регистрация / вход

Співвідношення речового та зобов язального права

Римські юристи не розрізняли речових і зобов`язальних прав, а лише захист прав за допомогою речових позовів - actіones іn rem і особистих позовів - actіones іn personam. Якщо суперечка виникала із приводу права на річ, то для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж.

ПЛАН

Вступ……………………………………………………….…..3

1. Поняття речового права та види речей……………..………..4

2. Поняття зобов’язального права………………………………10

3. Співвідношення речового та зобов'язального права…….…13

Висновок…………………………………………………….…16

Список використаної літератури………………………….….18


ВСТУП

Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав за допомогою речових позовів - actіones іn rem і особистих позовів - actіones іn personam[1] . Якщо суперечка виникала із приводу права на річ, то для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для позову були правові дії іншої особи, - то особистий позов. Наявність того або іншого права виводили з наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини справи, дійшов висновку, що дані правові відносини підлягають захисту, він давав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не давав, значить не було відповідного права. Позов стає основою, а право як би тільки наслідком: був захист, отже, було й право, не було захисту - не було й права.

Значно пізніше, коли позов був поставлений на відповідне йому місце, його надання стали виводити з наявного права. Спочатку з'ясовували, чи є право й тільки потім давали позов. Таким чином, з відповідних позовів (речових і особистих) стали розрізняти права речові й особисті. Якщо об'єктом права були речі, це речове право, якщо об'єктом прав були дії, що мають правове значення, то такі права стали називати особистими. Отже, римське цивільне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча класифікації майнових прав на речові й зобов'язальні римські юристи не приводять. Таке розмежування було розроблено пізнішими вченими на основі матеріалів римських юристів, що звернули увагу на розходження майнових прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її придбання, в іншому - шляхом надання речі в тимчасове користування з умовою повернення власникові. Ці два різних способи задоволення у речі породжують зовсім різні правові відносини: а) речові, б) зобов'язальні. Так система майнових прав була розділена на дві більші групи - речові права й зобов'язальні права.


1. ПОНЯТТЯ РЕЧОВОГО ПРАВА ТА ВИДИ РЕЧЕЙ

Сукупність принципів, інститутів і норм, що сьогодні традиційно йменують речовим правом, регулює відносини із приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу, по своїй природі здатні бути предметами індивідуального людського розпорядження. У римській юридичній культурі не було спеціального позначення для цієї області права.

Усяке речове право представляє безпосередній юридичний зв'язок особи з речами, і всі члени співтовариства визнають цей зв'язок, обмежуючи тим самим власні домагання на той же предмет. Тому речове право - по своєму юридичному змісту - має абсолютний характер; речове право абсолютно в тому розумінні, що вимоги, що випливають із нього, адресуються безумовно й без винятку всім членам співтовариства й представляють відокремлення прав індивіда із приводу речі щодо всіх інших співчленів. Фактичний зміст речового права укладено в конкретні й цілком реальні але свої життєві прояви формах панування над річчю. Причому далеко не обов'язково, щоб пануючий суб'єкт витягав зі свого речового права прямі й безпосередні (а нерідко й взагалі які-небудь обумовлені) вигоди або блага матеріального характеру зі своїх відносин з річчю. У цьому змісті речове право непрагматично й має безумовний характер[2] .

Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їхні види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне із центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі давньоримської юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів із приводу речей дає можливість сформулювати загальне поняття про речі.

Річ - певна частина природи, що представляє якусь цінність для її власника. Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути й невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). З погляду римського цивільного права речами визнавалося все, що оточувало людей, могло бути об'єктом речового права й містило в собі певну цінність. Однак ці ознаки зовсім не обов'язкові для визнання того або іншого об'єкта річчю. Так, розвинене римське цивільне право знало так звані безтілесні речі, тобто речі, які матеріального тіла не мали. Речами цивільне право визнавало те, що створено самою природою, і те, що створено працею людини. Однак поняття товару й речі в правовому змісті не збігаються. Товаром може бути об'єкт, що у момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній урожай, річ, що ще тільки буде виготовлена), а річчю визнається тільки те, що вже є, є в наявності в цей момент.

Навколишній матеріальний світ складається з певних речей. Їхнє різноманіття настільки велике, що встановити які-небудь критерії для їхнього розмежування просто неможливо, та й не завжди доцільно. Із цивільно-правової точки зору речі підрозділяються на ряд певних груп. Розподіл речей на відособлені групи обумовило їх різний правовий режим, що мав важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші групи надовго пережили римське право.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їхній розподіл на манципні й неманципні, що якоюсь мірою відповідає сучасним основним засобам виробництва й предметам споживання. Розподіл обумовлений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худоба й земельні сервітути - найбільш важливі й коштовні речі в господарстві, це дійсно група основних засобів виробництва. З обліком їхньої особливої важливості для господарства й цінності для них був встановлений спеціальний, більше ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошувалися не менш 5 - 7 свідків і вагар з вагами. Передача права власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася в присутності свідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. Виконання цих ритуальних дій одержало назву манципація (mancіpatіo). Речі, при відчуженні яких було потрібно виконати манципацію, стали називати манципними, а всі інші входили в групу неманципних речей.

Найважливіше правове значення цього розподілу полягало в наступному. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило, тобто покупець землі, незважаючи на сплату ціни й одержання її у фактичне володіння й користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над реальністю, що часто приводило до зловживання з боку продавця, що формально залишався власником землі й міг зажадати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.

І все-таки зміст манципації був глибоко раціональним. Він складався в засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувателя до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні при цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципація відпала.

2. Наступним досить важливим і чисто римським розподілом речей було розмежування по їхній субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а не мають - безтілесними (res іncorporales). До першого виду відносилися речі, які можна було сприймати дотиком (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок і т.п., до другого - ті, котрих не можна було відчути (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скоріше права (наприклад, право спадкування або право, що виникло з договору, сервітути й т.п.). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в змісті предметів матеріального світу, а саме права.

3. Первісний розподіл речей на рухомі і нерухомі (res mobіles, res іmmobіles) майже не мав правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Однак згодом правовий режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашнє начиння й т.п.), а до нерухомих - землю, будинку, дороги, міські стіни й т.п., тобто речі, які не можна було пересувати в просторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували також усе, що було пов'язане з ними (наприклад, незібраний урожай, робоча худоба, призначена для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж мети). Вони вважалися складовими частинами землі. Відповідно до цього побудований будинок незалежно від того, хто й за чий рахунок його будував, - завжди власність власника земельної ділянки, на якому будинок стоїть.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко позначився в період імперії, хоча їхні розходження помітні вже в епоху Законів XІІ таблиць. У період доміната прийняті різні правила передачі прав щодо нерухомих і рухомих речей. Земля й земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.

4. Речі, що перебувають в обороті, і речі, вилучені з обороту - res іn commercіo et res extra commercіum. Якщо певна річ могла бути об'єктом приватної власності й предметом угод між окремими особами, то вона перебувала в обороті. І навпаки, якщо річ у силу яких-небудь своїх природних властивостей або призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона перебувала поза оборотом, була вилучена з нього.

Вилученими з обороту речами вважалися повітря, текуча вода, морячи з усім умістом. До цієї ж групи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належать римському народу: суспільні будинки, укріплення, театри, стадіони, лазні, державну землю й державних рабів. Вилученими з обороту вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути об'єктом власності приватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речі були в обороті.

5. Із правової точки зору дуже важливим був розподіл речей на родові genus і індивідуально-визначені et specіes, проведений римськими юристами ще в період республіки. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра й кількість речі, тобто її загальні родові ознаки, то це - річ родова. Якщо ж для нього являють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це - річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.

До родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або мірою, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без обліку їхніх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування й т.д.).

індивідуально-визначені - це насамперед речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини й інші предмети мистецтва).

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому - індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, - речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий який мав індивідуальну ознаку, що перетворює його в річ індивідуально-визначену.

Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.п.).

Розподіл речей на родові й індивідуально-визначені - необхідний при розподілі ризику їхньої випадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип - рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власникові навіть у тому випадку, коли вона втрачена їм випадково. Наприклад, постачальник продовольства у випадку безвинної втрати продовольства не звільняється від обов'язку поставити те ж в обумовленій кількості.

Відносно певних речей застосовувався принцип - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто збитки від випадково загиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника або в третьої особи), завжди несе її власник.

6. Римські юристи вважали речі які можна поділити, якщо їх можна було розділити будь-яким образом і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності й призначення (на скільки частин не розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність.

Діленими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки ділилися, але тільки по вертикалі. Ділилася також і рухомі речі.

Такий розподіл мав важливе практичне значення при розділі загальної власності. Суперечка, що виникає із приводу загальної власності на річ яку можна поділити, легко вирішується: річ у натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільною. При загальній власності на неї кожний власник мав право на ідеальну частку речі, тобто таку, котру можна було представити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ у цілому.

7. Речі, які в процесі їхнього використання фізично зникали, називалися споживчими (res quae usu consumatur) - продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.п. Вони тому й називалися споживчими, бо служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для угамування голоду з'їдалися продукти, для будівлі будинку використовувався пісок, цегла й т.д. До споживчих речей відносили й гроші, оскільки користування ними можливо тільки шляхом витрати.

Речі, які служили людям більш-менш тривалий строк, вважалися неспоживчими (res quae non consum- atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися (земля, будови, одяг і т.п.).

Природне розходження зазначених речей обумовлювало розходження їхнього правового режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживчі речі, внайми здавалися тільки неспоживчі.

8. Римські юристи звернули увагу на те, що по фізичному складу речі діляться на три види: а) складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина й т.д.); б) штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей (будинок, корабель, візок); в) сукупність однорідних речей, матеріально не зв'язаних, але об'єднаних загальним призначенням або назвою (бібліотека, колекція, череда корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а з'єднання речей (різнорідних або однорідних) - складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей. Іноді в складні виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка й футляр, окуляри й футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна одної, однак лише при спільному їхньому використанні досягається найбільший ефект.

Приналежності розділяють правову долю головної речі. Точно так само менша частина сукупних речей розділяє правову долю їхньої більшої частини. Тому у випадку виникнення суперечки про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувався однозначно - чия бібліотека, того й книги. Частини речі, юридичної самостійності не мали.

Плоди. Римські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus cіvіles). Плоди, зроблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, що приносить річ у результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором наймання).

Правове значення поняття плодів і розходження їхніх видів полягало в розходженні їхньої правової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виникає термін доходи.

Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле - майно (будинку, двору, родини й т.д.)[3] .

У такому сімейному, двірському й тому подібному майні, що складається з різноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного й у сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їхні власники в господарській діяльності. До майна стали відносити все приналежній певній особі. У преторский період до складу майна включають все, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так послідовне поняття oимущества стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Таким чином, майно складалося з активу й пасиву, з вимог і боргів. Тому завжди варто мати на увазі, що в його склад входять борги, а іноді вони можуть становити значну й навіть більшу його частину. Це обставина іноді спонукує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точне визначення складу майна має значення також при обігу стягнення кредиторів на майно боржника.


2. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) цивільного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва й цивільного обороту. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання (oblіgatіo) визначається в такий спосіб:

1. Зобов'язання являє собою правові окови, що змушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави - oblіgatіo est jurіs vіnculum, quo necessіtate adstrіngіmur alіcujus colvendae reі secundum nostrae cіvіtatіsjura.

2. Сутність зобов'язання складається не в тім, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або якийсь сервітут, але щоб зв'язати перед нами іншого в тім відношенні, щоб він нам щось дав, зробив або представив - oblіgatіonum substantіa non іn eo consіstіt, ut alіquіd corpus nostrum aut servіtutem nostram facіat, sed ut alіum nobіs obstrіgat ad dandum alіquіd vel facіendum vel praestandum.

До виникнення зобов'язання людина (боржник) зовсім вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не стиснутий у своєму поводженні ніякими обмеженнями. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, стискує волю, покладаючи на себе якісь правові обов'язки, правові окови, юридичні пута. Саме тому у визначеннях зобов'язання римські юристи говорять про окови й т.п. Закони XІІ таблиць повідомляють нам, що в найдавніші часи до несправного боржника застосовувалися справжні окови. Таблиця ІІІ Законів XІІ таблиць містить норму, відповідно до якої кредитор при невиконанні боржником свого зобов'язання має право забрати його у свій будинок і накласти на нього колодки або окови вагою не менш, а якщо побажає, то й більше 15 фунтів.

Таким чином, зобов'язання - це правове відношення, у силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) що-небудь дала (dare), зробила (facere) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Отже, зобов'язання - складний юридичний склад, правовідносини, сторонами в якому є кредитор і боржник а змістом - права та обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржник. Змістом вимоги кредитора є його право на певне поводження боржника, що може виражатися в якій-небудь позитивній або негативній дії. Отже, предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення й породжує правові наслідки. Якщо дія не носить правового характеру, то воно не породжує юридично значимого зобов'язання. Величезне різноманіття господарсько-економічних дій римляни групували в три групи: dare - дати, praestare - надати й facere - зробити. Цією тріадою й визначається зміст зобов'язань (можна порфвняти: зміст прав власності теж визначається тріадою - володіння, користування й розпорядження). Будь-яка дія боржника охоплюється однією з вимог кредиторів: дати, надати або зробити.

Однак у чистому виді зобов'язань, у яких кредитор має тільки право, а боржник несе тільки обов'язку, виникає порівняно небагато. Їх прийнято називати односторонніми, оскільки одна сторона тільки має права, а інша тільки має обов'язки. У практиці переважають зобов'язання, де кожна зі сторін має певні права й несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов’язання може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей, не несучи ніяких обов'язків, а боржник (позикоодержувач) несе тільки обов'язок - повернути борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, наймання, доручення й ін. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.

У двосторонніх зобов'язаннях права й обов'язку між сторонами можуть розподілятися рівномірно й нерівномірно. Якщо права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називають сіналагмагічним, або просто сіналагма.

Як і всякі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Однак римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту, тобто зобов'язання існувало, але спонукати боржника до його виконання силою державного примуса не можна було. Так було із зобов'язаннями, по яких минув строк позовної давності, що випливає з пактів, і деяким іншим. Вони одержали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують всю сферу виробництва, переміщення й розподіли товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції по руху товарів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання буквально пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й за всіх часів. У наше бурхливе століття кожний громадянин щодня й неодноразово вступає в зобов’язально-правові відносини. Звертаючись для задоволення своїх особистих і побутових потреб в організації сфери обслуговування, культури, охорони здоров'я й т.д., він робить безліч цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Громадянин, що зробив злочин, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний відшкодувати шкоду, тобто виконати вимоги кредитора - це теж зобов'язання. За свої неправильні дії, якими заподіяно майнову шкоду іншим особам, несуть відповідальність і організації - юридичні особи.

Таким чином, сфера впливу зобов'язань у цивільно-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Римські, юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну й позадоговірну майнову систему. Їхні найтонші розробки договірних відносин надовго пережили своїх творців.


3. СПІВВІДНОШЕННЯ РЕЧОВОГО ТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

Поверхневе розходження цих двох правових інститутів цивільного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права річ - речове право, об'єкт права дія - зобов'язальне право. Однак зовнішнього розходження буває іноді мало для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виникла суперечка із приводу передачі будинку продавцем покупцеві. Після укладання договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристові буває важко визначити, про яке право йде суперечка - речове або зобов'язальному, хоча встановлення характеру прав має важливе значення для визначення способу захисту. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку й тому речового права в нього ще не виникло. Мова йде про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовного осмислення характеру речових і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати розходження між цими двома інститутами. Вони полягають у наступному:

1. Основне розходження - в об'єкті права. Об'єкт речового права - завжди річ, зобов'язального права - дія, право вимагати здійснення певної дії. До речових прав римське цивільне право відносило наступні інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій і станове право).

Зобов'язальні права виникають із договорів і інших правомірних і неправомірних дій. Це досить великий розділ цивільного права, що поєднує договірне право, деліктне право й інші зобов'язання, що виникають із позадоговірних правомірних дій.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні - відносним. Звідси, захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних - відносним. Це розходження обумовлене характером правових відносин. Власник речових прав у процесі їхнього здійснення вступає в правові відносини з усіма навколишніми особами. З одного боку суб'єкт речового права, з іншого боку - абсолютно всі хто його оточували. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речового права має певні права на річ, а всі хто його оточували зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх і не порушувати. Порушником речового права може виявитися кожний із числа оточуючих навіть якщо він цього не бажав і не знав. Звідси відповідачем по речовому позові також може виявитися кожен навіть якщо він особисто не порушував речових прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх прав вступає в правові відносини з усіма, хто з ним стикається. Якщо ж він втрачає володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речовому права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися й особа, котра здобуваючи річ, не знала, що вона не належить відчужувачу, що вона чужа. Ставши власником чужої речі, її набувач не здобуває речового права на неї і потім буде відповідачем по пред'явленому до нього речовому позову.

Зобов'язально-правові відносини носять відносний характер, оскільки виникають відносно до конкретно певних осіб, наприклад, продавець – покупець. Порушником цих відносин може бути одна із цих сторін і ніхто інший. Отже, відповідач по особистому позові завжди відомий заздалегідь, чого не можна сказати про відповідача у речовому позові, якого заздалегідь не можна назвати навіть приблизно.

3. Переважна більшість речових прав строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис, суперфіцій - ці речові права набуваються назавжди. І тільки особисті сервітути обмежені часом (життя їхнього суб'єкта).

Всі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права виникаючі із цих відносин, припиняються разом припиненням зобов'язання. Наприклад, після закінчення договору найму річ повертається наймодавцеві й право користування нею наймачем зникає.

4. Речові й зобов'язальні права розрізняються й по змісту, і по обсягу. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, обумовлюється договором. Речові права по своєму обсягу значно ширше, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника й права наймача речі).

Суб'єкт речового права має можливість безпосереднього впливу на річ у частині здійснення своїх повноважень (наприклад, власник сам здійснює володіння, користування й розпорядження своєю річчю). Наймач речі сам безпосередньо ці права здійснювати не може. Користування й володіння річчю він здійснює від імені власника, а не від свого. Правом розпорядження наймач взагалі не володіє. При цьому зазначені права можуть бути істотно обмежені (наприклад, наймачеві надане право користування не в повному обсязі, а тільки в певній частині).

5. Суб'єкт речового права зв’язаний з річчю як би невидимою ниткою - куди б річ не пішла від її власника, він має право зажадати її від усякого, хто її незаконно утримує. Римське цивільне право знало так звану необмежену віндикацію, по якій власник міг зажадати свою річ від кожного, у кого вона перебувала. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове користування своєму сусідові, а той передав її третій особі. Власник має право зажадати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знало про те, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставоутримувач має право зажадати річ для звернення на неї стягнення.

Зобов'язальні права так не зв'язані зі своїми суб'єктами.


ВИСНОВОК

Сукупність принципів, інститутів і норм, що сьогодні традиційно йменують речовим правом, регулює відносини із приводу майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу, по своїй природі здатні бути предметами індивідуального людського розпорядження. У римській юридичній культурі не було спеціального позначення для цієї області права. Римські юристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їхні види, однак поняття не залишили. Проблема речей займала одне із центральних місць і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі давньоримської юриспруденції.

Зобов'язальне право є основним розділом римського цивільного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва й цивільного обороту. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні дії.

Римське зобов'язальне право було найкращим засобом нещадної експлуатації не тільки рабів, але й нижчих шарів вільного населення. Докласичне й класичне римське право ставить боржника в повну залежність від кредитора, робить абсолютно безправним. К.Маркс писав: "В античному світі класова боротьба протікає переважно у формі боротьби між боржником і кредитором і в Римі кінчається загибеллю боржника - плебея..."[4] . Таку ж оцінку римського зобов'язального права дає й Ф.Энгельс: "...жодне законодавство пізнішого часу не кидає боржника настільки жорстоко й нещадно до ніг кредитора - лихваря, як законодавство Древніх Афін і Рима"[5] .

Можна виокремити наступні відмінності між речовим та зобов’язальним правом:

1. Основна відмінність - в об'єкті права.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні - відносним.

3. Переважна більшість речових прав строками не обмежена, тоді як всі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк.

4. Речові й зобов'язальні права розрізняються й по змісту, і по обсягу.

5. Суб'єкт речового права немовби зв’язаний з річчю, а суб’єкт зобов’язального права – ні.

Римське зобов'язальне та речове право сприймається пізнішими правовими системами. Основні їх положення зберігають життєздатність і в сучасному праві.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Агафонов С. А. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни.— К.: КНЕУ, 2005

2. Бартошек М. Римське право: поняття, терміни, визначення., Вища школа, К., 1994 р.

3. Маркс К. Капитал. T.І//Маркс К., Энгельс Ф. Соч.- 2-е изд.-Т 23.

4. "Римское право” И.Б. Новицкий, Издат. "ТЕИС", 1996 г.

5. Романовская В. Б. Основы римского частного права. – Н.Н.-2000

6. Хвостов В.М. Система римского права. – М.: Спарк, 1996

7. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Соч.- 2-е изд.- Т. 21.


[1] "Римское право” И.Б. Новицкий, Издат. "ТЕИС", 1996 г.

[2] Романовская В. Б. «Основы римского частного права» – Н.Н.-2000

[3] Хвостов В.М. Система римского права. – М.: Спарк, 1996. – С. 271-272

[4] Маркс К. Капитал. T.І//'Маркс К., Энгельс Ф. Соч.- 2-е изд.-Т 23.- С. 147.

[5] Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства /'/ Соч.- 2-е изд.-- Т. 21.- С. 166.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий