У резолюції наради про виборчу кампанію серед єврейського населення в 1926—1927 pp. зазначалось, що необхідно приділити особливу увагу:
1) правильному застосуванню на місцях інструкції про вибори;
2) формуванню складу виборчих комісій у місцях знаходження єврейських рад;
3) включенню представників єврейських трудящих до складу виборчих комісій при змішаних радах;
4) складанню списків осіб, позбавлених виборчих прав, єврейською мовою (це стосувалося й інших національних меншин);
5) переселенцям;
6) участі у виборах усіх єврейських виборців, не позбавлених права голосу.
Результати перевиборів до рад у 1926—1927 pp. ілюструють практику реалізації зазначеної «особливої уваги»: 1) єврейські сільські ради — 27%, селищні — 39,1% осіб, позбавлених виборчих прав: у деяких місцях, наприклад, у Вінницькому окрузі, цей показник коливався у межах від 38,4 до 50%; 2) німецькі сільради — 8,9%; 3) російські — 4,3%; 4) болгарські — у деяких місцях (наприклад, Коларівському районі) — до 18%; 5) польські: Херсонський округ — 14,8%, Бердичівський — 6,2%, Кам'янецький — 4,3%, Мелітопольський — 1,9%, Проскурівський — 1,8%, Вінницький — 1,3%.
Аналізуючи цю перевиборну кампанію, пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 3—8 червня 1927 p., визнав як недолік механічний підхід до складання списків громадян, позбавлених виборчих прав (особливо середняків), а також існування внаслідок таких дій антирадянських настроїв, переважно у формі антисемітизму. З урахуванням цього пленум доручив Наркомату внутрішніх справ стати основним апаратом виборчих комісій під час проведення виборчої кампанії. Причому він мав займатися цією справою постійно, а не лише напередодні перевиборів.
Однак ситуація не змінилась і за результатами виборів 1929 p. Питома вага осіб, позбавлених виборчих прав, була такою: 1) єврейські сільради — від 28,1 до 60—65%; серед цих громадян були, наприклад, кустарі, що порушували законодавство про охорону праці неповнолітніх. Внаслідок такого становища євреї подали декілька тисяч скарг, вимагаючи відновлення своїх виборчих прав і оцінюючи такі дії радянської влади як антисемітизм; 2) німецькі сільради — 8,4% (велику частину зазначених осіб становили служителі різних релігійних культів) . У деяких місцевостях цей показник коливався у межах від 24 до 50%.
Питання, пов'язане з позбавленням виборчих прав громадян, не зазнало принципових змін і після прийняття Конституції УСРР 1929 p., незважаючи на те, що в ній був розділ «Про виборчі права». Проблема позбавлення представників національних меншин (особливо євреїв) виборчих прав набула всесоюзного масштабу і значно посилила антирадянські настрої. Це змусило Президію ЦВК СРСР 22 березня 1930 p. прийняти постанову «Про усунення порушень виборчого законодавства СРСР», а ВУЦВК 5 квітня 1930 p. — аналогічну постанову.
Для перевірки законності позбавлення виборчих прав окремих категорій громадян було створено комісію ВУЦВК, яку очолив генеральний прокурор УСРР. Відповідні директиви одержали органи юстиції, які цим були поставлені у скрутне становище, оскільки вимоги до них виключали одна одну. З одного боку, вони мали неформально, нешаблонно застосовувати заходи соціального захисту, реально оцінювати ступінь суспільної небезпеки громадян, ретельно перевіряти правильність позбавлення виборчих прав кустарів і містечкової бідноти, а з другого —усувати опір класових ворогів та їх вплив на перевиборну кампанію.
Проблема позбавлення виборчих прав знову обговорювалася на другій Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (листопад 1930 р.). При цьому один з акцентів робився на необхідності приділити увагу складанню списків осіб, позбавлених виборчих прав, наголошувалось на тому, що не треба вважати цю роботу суто технічною. Зазначалося, що інструкція про вибори при її правильному застосуванні дозволяє організувати наступ на капіталістичні елементи, а обговорення зазначених списків на зборах бідноти, колгоспників, пленумах рад гарантує від будь-яких відхилень від класової суті виборчого законодавства.
Оскільки цього не було зроблено на першому етапі підготовки до виборів, треба вжити термінових заходів для перевірки складу виборчих комісій.
Учасники наради критично оцінювали факти, що мали місце під час попередніх виборів, коли частка осіб, позбавлених виборчих прав, у деяких єврейських містечках досягала 70%. Як приклад нехтування інтересами національних меншин наводилось розпорядження райвиконкому Першотравневої районної ради М.Одеси, яке передбачало залучення до копання буряків виключно євреїв, позбавлених виборчих прав, без врахування того, що ближче до місця роботи знаходились українські села, де також проживали такі громадяни. Це дало підстави єврейському населенню звинувачувати райвиконком в антисемітизмі.
Нарада прийняла резолюцію, в якій, зокрема, зазначалось, що робота по складанню і перевірці списків осіб, позбавлених виборчих прав, має набути суспільно-політичного характеру і значення, проводитись з залученням до неї широких трудових мас. Це, на думку авторів резолюції, мало сприяти недопущенню перекручень та розширеного тлумачення інструкції про вибори; рішучій боротьбі з проявами правоопортуністичного ставлення до експлуататорських, кулацьких і спекулятивних елементів; усуненню лівацьких перегинів, які призводять до відчуження середняка від широкої участі у всіх етапах перевиборної кампанії. Підкреслювалось також, що при перевірці та затвердженні списків осіб, позбавлених виборчих прав, треба враховувати значні соціальні зрушення, що сталися в результаті роботи по економічному оздоровленню єврейської декласованої бідноти.
Цю резолюцію ЗО грудня 1930 p. затвердив ВУЦВК. А дещо раніше, 26 жовтня 1930 p. було розповсюджено директивний лист Наркомату юстиції УСРР «Про завдання та методи роботи міських і дільничних прокуратур». В ньому зазначалося, що одним із завдань прокуратури в ході виборчої кампанії є забезпечення інтересів національних меншин у тих місцевостях, де вони проживають компактною масою і розпорошено. Результати виборів 1931 p. показали, що певні позитивні зрушення у цьому питанні відбулися. Вони продовжувалися і в наступні роки, хоч відновлення активного виборчого права євреїв проходило з урахуванням можливості їхньої підривної роботи.
Це становище змінилося після прийняття Конституції УРСР 1937p., яка закріпила загальне виборче право.
Характеризуючи вибори і референдум, Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє волевиявлення (ст. 69). А в ст. 71 закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування
Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які на день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого у судовому порядку визнано недієздатними. При цьому треба мати на увазі, що факт недієздатності, як підстава недопущення громадянина до участі у виборах, повинен бути встановлений саме судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу.
Рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допущення громадян до участі у них. У сучасному світі розрізняють віковий ценз та ценз осідлості.
Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. У більшості держав він становить 18 років, як і в Україні. В деяких країнах встановлено інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він дорівнює 16 рокам.
Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання у країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у Новій Зеландії — три місяці. Раніше велике поширення мали також майновий ценз (володіння певним майном), освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз (сповідування державної релігії) та деякі інші, які нині застосовуються дуже рідко.
Крім недієздатних, у деяких країнах права голосу не мають й особи, які відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі займають певні державні посади.
Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня—від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. Таким чином, пряме виборче право забезпечує остаточність вирішення питання про зайняття виборної посади.
Проводяться й непрямі (багатоступеневі) вибори. Їх призначають, наприклад, для обрання Президента США. У цій країні виборці обирають виборщиків, які вже безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата у президенти. Кількість виборщиків пропорційна населенню того або іншого штату. У 1996 p. їх було 538. Голоси 379 із них забезпечили переобрання Б. Клінтона на другий президентський строк.
Ще до свого обрання виборщики дають обіцянку віддати свої голоси за конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональний склад обраної колегії виборщиків, ще до їх голосування можна абсолютно точно визначити, кого буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити, що у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямими двоступеневими виборами в ряді країн обираються верхні палати парламентів. А у Китаї Все китайські збори народних представників (парламент) обираються непрямими триступеневими виборами.