Смекни!
smekni.com

Лизинговые операции коммерченских банков (стр. 3 из 6)

Задовольняючи значні потреби лізингових компаній, кредитні установи (передусім банки) отримують можливість впливати на масштаби, напрями та розвиток конкретних видів лізингу.

Виступаючи у ролі позикодавця лізинговій компанії, а безпосередньо як лізингодавець, комерційні банки таким чином використовують безпосередню форму (метод) участі банківського капіталу у лізинговому бізнесі. У цьому випадку банк діє відповідно до закону України “Про банки і банківську діяльність”, у якому сказано, що банки можуть здійснювати таку банківську операцію, як “придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг)”[1].

Порівняно із створюваними лізинговими компаніями банки мають такою важливою перевагою, як те, що вони вже організаційно оформлені; для проведення ними лізингових операцій потрібно тільки виділення у їх структурі спеціального відділу чи групи, у склад яких повинні увійти робітники, знайомі із специфікою даних операцій. Привабливість для комерційних банків лізингових операцій пояснюється тим, що крім прибутку, ці операції дадуть можливість комерційним банкам розширити коло своїх операцій, підвищити якість обслуговування клієнтів і тим самим збільшити їх кількість, закріпити традиційні зв’язки та налагодити нові взаємовигідні партнерські відносини з клієнтами.

В умовах загострення конкуренції на ринку банківських послуг проведення банками комерційних лізингових операцій може стати ефективним засобом розширення сфери банківського впливу. Виконуючи функцію лізингодавця, банки можуть зробити свій внесок до формування стратегії та тактики оновлення основних фондів, визначати напрями розвитку лізингу, контролювати ситуацію на лізинговому ринку.

Перевага лізингової операції для банку полягає також у достатньо високій її рентабельності. Крім того, банки можуть економити кошти за рахунок відносної простоти обліку лізингових операцій та платежів порівняно із операціями довгострокового кредитування.

Разом з тим слід зазначити, що здійснення лізингових операцій ускладнюється тим, що лізингові спеціалісти у банку повинні мати глибокі знання у сфері комерції та організації кредитування, визначення попиту і пропозиції нового та вже використаного обладнання, бухгалтерського обліку, аудиту, законодавства, оцінки ризиків, страхування майна. Лізингова операція відноситься до числа досить ризикованих банківських операцій, особливо при оперативному лізингу, коли необхідно відшкодувати залишкову вартість майна після закінчення строку дії лізингової угоди.


Розділ ІІ. Аналіз існуючої практики проведення лізингових операцій комерційними банками України.

1.Аналіз правової бази проведення лізингових операцій комерційними банками в Україні.

10 січня 1998р. набрав чинності прийнятий 16 грудня 1997р. Верховною Радою України Закон України “Про лізинг”. Цим, нарешті, здійснено прорив у правовому регулюванні лізингу у нашій країні, створено правові умови для його розвитку. До прийняття закону правові основи лізингу в Україні були практично відсутні.

Вперше лізинг було згадано у п.9 ч.1 ст.3 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, де банкам дозвояється здійснювати “придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг)”. Оскільки головним завданням банку як лізингодавця є фінансуівання угоди, то в положенні Національного банку “Про кредитування” від 28.09.95 №246, лізинг розглядається як форма майнового кредиту. У першій редакції Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” лізинг неправомірно розглядався як тотожна оренді, але менш важлива порівняно з нею господарська операція. Визначення оренди (лізингу) було недосконалим, що перейшло і до наступних редакцій закону.

Треба відмітити, що у Законі України “Про лізинг” реалізований підхід до правового регулювання лізингу, що базується на визнанні того, що існує особливий інститут лізингу, норми якого не співпадають з нормами інших інститутів цивільного права. Дійсно, лізингоодержувач має більшість прав покупця за договором купівлі-продажу, в якому він не є стороною договору, а роль і функції лізингодавця і лізингоодержуча суттєво відрізняються від ролі і функцій орендодавця і орендаря.

У законі, зокрема, наведені визначення лізингу, фінансового та оперативного лізингу, суб’єктів та об’єктів лізингу, у ст.7-18 фактично розглядається зміст договору лізингу, права і обов’язки сторін. Зазначається також, що майно, передане у фінансовий лізинг, зараховується на баланс лізингоодержувача, а за договором оперативного лізингу- залишається на балансі лізингодавця. Об’єкт лізингу є власністю лізингодавця протягом усього строку дії договору лізингу. Право власності на об’єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об’єкта лізингу. У разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна, об’єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. Закон розглядає також питання про бухоблік та звітність щодо лізингових операцій, порядок сплати мита, ПДВ та акцизного збору при імпортуванні об’єктів лізингу тощо.

Важливо, що прикінцевими положеннями визначено, що прийняті раніше нормативні акти діють у частині, що не суперечить даному Закону. У цілому закон відповідає сучасним поглядам на визначення та регулювання лізингу. Він не суперечить положенням Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що дає змогу брати участь українським лізинговим компаніям, банкам та підприємствам у міжнародній лізинговій інтеграції. Проте цей закон не позбавлений і недоліків, про які мова піде у третій частині даної роботи.

У “Положенні про ліцензування банків в Україні”, затвердженого правлінням НБУ №182 від 23.07.96р. сказано, що “ліцензія на прво придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг) надається банку при умові наявності відповідного внутрішнього документу, строку діяльності протягом двох років та наявності зареєстрованого та фактично сплаченого статутного фонду у сумі не мешої 1 млн. ЕКЮ”[2].

2. Етапи здійснення лізингового процесу комерційними банками України.

З самого початку розгляду етапів здіснення лізингового процесу комерційними банками України треба відмітити, що на практиці українські банки частіше виступають засновниками власних лізингових компаній- Фінансово-лізинговий Дім банку «Україна», Укрексімлізинг, Аваль-лізинг та ін. Окремі банки реалізують лізингові проекти як кредитори, рідше як лізингодавці.

Треба відмітити, що проведення лізингових операцій банками (при використанні безпосередньої форми участі банку у лізингових операціях) у своїй структурі відрізняється від проведення таких операцій лізинговими компаніями тим, що при цьому особа лізингодавця і банку “злита в одну” (за виключенням випадків особливо складних угод, коли у їх фінансуванні приймають участь декілька банків), отже, є відсутніми відносини кредиту лізингодавця та фінансуючої банківської установи, та відповідними випливаючими з цього особливостями сплати лізингових платежів (величина плати за використані кредитні ресурси відсутня, є тільки комісійні виплати).

Трохи нище ми дамо і загальну схему проведення лізингових операцій. Далі ж ми більш детально розглянемо етапи процесу підготовки і реалізації лізингових положень, що їх проходять суб’єкти лізингу, серед яких лізингодавцем виступає банк.

Ці етапи такі:

- підготовка та обгрунтування лізингової угоди;

- юридичне оформлення лізингової угоди;

- моніторинг виконання лізингової угоди.

На першому етапі здійснюється необхідна підготовча робота для укладання юридичних договорів. Це важливий етап, який вимагає детального вивчення всіх умов і особливостей кожної угоди. Лізингові операції, що здійснюються на даному етапі, оформляються у таких документах:

- заявка про надання лізингових послуг, яку отримує банк-лізингодавець від майбутнього лізингоодержувача[3];

- висновки про платоспроможність лізингоодержувача та ефективність лізингової угоди;

- замовлення-наряд, що подається постачальникові банком-лізингодавцем[4].

Процес закріплення лізингової угоди здійснюється на другому етапі. При цьому лізингові процедури оформляються у таких документах:

- лізинговий договір банку з підприємством (чітко регламентованої форми такого договору, звісно, нема, але у додатку №3 наведений приблизний зразок такого договору);

- договір купівлі-продажу майна, що передається в лізинг;

- акт прийняття об’єкта лізингу у експлуатацію[5];

- договір про технічне обслуговування переданого в лізинг майна;

- договір про страхування об’єкту лізингу.

На третьому етапі здійснюється експлуатація об’єкта лізингу. Лізингоодержувач забезпечує збереження лізингового майна, утримання його у робочому стані, здійснює лізингові платежі. На даному етапі лізингові операції відображаються у бухгалтерському обліку та звітності, а після закінчення строку лізингу оформляються відносини щодо подальшого використання майна.