна республіка – найбільш централізована форма державного правління. Як правило, міністерські посади обіймають військові, головою уряду є також військовий президент. Парламент розпускається і не діє. Така республіка спирається на армію, яка утворює систему органів державного управління згори донизу. Звичайно, політичні партії, які не підтримують військовий режим, забороняються. Такі форми правління встановлювалися і встановлюються зокрема у таких державах, як Сомалі, Судан, Центрально-Африканська Республіка, Фіджі та ін.

Отже, будь-яка форма президентської республіки посилює позиції глави держави у відносинах: президент, парламент, уряд, послаблюючи парламент і уряд. При деяких різновидах цієї форми, як було показано вище, президент стає зосередженням усієї влади, а іноді і керівником створеної партійно-державної політичної структури. Водночас не можна абсолютизувати оцінку тих чи інших видів президентської форми правління, оскільки у багатьох випадках усе залежить від їхнього конкретного прояву в тій чи іншій державі.

Суттєво відрізняються від президентських парламентарні форми правління. В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат) [135] . Однак мусимо визнати, що така дефініція в зарубіжній конституційній доктрині не сприймається беззастережно. Проф. А.О.Мішин (Росія), наприклад, при характеристиці парламентарної республіки особливо виділяв принцип верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність, а також наявність посади прем’єр-міністра[136] . Французька доктрина виходить з того, що основою парламентарного правління є рівновага законодавчої та виконавчої влади і що характерними ознаками такого правління є: по-перше, "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її на невідповідального главу держави і відповідального перед парламентом кабінету; по-друге, наявність "засобів взаємного впливу" (вотуму недовіри і дострокового розпуску нижньої палати парламенту)2 .

Оскільки до цього часу у спеціальній літературі немає дефініції цього різновиду республіканської форми правління, яке було би сприйняте більшістю авторів, на наш погляд, найдоцільніше буде характеризувати його шляхом виділення розпізнавальних ознак. На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві зарубіжних країн, можна окреслити такі характерні риси парламентарної республіки.

1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних республік проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестага представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60). Але чи не найдокладніше сформульований цей принцип у нині діючій конституції Угорщини (ст. 19): "1. Верховним органом державної влади та представницьким органом народу Республіки Угорщина є Національна Асамблея. 2. Національна Асамблея, здійснюючи свої права, що випливають із народного суверенітету, гарантує конституційний порядок у суспільстві і визначає структуру, напрями та умови управління".

Із цього принципу випливає, що будь-яка установа у системі вищих органів влади повинна бути або поставлена у залежність від парламенту, або зберігати політичну нейтральність. Так і відбувається, у будь-якому разі з формальної точки зору.

2. Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд – це завжди рада міністрів, а не кабінет президента (наприклад, ст. 81 Конституції Греції визначає, що урядом є Рада міністрів, яка складається з Прем’єр-міністра та міністрів. А п. 1 ст. 69 Конституції Австрії містить такий припис: "Здійснення вищого управління справами Федерації… доручається Федеральному канцлеру, віце-канцлеру та іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд, який очолюється Федеральним канцлером").

Уряд формується тільки парламентським шляхом з числа лідерів партії, яка має більшість у нижній палаті. Участь глави держави – президента – у формуванні уряду має чисто номінальний характер. Так, згідно з частиною другою ст. 92 Конституції Італії Президент Республіки володіє правом призначення Голови Ради міністрів і, за пропозицією останнього, міністрів. Але відповідно до ч. 1 ст. 94 Уряд повинен отримати підтримку обох палат Парламенту. Або такий приклад. У 1995 р. латвійський президент, бажаючи прискорити формування нового уряду, заявляє про намір самому призначити прем’єр-міністра, але робив це лише тому, що фракції парламенту тривалий час не могли самостійно утворити коаліцію більшості та скористатися своїм правом визначити склад уряду[137] . Так само станеться і з відставкою уряду. Наприклад, якщо в італійському парламенті розпадеться партійна коаліція і сформується нова правляча група фракцій, це призведе до призначення нових міністрів. Австрійська конституція прямо вказує, що президент приймає рішення про відставку федеральних міністрів за пропозицією канцлера (ст. 70). Отже, в парламентарній республіці при дотриманні режиму конституційної законності правління завжди має партійний характер. Мабуть не випадково у державознавчій літературі зарубіжних країн парламентарні форми правління нерідко визначаються як "правління партії", "партійна державність"[138] .

3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами – парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає виконанню за умов його контрасигнації (contr – зустрічне; assignation – підписання) прем’єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління. Ст. 89 Конституції Італії має таке формулювання: "жоден акт Президента республіки не є чинним, якщо він не завізований запропонувавшими його міністрами, які за це відповідальні". А Основний закон Зімбабве 1980 р. прямо передбачає обов’язок президента діяти "за згодою" із прем’єр-міністром.

Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади. Зокрема, участь президента у законодавстві формальна: він не володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Він не має права також самостійно запропонувати референдум, а тим більше визначити зміст питань, які ставляться на голосування. Будь-яка дія президента, включаючи розпуск парламенту, може бути здійснено також тільки зі згоди уряду. Символічна і участь президента у зовнішній політиці держави, адже зміст міжнародних договорів, рішення про дипломатичні представництва держави приймають прем’єрміністр і керівник зовнішньополітичного відомства.

Глава держави у парламентарній республіці є політично нейтральною посадовою особою. В окремих державах нейтральність президента забезпечується ще і загрозою його усунення від посади. Наприклад, за Конституцією Мальти президент, який обирається Палатою представників, каже бути позбавлений повноважень у випадку, якщо він не упорається зі своїми функціями або за негідну поведінку.

Цікаво, що у ФРН ні в Основному законі, ні в конституціях земель немає терміна "глави держави". Основний закон цієї країни, як міркують німецькі державотворці, дає уявлення про Президента як про одного із конституційних органів влади, на якому покладені повноваження щодо прийняття рішень. Стосовно ж відсутності у Президента значущої політичної влади, на їхню думку, є в певній мірі основою його сили, яка виявляється у духовному впливові на політику суспільства. Федеральний президент уособлює собою те, що об’єднує усіх – дух Конституції[139] .

4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою). в усіх без винятку парламентарних республіках у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції представляє собою вотум недовіри. Резолюцію про довіру пропонується самим урядом. Він наполягає: якщо законопроект не буде прийнятий, уряд піде у відставку. Це тягне за собою достроковий розпуск парламенту і нові вибори, що не завжди влаштовує депутатів. Отже, загрожуючи відставкою, уряд домагається прийняття потрібних йому законів. Так, у Конституції Італії (ст. 94) сказано, що "голосування однієї або обох палат проти будь-якої пропозиції Уряду необов’язково тягне відставку. Резолюція недовіри повинна бути підписана не менш ніж однієї десятої членів палати і не може бути поставлене на обговорення раніше, ніж після трьох днів із моменту її внесення. Основний закон ФРН у ст. 67 також встановлює, що Бундестаг може висловити недовіру Федеральному канцлеру, але лише за умов обрання більшістю голосів наступника. В Молдові, відповідно до ст. 106 Конституції, парламент на пропозицію не менш як однієї чверті депутатів може виразити недовіру Урядові більшістю голосів депутатів. Ця пропозиція розглядається через три дні після внесення її до парламенту.

Натомість резолюція осуду – як одна із форм контролю парламенту за діяльністю уряду (про це піде мова докладніше далі у посібнику) – це пропозиція, що йде від установленого конституцією або регламентом парламенту кількості депутатів із вимогою до уряду піти у відставку із мотивів, указаних у резолюції. Але, як показує державно-правова практика зарубіжних країн, усе це є безперспективним, якщо немає підтримки більшості у парламенті. Зазначимо у цьому зв’язку, що вотум недовіри або резолюція осуду не є частим явищем у парламентарній республіці, як це може здатися. Правляча партія або коаліція не бажають відправити у відставку "свій" уряд. У даному випадку не є аргументом і посилання на Італію, де тільки після Другої світової війни змінилося понад півсотні кабінетів міністрів. Італійські уряди змінювали один одного не через вотум недовіри, адже з 1949 р. не було жодного вотуму. Вони припиняли своє існування через розпад партійних коаліцій.

5. Підвищення ролі голови уряду, який визначає його політику – одна із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній республіці. Проілюструємо це на конституційній практиці Індії. Фактично діючі конституційні угоди замінили встановлений Конституцією порядок організації вищих органів державної влади на діаметрально протилежний: Кабінет, зосереджуючи у своїх руках найважливіші повноваження по керівництву суспільством, повністю здійснює конституційні права президента і фактично контролює законодавчу діяльність. Президент позбавлений будь-якої можливості діяти інакше, як із санкції Ради міністрів. Закон 1976 р. про 42-у поправку змінив п. 1 ст. 74 Конституції, передбачивши, що президент "при виконанні своїх функцій діє згідно з порадою Ради міністрів". 44-а поправка до Конституції доповнила: президент може вимагати від Ради міністрів переглянути цю пораду у будь-якій формі, але після такого перегляду президент повинен діяти відповідно до отриманої поради від уряду. Прем’єр-міністр стає зосередженням усієї державної діяльності. Про це свідчить і той факт, що імена прем’єр-міністрів Індії Д.Неру,

І.Ганді, Р.Ганді знають у всьому світі, тоді як прізвища президентів, які були при урядах цих діячів, мало відомі. Аналогічно небагато людей можуть назвати прізвища у недалекому минулому президента ФРН Р.Герцога, тоді як ім’я канцлера Г.Коля знають чимало.

З-поміж інших характерних особливостей парламентарних республік у зарубіжному державознавстві виділяють ще такі, як невідповідальність глави держави (конституції Греції та Італії, зокрема, формулюють цей принцип); наділення президента резервною функцією (на випадок відставки канцлера, розпуску Бундестагу у ФРН; але чи не найбільш розгорнутий вираз знайшла ця ідея в Конституції Греції)[140] .

Парламентарна республіка – менш розповсюджена форма правління, ніж президентська республіка. У даний час парламентарними республіками є такі держави: Австрія, Греція, Болгарія, Естонія, Ізраїль, Індія, Ірландія, Ісландія, Ліван, Італія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Чехія та деякі інші.

Характеристика цього різновиду республіканської форми правління не була би повною, якщо не розглянути унікальну систему правління в Ізраїлі. Ідея обрання голови уряду безпосередньо народом при збереженні політичної відповідальності кабінету перед парламентом була уперше висунута в 1964 р. лейденським професором права Й.Гластра ван Лоон. Учений запропонував прямі вибори прем’єр-міністра в якості засобу боротьби проти свавілля парламентських фракцій. Ізраїль – єдина держава у світі, в якій ця ідея була перетворена в життя. Основний закон про уряд 1992 р., який набрав чинність у травні 1996 р., вніс серйозні зміни у взаємовідносини між трьома вищими органами державної влади Ізраїлю – президентом держави, урядом і кнесетом, а також у відносини внутрі уряду. Роль президента у вирішенні справ в Ізраїлі завжди була скромною. З цього приводу досить колоритно висловився перший ізраїльський президент Х.Вейцман: "мій носовик – це єдина річ, куди я можу совати свій ніс. У решті випадків – ніс Бен Гуріона (тогочасного голови уряду)". Закон же 1992 р., запровадивши прямі вибори голови уряду, практично повністю відсторонив главу держави від участі у цьому процесі. Тепер тільки у двох випадках закон зобов’язує голову уряду (офіційна назва цієї посади рош-а-мемшалá) звертатися до президента: коли голова уряду добровільно подає у відставку, він повинен вручити відповідну заяву президенту (ст. 23); коли голова уряду має намір достроково розпустити кнесет, він може це зробити лише за згодою президента (п. "а" ст. 22). Можливість відмовити главі уряду у достроковому розпуску парламенту – єдиний владний елемент президента. Глава держави в Ізраїлі знаходиться у становищі, подібно до якого немає у жодній країні світу: поряд з президентом, обраного парламентом, діє всенародно обраний прем’єр-міністр.

По-новому регулює Основний закон 1992 р. відносини всередині уряду. Міністри призначаються не президентом республіки, а прем’єр-міністром, причому кожне призначення має бути затверджено кнесетом. Не менше половини міністрів повинні бути членами кнесету. Кожний міністр не тільки призначається, але й може бути звільнений прем’єр- міністром. Кнесет також має право позбавити міністра повноважень в обмежених випадках. Закон також закріпив за прем’єр-міністром головою уряду широкі організаційно-кадрові повноваження: він визначає функції кожного міністра, засновує і ліквідує відомство, але про це інформує кнесет. Водночас за ним закріплюється тільки загальне керівництво, але з усіх питань, які не входять до компетенції інших влад, від імені держави у якості виконавчої влади уповноважений діяти уряд у цілому (ст. 40). Закон 1992 р. вніс новели і в регулюванні відносин між урядом і кнесетом. За парламентом збережено право винесений вотуму недовіри голові уряду при умові схвалення більшістю складу парламенту – не менше, ніж 61 депутатом (із 120). Кнесет може змістити прем’єр-міністра голову уряду у порядку "Імпічменту", якщо той буде звинувачений у злочині або якщо рішення про відсторонення голови уряду буде прийнято 2/3 голосів членів кнесету. Зі свого боку і голова уряду отримав право дострокового розпуску парламенту, якщо він вважає, що "у кнесеті склалася більшість, налаштована проти уряду, і це заважає нормальній діяльності уряду"[141] .

Унікальність системи правління в Ізраїлі полягає не тільки у тому, що посада голови уряду заміщається таким незвичним способом, але і в тому, що уся система вищих органів держави функціонально відрізняється і від президентської, і від напівпрезидентської, і від парламентської систем. І все ж, виходячи з міркувань такого авторитету у галузі конституційного права, як М.Дюверже, який зазначав, що для існування парламентарної системи досить і політичної відповідальності кабінету перед парламентом[142] , Ізраїль можна віднести до держав із парламентарною формою правління.

Поруч із класичними (президентською та парламентарною) формами республіканського правління, у розвинутих зарубіжних країнах є окремі гібридні або, що не зовсім вдало, змішані форми правління, які нерідко ще називають президентсько-парламентарними (парламентарно-президентські і навіть напівпрезидентські). Зауважимо, що вчені не дійшли згоди щодо загальноприйнятого найменування таких гібридних форм правління. Тривалий час у науці конституційного права вони розглядалися не як самостійна форма правління, а як перехідні (або до президентської, або до парламентарної республіки), М.Дюверже на основі аналізу практики функціонування напівпрезидентської республіки, насамперед у Франції, прийшов до висновку про самостійне існування подібної форми правління. Тепер цей висновок отримав визнання в наукових колах. Інший, не менш відомий сучасний фахівець у галузі конституційного права – Ф.Ардан пише про те, що такі гібридні форми поєднують елементи як парламентарних, так і президентських форм. Від першої вона запозичає подвійність виконавчої влади, співробітництво уряду і парламенту, політичну відповідальність виконавчої влади перед законодавчою, право президента на розпуск парламенту. З іншого боку, зверхність президента, його обрання шляхом загального голосування, власні повноваження, домінуюче становище стосовно Кабінету міністрів, практично повна відсутність політичної відповідальності перед Національною Асамблеєю характерними ознаками президентської форми. П’ята Республіка одночасно є і парламентською, і президентською (риси парламентарної республіки, однак, мають домінуючий характер[143] .

Аналіз текстів конституцій країн, які сприйняли ці форми правління, дозволяє поділити їх на три групи залежно від конституційних прерогатив глави держави: 1) країни із відносно невеликим обсягом прерогатив президента (наприклад, Франція); 2) країни із середнім обсягом прерогатив глави держави (Португалія); 3) країни із сильними президентськими прерогативами (Фінляндія). У навчальних цілях такі форми правління можна було би позначити відповідно термінами "напівпарламентарна", "парламентарно-президентська" і "напівпрезидентська".

Водночас, як слушно зауважує відомий вітчизняний фахівець у галузі конституційного права зарубіжних країн професор В.М.Шаповал, сутність тієї чи іншої гібридної (змішаної) форми правління визначається не арифметичними підрахунками ознак, що відрізняють її від інших сучасних форм, а співвідношенням конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем’єр-міністр. До того небхідно врахувати і те, що реальний їхній статус може змінюватися залежно від суспільнополітичних обставин і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади[144] .

Існують і інші варіанти форми правління у зарубіжних країнах. Радянська республіка – як форма правління застосовується тільки в соціалістичних країнах (КНР, СРВ, Куба та ін.). Її юридичними ознаками є:

1) верховенство і повновладдя рад або "представницьких" органів під іншими назвами – усі інші державні органи, крім прокуратури, формуються радами відповідного рівня, відповідальні та підзвітні їм; 2) ради усіх ступенів утворюють єдину вертикальну систему, всередині якої існують відносини керівництва і підлеглості; 3) оскільки депутати усіх рівнів виконують свої функції на громадських засадах, у позаробочий час, їхні поточні повноваження здійснюються виконавчими органами рад у центрі і на місцях, рішення яких підлягають наступному затвердженню на сесіях; 4) влада побудована на принципі єдності влади; ради поєднують у своїх руках і законодавчі, і виконавчі функції; 5) реальна влада належить на всіх рівнях апарату партійного комітету (партократії).

Своєрідна гібридна (змішана) республіка як форма правління встановлена у Швейцарії. З конституційно-правової точки зору визначити її дуже складно. Одні вчені говорять про існування в цій країні змішаної республіки з вираженим дуалістичним державним режимом[145] . Другі таку форму визначають як директоріальну республіку[146] . Треті – республікою безпосередньої демократії[147] . Якщо виходити з тих ознак, якими характеризуються республіканські форми правління, то, мабуть, доцільно сприйняти точку зору перших авторів. Адже у Швейцарії колегіальний орган – Федеральна рада – поєднує функції її уряду, а також і глави держави. Він обирається парламентом, і не несе перед ним політичної відповідальності.

Зауважимо, що незважаючи на цю класифікацію типових "моделей" організації державної влади, все ж мусимо констатувати: не існує в світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кожна відображає у своїй організації своєрідність тієї країни, в якій вона діє.

§ 3. К ОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНО-

ПОЛІТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ

Запропонований нами термін "територіально-політична організація держави" для позначення даного інституту умовний. У повсякденній мові, а іноді і в політичній літературі тривалий час вживається термін "державний устрій" у занадто широкому значенні цього слова: для характеристики державного ладу країни, системи державного управління. В спеціальній юридичній літературі термін "державний (національно-державний) устрій" використовується лише у вузькому розумінні цього слова для характеристики політико-

територіальної та адміністративно-територіальної організації держави, визначення співвідношення держави у цілому з її складовими частинами (штатами; провінціями; землями), автономними утвореннями, адміністративно-територіальними одиницями). Зарубіжні конституції також використовують різні поняття для позначення цього інституту. Так, термін "структура держави" застосовується в конституціях Греції 1975 (розд. 1 частини 3), Ефіопії 1994 р. (глава ІV) та Перу 1993 р. (розд. 4). Але під цією назвою в основних законах цих країн розміщений нерівнозначний за змістом нормативний матеріал: у конституції Греції говориться про структуру державних органів; у конституції Ефіопії мова йде про форму правління і територіальний устрій держави; в конституції Перу – про законодавчу та виконавчу влади, виборчу систему, регіони та виконавчу влади, виборчу систему, регіони та муніципалітети. Невдалими є і терміни "Публічні влади" (розд. ІІІ Конституції Молдови), "територіальна організація публічної влади"1 , оскільки їх неоднозначне тлумачення може призвести до змішування державної влади і місцевого самоврядування, а трактування федеративного устрою до адміністративного – територіального устрою. Інакше кажучи, адекватний узагальнюючий термін поки ще не знайдено.

У формі територіально-політичної організації держави відбиваються юридичні особливості її політичного ладу. Тому територіально-політичну організацію країн потрібно розрізняти насамперед за формальними критеріями та ознаками.

Такими критеріями є:

– склад територій, які володіють державністю, та їх правовий статус;

– законодавче закріплення права на сецесію, тобто виходу з територіально-політичного утворення;

– правовий статус територіальних органів та нормативних актів, які видаються ними;

1 Див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – Т.

2. – С. 352.

– юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (наявність громадянства одного чи двох державоутворень);

– система розподілу повноважень між територіями і центральним територіально-політичним утворенням, до якого вони входять;

– система фінансово-бюджетних відносин між центром і територіями, що утворюють державу[148] .

Виходячи з вищезазначеного, можна запропонувати таке визначення. Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави – це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.

Насамперед, у конституціях зарубіжних країн можна знайти норми, які регулюють питання території та кордонів держави. Так, в Основних законах Бразилії, Канади, ФРН, Швейцарії територія держави окреслюється шляхом переліку її складових частин (штатів, провінцій, земель. Розгорнуте визначення державної території дається у ст. 42 Конституції Мексики, в якій є таке формулювання: "Державна територія включає: 1) територію складових частин федерації; 2) територію островів, включаючи рифи (скелі) і острівки у прилеглих морях; 3) територію острова Гваделупе й островів Ревіл’я-Хіхедо, розташованих у Тихому океані; 4) континентальний шельф і зону морського дна островів, островків і рифів; 5) води територіальних морів у межах, установлених міжнародним правом і внутрішнім морським правом; 6) повітряний простір над державною територією у межах, установлених міжнародним правом. Докладні положення про склад території дають конституції Коста-Ріки, Колумбії, Куби, Нікарагуа (Латиноамериканський регіон), – Намібії (Африка), Азербайджану та інших держав світу. Звичайно, включення до тексту конституції положень про територію держави має принципове значення: воно засвідчує про відмову від будьяких територіальних зазіхань, про стабільність кордонів, про миролюбний характер держави.

При всій важливості конституційних норм, які стосуються території держави, серцевину цього інституту, безперечно, складають принципові положення про унітаризм, федералізм, автономію. У даному ракурсі небхідно зазначити, що хоча наука і виділяє дві основні форми, – унітарну і федеративну, це зовсім не виключає існування змішаних форм територіальнополітичної організації держави. Як засвідчує аналіз конституційних норм і державно-правової практики, такі форми у зарубіжних країнах різноманітні та сугубо індивідуальні.

Унітарна форма територіально-політичної організації держави є переважаючою: вона існує у 169 країнах світу. Конституції, які закріплюють унітарний характер держави, або містять це визначення (на прикладі ст. 6 Конституції Португалії, яка має назву "Унітарна держава", фіксує такі положення: "1. Держава є унітарною і поважає у своїй організації принцип автономії місцевих органів влади і демократичної децентралізації державного управління. 2. Архіпелаги Азарський і Мадейра утворюють автономні області, які мають політико-адміністративні і власні урядові органи"), або говорять про неподільність держави (конституції Беніну 1990 р., Франції 1958 р., Люксембургу 1968 р.), або поєднують ці визначення (п. 1 ст. Конституції Румунії проголошує: "Румунія є національною державою, суверенною та незалежною, унітарною та неподільною"). Інколи передбачається, що розчленування держави, сепаратизм складають кримінальний злочин.).

У переважній більшості унітарних держав світу територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (зокрема, виняток складають такі держави як Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної із яких не перевищує 10 тис. осіб, і які, цілком зрозуміло не мають адміністративнотериторіального поділу). Як правило, види адміністративнотериторіальних одиниць перелічуються в конституціях (наприклад, ст. 110 Конституції Молдови фіксує таке положення: "В адміністративному відношенні територія Республіки Молдова поділяється на райони, міста й села. Відповідно до закону деякі міста можуть бути визнані муніципіями).

Якщо територія унітарної держави поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці – це проста унітарна держава. Отже, унітарна держава – це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю.

У конституційно-правовій літературі зарубіжних країн унітарна держава характеризується на основі таких ознак: 1) наявність тільки однієї конституції; 2) існування єдиної системи вищих органів державної влади; 3) єдина система права; 4) єдине громадянство; 5) єдина судова система; 6) складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

З точки зору організації публічної влади в центрі та на місцях, а також характеру взаємовідносин центральних і місцевих органів усі унітарні держави можна класифікувати як: а) централізовані, б) відносно децентралізовані; в) децентралізовані. Які ж відмінності між ними?

У централізованій унітарній державі адміністративнотериторіальні одиниці одноособово управляються чиновниками, призначеними центром, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). В Індонезії ці чиновники можуть бути рекомендовані з числа кандидатур, запропонованих місцевими представницькими органами. Натомість у Болгарії та Польщі обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне управління здійснюють призначені урядом особи (начальники областей – у Болгарії, воєводи – в Польщі).

Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними із центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (в тій же Франції – мери, ради в провінціях). Представники уряду тут володіють величезними повноваженнями, навіть правом втручання у справи муніципального управління.

У децентралізованій унітарній державі місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, ради графств у Великобританії).

Необхідно враховувати при цьому, що бувають дволанкові (Болгарія), триланкові (Колумбія) і чотирьохланкові (Франція) адміністративно-територіальні поділи.

Водночас унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення. Останнім часом у конституціях і законодавстві зарубіжних країн поняття автономії вживається в двох значеннях. У широкому розумінні цього слова автономія означає надання будь-якій частині держави або всім однопорядковим частинам (Італія, Японія) будь-якої форми самостійності, внутрішнього самоврядування . Так, Конституція Японії проголошує "принцип місцевої автономії", яку часто називають обласною. Водночас у ряді випадків створення автономних утворень в унітарній державі грунтується на врахуванні особливостей культури, історії, традицій, побуту населення, що проживає в них (Корсика у Франції, Іракський Курдистан, округа для індіанського поселення в Нікарагуа).

В зарубіжному конституціоналізмі, залежно від того компактно чи розрізнено проживають національні меншини, використовуються три концепції автономії: персональна, корпоративна і національно-територіальна. Зокрема, персональна автономія використовується, коли нацменшини розсіяні (наприклад, саамі у Фінляндії та Швеції). Вони створюють свої організації, клуби, інші об'єднання, за допомогою яких беруть участь у державному житті. Конституція Македонії (ст. 48) передбачає, що "представники усіх національностей мають право відкривати культурні, мистецькі та навчальні заклади, а також інші установи для вираження, плекання та розвитку своєї самобутності". А згідно зі ст. 78 Збори Республіки Македонія, тобто парламент, утворюють Раду з міжетнічних відносин, до складу якої входять Голова парламенту та на два представники, кожен з яких репрезентує македонців, албанців, турків, волохів, румунів, а також інших національностей, що проживають в Македонії. Парламент зобов’язаний взяти до уваги думку та пропозиції Ради та прийняти рішення з їх урахуванням.

Корпоративна автономія пов'язана з певними лінгвістичними спільнотами, яким резервуються частина місць у державному апараті, а до державних службовців іншої національності, що працюють у місцях розселення першої, ставиться вимога володіння мовою місцевого населення.

Щодо національно-територіальної автономії, то вона застосовується тільки у випадку компактного проживання національних меншин. У теорії держави і права, рівно і в конституційному праві, прийнято розрізняти дві форми такої автономії: політичну (законодавчу) та адміністративну . При політичній (законодавчій) автономії, як правило, на конституційному рівні за органами автономії закріплюється право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до її компетенції, а у випадку створення адміністративної автономії її органи самоврядування також можуть прийняти нормативні акти з питань освіти, видання газет, радіомовлення та телебачення на місцевій мові. На місцевій мові ведеться судовий процес. Політична (законодавча) автономія існує в Північній Ірландії (Великобританія), на Корсиці (Франція), Аландських островах (Фінляндія, в Гренландії і на Фарерських островах (Данія), вона проголошена в Курдистані (Ірак) у 1974 р., ШріЛанці (для північно-східної провінції, де проживають таміли) і в деяких інших країнах.

У названих регіонах автономія побудована за загальною схемою: є обраний місцевий парламент, який формує місцевий уряд. Закони місцевого парламенту повинні відповідати загальнодержавним актам. Призначений центральною владою представник центру (губернатор, комісар) має право вето стосовно законів, прийнятих місцевим парламентом. Правовою основою діяльності автономних органів є Статут про автономію.

Звичайно, політична (законодавча) автономія може мати і має неоднаковий ступінь розвитку. Данія, наприклад, стосовно Фарерських островів і Гренландії зберігає за собою лише контроль у галузі закордонних справ і оборони. В Іспанії же, де поряд із чотирма "національними областями" (Каталонія, Країна басків та ін.) є ще 13 "історичних областей" – усього

17 автономних спільнот, Конституція у розділі ІІІ (ст.ст. 143158) наділяє їх широкими повноваженнями (до їх відання відносяться, зокрема створення власних органів самоврядування, зміна меж муніципій, територіальний, міський, житловий благоустрій, громадські роботи, землеробство і тваринництво, ліси і лісове господарство, розвиток освіти, культури і спорту, соцзабезпечення, охорона здоров’я тощо.

У багатьох державах світу існує адміністративна національна автономія. Найбільш широко вона використовується в КНР, де національні меншини охоплюють 50-60 відсотків територій, будучи розселені уперемішку з іншими національностями. В КНР нараховується 159 автономних одиниць, у тому числі автономних районів – 5, автономних округів – 30 і автономних повітів – 124. Статус автономії закріплений на конституційному рівні у розділі VІ глави ІІІ "Органи самоврядування в районах національної автономії". Тут встановлюється, що органом самоврядування у районах національної автономії є Збори народних представників і народні уряди автономних областей, автономних округів та автономних повітів (ст. 112). До складу цих органів поряд із депутатами входить відповідна кількість депутатів від інших національностей, що проживають у даній автономній одиниці (ст. 113). Автономні форми національної державності користуються досить широким колом прав із важливих питань державного будівництва: вони здійснюють планування своєї економіки, володіють правом розпоряджатися усіма фінансовими надходженнями згідно з державною фінансовою системою на місцеві потреби[149] .

Різні форми автономії існують у пострадянських республіках, зокрема в Азербайджані, Грузії, Молдові, Таджикистані, Узбекистані.

Незважаючи на переважання унітаризму, федерація, як форма територіально-політичної організації держави, досить розповсюджена, й існує у наші дні у 24 країнах світу (в Європі – це Австрія, Бельгія, Росія, ФРН, Югославія, Швейцарія та утворена у 1995 р. сербо-хорватсько-мусульманська федерація у складі унітарної держави Боснії та Герцеговини; в Азії – Індія, Малайзія, Об’єднані Арабські емірати, Пакистан; в Америці – Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Мексика, США; в Африці – Ефіопія, Коморські острови, Нігерія, Танзанія; в Океанії – Австралія, Папуа-нова Гвінея, Сполучені Штати Мікронезії).

Федерація (від лат. foederatio – союз, об’єднання) – це форма територіально-політичної організації держави. У конституційному (державному праві зарубіжних країн федеративна держава визначається як єдина союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють юридично певною політичною самостійністю [150] .

Щодо конституційно-правового поняття федеративної держави, то вона, як слушно зауважує проф. К.Хессе, – охоплює загальні ознаки, які притаманні іншим федеративним державним утворенням; воно означає комплекс багатьох державних організацій і правопорядків "держав-членів" і "держави у цілому", що знаходяться у взаємній залежності[151] .

Аналіз новітніх досліджень вітчизняних і зарубіжних учених у галузі конституційного права, а також відповідних приписів основних законів дозволяють виділити такі найбільш характерні ознаки федеративної форми територіальнополітичної організації держави.

1. Законодавче закріплення принципу федералізму та його практична реалізація як передумова і основа вільного об’єднання різних, в основному рівноправних, як правило, раціональних політичних спільнот, які так повинні бути об’єднані для спільної діяльності* .

Наприклад, текст Основного закону ФРН містить чітку констатацію про дію у цій державі принципу федеративної держави (ст. 20 абз. 1). Окремі елементи цього принципу закріплені у конституційних нормах (ст. 28-31; ст. 32, абз. 3; ст. 33 абз 1; ст. 50-53; ст. 54, абз. 3; ст. 70-80, 81, 83-85, 91, 91-а– 91б, 99104а–109, 114, 115а–115в, 118; ст. 123, абз 2; ст. 125, 126, 129, 130, 134, 135, 138, 141, 142, 144 Основного закону. Відповідно до загальноприйнятої у ФРН думки в юридичній науці та судовій практиці, принцип федералізму відноситься до основоположних засад Конституції ФРН. Федеративний конституційний суд ФРН в одному зі своїх рішень також назвав принцип федералізму однієї із засад конституції. Пізніше він згадав про нього як про "принцип федеративної держави, на якому спирається конституційний лад ФРН"[152] .

У конституціях інших держав цей принцип також знайшов своє закріплення (ст. 2 абз. 1 Федерального конституційного закону 1920 р. говорить: "Австрія є федеративною державою"). Відповідні положення є в конституціях Аргентини,

Росії, Пакистану та інших федеративних держав. територій

2. Наявність єдиної території , що складається зі сукупності територій її суб’єктів, на які розповсюджується суверенітет, федерації. Практично усі конституції федеративних держав фіксують положення про склад території федерації, хоча й робиться це по-різному. Так, ст. 2 абз. 2 Конституції Австрії обмежується іменним переліком земель, а у ст. 3, абз. 1 лише згадується про те, що територія федерації включає в себе території її земель. Поіменний склад суб’єктів Російської Федерації міститься в Конституції РФ (ст. 65). Конституція Швейцарії практично в такий же спосіб регулює це питання, закріплюючи у ст. 1, що "об’єднані даним союзом народи двадцяти трьох суверенних кантонів Швейцарії… у сукупності утворюють Швейцарську Федерацію". Але незалежно від способу визначення і конституційного закріплення складу території федеративних держав, усі вони мають за мету закласти наріжний камінь у забезпеченні цілісності держави.

3. Наявність конституційних гарантій статусу і кордонів суб’єктів федерації. У цілому цій проблемі зарубіжні конституційні акти приділяють значну увагу. Одним із основних питань, які мають визначальне значення для забезпечення територіальної єдності федерації, є конституційне закріплення за федеральними представницькими органами виключного права на прийнятті рішень з питань, які стосуються територіальної організації держави.

Наприклад, згідно з Конституцією Мексики Конгрес уповноважений: утворювати при наявності певних умов у межах уже існуючих штатів нові штати; визначати остаточно кордони штатів, розв’язуючи спори, які виникають між ними щодо розмежування відповідних територій…; законодавствувати з усіх питань, які відносяться до Федерального округу (ч. ІІІ, ІV, VІ, ст. 73). Конституція Індії наділяє парламент ще більшими правами і встановлює для нього можливість за допомогою закону прийняти до союзу або утворити нові штати на тих умовах, які він вважатиме потрібними (п. 213).

Не менш важливе значення має і те, що федеральні конституції зосереджують вирішення усіх питань, які стосуються захисту цілісності держави від зовнішніх і внутрішніх посягань на її територію, виключно у руках федеральних органів. Так, розділ 8 ст. 1 Конституції США формувати й утримувати армію; створювати і забезпечити флот; видавати правила щодо управління сухопутними і морськими силами та їх організації. До компетенції Конгресу США входить також право на випадок виникнення надзвичайних обставин передбачати порядок призову міліції для забезпечення виконання законів союзу, придушення повстань і відбиття вторгнень на її територію. Аналогічно вирішує це питання Конституція Індії (перелік 1 додатку 7), ст. 73 Конституції Мексики, ст. 73 Основного закону ФРН.

Суттєве значення для збереження територіальної цілісності федерації має віднесення питань зовнішньополітичної діяльності до виключної компетенції федеральних органів. Приміром, Конституція Австрії (п. 2 ст. 10) до відання федерації відносить зовнішні зносини, включаючи політичне і господарське представництво за кордоном, зокрема укладання усіх державних договорів, встановлення кордонів, товарообіг і торгівля тваринами із зарубіжними країнами. Подібні повноваження за федеральними органами закріплюють конституції Індії (п. 10, 11, 12, 13, 14 Переліку 1 Додатку 7), Мексики (п. ХХ ст. 73), Основний закон ФРН (ст. 73, абз. 1) та ін.

Конституції більшості зарубіжних федеративних держав відносять до виключної компетенції федерації також і такі питання, як: федеральні фінанси і податки; банківську діяльність; грошовий і валютний обіг і монетну монополію; митна справа; державна статистика; діяльність пошти, телеграфа, телефона; транспорт; паспортна справа; іміграція; національна система права, федеральна система правоохоронних і судових органів тощо.

Усе це є могутньою системою конституційних гарантій цілісності федеративної держави.

4. Конституційне або конституційно-договірне розмежування предметів відання і повноважень між федерацією та її суб’єктами. Складові частини федерації – її суб’єкти (штати – в Австралії, Бразилії, Індії, Мексиці, США; землі – в Австрії та ФРН; провінції – в Канаді; кантони – у Швейцарії; емірати – в Об’єднаних Арабських Еміратах тощо) мають статус із власним адміністративно-територіальним устроєм, власною організацією влади та власною компетенцією. У цілому у будь-якій державі конституційно-правовий статус федерації та її суб’єктів, характер федеративних відносин багато в чому зумовлюється способами розподілу влади – предметів відання і повноважень – по вертикалі.

В науці та конституційній практиці існують декілька способів розмежування предметів відання і повноважень федерації та її суб’єктів.

Сутність першого полягає у встановленні конституцією виключних повноважень і предметів відання федерації, а всі інші питання (т.зв. "остаточні") є предметами відання органів суб’єктів федерації. (Така система характерна для США, застосовується із певними доповненнями в Австралії, Бразилії, Мексиці, Швейцарії). Другий спосіб – визначення повноважень як федерації, так і її суб’єктів (Аргентина, Канада, Мексика та ін.). При третьому способі перелічуються три сфери повноважень: федерації, її суб’єктів і спільного відання (Індія, ФРН). Четвертий спосіб найбільш повно закріплений у конституції Австрії, тому іменується ще австрійською моделлю. Тут установлені чотири варіанти розподілу предметів відання і повноважень між федерацією та її суб’єктами. Перший перелік містить предмети відання і повноважень, по яких законодавча і виконавча діяльність є виключно компетенцією федерації (зовнішні зносини, грошовий обіг, пошта, телеграф та ін.). Другий перелік містить предмети відання, з яких законодавча діяльність належить федерації, а виконавча – землям (наприклад, громадянство, житлове забезпечення, дорожня поліція). Третій перелік розподілу повноважень діє, наприклад, стосовно встановлення санітарних вимог до курортів, земельної реформи, трудового права та ін. У цих сферах федерація встановлює тільки загальні принципи законодавства, а землі здійснюють відповідну діяльність. Четвертий перелік – це виключна компетенція земель у сфері законодавства і виконання законів.

Звичайно, вищенаведені моделі розкривають тільки основні способи розподілу компетенції між федерацією та її суб’єктами в конституціях зарубіжних держав. Регулюванню цих питань у конституційному законодавстві конкретних країн притаманні свої деталі та особливості.

5. Наявність єдиного громадянства (Швейцарія), а в ряді випадків двох рівнів громадянства однієї держави (США). Наприклад, згідно з Конституцією США "усі особи, які народилися або натуралізовані у Сполучених Штатах… є громадянами Сполучених Штатів і того штату, де вони проживають" (розд. 1 поправки ХІV до Конституції США).

6. Заснування та конституювання загального для всієї федерації механізму державної влади (глава держави, парламент, уряд, органи судової влади). Наявність двопалатної структури парламенту (у більшості федерацій існує інститут бікамералізму: нижня палата розглядається як орган загальносоюзного представництва, а верхня палата представляє інтереси суб’єктів федерації).

7. Наявність федеральної правової системи, яка забезпечує єдиний правовий простір, верховенство федеральної конституції та пріоритет законів федерації. В Австрії, Канаді, Росії, США, ФРН, Швейцарії та деяких інших державах поряд із загальнофедеральною конституцією та загальнофедеральними законами діють конституції та закони суб’єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції та федеральних законів. Так, п. 5 ст. 76 Конституції Російської Федерації встановлює, що: "Закони та інші нормативні правові акти суб’єктів Російської Федерації не можуть суперечити федеральним законам… У ряді суперечності між федеральним законом та іншим актам, виданим у Російській Федерації, діє федеральний закон".

8. Встановлення державної (них) мови (мов). Без мовної єдності федеративна держава не може існувати як єдина, цілісна держава. Конституції зарубіжних федеративних держав розв’язують це питання по-різному в залежності від конкретних мовних умов, які мають місце у кожній з них. Наприклад, Конституції США і ФРН не містять ніяких приписів із цього питання, оскільки у їх громадян не виникає ніякого сумніву, що мовою їх спілкування є англійська у США і німецька – у ФРН. У конституціях інших держав відповідні норми існують. Так, у Конституції Австрії сказано, що німецька мова є державною мовою республіки, але цей факт не повинен ущемляти права мовних меншин, наданих їм федеральним законодавством (ст. 8). Конституція Індії у ст. 343 проголошує в якості офіційних мов хінді та англійську. В Конституції Швейцарії німецька, французька, італійська та ретророманська проголошуються національними мовами Швейцарії, офіційними та мовами Швейцарського Союзу є німецька, французька, італійська (ст. 116).

9. Створення основних елементів державності, і у першу чергу органів законодавчої, виконавчої та судової влади у суб’єктах федерації. Порядок їх організації та компетенцію визначають, як правило, конституції суб’єктів федерації. З іншого боку, федеральна виконавча влада у ряді федерацій має право "федеральної інтервенції", тобто втручання, якщо суб’єкт федерації незадовільно виконує свої обов’язки стосовно федерації (Аргентина, Індія, ФРН).

10. Конституційне закріплення принципу субординації у взаємовідносинах між федеральними органами та органами суб’єктів федерації. Аналіз текстів конституцій зарубіжних федеративних держав і відповідної практики дозволяє зробити висновок, що це досягається: по-перше, шляхом контролю, який здійснюється федеральними судовими органами за правотворчою діяльністю органів суб’єктів федерації, і, по-друге, шляхом видання розпоряджень федеральних органів управління, що стосуються діяльності органів управління суб’єктів федерації.

Контроль за правотворчою діяльністю органів суб’єктів федерації – це судовий контроль за відповідністю конституцій суб’єктів федерації федеральній конституції, а також контроль за актами, які приймаються органами суб’єктів федерації, з точки зору відповідності федеральним законам. У разі констатації невідповідності, конституція чи інші акти можуть бути повністю або частково скасовані. Щодо повноважень федеральних органів управління стосовно органів управління суб’єктів федерації, то доцільно звернути увагу на ряд приписів у конституціях зарубіжних федеративних держав. Наприклад, п. 13 ст. 102 Конституції Швейцарії встановлює за Союзною Радою (уряд Швейцарії) право спостерігати за тими галузями кантонального управління, які підпорядковані його контролю. Конституція Індії (п. 1 ст. 257) встановлює, що виконавча влада федерації володіє правом давати розпорядження будь-якому штату, які уряд Індії вважати необхідними. Отже, конституції зарубіжних федеративних держав передбачають дійові гарантії, що забезпечують субординацію діяльності федеральних органів та органів суб’єктів федерації.

§ 4. К ОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

Розглянуті у попередніх параграфах розділу форми держави дають уявлення про зовнішнє обличчя державності. Між тим науковий аналіз держави як конституційного інституту неможливий без урахування тих методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Мова йде про внутрішню змістовну характеристику державної влади, яка в науці позначається нерідко поняттям "політичний режим".

Термін політичний режим відомий у зарубіжному конституційному праві вже давно. Понад півстоліття тому проф.Г.Алексіану, який до 1941 р. викладав цю дисципліну на юридичному факультеті Чернівецького університету, під політичним режимом розумів сукупність юридичних норм, які встановлюють спосіб організації держави, фіксуючи органи влади, їх обов’язки та спосіб їх функціонування[153] . У післявоєнний час цей термін широко застосовується у французькому конституційному праві та політичній науці. При цьому у Франції йому надавалося більш широке тлумачення. Зокрема, М.Дюверже визначав термін "політичний режим" як складну сукупність взаємопов’язаних і поділених інститутів, які

представляють одночасно основу влади, вибори органів дер-

2 жавної влади, їх структуру та їх обмеження . У зарубіжній літературі поняття політичного режиму розкривали за допомогою таких характеристик, як наявність або відсутність урядової опозиції (Ж.Бюрдо); чисельність партій (К.Левенштейн);

3 взаємовідносини центральних органів (Є.Хамауі) . Перелічені ознаки уточнюють властивості політичного режиму, але не розкривають його змісту.

Мабуть, найбільші можливості у вивченні політичного режиму надає теоретична позиція тих учених, які пов’язують це поняття з системою влади у суспільстві. Проф. К.Іонеску (Румунія), наприклад, дає таке визначення цього терміна: політичний режим – це "єдина сукупність структурно пов’язаних юридичних норм і конституційних, політичних, соціальноекономічних, ідеологічних механізмів, за допомогою яких здійснюється влада, інакше кажучи, реалізується політична влада"1 . Із цього можна припустити, що, по-перше, політичний режим характеризує не тільки діяльність держави, а охоплює усі прояви політичного владування, включаючи здійснення влади суб’єктами, які не входять до структури держави (партії, релігійні інститути та ін.); по-друге, режим не можна звести тільки до проявів диктатури і панування, оскільки влада не завжди зосереджена в єдиному центрі. До того ж застосування влади не обмежене тільки цілями панування, оскільки вона спрямована і на досягнення загального суспільного блага.

З навчальною метою можна користуватися і більш вузьким трактуванням цього терміна. У французькій та російській юридичній науці, приміром, політичний режим визначають як сукупність методів і способів здійснення політичної влади, в тому числі державної, партійної, громадської (суспільної) 2 .

2 Duverger Maurice. Institutions politicues et droit constitutionnel–Paris, 1960.– P. 235

3 Див.: Арановский К.В. Вказана праця. – С. 235.

1 Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1998. – P. 338.

2 Див.: Le petit Larausse illustré. Dictionnaire encyclopedique. – Paris, 1995. – P. 870; Мишин А.А. Указана праця. – С. 105.

Сприйняття такого визначення політичного режиму дозволяє визначити, хто є справжнім володарем у країні, скільки їх, співробітничають вони чи суперечать, який набір засобів і методів, за допомогою яких вони володарюють над людьми, яка частина життєдіяльності суспільства підвладна політичній владі.

Для науки конституційного права особливе значення має теоретичне визначення змістовної характеристики політичного режиму. Окреслити характерні риси політичного режиму означає встановити на основі яких специфічних критеріїв, теоретичних абстрактних концепцій можна встановити та охарактеризувати певний політичний режим. У зарубіжній літературі такими критеріями є, наприклад: спосіб організації органів державної влади і взаємовідносини між ними; методи їх діяльності; місце і функції політичних партій та інших громадських організацій; характер законодавства; ступінь гарантованості та дотримання прав і свобод громадян; відносини між державою та індивідом; політична доктрина, на якій спирається відповідний політичний режим; ідеологію, яку захищає; соціальна база та ін.[154] .

За допомогою цих визначальних елементів, які стають критеріями кваліфікації, можна визначити найбільш важливі відмінності між політичними режимами. Також на їх основі можна проаналізувати еволюцію певного політичного режиму в конкретній державі.

До 1989 р. спроби класифікації та типологізації сучасних політичних режимів відбивали фундаментальну суперечність між ідеологією західних демократичних держав і марксистською ідеологією. Відповідно до цього, конституціоналісти розрізняли демократичні політичні режими та марксистські політичні режими.

Велика різноманітність держав і сучасних політичних режимів, технократизація управлінської діяльності на центральному і місцевому рівнях, усезростаючий вплив посередницьких структур – політичних партій, профспілок, груп тиску – на правлячі кола, усвідомлення з боку широких мас населення ролі, яку вони покликані відігравати у правовій державі, і, як наслідок відстоювання вимоги з їхнього боку нових форм участі в управлінні державними справами, як слушно констатує К.Іонеску, викликали необхідність вироблення нових додаткових критеріїв розмежування одних політичних режимів від інших. В якості головного критерію висувається ступінь гарантованості та різноманітність форм участь громадян в управління державними справами[155] .

Отже, наголос усе більше робиться на природу відносин між правлячими і керованими, політичну роль правлячих інститутів, на реальний характер опозиції. Крізь призму цих "критеріїв-фільтрів" французький учений-державознавець Р.Арон ще понад 30 років тому виділяв політичний плюралістичний режим, або "конституційно-плюралістичний", який характеризувався вільною загальністю та легальністю багатьох партій, а також однопартійний або монопольний режим, що характеризував тоталітарні держави.

На основі сукупності окреслених вище критеріїв, західна конституційна доктрина класифікує політичні режими на три категорії: політичний плюралістичний режим; політичний тоталітарний режим; змішані політичні режими[156] . Така класифікація є звичайно формальною і грунтується на характер способів норм і принципів владування, які визнаються в залежності від обставин як демократичні або, навпаки, тоталітарні.

Подібний кардинальний поділ режимів на демократичні та тоталітарні у цілому сприймається і конституційною доктриною пострадянських держав із деякими застереженнями. І це цілком правильно. Багато народів у сучасному світі знаходяться у перехідному, несталому політичному стані, які містять тоталітарні та демократичні риси владування одночасно. Існують поняття "обмеженої", "контрольованої", "консіліаторної" (примиренської) демократії. Вони характеризують політичні режими, де використання влади передбачувано спрямовано на утвердження демократизму, але здійснюється із застосуванням тоталітарних методів, із обмеженням свобод у країнах, внутрішньо не готових до безболісного сприйняття демократів. Проф. С.Ю.Кашкін (Росія) називав режими такого, проміжного, типу авторитарними, передліберальними, ліберальними[157] .

Звичайно, політичні режими розрізняються. Політична влада в одних державах у певній мірі підконтрольна населенню, обмежена і співіснує із широкими громадянськими правами і свободами. В інших – особи слабо впливають на владу і погано захищені від неї правом: "влада, знаходячись нібито поза суспільного організму, впливає на неї та примушує її йти по тому чи іншому шляху розвитку"[158] . В одних країнах влада зосереджена, монополізована, в інших – розсіяна між різними соціальними групами, політичними партіями та рухами. Тому, при всій його умовності, поділ політичних режимів на демократичні та тоталітарні відображає дійсність, реальні тенденції та етапи конституційно-правового регулювання. При цьому небхідно обов’язково враховувати, що демократичні режими менш різноманітні, тоді як тоталітарні – мають різні варіації.

Демократичний різновид політичних режимів у найбільш узагальненому вигляді характеризується такими рисами:1) визнання політичних прав і свобод у повному обсязі; 2) політичний плюралізм; 3) визнання і застосування принципу розподілу влад; 4) обов’язкова і реальна участь у здійсненні державної влади органу народного представництва – парламенту; 5) свобода пропаганди будь-якої політичної ідеології, крім тих, що зазіхають на конституційний лад та права інших громадян.

Історично склалися дві форми демократичного політичного режиму: режим ліберальної демократії і режим соціальної демократії . Відмінності між ними виявляються в характері взаємовідносин держави з суспільством. Для ліберальнодемократичного режиму (встановленого, наприклад, у Індії, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших країнах світу) характерне обмеження ролі держави адміністративно-територіальними функціями, невтручання в економічне і соціальне життя суспільства, формальне проголошення демократичних прав і свобод тощо. Політичний режим соціальної демократії означає, що держава у своїй діяльності керується інтересами всього суспільства, намагається вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості. Такий режим властивий Австрії, Бельгії, Австралії, Великобританії, Данії, Італії, Канади, Нідерландів, Франції, ФРН, США, Норвегії, Швеції, Швейцарії, Японії та деяких інших країн.

Тоталітарний різновид політичних режимів має такі характеристики:1) на чолі тоталітарних режимів знаходиться політичний лідер, який нав’язує "ручне управління" і не поділяє владу ні з ким: їх деспотичне правління застосовано на принципі "закон сили" замість загальноприйнятого "сила закону";2) політична програма тоталітарного правління має ідеологічним фундаментом одну офіційну і пануючу доктрину, інші – заборонені; 3) прийняття політичних рішень концентрується у руках верхівки піраміди партійних структур, які набувають риси "партії – держави"; 4) повна заборона опозиційних партій та організацій;5) загальна негарантованість формально проголошених прав і свобод;6) широке застосування політичного терору проти інакомислячих;7) принизливе становище суду в державному механізмі.

Тоталітарний різновид має чимало форм політичних режимів, зокрема такі, як: а) комуністичні політичні режими (КНР, Куба, КНДР); авторитарні політичні режими (Лівія); військово-диктаторські режими (Гана, Нігерія, М’янма, Того), теократичні політичні режими (Судан, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія, Іран).

Важливо звернути увагу на те, що в умовах будь-якого політичного режиму, хоча і в неоднаковій мірі, при здійсненні державної влади використовуються методи стимулювання (підтримки), нейтралізму, лібералізму та насильства. Якщо в умовах демократичного політичного режиму стимулюється політична активність громадян, існує порівняно нейтральне ставлення до партій, які представляють інтереси різних соціальних верств, допускається опозиція, а заходи насильства застосовуються тільки до тих угрупувань і осіб, які порушують конституцію, то в умовах різного роду антидемократичних режимів навпаки: стимулюється пропаганда реакційної політичної ідеології (наприклад, расизм та ін.); методи нейтралізації майже не використовуються; лібералізм також застосовується тільки вибірково (стосовно до організацій правлячої еліти; домінує насильство щодо будь-яких політичних опонентів).

Аналіз основних законів і державно-правової практики зарубіжних країн свідчить про те, що інститут політичного режиму як цілісне явище рідко регламентується на конституційному рівні. Можна навести тільки декілька прикладів. Конституція Португалії у ст. 2 містить такі положення: "Португальська Республіка – демократична правова держава, яка заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на поважанні та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і яка має метою втілення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті і поглиблення демократії участі". А в ст.ст. 48, 49, 50, 51, 52 доповнює зміст поняття політичного режиму такими його складовими елементами, якими є: участь громадян у громадському житті, правом на участь у виборах, право на зайняття державних посад, правом вільного утворення політичних партій, а також правом на подання петицій та народні акції.

Досить докладно регулює змістовну характеристику політичного режиму Форма правління Швеції 1974 р.: "§ 1… Правління шведського народу базується на формуванні думок і на загальному і рівному виборчому праві. Правління здійснюється за допомогою державного ладу, побудованого на представницькій та парламентській системі, і шляхом комунального самоврядування. Державна влада здійснюється відповідно до закону. § 2… Суспільство повинно потурбуватися про те, щоб демократичні ідеї залишалися спрямовуючими в усіх суспільних сферах…".

Із конституції пострадянських держав укажемо на Основний закон Узбекистану, де цьому питанню відведено розділ ІІ "Народовладдя". Зафіксувавши у ст. 9, що найважливіші питання громадського і державного життя виносяться на обговорення народу (референдум) і що від імені народу можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і Президент (ст. 10), Конституція далі проголошує у ст. 11, що система державної влади базується на принципі поділу влад, у ст. 12 промовляє, що у республіці громадське життя розвивається на основі різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок; що демократія в Республіці базується на загальнолюдських принципах і що демократичні права і свободи захищаються Основним законом (ст. 13) і, нарешті, що держава будує свою діяльність на принципах соціальної справедливості та законності в інтересах благополуччя людини і суспільства (ст. 14).

Переважна більшість конституцій зарубіжних країн, звичайно, обмежуються констатацією факту, що держава є демократичною, не розкриваючи при цьому змісту політичного режиму (наприклад, ст. 1 Конституції Австрії, ст. 5 Конституції Ірландії,, п. 1 ст. 1 Конституції Іспанії, п.1 ст. 1 Конституції Замбії, п. 3 ст. 1 Конституції Румунії, п. 1 і 2 ст. 1 Конституції Намібії та ін.).

Але найчастіше предметом конституційного регулювання є окремі елементи політичного режиму.

Визначальним елементом конституційного інституту політичного режиму, безумовно, є принципи та норми, що встановлюють джерела влади у тій чи іншій державі.

Аналіз конституційних установлень дозволяє говорити про те, що ідея народовладдя знайшла конкретне втілення у відповідних положеннях Основних законів різних країн. Наприклад, ст. 3 Конституції Франції містить положення про те, що "національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і за допомогою референдуму. Ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть привласнити собі його здійснення". Конституція Словацької Республіки (п. 1 ст. 2) містить припис: "державна влада належить громадянам, які здійснюють її безпосередньо або через своїх обраних представників". Аналогічні положення існують і в конституціях Бельгії (ст. 33), Люксембургу (ст. 32), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Мексики (ст. 39), Естонії (ст. 1), Латвії (ст. 2) та інших держав.

Водночас у конституціях соціалістичних держав

(В’єтнаму 1992 р., КНДР 1992 р. та ін.) є норми, які закріплюють панування певних соціальних груп. "Державна влада, – промовляється у ст. 2 Конституції В’єтнаму, – належить народові, основу якого складає союз робітничого класу, селянства та інтелігенції". Ст. 7 Конституції КНДР містить припис: "Влада в Корейській Народно-Демократичній Республіці належить робітникам, селянам, солдатам і трудовій інтелігенції".

Складовим елементом політичного режиму є спосіб організації державної влади і взаємовідносини між її органами. Переважна більшість зарубіжних конституцій закріплюють у першу чергу принципи побудови органів державної влади. Зокрема, в Основних законах демократичних держав і тих країн, які обрали демократичний шлях свого розвитку закріплюють принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову як базовий принцип організації та діяльності органів державної влади (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації фіксує таке положення: "Державна влада у Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади самостійні"). І зовсім на іншій основі побудована державна влада у соціалістичних країнах: в Основних законах тут формулюється принцип єдності державної влади. Так, у ст. 2 Конституції КНР сказано, що "народ здійснює державну владу через Всекитайські Збори Народних Представників і Місцеві Збори народних представників різних ступенів". Аналогічні положення містяться в Конституції В’єтнаму (ст. 6, і в Конституції КНДР (ст. 7).

Невід’ємною складовою частиною політичного режиму є діяльність політичних партій та інших громадських організацій, наявність політичної опозиції . При регулюванні політичних відносин, взаємовідносин органів держави із політичними партіями і громадськими організаціями, хоча і не досить часто, але існують відповідні конституційні норми. Про це вже йшла мова вище, у відповідному розділі. Тут звертаємо увагу тільки на ті норми, які регулюють діяльність політичної опозиції. Адже, як слушно зауважується в літературі, вважається, що, беручи участь у критиці діяльності уряду, пропонуючи свої варіанти, опозиція сприяє вдосконаленню законодавства, форм і методів управління країни[159] .

У новітніх конституціях можна знайти норми про статус опозиції, у деяких країнах прийняті закони про опозицію. Так, у Конституції Колумбії 1991 р. спеціальний розділ "Статус опозиції", в якій йде мова про те, що партії та політичні рухи, які не входять до уряду, мають право критикувати його і пропонувати альтернативи політичного розвитку. Вони володіють правами на доступ до інформації і до офіційних документів, до державних ЗМІ, правом участі у виборчих комісіях тощо (ст. 112). Положення про права політичної опозиції у зв’язку з діяльністю органів держави є в Конституції Португалії 1976 р. А в Бразилії, за Конституцією 1988 р., лідер опозиції обов’язково включається до складу Ради республіки при президенті.

Про плідну роль політичної опозиції засвідчує і державно-правова практика багатьох країн. Як відомо, на зламі 8090-х рр. у ряді країн Східної Європи опозиція виконувала навіть функції, схожі до державних, будучи домінуючою частиною "круглих столів", які прийняли найважливіші рішення про підготовку нових конституцій, про склад нового уряду та ін. (наприклад, у Польщі).

Конституційне право зарубіжних країн передбачає різні форми і методи здійснення державної влади (зокрема, методи змагальності, пошуку компромісу та консенсусу тощо). Найбільш наочно вони виявляються у конституційних нормах про політичний плюралізм, різноманітність ідеології, про обмеження політичної діяльності окремих партій і громадських організацій, які оголошуються неконституційними тощо). Так, принцип політичного плюралізму зафіксований у конституціях Болгарії (ст. 11, п. 1), Македонії (ст. 8), Молдови (п. 1 ст. 5) та ін. Конституція Російської Федерації у п. 1 ст. 13 проголошує принцип ідеологічної різноманітності.

Досить цікаво і докладно регламентує ці питання Конституція Чехії. Наприклад, у ст. 5 зазначається, що політична система грунтується на вільних і добровільних засадах та вільному конкуруванні політичних партій. А в ст. 6 сказано, що політичні рішення повинні спиратися на виявлення більшості, і при їх прийнятті більшість повинна захищати інтереси меншості.

І, навпаки, в конституціях соціалістичних держав (КНР, КНДР, Куба) йде мова про панування однієї ідеології, про керівну роль єдиної комуністичної партії.

Ступінь гарантованості дотримання прав і свобод громадян є важливим чинником демократичності політичного режиму.При розгляді конституційного статусу людини та громадянина вже йшла мова про те, що гарантії прав людини утворюють декілька категорій: соціальні, економічні, політичні та правові. Тут же хотілося би особливо підкреслити роль політичних і правових чинників. Насамперед, зауважимо, що політичним середовищем, який сприяє реалізації прав людини, участі громадян в управлінні державними і суспільними справами, захистові особистих і групових інтересів, є багатопартійність, демонополізація влади і розвиток самоврядування. Не менш важливим фактором і аргументом на користь або проти інтересів людини та громадянина є відповідна політика держави у галузі прав людини. Так, серцевиною американського Білля про права, який набрав чинність ще у 1791 р., безспірно, є перша поправка до Конституції США. Вказана конституційна норма передбачає, що конгрес не буде видавати закони, які обмежують фундаментальні свободи громадян. У новітніх же конституціях права і свободи людини оголошуються найвищими цінностями і гарантуються (ст. 8 Конституції Македонії, п. 3 ст. 1 Конституції Молдови, ст. 5, 15 Конституції Словенії, п. 2 ст. 4 Конституції Болгарії), а Основний закон Естонії у ст. 14 навіть встановлює, що "забезпечення прав і свобод є обов’язком законодавчої, виконавчої і судової влади, а також місцевих самоврядувань".

В умовах антидемократичного режиму проблема співвідношення індивіда і держави, зокрема, в контексті права на свободу слова, думок, переконань, вирішується однозначно – на користь держави. І, навпаки, у демократичних політичних режимах конституційними гарантіями свободи висловлювання думок є гласність як політичний принцип. Покажемо це на прикладі Росії.

Конституція РФ 1993 р. проголошує право на свободу думки і слова (ч. 1 ст. 29). До числа положень, які гарантують це право, відносяться, зокрема, заборона будь-яких видів примусу індивіда щодо висловлювання своєї думки (ч. 3 ст. 29); право громадянина на вільний пошук, отримання, виробництво і розповсюдження інформації будь-яким законним способом (ч. 4 ст. 29); свобода діяльності засобів масової інформації та заборона цензури (ч. 5 ст. 29); заборона пропаганди чи агітації, що збуджують расову, національну чи релігійну ненависть і ворожнечу (ч. 2 ст. 29).

У Росії правовий механізм реалізації конституційних гарантій права на свободу слова знаходиться тільки на стадії формування. Як свідчить, наприклад, законодавча практика країн розвиненої демократії, прихильність держави свободі думки і слова передбачає, зокрема, прийняття низки спеціальних правових актів, у числі яких небхідно вказати такі нормативні акти, як "Закон про свободу інформації", Закон "Про телебачення і радіомовлення", Закон "Про свободу комунікацій", Закон "Про обмеження концентрації та забезпечення фінансової гласності та плюралізму засобів масової інформації"[160] .

Права і свободи людини – це явище юридичне, тому вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Особливо варто підкреслити роль інституційних гарантій, тобто системи правозахисних, юрисдикційних установ. Поряд із створенням системи спеціалізованих судів помітну роль у захисті прав людини мають відігравати такі інституції, як інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини, установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених.

Завершуючи розгляд цього інституту, звернемо увагу на те, що конституційні норми дають уявлення тільки про найбільш суттєві риси політичного режиму. Конституція будьякої держави не фіксує, та і не в змозі назвати усі конкретні методи здійснення політичної влади у суспільстві, вона тільки окреслює найбільш важливі, домінантні форми і методи її реалізації.

Розділ VIII

КОНСТИТУЦІЙНІ ІНСТИТУТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

§ 1. Б ЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ:

ПОНЯТТЯ, ЮРИДИЧНА ПРИРОДА І ФОРМИ

Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими[161] . Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні ―обсягу‖ безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій), або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум.

Звернемо увагу на те, що теорія і практика конституціоналізму переважної більшості зарубіжних країн висловлюються не на користь панування народу в розумінні ідентичної демократії. Західнонімецький професор Конрад Хессе, аналізуючи ст. 20 абз. 2 Основного закону країни, зауважує, що демократія не може виходити з одностайної волі народу як передумови самоврядування, а виходить тільки з її реальної основи: відмінність і протилежність думок, інтересів, волевиявлень і прагнень і при цьому існування конфліктів всередині народу. Звідси, наголошує він, випливає положення про те, що вся державна влада походить від народу за умови, що вказані багатоманітності і протилежності постійно роблять необхідним утворення політичної єдності як умови виникнення та дії державної влади. Оскільки єднання означає наявність мінімального консенсусу між усіма сторонами, то повинен існувати певний модус (лат. modus – міра, спосіб, норма), який дозволяє у разі необхідності приймати рішення по суті і без наявності єднання. Таким модусом є принцип більшості, оскільки при вирішенні питання більшістю не буде небажаної реакції несхвалення[162] .

У Західній Європі процес управління, тобто прийняття ухвал за волею більшості отримав розвиток у відповідній концепції правління більшості. Обгрунтовуючи своє розуміння цієї концепції, вказані вище французькі вчені зазначають, що коли виникає необхідність приймати рішення, то тільки кількість голосів може служити належним критерієм при здійсненні вибору між різними думками.

К. Хессе виділяє декілька форм безпосереднього політичного волевиявлення народу: 1) це парламентські вибори; 2) голосування під час проведення плебісциту або референдуму; 3) за допомогою спеціальних органів (асоціації та політичні партії)[163] . Додамо, що згідно з п. 8 ст. 29 основного закону в ФРН передбачається можливість також і проведення народного опитування та народної ініціативи. Конституція Італії (ч. 2 ст. 71) також передбачає і таку форму безпосередньої демократії, як законодавча ініціатива народу: ―народ здійснює законодавчу ініціативу шляхом внесення від імені не менш, ніж п’ятдесяти тисяч виборців законопроекту, складеного у формі статей закону‖. Російський учений Н.О. Михальова до названих додає такі форми безпосередньої демократії, як з’їзди народів, місцеве самоврядування, в т. ч. сільські сходи, національно-культурну автономію[164] .

Указані форми використовуються у зарубіжних країнах по-різному. Якщо вибори, які були передбачені вже у самих перших конституціях, стали звичною практикою для більшості держав, то інші форми безпосередньої демократії застосовуються не повсюдно. Наприклад, у Великобританії до цього часу йде дискусія щодо доцільності референдуму в умовах парламентарної демократії. Або той факт, що у конституціях колишнього СРСР 1936 р. (п. ―д‖ ст. 49) і 1977 р. (ст. 5) передбачалось проведення союзного референдуму, але він був застосований лише один раз – 17 березня 1991 р. Водночас сам факт включення тих чи інших форм безпосередньої демократії до числа конституційних інститутів може засвідчити про ставлення органів державної влади даної країни щодо ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень.

Підсумовуючи сказане, можна зробити таке резюме: 1. Усі форми безпосередньої демократії сприяють активізації політичного життя будь-якої країни. 2. Питома вага і значення кожної з названих форм безпосередньої демократії різні і залежать від багатьох історичних, національних, політичних та інших обставин, які найбільш характерні для кожного суспільства. 3. Найбільш розповсюдженими формами безпосередньої демократії є: вибори, референдуми (плебісцити), народна ініціатива, місцеве самоврядування.

§ 2. К ОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ВИБОРІВ

Суспільні відносини, які передбачають обрання шляхом голосування депутатів, сенаторів, глави держави і місцевої влади, регламентуються конституційним правом, оскільки за своїм змістом є конституційними відносинами, тобто виникають у процесі встановлення, утримання та здійснення влади.

Юридичні норми, які регламентують ці суспільні відносини, утворюють особливий інститут конституційного права, незалежно від того, де вони зафіксовані – в Конституції чи у виборчому законі. Ці юридичні норми, названі ще виборчими нормами, досить докладно досліджені в юридичній літературі, що є природним наслідком їх важливості у системі права і того факту, що вони прямо й ефективно виявляють характер демократичності чи недемократичності певної конституційної системи. Ці норми досліджуються або під назвою виборча система, або виборче право, або під іншими назвами.

Конституційно-правовий інститут виборів - один із найдавніших інститутів конституційного права. Російський державознавець В.В. Водовозов ще на початку ХХ ст. зазначав, що загальне голосування існувало в давніх демократіях, але зникло занадто рано, з’явилося знову у первісному вигляді тільки у ХVІІ ст. і набуло розвитку в ХХ ст[165] .

У науковій літературі термін ―вибори ‖ використовуються як у вузькому, так і в широкому розумінні цього слова. В першому випадку мова йде про голосування громадян, які проживають на певній території, по кандидатурах, висунутих до складу представницького органу загальнонаціонального масштабу, або місцевого самоврядування , іноді на заміщення певної посади (наприклад, президента). З цього приводу німецький деравознавець Г. Майєр говорив, що у загальнонаціональному масштабі вибори – це найбільш масовий процес, який знає право[166] . У другому випадку під виборами розуміють техніку голосування, що використовується в галузі публічного і приватного права з метою визначення особи, яка буде заміщати певну посаду .

У конституційному праві вибори класифікують залежно від територіальних рамок їхнього проведення (загальнонаціональні, регіональні та місцеві) або із урахуванням виду виборного органу, або посади (парламентські, президентські, муніципальні і т. ін.). Вибори розрізняються і в залежності від способу волевиявлення виборців. Прямі вибори – найбільш розповсюджений тип голосування, передбачає безпосереднє вираження виборцями власного ставлення до висунутих кандидатур. Непрямі вибори – це такі, при яких між виборцями і кандидатами на заміщення посад існує проміжна ланка, що опосередковує волю виборців (наприклад, на виборах президента США виборці обирають колегію вибірників, яка збирається тільки один раз із єдиною метою – визначити особу, яка стане главою держави).

Отже, конституційно-правовий інститут виборівце сукупність правових норм, які регулюють процес обрання кандидатів до представницьких органів і на виборні посади . До предмета його регулювання відносять: основні принципи виборчого права; вимоги, що пред’являються до виборців і кандидатів на виборні посади; порядок формування та діяльності органів, які безпосередньо здійснюють організацію і проведення виборів; статус суб’єктів виборчого процесу – громадян та їх об’єднань; процедура виборчої кампанії і голосування; порядок визначення результатів виборів; способи оскарження порушень у ході виборчої кампанії і голосування та опротестування (оскарження) результатів виборів.

У кожній країні інститут виборів регулюється численними правовими актами. Певне уявлення про джерела виборчого права можна мати, ознайомившись із їх класифікацією, яку дав костариканський учений Р.Х.Валлє. Він виділяє писані норми , до яких відносить конституцію, міжнародні договори, закони і акти, що мають силу закону, регламентарні акти (палат парламентів) і статути політичних партій, а також неписані норми , які включають загальні принципи права, звичаї та тлумачення норм про вибори Верховним трибуналом виборів (курсив – А.Г.)[167] .

Перш за все, звернемо увагу на те, що чимало питань, які стосуються виборів, регулюються на конституційному рівні. Якщо у конституціях, прийнятих до Другої світової війни, виборчі норми вміщувалися, як правило, у розділах, присвячених правам і свободам громадян, а також вищим органам держави (наприклад, Конституція Норвегії 1814 р. містить згадані норми у розділі ―С. Права громадян і законодавча влада‖; Конституція Австрії 1920 р. і Конституція Ірландії 1937 р. – у розділах, присвячених парламенту і президенту), то у повоєнних Основних законах ряду держав (наприклад, Туркменістану 1992 р., Узбекистану 1992 р.) є спеціальні розділи. Новою тенденцією є і розширення предмета конституційного регулювання: у новітніх конституціях усе частіше закріплюються спосіб визначення результатів голосування (наприклад, ч. 2 ст. 60 Конституції Естонії; п.5 ст. 50 Конституції Люксембургу), підстави не тільки невиборності, а й несумісності посад (наприклад, п. 2 ст. 30; п. 1 ст. 51 Конституції Греції; п. 1 ст. 68 Конституції Болгарії; п. 1 ст. 67 Конституції Іспанії; ч.4 ст. 63 Конституції Македонії та ін.).

У конституціях більшості зарубіжних країн спеціально застерігається регламентація інституту виборів (ст. 26 Конституції Австрії, ст. 10 Конституції Болгарії, ст. 31 Конституції Данії). До того ж в Іспанії (ст. 81 Конституції) і Молдові (ст. 61 Конституції) порядок загальних виборів регламентується органічним законом, а в Киргизстані (ст. 54 Конституції) навіть конституційним законом. В окремих державах (Аргентина, Бельгія, Єгипет, Камерун, Мадагаскар, Філіппіни, Франція) для цього приймаються виборчі кодекси – це комплексні акти, в яких міститься основна маса норм даного інституту . Звісно, і вони не є вичерпними. Зійшлемося на такому прикладі. У Франції паралельно із Виборчим кодексом діють закон від 6 листопада 1962 р. і декрет від 14 березня 1964 р., які стосуються порядку обрання президента країни; Закон від 7 липня 1977 р., присвячений виборам представників Франції до Європарламенту, закони від 30 грудня 1985 р. і 15 січня 1990 р., пов’язані з фінансуванням виборчих кампаній і політичних партій. У ряді держав джерелами виборчого права є також судові прецеденти, акти тлумачення права, звичаї.

З цього випливає, що не всі виборчі права громадян зафіксовані в Конституції. Пояснення полягає у тому, що в Основному законі фіксуються тільки фундаментальні основні права громадян, інші ж права мають бути передбачені у спеціальних виборчих законах. Це означає, що потрібно розрізняти основні виборчі права, тобто ті, що передбачені Конституцією, та решта виборчих прав. Спочатку ми зупинимося на основних виборчих правах, аналіз інших же буде зроблено при розгляді виборчого процесу.

Традиційно знаходять конституційне відображення і, безумовно, аналізуються у наукових працях два основних права: право обирати , яке іменується ще активним виборчим правом ; і право бути обраним , яке прийнято називати пасивним виборчим правом [168] . У тісному взаємозв’язку з цими правами конституції окремих зарубіжних країн передбачали і передбачають ще одне основне право – право відкликання, тобто законодавче закріплення можливості дострокового відкликання депутатів, які не виправдали довіру виборців2 . Останнє право існує в КНР (ст. 77 Конституції), у СРВ (ст. 7 Конституції має такий припис: ―Депутати Національних Зборів відкликаються виборцями або Національними зборами; депутати Народних Рад відкликаються виборцями або Народними Радами, якщо втратили довіру народу, стали негіднії її‖); в Індонезії окремі політичні партії мають право відкликати своїх членів із парламенту; у Ліхтенштейні – депутат може бути відкликаний групою своїх виборців.

У багатьох конституціях зарубіжних країн закріплюються принципи виборчого праваосновні вихідні положення, що покладені в основу регламентації даного інституту.

Насамперед, конституції переважної більшості країн проголошують принцип загальності виборів . Французький учений М. Дюверже дає таке визначення загального виборчого права: ―Суворо юридично загальне виборче право – це таке виборче право, яке не обмежене ніякими умовами, пов’язаними з майном, або здібностями. Це не означає, що всі члени нації мають право голосу‖[169] . Загальність виборчого права передбачає, з одного боку, надання можливості брати участь у голосуванні всім громадянам держави, відсутність у законодавстві спеціальних вимог, які обмежують участь у виборах будь-яких груп населення (за статевим, професійним, політичним, моральним цензом, цензами осілості та письменності). З іншого боку, виборець повинен приймати виважені рішення, тому виправдане виключення зі складу виборчого корпусу осіб, які не досягли певного віку (як правило, 18 років) і недієздатних. Фактично це означає, що у виборах бере участь т. зв. ―виборчий корпус ‖ - сукупність громадян, які володіють за законом правом голосу . Адже виборче право мають навіть не всі громадяни даної країни. Не беруть участь у виборах громадяни – діти (що не досягли виборчого віку), божевільні, (це повинно бути визнано ухвалою суду). У багатьох країнах тимчасово не здійснюють свої виборчі права особи, які знаходяться під вартою за вироком суду. В окремих державах не голосують особи, засуджені судом до тюремного ув’язнення на строк більше року. Не голосують пери у Великобританії, а в ряді країн – солдати (наприклад, Туреччина). Позбавлення виборчих прав може бути здійснено судом, зокрема за злісне банкрутство, шахрайство на виборах, за систематичне ухилення від участі у виборах у тих країнах, де закон передбачає обов’язкове голосування (наприклад, Італія).

У цілому спостерігається тенденція розширення виборчого корпусу. Найбільш суттєво вплинув на цей процес зниження виборчого віку, яке отримало законодавче закріплення після Другої світової війни (в Австрії, Австралії, Бельгії, Великобританії, Греції, Італії, Канаді, Нідерландах, Фінляндії, Франції, ФРН, США та ін.). У більшості країн світу активне виборче право набувають громадяни, які досягли 18 років. У Бразилії, Ірані, на Кубі та в Нікарагуа – з 16 років, хоча в деяких країнах вимагається досягнення 20 р. (Марокко), 21 рік (Латвія). В ряді країн виборче право надано громадянам, які проживають за кордоном (Росія, ФРН, Швейцарія та ін.). Іноземці, якщо вони постійно проживають у країні і сплачують податки, можуть володіти активним і пасивним виборчим правом у Данії, Нідерландах, Швеції. Громадяни держав членів Європейського Союзу можуть голосувати на виборах до Європарламенту і на місцевих виборах у країні проживання в рамках ЄС.

Важливим принципом виборчого права, закріпленим у конституціях більшості країн, є принцип рівності , тобто ―формальної рівності‖. Це означає, що, по-перше, кожному виборцю надається рівна кількість голосів (один виборець – один голос, але може бути 2: на виборах до Бундестагу в ФРН один голос віддається за партійний список, а другий – за конкретного кандидата по виборчому округу); по-друге, в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи інші групи з різким представництвом (у КНР, наприклад, міське і сільське населення представлено в парламенті неоднаково); по-третє, депутат обирається від рівної кількості жителів або виборців, а в багатомандатних округах повинна дотримуватися пропорція мандатів і виборців на основі однієї і тієї ж квоти: по-четверте, закон висуває однакові вимоги до порядку висування кандидатів, проведення ними передвиборної агітації та визначення результатів виборів.

Фактично принцип рівності виборчого права нерідко порушується. Найбільш розповсюдженим методом його порушення є різні маніпуляції з виборчими округами, внаслідок чого штучно завищується представництво одних груп населення на шкоду інших. Робиться це, звичайно, при розбивці країни на виборчі округи. Об’єктивно це пов’язано з тим, що виборчі закони не дозволяють порушити межі адміністративно-територіальних одиниць адміністративно-територіального поділу (у противному разі при відсутності територіальних виборчих комісій вкрай утруднюється організація виборів та визначення їх результатів). І хоча виборчі закони припускають певну нерівність у чисельності населення виборчих округів у той чи інший бік (25-30 відсотків у ФРН, Литві та ін.), однак забезпечити рівність практично неможливо. Водночас порушенням цього принципу, (суб’єктивного характеру) є так звана ―виборча географія‖ (геометрія), яка позначається в науковій літературі терміном ―джерімендер‖ (від власного імені губернатора американського штату Массачусетс Е. Джері та англійського слова ―мендер‖, що перекладається як ―майструвати‖). Е.Джері, за допомогою ―виборчої географії‖ забезпечив втричі більше представництво від своєї партії у законодавчому органі штату при приблизно рівній з опонентами підтримці виборців. Нові межі виборчих округів він установив без будь-якого врахування природного або традиційного поділу території, що зумовило появу округів з дивною конфігурацією[170] . Практика ―виборчої географії, або ―джерімендер‖ існує і в наші часи. Використовуючи цей прийом, прихильники партії, що знаходяться при владі, нарізують виборчі округи так, щоб перемогти хоча б з мінімальною перевагою у більшості округів, а електорат (прихильників) іншої або інших партій зосередити із найбільшою перевагою у меншості округів. А тому утворені виборчі округи іноді набувають чудернацької форми серпа, коромисла, оскільки їх крають по-різному.

Принцип прямих виборів сьогодні безспірний у більшості демократичних держав при виборах нижніх палат парламентів і президентів і практично повсюдно – при виборах органів місцевого самоврядування. Вже згадуваний німецький дослідник Г.

Майєр вбачає сутність цього принципу в тому, ―що правом прийняття рішення про подання мандату володіє тільки виборець‖. Це означає, що між виборцем і кандидатом на виборну посаду немає ніяких проміжних інститутів, які б опосередковували волевиявлення виборця. Звичайно, оцінка прямих виборів з точки зору їх демократизму не може мати абсолютного характеру, вона завжди залежить від багатьох конкретних обставин.

Принцип таємного голосування передбачає виключення контролю за волевиявленням виборців, створення умов для свободи вибору. Державно-правова практика зарубіжних країн виробила, а законодавство встановило чимало правил і організаційних гарантій, які в цілому забезпечують таємність виборів. Як правило, виборчі бюлетені не нумеруються (виняток – Індія, де на виборах депутатів Народної палати проводиться нумерація бюлетенів, яка дозволяє встановити, за кого голосував виборець), для заповнення бюлетенів виборцям надається спеціально обладнані кабіни або кімнати, в яких забороняється присутність сторонніх осіб. Після заповнення бюлетені опускаються у скриньку, що виключає можливість доступу до бюлетенів до закінчення голосування і початку підрахунку голосів. У США, Індії, Російській Федерації та інших країнах використовуються виборчі машини, а в Бразилії з 1998 року запроваджені електронні картки виборця. Винятки з таємних виборів припускаються тільки на користь носія самого виборчого права. Так, інвалід може звернутися по допомогу до довіреної особи.

Принцип вільних виборів має декілька аспектів. Перший аспект стосується принципу вільних виборів, відповідно до якого виборець сам вирішує: чи брати йому участь у виборчому процесі і якщо так, то в якій мірі. Звідси випливає, що при визначенні результатів виборів не треба брати до уваги, який відсоток виборців проголосував: якщо хоч один проголосував, то вибори відбулися. Таке трактування даного принципу характерне у багатьох країнах із англосаксонською системою права. Цей принцип поєднується із добровільною реєстрацією виборців.

Є всі підстави стверджувати, що таке довільне розуміння цього принципу в певній мірі негативно впливає на виборців. Значна частина з них, навіть із тих, хто допущений до участі в голосуванні, у день виборів не з’являється на виборчі дільниці. Неявка виборців на вибори отримала в конституційному праві назву абсентеїзму. Офіційна доктрина звинувачує абсентеїстів у нерозумінні ―цінності демократичних виборів‖. Проте на рівень абсентеїзму впливає чимало причин політичного й економічного характеру, дослідження яких є предметом іншої науки – політології. З метою зменшення політичного абсентеїзму в зарубіжних країнах, у першу чергу в державах Скандинавського регіону, запроваджені такі інститути, як голосування по пошті, голосування за дорученням тощо. В невеликій європейській державі Андорра застосовується заохочення для осіб, які з’явилися на голосування: видається одна пессета (монета) або склянка вина.

Водночас у ряді країн передбачається обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців брати участь у голосуванні. Так, ст. 48 Конституції Італії містить норму, згідно з якою голосування є ―громадським обов’язком‖. В Аргентині виборець, який не з’явився на вибори, не тільки може бути оштрафованим, але й позбавляється можливості протягом трьох років обіймати державні посади. У Греції та Туреччині виборцю, який не брав участь у голосуванні, загрожує навіть позбавлення волі.

Зовсім в іншому ракурсі розглядається вимога вільних виборів у державознавчій науці ФРН. У німецькому конституційному праві ця вимога насамперед асоціюється із вільною реалізацією волі виборців під час виборів. Це питання розглядається під кутом зору спроб впливу на волевиявлення виборців: а) державного і недержавного; б) офіційного і неофіційного. Федеральний Конституційний суд визнав за необхідне, щоб офіційні установи утрималися від впливу на виборців. Вирішальним критерієм тут є використання державних коштів. Крім того, Уряду рекомендується не проводити ніякої роботи з громадськістю за 2-3 місяці до виборів, щоб не спровокувати правові розгляди під час кожних наступних виборів[171] . Ще важче, як показує практика, встановити критерії неприпустимого впливу з неофіційного боку (партій, профспілок, промислових союзів, окремих промисловофінансових структур і навіть фізичних осіб, засобів масової інформації тощо).

Законодавство і суди в зарубіжних країнах залишають відкритим питання: чи є невеликі передвиборні внески на користь партій і кандидата неприпустимим впливом на результати виборів? Нерідко і засобам масової інформації не забороняється займати односторонню позицію в передвиборній боротьбі. З юридичної точки зору ці діяння ―можна було б розглядати як порушення‖ свободи виборів.

§ 3. П РАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Для позначення заходів, пов’язаних із організацією та проведенням виборів, у законодавстві різних країн використовується поняття ―виборчий процес‖. У навчальній літературі під поняттям виборчий процес розуміють: 1) певну діяльність щодо організації та проведення виборів; 2) систему правових норм, які цю діяльність регулюють[172] . Отже, виборчий процес – це врегульована законом діяльність органів державної влади, організацій, груп та індивідів щодо підготовки та проведення виборів до державних і самоврядних органів.

Будучи нормативно врегульованою, ця діяльність упорядкована і характеризується досить жорсткими часовими рамками і набором певних дій, розташованих у встановленій послідовності. Можна встановити такі стадії: 1) призначення виборів; 2) встановлення виборчих округів; 3) формування виборчих дільниць; 4) утворення виборчих органів;5) реєстрація виборців; 6) висування та реєстрація кандидатів; 7) агітаційна кампанія; 8)голосування; 9) підрахунок голосів і встановлення підсумків голосування; 10) можливий другий тур голосування і / або нові вибори; 11) остаточне визначення та опублікування результатів виборів.

Зауважимо, що в деяких країнах (Мексика, Польща) стадії виборчого процесу визначаються не доктринально, а нормативно. Зокрема, в Польщі при призначенні кожних виборів затверджується й оприлюднюється виборчий календар, у якому вказуються дати здійснення відповідних стадій виборчого процесу. Водночас у німецькому конституційному праві вибори як масовий захід поділяються на чотири фази: а) організація виборців, які мають право голосу; б) передвиборна агітація; в) акт виборів (голосування); г) встановлення його результатів.

Розглянемо конституційно-правове регулювання цих фаз докладніше.

Перша фаза , іноді її іменують ще підготовчою , починається з прийняття ухвали про призначення виборів. Існують декілька підходів щодо визначення часу їх проведення. Для першого характерне чітке визначення в законодавстві дати голосування (Коста-Рика, Естонія, Латвія, Мексика, США, Швеція). У Латвії, наприклад, ―вибори до Сейму проводяться у першу неділю жовтня та в суботу напередодні‖ (ст. 11 Конституції). Другий підхід полягає в тому, що законодавець тільки встановлює, в яких часових рамках повинні відбутися вибори (Болгарія, Іспанія, Польща, Чехія). Так, ч. 3 ст. 65 Конституції Болгарії встановлює: ―Вибори до нових Народних Зборів проводяться не пізніше ніж через два місяці після припинення повноважень попередніх‖. Для третього підходу характерне встановлення тільки часових рамок між розпуском старого і скликанням нового парламенту (у Великобританії вони складають 20 днів після розпуску Палати громад). Нарешті, у законодавстві Греції, Литви, Туреччини та деяких інших країн встановлюються певні обмеження стосовно призначення виборів. У Литві (ч. 3 ст. 58 Конституції) Президент не може оголосити про дострокові вибори Сейму, якщо до сплину строку повноважень глави держави залишилося менше 6 місяців, а також якщо після дострокових виборів сейму не минуло 6 місяців. Видання акта про призначення виборів у тих чи інших країнах є прерогативою різних органів. В одних країнах – тільки один орган має право призначати вибори (в Білорусі – Верховна рада; Коста-Риці – Верховний виборчий трибунал; Беніні – Рада Міністрів; Іспанії – король). В інших же державах декілька органів можуть здійснити це повноваження. Так, у Болгарії Народні збори призначають вибори президента (ст. 84 Конституції), а останній відповідно оголошує вибори до парламенту і до органів місцевого самоврядування (ст. 98).

Підготовча фаза охоплює низку організаційних заходів: формування виборчих органів; визначення меж виборчих округів; складання списків виборців; висування та реєстрація кандидатів.

Зарубіжна державно-правова практика свідчить, що успіх організації та проведення виборів багато в чому залежить від роботи виборчої адміністрації. На неї покладається завдання забезпечення гарантії відкритості й об’єктивності виборчого процесу і принципу рівності. Конституційному праву відомі декілька моделей організації виборчої адміністрації: 1) і органи засновуються перед кожними новими виборами (Австрія, Бенін, Італія); 2) вони працюють на постійній основі (Іспанія); 3) змішана система: вищі органи утворюються як постійно діючі, а нижчестоячі функціонують тільки під час конкретної виборчої кампанії (Мексика, Польща, Росія). Розрізняють такі виборчі органи: а) територіальні, які базуються на системі політико-територіального устрою; б) окружні, що діють у виборчих округах; в) дільничні, які діють на виборчих дільницях. У ФРН, наприклад, виборчі органи кожного рівня включають відповідного керівника виборів (це, звичайно, чиновник міністерства внутрішніх справ) і виборчу комісію, що призначається ним із числа виборців на безоплатній основі.

Для проведення голосування на території будь-якої держави відповідно до існуючого законодавства утворюються виборчі округи, тобто територіальні одиниці, які об’єднують громадян з метою обрання депутатів до представницьких органів держави і місцевого самоврядування. Одночасно утворюються і виборчі дільниці (пункти голосування). Округи бувають загальнодержавними - національними (в Ізраїлі на виборах до парламенту, коли вся країна складає єдиний округ); багатомандатні (від округу обирається декілька депутатів) та одномандатні (від округу обирається один депутат, наприклад, у Великобританії на виборах до Палати громад).

Проілюструємо це на прикладі Російської Федерації. Виборчі округи утворюються із дотриманням таких умов: 1) приблизна рівність виборчих округів за кількістю виборців із відхиленням від середньої норми представництва виборців 10-15 відсотків; 2) на територіях компактного проживання корінних малочисельних народів відхилення від середньої норми представництва не може перевищувати 30 відсотків; 3) враховується адміністративно-територіальний поділ суб’єкта Російської Федерації, території муніципальних утворень; 4) на випадок утворення багатомандатного виборчого округу кількість мандатів, які належать розподілу в цьому окрузі, не повинна перевищувати п’яти. Що ж до виборчих дільниць, то у Франції вони утворюються на базі комунинизової одиниці територіального поділу країни. В Іспанії такі одиниці поділяються на декілька виборчих секцій, які охоплюють від 500 до 2 тис. виборців. У Російській Федерації виборчі дільниці утворюються із розрахунку не більше ніж 3 тис. виборців. Виборчі округи також тут можуть бути утворені у місцях тимчасового перебування виборців (лікарнях, санаторіях, будинках відпочинку, на кораблях, на полярних станціях та ін.).

Наступним заходом у межах підготовчої фази є складання списків виборців . Як зазначається в літературі, списки виборців необхідні для того щоб: 1) ідентифікувати особу виборця при його явці на виборчі дільниці; 2) забезпечити його виборчі права, допустивши до участі в процедурі голосування; 3) для захисту його прав від зазіхань з боку інших громадян[173] . У більшості країн світу робота по складанню списків виборців покладається на муніципальну владу (Бельгія, Данія, Польща та ін.). У Канаді для складання таких списків використовується комп’ютерна база відомостей про громадян, у Швеції ця справа доручена податковому управлінню, а в Ізраїлі – реєстрація знаходиться в компетенції міністерства внутрішніх справ.

Законодавча практика зарубіжних держав щодо реєстрації виборців досить різноманітна, проте можна виділити дві моделі – залежно від того, на кого покладені обов’язки щодо реєстрації - якщо на державу, її органи, то вона є публічною (обов’язковою), а якщо на самих громадян, то - особистою (добровільною).

Обов’язкова реєстрація означає, що держава сама турбується про реєстрацію виборців. В Угорщині, наприклад, діє спеціальне законодавство про реєстрацію населення. Питаннями підготовки і проведення виборчих кампаній в країні займається Центральне бюро з реєстрації населення і виборів Міністерства внутрішніх справ. Бюро несе відповідальність за складання списків виборців, складає списки громадян, які не мають права голосу.

Добровільна реєстрація означає, що про внесення до списків виборців має потурбуватись сам громадянин, для чого він повинен звернутися до відповідної установи і зареєструватися в якості виборця на майбутніх виборах. У США, наприклад, Закон ―Про реєстрацію виборців‖ 1993 р. значно спростив процес реєстрації для виборців. У межах Закону відповідні органи зобов’язані забезпечити виборцям можливість зареєструватися при отриманні посвідчення водія, допомоги по безробіттю та інвалідності, на призовних пунктах, при зверненні до приватних фірм і до апарату федерального уряду. Централізована система складання списків виборців у США відсутня.

Висування та реєстрація кандидатів не тільки є останньою стадією першої фази виборів, але й слугує ―зв’язкою‖ виборчої кампанії. Саме на цій стадії визначається коло осіб, із числа яких будуть обрані президенти, депутати, сенатори, радники місцевого самоврядування. Підкреслимо, що зарубіжне законодавство про вибори досить докладно регламентує усі питання, пов’язані з висуванням кандидатів на заміщення виборних посад. Чи не найважливіше питання тут - про суб’єкти права висування кандидатів. Існують такі способи висування кандидатів:

1) самовисування (у Франції особа, яка бажає балотуватися у депутати парламенту, подає в префектуру департаменту відповідну заяву і вносить виборчу заставу);

2) висування групами виборців (У Данії особі, яка бажає стати кандидатом у депутати Фолькетингу, необхідні підписи не менш 25 виборців відповідного виборчого округу. В Польщі особі, що вирішила стати сенатором, необхідно отримати на свою підтримку не менше 3 тис. підписів виборців);

3) висування політичними партіями або іншими громадськими об’єднаннями (застосовується на виборах до Бундестагу ФРН, Національної ради Австрії, Палати представників Японії тощо);

4) поєднання всіх названих способів (Наприклад, згідно з Федеральним законом від 19 вересня 1997 р. ―Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації‖ право висування кандидатів до виборних органів Росії мають: виборці відповідного виборчого округу; виборець у порядку самовисування; виборчі об’єднання; виборчі блоки).

Доцільно звернути увагу на питання про реєстрацію кандидатів (списків кандидатів), оскільки ця проблематика в навчальній літературі або зовсім не висвітлюється, або викладається досить спрощено, що, звичайно, неприпустимо. З одного боку, реєстрація кандидатів (списків) – це організаційне питання, а з іншого, - юридичний факт, який відкриває наступний етап виборчої кампанії (мабуть, не випадково Федеральний закон про вибори та положення про порядок федеральних виборів ФРН зазначають, що передвиборна агітація розпочинається з моменту процедури допуску і попередньої перевірки земельним або окружним керівником виборів відомостей про кандидатів). Реєстрація кандидатів має розглядатися як процес перевірки виборчими комісіями відповідності фактичного порядку висування кандидатів тому, який установлений законом. Реєстрація кандидатів (списків) має бути суворо задокументована, адже від цього залежить результат реєстрації. В Російській Федерації, наприклад, законодавство і практика висувають такі вимоги: 1) наявність необхідної кількості підписів виборців (достовірних), зібраних на підтримку кандидата (списку); 2) письмова заява кандидата про самовисування або подання груп виборців, виборчих об’єднань, виборчих блоків, які висунули кандидата, його згода балотуватися по даному виборчому округу. Водночас, як показує практика, цих відомостей для реєстрації кандидатів недостатньо. Вимагається також надання до виборчої комісії: основних відомостей біографічного характеру (про освіту, сімейний стан, про наявність подвійного громадянства тощо), копію декларації про доходи за останні два роки.

Важливою фазою виборів є передвиборна агітація , що розпочинається у більшості країн після реєстрації кандидатів або оприлюднення їх списку (Литва). Незважаючи на її важливість (від неї багато в чому залежить, хто конкретно буде обраний), вона має мінімальне правове регулювання. Законодавства зарубіжних країн по-різному регулюють умови такої агітації, в одних країнах досить жорстко, в інших – м’якше, але завжди закон встановлює обмеження виборчої агітації за місцем проживання особи, припустимі та заборонені методи агітації.

Передусім законодавство регулює початок і час закінчення (як правило, за добу до дня голосування) передвиборної агітації; в ряді країн визначається навіть місце розклеювання і кількість виборчих афіш (у Японії, наприклад, кожний кандидат у депутати до парламенту має право п’ять разів опублікувати газетну рекламу, включаючи фотографію 6х9 см., тиражувати у певній кількості один кольоровий плакат).

Виборче законодавство Російської Федерації встановило форми і жанри (види) передвиборної агітації: а) через ЗМІ; б) шляхом організації масових публічних актів; в) шляхом видання і розповсюдження друкованих, аудіовізуальних та інших агітаційних матеріалів. При цьому масові заходи можуть проводитись у вигляді передвиборних зборів і зустрічей із виборцями, публічних передвиборних дебатів і дискусій, мітингів, вуличних ходів, демонстрацій, інших заходів. Агітація із використанням ЗМІ може реалізовуватися у вигляді виступу, інтерв’ю, прес-конференції, передвиборних дебатів, ―круглого столу‖, ―гарячої лінії‖, політичної реклами, показу теленарисів, відеофільмів про кандидата. Агітаційні друковані матеріали можуть виготовлятися і розповсюджуватися у вигляді листівок, плакатів, письмових звернень до виборців, буклетів, брошур та іншої друкованої продукції.

У законодавстві зарубіжних країн значне місце посідає регламентація участі засобів масової інформації в проведенні агітаційної кампанії. Головний критерій – рівність шансів. У Франції, наприклад, надається однаковий час для коротких виступів по державному радіо і телебаченню (у сукупності півтори години для кожного кандидата на виборах президента – в 1995 р.).

У більшості країн законодавством встановлюється, як правило, верхня межа фінансових витрат політичних партій на виборчу кампанію (Канада, Кіпр, Литва, Росія), а також ефективні методи контролю за витрачанням виборчих фондів.

Наступною фазою виборчого процесу є голосування , в ході якого виборці висловлюють своє ставлення до висунутих кандидатур у порядку, передбаченому законом. Голосування може бути очним, коли сам виборець з’являється у виборчу комісію і отримує бюлетень, і заочним, коли його волю реалізують інші особи – голосування за дорученням (у ФРН та Франції). Можливе голосування по пошті (у Великобританії, Данії та ФРН такою формою користується близько 10 відсотків виборців). У переважній більшості випадків виборці голосують бюлетенями, в США в широкому масштабі, а в Індії в п’ятій частині виборчих округів (де систематично спостерігалось шахрайство) застосовуються виборчі машини (виборча кабіна у такому випадку схожа на телефонну будку, до якої виборець входить, закриває фіранки, переміщує важелі і натискує кнопки. Машина сконструйована так, що двічі проголосувати неможливо). В окремих країнах із великою кількістю неписьменних замість бюлетенів застосовуються виборчі талони (кулі, бюлетені), які опускаються в скриньки з портретами кандидатів у сусідній кімнаті (не там, де знаходиться виборча комісія). Нарешті у королівстві Свазіленд у селі ―голосують ногами‖: проходять у ті брами, де стоїть кандидат, якому вони симпатизують.

Остання фаза виборчого процесу – підрахунок голосів і визначення результатів голосування. Вона включає підрахунок поданих і визнаних дійсними бюлетенів і визначення переможців виборів. Підрахунок голосів виборців починається відразу після закінчення часу, відведеного для голосування, і проводиться без перерви до встановлення підсумків голосування, при цьому проводиться відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії у присутності спостерігачів, відповідних представників кандидатів, виборчих об’єднань, виборчих блоків, засобів масової інформації. Протокол про підсумки голосування підписується членами дільничної виборчої комісії. Документи дільничного виборчого органу пересилаються у вищестоящі виборчі органи. Результати виборів установлюються окружними, а у відповідних випадках територіальними, включаючи центральними виборчими органами. На підставі документів дільничних виборчих органів вони вирішують і про дійсність виборів, і про їх результативність, а у відповідному випадку - про необхідність ще одного туру голосування або проведення нових виборів.

Остаточні результати виборів визначаються центральним або іншим територіальним виборчим органом і офіційно оприлюднюються.

Але при одних і тих же підсумках голосування результати виборів можуть бути різними в залежності від виборчої системи, яка застосовується в даній країні.

§ 4. В ИБОРЧІ СИСТЕМИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Виборча система (у вузькому розумінні слова) – це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування. Водночас треба мати на увазі, що запровадження тієї чи іншої виборчої системи – це не юридичне питання, а до певної міри результат розстановки політичних сил у суспільстві.

Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система , в основу якої покладено принцип більшості (франц. majoritaire - більшість): обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Розрізняють три основні види мажоритарної системи: абсолютної , відносної та кваліфікованої більшості . При застосуванні мажоритарної системи більшості для обрання вимагається абсолютна більшість поданих в окрузі голосів (50 % + 1). При цій системі встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні; якщо він не досягнутий, вибори вважаються недійсними, або такими, що не відбулися. Зішлемося на один приклад. Французький Виборчий кодекс стосовно виборів депутатів Національної асамблеї встановлює такі норми: ―Ніхто не може бути обраний у першому турі, якщо не отримав: 1) абсолютної більшості поданих голосів; 2) кількості голосів рівної четвертої частини від кількості усіх внесених до списків виборців. На випадок рівності голосів обраним вважається старший за віком кандидат‖.

У 43 державах світу використовується мажоритарна система відносної більшості (Великобританія, Індія, США та ін.). При цьому різновидові обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав голосів більше, ніж кожний з його опонентів окремо, навіть якщо він набрав менше половини. Цю систему інколи називають ―хто перший прийшов – той і переміг‖.

Досить рідкісним різновидом є мажоритарна система кваліфікованої більшості, відповідно до якої кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Рики необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції).

У спеціальній літературі цілком слушно підкреслюється думка про те, що мажоритарна система має ряд переваг. Зокрема, вона завжди результативна і проста при застосуванні. Позитивом цієї системи є і те, що вона дозволяє формувати стабільний уряд, а це має чимале значення для управління країною. Водночас вона забезпечує серйозні переваги тільки великим партіям у парламенті і не відображає плюралізму суперечливих інтересів у суспільстві, відповідно політичних сил, які вони представляють[174] .

Уже на світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об’єднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким об’єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. – у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах2 , зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є:

1) створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет – парламент Ізраїлю);

2) вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади);

3) використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Визначається вона по-різному. Зокрема, ще у 1855 р. англійський адвокат Томас Хер (Hare) запропонував квоту, яка визначається за формулою: Q = x : y, де Q – це квота, х – кількість поданих голосів і у – кількість мандатів, які належать розподілу. Після того, як квота визначена, кількість голосів, зібраних кожною партією, поділяється на цю квоту, і отримані від цього поділу цілісні числа показують, скільки мандатів належить тій чи іншій партії. Використання квоти Т.Хера характерне для Угорщини, Румунії, Естонії.

У ФРН, Швеції та деяких інших країнах застосовується запропонований бельгійським математиком В. д’Ондтом ―метод найбільшої середньої‖. Передбачається, що голоси, подані за кожний партійний список, послідовно діляться на ряд чисел 1,2,3,4,5,6 і т.д., отримані результати розподіляються по спадній – від більшого до меншого строго по порядку. Те часткове, яке посідає у цьому ряду спадних чисел порядкове місце, що дорівнює числу депутатів, які підлягають обранню від даного округу, і буде квотою. Пояснимо це на такому прикладі[175]

Назва партії

Кількість голосів

Результати поділу на

1

2

3

4

5

6

А

1700

1700

850

566

425

340

283

В

2300

2300

1150

766

575

460

383

С

4100

4100

2050

1366

1025

820

683

Д

900

900

450

300

225

180

150

Е

5200

5200

1733

1300

1300

1040

866

Від округу обирається 14 депутатів, у виборах беруть участь п’ять партій, кожна з яких отримала: А – 1700 голосів; В – 2300; С – 4100; Д – 900 та Е – 5200. Поділяємо голоси, отримані партіями, на ряд чисел щоб отримати кількість часткових, що перевищують число 14. Отримані частки розташовуємо по спадній і встановлюємо, що 14 місце по порядку посідає частка 860. Воно і є квотою. Поділяємо голоси, отримані партіями, на квоту і встановлюємо, що партії отримали таку кількість мандатів: А - 1; В - 2; С – 4; Д – 1; Е – 6. Усі мандати розподілені.

Практика розвинутих демократичних країн засвідчує, що для того, щоб пропорційна система виявила себе досить ефективно, необхідні, з одного боку, багатопартійність, що склалась, а з іншого – відсутність поляризації політичних сил. Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем (застосовують їх, зокрема, в Албанії, Грузії, Італії, Греції, Мексиці, Росії, Угорщині та інших країнах). При цьому звернемо увагу на те, що поняття ―змішана виборча система‖ можна тлумачити в широкому та вузькому розумінні цього слова.

У першому значенні вона передбачає паралельне використання при формуванні парламенту (палати) різних виборчих систем (згідно з Конституцією Мексики, Палата депутатів складаєт