регистрация / вход

Засоби вираження теми в авторських програмах радіостанцій

Головні формотворчі та стилетворчі засоби радіомовлення. Поняття авторської програми, її місце і різновиди на регіональному радіо. Особливості використання виражальних засобів теми в авторських програмах радіостанцій. Сценарій програми "Світ за кермом".

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 45 сторінок, 82 джерела.

Об’єктом дослідження є авторські програми на радіо.

Предметом – засоби вираження теми в авторських програмах радіостанцій.

Метою роботи є аналіз та виявлення особливостей авторських програм, а також теоретичне осмислення виражальних засобів радіомовлення у процесі засвоєння інформації та визначення особливостей їх використання в авторських програмах.

Методи дослідження: порівняльний, структурно-типологічний.

Створення цілісної акустичної радіопередачі – творчий процес, ефективність якого значною мірою залежить від влучного, майстерного вибору комплексу виражальних засобів, до яких, окрім вербальних, належать ще й оригінальні невербальні (паралінгвістичні) компоненти: шуми, музика, монтаж, а також складники інтонації – тон, ритм, мелодика, темп мовлення, природні та психологічні паузи, тембр, логічний та фразовий наголоси. Усі названі категорії доцільно вважати акустичними характеристиками сучасного радіодискурсу. І всі вони використовуються в створенні авторських програм.

АВТОРСЬКА ПРОГРАМА, ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ, РАДІОВЕДУЧИЙ, СПРИЙНЯТТЯ, ТЕМБР, ІНТОНАЦІЯ, МУЗИКА, ШУМИ.


ВСТУП

Актуальність і наукова новизна дослідження зумовлені недостатньою увагою журналістико знавців до дискурсу музично-інформаційного радіомовлення в цілому, до специфіки його авторського програмного продукту та використання виражальних засобів зокрема.

Об’єктом дослідження є авторські програми на радіо.

Предметом – засоби вираження теми в авторських програмах радіостанцій.

Метою роботи є аналіз та виявлення особливостей авторських програм, а також теоретичне осмислення виражальних засобів радіомовлення у процесі засвоєння інформації та визначення особливостей їх використання в авторських програмах.

Відповідно до поставленої мети були висунуті такі завдання:

· проаналізувати головні формотворчі та стилетворчі засоби радіомовлення;

· визначити місце і різновиди авторської програми на регіональному радіо;

· виявити особливості використання виражальних засобів теми в авторських програмах радіостанцій.

В структурі сучасних ЗМІ, радіо залишається найбільш оперативним. Ані телебачення, ані навіть Інтернет не має настільки досконалі можливості, які дозволяють, без додаткової підготовки, виходити в ефір з будь-якого кутка земної кулі із розповіддю про подію або явище будь-якого характеру, вже на початку цієї події. Відповідно, ця обставина полегшує використання радіо як коментатора найбільш актуально та соціально значущі фактів і явищ, презентацію представників суспільства, державних діячів, авторитетних осіб у всіх сферах знань та, певна річ, власне учасників подій. Саме у цьому контексті радіо впевнено випереджає і пресу, і телебачення, і Інтернет.

Створення цілісної акустичної радіопередачі – творчий процес, ефективність якого значною мірою залежить від влучного, майстерного вибору комплексу виражальних засобів, до яких, окрім вербальних, належать ще й оригінальні невербальні (паралінгвістичні) компоненти: шуми, музика, монтаж, а також складники інтонації – тон, ритм, мелодика, темп мовлення, природні та психологічні паузи, тембр, логічний та фразовий наголоси. Усі названі категорії доцільно вважати акустичними характеристиками сучасного радіодискурсу.

Специфічні властивості і характерні комунікативні форми радіомовлення випливають з його технічної природи. Властивість синхронного і безмежного поширення інформації, а також відтворення живої мови і акустичних картин дійсності визначають основні риси радіомовлення: високий ступінь оперативності, виникнення у слухачів ефекту співучасті, присутності на місці події і більша в порівнянні з газетою сила емоціонального впливу на людину; всюдисущість (можливість прийому передач за будь-яких умов).

Радіожурналістика наших днів широко використовує природні виражальні можливості ефіру: багатство живої мови, діалогічність (не тільки повідомлення, але і спілкування), встановлення контактів із слухачами, удосконалення засобів передачі звукових образів картин події, які документально підтверджують ситуацію, відображують атмосферу дії і впливають на емоціональну сферу свідомості.

Усі ці властивості радіомовлення, а також висока оперативність («миттєвість») передач обумовлюють іншу сторону його комунікативної природи – специфіку сприйняття: виникнення у слухача ілюзії участі, асоціацій, уявних образів сприяє підвищенню емоційності прийому інформації, ідентифікації.

Слухове сприйняття інформації згідно досліджень вчених вважається одним із найбільш дієвих. Із раннього дитинства людина отримує знання, пізнаючи світ органами зору і слуху. Проте саме слухове сприйняття найбільше впливає на уяву. А тому природно, що радіо у системі ЗМІ відкриває величезні можливості для розвитку мислення та формування асоціацій. На думку вчених - фізіологів природа людини така, що отримані звукові враження вона намагається перетворити у зорові. Під час цього процесу активно працює фантазія, в людини виникають певні почуття та емоції, і в такий спосіб розвивається мислення

Радіомовлення відкриває величезні можливості впливу на слухачів. Логіка викладеного матеріалу, зв'язок між його фрагментами мають будуватися за законами усного мовлення. Якщо знехтувати психологічними особливостями сприйняття, переваги радіокомунікації можуть бути втрачені. На радіо важлива не сама інформація, а те, як вона подається. Вдвічі завдання ускладнюється, коли мова йде про дитину, яку необхідно зацікавити, щоб вона дослухала казку до кінця. Тоді ведучому знадобляться не лише його акторські здібності, а й виражальні засоби радіомовлення.

Слово разом із музикою і шумами створюють повноцінну картинку, що постає в уяві, завдяки монтажу вона стає цілісною, органічною розповіддю. ЇЇ ефективність залежить від того, на скільки майстерно журналіст зможе використати комплекс виражальних засобів. Адже радіо у цікавій, і головне, доступній формі намагається розповідає про навколишнє середовище, предмети, тварини, явища природи.

Радіомовлення має безперечний психологічний вплив на людей. В системі ЗМІ радіо, яке орієнтоване насамперед на слухове сприйняття, впливає на уяву людини більше за інші інформаційно-комунікаційні засоби. Ще до появи радіо було доведено, що людина відповідно власним можливостям та розвитку асоціативного мислення, намагається перетворити звукові враження в зорові. Цей процес неминучий, він не залежить від бажання людини, тому що виражає об’єктивну закономірність природи сприйняття навколишнього світу.

Регіональне радіо має певні характерні відмінності від загальнонаціонального. Звісно, головні з них зумовлюються саме фінансових аспектів організації, але існують також інші, не менш суттєві відмінності, які не лише диктують формат, розподілення ефірного часу, особливості створення авторського продукту, але й набагато ширші можливості інтерактивності та «прив’язки» до своєї аудиторії. Кожний ефірний продукт має власну специфіку та власний контингент слухачів. Зважаючи на вищезазначене була обрана тема курсової роботи : «Засоби вираженння теми в авторських програмах на радіо»

Методологічну й теоретичну основу роботи складають праці таких учених, як: Т.В. Васильєва, О.Я. Гоян, Г.В. Лазутіна, В.В. Лизанчук, Ю.А. Летунов, В.Я. Миронченко, О.А Сербенська, В.В. Смірнов, О.Д. Пономарів, В.Л. Цвік, О.А. Шерель, які дослідили теоретичні та практичні аспекти радіожурналістики, стилістики і мовної грамоти журналістів, визначили особливості авторських радіопрограм та описали специфіку сучасного радіомовлення, окреслив роль невербальних акустичних компонентів у творенні звукового образу.

Методи дослідження: порівняльний, структурно-типологічний.

Сфера застосування. Матеріали дослідження можуть бути використані під час подальших наукових розробок, при написанні курсових та дипломних робіт студентів, вивченні навчальних курсів присвячених радійній журналістиці, проблематиці ЗМІ.


РОЗДІЛ 1 ВИРАЖАЛЬНА ПАЛІТРА СУЧАСНОГО РАДІОМОВЛЕННЯ

1.1 Поняттєвий апарат і наукова база дослідження

1.1.1 Авторська програма

В науці та журналістському використанні присутня велика кількість визначень, термінів та понять. Між визначеннями, які подають у своїх монографіях або підручниках вчених-журналістикознавців, існують певні розбіжності, і щоб мати більш повне уявлення про той, чи інший предмет (явище), потрібно використати декілька різних визначень, які доповнюють одне одного.

Оскільки об’єктом вивчення є авторські програми на радіо, то в першу чергу необхідним буде подати визначення поняття авторської програми.

Отже, декілька найсуттєвіших та найповніших визначень поняття, порівнявши та поєднавши які, ми матимемо змогу вивести власне універсальне поняття авторської програми:

Г.В. Лазутіна під «авторською програмою» журналіста розуміє «створення власного твору (програми, циклу програм) для електронної (радіо, телебачення) преси, при якому журналіст приймає безпосередню участь в конструюванні та випуску цього твору, підбору теми, матеріалу та інформаційного приводу для нього» [25, с. 21].

Інше визначення «авторської програми» подається дослідником та журналістикознавцем В.Л. Цвіком: «Авторською програмою можна вважати той продукт журналістської діяльності, задумка та реалізація якого на 90% була проведена одним журналістом» [75, с. 125].

М.І. Калуцька визначає, що «авторський проект – це відвідуваний сайт, домашня сторінка, радіо або телепередача, яка створюється та підтримується зусиллям одного журналіста, і в якій з певною періодичністю з’являються певні результати його журналістської творчості» [20, с. 7].

За визначенням В.А. Моїсеєва «авторською програмою можна вважати лише таку програму, авторські права на яку журналіст має відповідно до чинного законодавства України» [47, с. 221].

Найбільш повна трактовка, на мою думку, подана у підручнику «Радіожурналістика» (за редакцією О.А. Шереля): «Авторська програма – радіопередача, автор якої одночасно виступає в ролі її творця та ведучого, режисера, літературного та музичного редактора, коректора, а іноді і продюсера. Тобто автор радіопередачі цілком та повністю відповідальний за її виробництво: сам вигадує тему, сам пише текст, обирає музичний матеріал, обмірковує спеціальний джингл, іноді знаходить спонсорів. Відредагувати таку програму та вирішити, випускати її до ефіру чи ні, може тільки головний редактор або програмний директор» [60, с. 55].

Тому сучасне українське радіомовлення, зокрема музично-інформаційне, можна назвати авторським, оскільки саме авторський програмний продукт становить левову частку його ефіру

Серед основних класифікацій типів програм сучасного радіо особливу увагу варто звернути на типологію, визначену О. Гояном. Ця класифікація застосовується досить часто у вітчизняному радіомовленні не лише теоретиками, а й журналістами-практиками.

Дослідник визначає вісім типів програм:

1. Інформаційні (складаються з 6–10, інколи – до 20 щоденних коротких інформаційних повідомлень);

2. Інформаційно-аналітичні (щоденне або щотижневе коментування подій, які відіграють важливу роль у житті суспільства);

3. Інформаційно-публіцистичні (програми, у яких фіксується соціальна проблема та намагання її вирішити);

4. Культурно-просвітницькі (присвячені історії або сучасному стану науки, мистецтва, музики, кіно, театру тощо, програми про сім'ю та медицину (здоров'я), трансляції вистав, культурно-просвітницьких акцій);

5. Пізнавально-розважальні (переважно це розмовні ток–шоу);

6. Дитячі (орієнтація на вікові особливості дошкільнят і тинейджерів);

7. Спортивні (трансляції, репортажі, пряме мовлення зі спортивних змагань та окремі передачі спортивної тематики);

8. Ігрові (конкурси, вікторини, тобто змагання слухачів між собою в прямому ефірі) [13, с. 124].

Наведена класифікація має дотичність і до тематичного спектра програм, і до їхньої жанрової характеристики. У цілому в сучасній радіожурналістиці інтегральним для визначення формально-змістових особливостей сучасної радіопрограми є поняття «звуковий образ», що означає не тільки сукупність формо- та стилетворчих засобів, а в цілому композиційні особливості передачі, які покликані доступно, повноцінно та виразно донести до аудиторії думки, ставлення, спостереження автора.

Створюючи авторську радіопрограму, журналісту важливо пам’ятати, на якій саме радіостанції вона буде звучати. «Тут у авторів, на відміну від ді-джеїв та ефірних ведучих, більше можливостей: якщо програма за темою, стилем або через «нестандартний» голос ведучого не може пролунати на «локальній» комерційній інформаційно-музичній радіостанції, автор має можливість продати її на комерційній або муніципальній «багатопрофільній», а також державній станції» [60, с. 56]. Знання цього дає можливість автору або ведучому професійно орієнтуватися із використанням технічних засобів створення програм (наприклад, використання автором більш неординарних звукових засобів, які «наймані» ведучи дозволити собі не можуть відповідно до загального формату віщання, такі як: «звуки живої природи», мелодії загальновідомих музичних композицій або власні напрацювання ді-джея в галузі звуку [46, с. 10], що дає можливість більш практичного використання знань про особливості створення власне авторських програм.

Автору передачі бажано придумати «фірмову», тільки йому притаманну манеру привітання та прощання зі слухачами, а також підібрати спеціальну музичну «підкладку», щоб зробити передачу більш ефективною та такою, що запам’ятовується. Під цю музичну композицію (краще за все інструментальну) ведучому повинно бути зручно, приємно розмовляти: вона повинна заряджати енергією або навпаки, розслабляти у відповідності до ритму і характеру передачі, а також в залежності від темпераменту автора. Основу такому оформленню віщання вже дали перевірені часом радіопостанови, що велися під аранжуванням певної мелодії, яка за відсутністю зорових декорацій повинна була створювати певну атмосферу та настрій для слухача [72, с. 2].

Існує також певна характерна відмінність між видами власне авторських програм. Найбільш виразно ця різниця виявляється у відповідності до самої радіостанції, на якій виходить певна авторська програма.

В.Л. Цвік дає такі поради щодо підготовки тематичних (авторських) радіопрограм [75, с. 25]:

1. Жанрово-тематичні особливості програм більшості радіостанцій визначаються орієнтацією на групи населення, диференційовані за віковою, соціально-економічною або етнічною ознакою. Тобто, головним чинником створення такого типу програм є потреби власне тієї аудиторії, для якої цей продукт буде створюватись.

2. Визначення формату станції є першим важливим кроком для розробки стратегії підготовки програм, організації роботи всього колективу і кожного журналіста окремо. Формат радіостанції є визначальним для підбору журналістського персоналу та журналістського продукту, який буде поступати в ефір.

3. Оскільки практично всі однотипні станції працюють з одним і тим самим музичним матеріалом, гарно підібраний репертуар та частота повторів окремих записів можуть зіграти важливу роль у приверненні уваги слухачів (для визначення таких параметрів використовуються опитування слухачів, або визначення комп’ютером раціональної частоти повторів тих чи інших музичних номерів).

Також важливим аспектом є створення певного «брендового» продукту, за яким певна радіостанція може бути відразу визначена серед слухачів. Таким брендовим проектом може бути як постать ведучого, певні програми або цикли програм, а й також така не досить вагома деталь, як джингл певної програми (наприклад випуску новин) або коротка музична вставка між програмами, блоками реклам тощо (так звані «позивні»).

4. Підбір ді-джея (ведучого). При створенні авторської програми в його обов’язки входить: конструювання та випуск програми, відбір теми, матеріалу та інформаційного приводу, написання тексту, відбір музичного матеріалу, спеціального джинглу, іноді – пошук спонсорів.

Також журналіст може стати «голосом радіостанції», її визначальною рисою, за якою легко розпізнати яке радіо наразі лунає у ефірі (так звана «зірка радіо», або «брендовий ді-джей»).

5. Попередня підготовка до випуску (заготовки ді-джея), пошук гостей, матеріалу, попередній відбір музичного масиву, технічна підготовка. За рівнем попередньої підготовки визначається якість та професійність не лише однієї радіопрограми, але й усієї радіостанції загалом.

6. Чергування музики та голосу ді-джея, відповідність такого чергування та співвідношення музичного часу обраному формату.

7. Відбір гостей (доцільність появи гостей у авторській передачі). Потрібно зауважити, що при правильному підборі гостя важливо завжди пам’ятати – не потрібно довго розмовляти з людиною до початку запису (це може його виснажити, або змусити «повторюватися» чи апелювати до розмови, якої слухач не чув; також потрібно оминати питання, на які можна дати односкладну відповідь).

В.Л. Цвік подає окремі критерії правильної (професійної) роботи ді-джея (ведучого) такої програми [75, с. 42]. Знання цих критеріїв допоможе знайти вади або особливості не стільки в технічно-драматургічному оформленні програми, скільки саме в роботі журналіста, що є доцільним при оцінюванні саме авторських радіопрограм.

Отже, отримавши декілька тлумачень «авторської програми» та її характеристики, можна вивести певне усереднене визначення «авторської програми на радіо». Авторська програма на радіо – це радіопередача, автор якої одночасно виступає в ролі її творця та ведучого, режисера, літературного та музичного редактора, коректора, а іноді і продюсера. Характерними ознаками авторської радіопередачі є: повна відповідальність автора за її виробництво, конструювання та випуск, підбор теми, матеріалу та інформаційного приводу, написання журналістом тексту, підбір музичного матеріалу, спеціального джинглу, пошук спонсорів. Відредагувати таку програму та вирішити, випускати її до ефіру чи ні, може тільки головний редактор або програмний директор

У сучасній теорії журналістики авторський програмний продукт досліджується з позицій функціонально орієнтованого радіомовлення (В. Смирнов), що впливає на розширення типології сучасних радіопрограм у цілому (О. Гоян, В. Смирнов, О. Шерель та ін.). Демократизація суспільно-політичної та соціокультурної дійсності в Україні позитивно позначається на національному інформаційному просторі, зокрема на радіомовленні. Саме авторська програма, на думку дослідників, є тим явищем, що підтверджує демократичність моделі журналістики будь-якої країни світу

1.1.2 Виражальні засоби радіожурналістики

У науковій літературі представлено значну кількість праць, присвячених опису специфіки радіомовлення, розгляду його акустичної природи. Це посібники з радіожурналістики О. Гояна [13], В. Лизанчука [30], В. Олейника [51], В. Смирнова [69] О. Шереля [60], та дослідження з технічних засобів масової комунікації О. Кузнєцової [24], В. Миронченка [45]. Звернув увагу на галузеві норми редагування радіопередач і З. Партико [55]. Дослідник описав технічні й спеціальні норми, процес відбору голосів для озвучування матеріалів, охарактеризував особливості фонетичного розмічування тексту та методи виправлення радіопередач, що йдуть у прямий ефір.

Наукові статті російської дослідниці О. Сомової присвячено розгляду питання тембральної метафоризації радіомовлення [70] та мелодики як компонентів інтонаційного оформлення радіопередач [71]. Термінологію інтонаційних компонентів акустичних характеристик усного мовлення подано в енциклопедичних словниках С. Єрмоленко [15], О. Селіванової [66], М. Яцимірської [81]. Зокрема, О. Селіванова розглядає невербальні інтонаційні компоненти усного мовлення (тембр, темп, мелодика, тон, гучність, дефекти мовлення, паузи тощо) як фонаційні кінеми (гр. kinesis - рух), що доповнюють й уточнюють вербальне спілкування [66, с. 207].

Переймаєтся проблемами урізноманітненя палітри стилетвочих засобів і Олександр Пономарів, у навчальному посібнику «Культура слова». Рекомендації автора ґрунтуються на мовному досліді українського народу. У посібнику даються поради щодо вибору слів для найкращого висловлення думки, порушуються проблеми з культури мови, яка є важливою в ефірному мовленні [57]. Також професор веде на Держапвному радіо власну програму «Радіожурнал СЛОВО» [Додаток А].

Для майбутніх працівників аудіовізуальних засобів і навіть для тих, хто прагне гарно і правильно говорити, стане в пригоді посібник О. Сербенської «Культура усного мовлення» [67]. Серед інших праць цього мовознавця, доктора філологічних наук можна виділити такі як: «Актуальне інтерв’ю з мовознавцем», «Антисуржик», а також науково-методичні праці «Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою», «Суржик: «низька мова», безлад чи мовна патологія?».

Сучасне радіо, що прагне стати другом для своєї аудиторії, – це особлива специфіка спілкування в ефірі, це своєрідні межі довіри між комунікаторами, що ґрунтуються на морально-етичних та естетичних засадах. Ці засади визначаються ефективністю радіомовлення, тобто вибором того комплексу виражальних засобів, тих вербальних технологій, за допомогою яких відбувається вплив на аудиторію, а отже, встановлюється зворотний зв'язок. Інтерактив радіо формується на основі звуку, завдяки якому активізується людська свідомість і спрямовується до діяльності, тобто йдеться про те, що, наприклад, O. Шерель назвав «звуковим образом» як сукупністю звукових елементів (мови, шумів, музики), за допомогою яких у слухача формуються уявлення чи асоціації про матеріальні блага, життєвий досвід, характер людини [60, с. 45]. Звуковий образ радіо індивідуальний, він має специфічний професійний почерк і відрізняється від звукових образів інших медіа чи видів мистецтва (телебачення, театру, кінематографа) завдяки особливій сукупності звукових елементів, їхньому драматургійному поєднанню та композиційній взаємозалежності. Його формують виражальні засоби радіожурналістики, які поділяють на дві групи, як зазначає В. Лизанчук [31, с. 12].

До першої групи, яка характеризується стабільним набором компонентів, належать слово, музика, шуми та документальні звукові записи, підготовлені поза студією, що є особливим елементом відображення дійсності, яка властива лише радіомовленню. Другу групу становлять технічні особливості роботи зі звуком, до яких належать запис, монтаж, звукові спецефекти (міксування, реверберація, синтез звуку, голосовий грим). Якщо перша група – статична й незмінна, тобто є природним відображенням навколишнього середовища і перебуває поза суб'єктивним втручанням, то друга група – рухома й мобільна завдяки авторському впливу, індивідуальному творчому пошуку й технічним можливостям, що позначається на особливостях того чи іншого звуку, переданого по радіо, тієї чи іншої радіопрограми, радіостанції, радіоканалу тощо. Отже, істотні зміни звукового образу радіо відбуваються, як правило, на рівні певних технологій, які пов'язані з розвитком технічного поступу, зі змінами в технології виробництва радіопродукту та залежно від творчої фантазії авторів радіоповідомлень.

На жаль, в ефірі сучасного вітчизняного радіомовлення мало уваги приділяється художньому оформленню радіопрограм, не вивчається і вплив виражальних засобів на слухача. Осмисленню цих понять присвячені роботи російських вчених: Н. Ломикіної [32], В. Смирнова [69], О. Шереля [60], різним аспектам особливостей радіомовлення приділяють увагу українські дослідники: В. Лизанчук [31], О. Штурнак [80], особливості радіоп'єси вивчає І. Хоменко [74]. Ними сформульовано основні поняття виражальних засобів радіомовлення, їхня роль і значення у процесі сприйняття і засвоєння інформації. Проте особливості впливу природних і технічних засобів на аудиторію, його залежність від жанру радіопрограм не були предметом наукових досліджень.

Набуло поширення радіо мистецтво – різновид словесно-звукового мистецтва, яке виникло з розвитком технічних засобів радіо. До цього поняття входять літературні, театральні, музично-сценічні твори, які з використанням творчих прийомів і технічних засобів радіомовлення набувають нових художньо-образних якостей і нових особливостей естетичного впливу. Специфіка радіомистецтва – невидимість того, що відбувається у радіовиставі та в інших літературних формах, які використовує радіо. Художній образ у ньому поєднує в собі численні звукові компоненти. Особливого значення набувають звучання акторського слова, а також багатоманітні звуки дійсності, музика, акустичні ефекти. Радіомистецтво вимагає від актора достовірної, психологічно глибокої гри з тонкими голосовими нюансами, характер якої залежить від змісту образу, від його тлумачення, а також від жанру твору. Потужно виражаючи почуття і думки у словесних діях героїв перевалено в роздумах, монологах, діалогах тощо, є важливим засобом формування світогляду людини.

Отже, питання акустичної природи радіомовлення не було поза увагою українських та закордонних лінгвістів і журналістикознавців, проте воно залишається недостатньо висвітленим і стосується переважно усного мовлення загалом. Майже не вивчається питання про акустичні особливості саме радіодискурсу, та й саме поняття радіодискурсу залишається ще недостатньо опрацьованим, за винятком досліджень Г. Почепцова, який розглядає його в системі комунікативних дискурсів у поєднанні з теледискурсом, коротко зазначаючи їх основні ознаки. Радіодискурс, за його словами, характеризується, на відміну від газетного дискурсу, часовими, просторовими, акустичними та іншими специфічними технічними характеристиками [58, с. 78].

У цілому в сучасній радіожурналістиці інтегральним для визначення формально-змістових особливостей сучасної радіопрограми є поняття «звуковий образ», що означає не тільки сукупність формо- та стилетворчих засобів, а в цілому композиційні особливості передачі, які покликані доступно, повноцінно та виразно донести до аудиторії думки, ставлення, спостереження автора.

Звуковий образ сучасної авторської радіопрограми залежить від теми чи проблеми, яку порушує журналіст, функцій, які він намагається реалізувати, ефекту, реакції, які передбачає викликати в слухачів. Особливо цікавим аспектом дослідження програмування сучасного радіо є вивчення ефективності впливу передачі на слухача, зокрема відповідності його смакам і потребам звукового образу програми.

1.2Формотворчі та стилєтворчі засоби радіожурналістики

У сучасному інформаційному просторі радіо за масштабом поширення інформації, її оперативністю, широтою охоплення аудиторії (загальнодержавні канали Українського радіо мають практично стовідсоткове покриття на території нашої країни) і надалі залишатиметься одним із популярних та впливових засобів масової комунікації.

В. Смирнов зазначає, що радіожурналістика є звуковою комунікацією, характерні особливості якої визначаються природою звуку, його можливостями, психологією сприйняття [69, с. 23].

Звук у радіомовленні – основний засіб передачі змісту, а акустичність (акустичний від гр. akustikos – слуховий, той, що сприймається слухом) – специфічна категорія сучасного радіодискурсу.

Створення цілісної акустичної радіопередачі – творчий процес, ефективність якого значною мірою залежить від влучного, майстерного вибору комплексу виражальних засобів, до яких, окрім вербальних, належать ще й оригінальні невербальні (паралінгвістичні) компоненти: шуми, музика, монтаж, а також складники інтонації – тон, ритм, мелодика, темп мовлення, природні та психологічні паузи, тембр, логічний та фразовий наголоси. Усі названі категорії доцільно вважати акустичними характеристиками сучасного радіодискурсу.

Життя людини невіддільне від звуку. Органи мовлення можуть продукувати 600 різних знаків за хвилину, а слух – сприймати ці звукові сигнали й передавати у мозок, що розшифровує їх. Науковцями давно доведено: незважаючи на те, що більшу частину інформації люди отримують за допомогою зору шляхом прямого спостереження за навколишньою дійсністю, майже дві треті часу вони проводять у мовленнєвому спілкуванні, утричі більше говорять та слухають, ніж читають і пишуть. Таким чином, уявлення людини про навколишній світ створюються не лише під впливом зорових, а й звукових образів, що мають великі можливості впливу на раціональну та емоційну сфери людської свідомості. В усному мовленні слово несе в собі набагато більше емотивної та семантичної інформації, ніж у писемному. Звукові повідомлення викликають у людській психіці (на свідомому та підсвідомому рівнях) потаємні внутрішні ефекти, активізують уяву та інші механізми слухового сприйняття. У цьому випадку голос можна вважати внутрішнім звуковим автопортретом особистості.[7, с. 156].

Отже, при усних формах впливу ефективність сприйняття інформації досягається за допомогою збалансованого використання зображальних і звукових знакових систем у вигляді візуальних та звукових образів.

Звуковий образ – це сукупність звукових елементів, що створюють у слухача асоціативні уявлення (в узагальненому вигляді) про матеріальні об'єкти, життєві події, характер людини [60, с. 106].

Як зазначає О. Гоян, поєднання слухового та зорового впливу на радіо дозволяє передавати інформацію на рівні образів. На радіо слід передовсім активувати (за допомогою усної мови, шумів, музики, монтажу, невербальних мовних засобів: тону, темпоритму, паузи, тембру, наголосу тощо) свідомість аудиторії для того, щоб вона самостійно відтворила повідомлене [13, с. 156].

Звуковий вплив на масову аудиторію найефективніше здійснює радіо, головна перевага якого перед іншими засобами масової комунікації пов'язана, як уже зазначалось, із впливом на уяву слухачів. Цей технічний засіб масової комунікації розрахований на аудіювання – одночасне слухання та розуміння інформації.

Голос людини – могутній засіб впливу на реципієнтів, здатний з перших хвилин заполонити увагу слухачів, завоювати їхню симпатію та довіру, чи, навпаки, викликати небажання слухати радіопередачу.

Гарний, поставлений голос – запорука успіху людей багатьох професій, особливо теле- та радіожурналістів. Звучання голосу завжди ненавмисне співвідноситься із іміджем диктора, змушує слухача домислювати візуальний вигляд, приписувати радіоведучому різноманітні інтелектуальні, моральні, ділові якості, поведінкові характеристики. Саме за голосом, який звучить в ефірі, слухачі дають певні оцінки «ерудований», «добрий» тощо. Без невербально створеного підтексту існування радіообразу у зв'язку з акустичною природою радіомовлення просто неможливе [7, с. 157].

Наприклад, «хрипота» та «тремоляція» голосу свідчать або ж про немолодий вік радіоведучого, або ж про його незадовільний стан здоров'я. Останнім часом у радіожурналістиці «голосовий імідж» диктора чи ведучого підбирається відповідно до формату радіостанції. (На FM-радіостанціях, як правило, звучать молоді, життєрадісні, бадьорі голоси, у дикторів Першого каналу Національного радіо переважать добре поставлені, низькі голоси).

Серед невербальних (паралінгвістичних) акустичних виражальних засобів сучасного радіодискурсу помітне місце займає інтонація (від лат. іntono – гучно промовляю), яка несе до 40 % загального обсягу інформації в усному повідомленні.

Інтонація як форма емоційно-вольового відношення того, хто говорить, до предмета мовлення та слухача, виражена в фізичних характеристиках звуку та зумовлена видом спілкування, метою, характером, особливостями мовного контакту, ситуацією комунікативного акту, є одним із найважливіших засобів передачі думок і почуттів, виражає не лише емоційно-експресивний стан, а й несе змістове та смислове навантаження. За її допомогою можна завоювати довіру слухачів або викликати відразу до передачі. Інтонація завжди має бути доречною, відповідати змісту повідомлення, не вступати з ним у суперечність. Інколи у радіопередачах може використовуватися інтонація застереження [15, с. 48].

Отже, інтонація забезпечує структурну цілісність висловлення, служить засобом розрізнення комунікативних їх типів (спонукання, питання, оклик, розповідь, імплікацію), виділення найбільш навантажених слів і фрагментів, характеристики мовця й ситуації спілкування, емоційного та стилістичного забарвлення текстів тощо. Поза інтонацією слово не має змісту.

До компонентів інтонаційного оформлення мовлення належать: тон, ритм, мелодика, темп мовлення, психологічні та логічні паузи, тембр голосу, логічний та фразовий наголоси.

Тон мовлення (від гр. tonos – натягнута мотузка, напруга, натяг) як компонент інтонаційного оформлення має неоднозначне трактування. Так, О. Селіванова розглядає тон мовлення як одиницю супрасегментного рівня звукового членування мовного потоку, висоту вимови звука в мовленні, що формується при проходженні повітряного струменя крізь голосові зв'язки, глотку, рота й носа шляхом створення акустичного ефекту від коливань голосових зв'язок (глотка, ніс і рот є лише резонаторами, крізь які проходить повітряний струмінь) [66, с. 622].

Традиційно тон мовлення ототожнюють із характером мовлення (звичайний, серйозний, піднесений, урочистий, схвильований, іронічний, саркастичний) [45, с. 103].

Зважаючи на вищезазначене, можна зробити висновок, що тон мовлення включає в себе висоту, діапазон мовлення, силу, гучність голосу, а також його модуляцію.

Голос утворюється в результаті роботи голосових зв'язок та дихання за допомогою звуку. З фізичної точки зору, звук – це коливання часток пружного середовища, які поширюються в ньому у вигляді хвиль. Звукові хвилі розрізняють за частотою коливань у секунду. Чим більша частота коливань – тим вищий тон. Звуки низької частоти сприймаються як бас, а високої – як свист. Висота голосу – це його тональні можливості. Вона залежить від частоти коливання голосових зв'язок. Кожен текст має свою висоту звучання: у радіопередачах говорити на високих тонах недоречно (високий тон виправдати можна лише доречною схвильованістю), спокійний, врівноважений тон додає солідності мовленнєвому повідомленню.

Висота тону повинна бути вмотивованою і її слід обов'язково враховувати при підготовці радіоматеріалів.

Межу людського голосу від найнижчих до найвищих тонів звучання називають діапазоном мовлення, який може змінюватися як із віком, так і в процесі тренувань. Чим ширший діапазон голосу, тим цікавіші інтонаційні варіанти мовлення радіожурналіста.

Промовець впливає на слухачів не лише висотою, а й силою голосу. Сила голосу – це реальна енергія звуку, яка залежить здебільшого від напруження мовленнєвого апарату та сили видиху повітря, амплітуди голосових зв'язок, ступеня їх напруження, діяльності носових та ротових резонаторів. Сила голосу повинна бути достатньою для сприйняття інформації: говорити надто голосно – дратувати слухачів, надто тихо – змушувати прислуховуватися. Тихий, боязкий голос викликає враження, що людина не має достатньої віри ні в себе, ні в те, що виголошує. Як фізична величина, сила звуку вимірюється у децибелах і повинна бути достатньою для якісного запису передачі та можливостей її майбутнього опрацювання за допомогою технічних пристроїв [21, с. 18].

Близьким, але не тотожним поняттю «сила» є «гучність» голосу. Гучність голосу певною мірою залежить від його сили, але якщо сила голосу – об'єктивна величина, то гучність – змінна якісна характеристика голосу, яку можна змінювати залежно від потреб та ситуацій спілкування. Зміна гучності голосу – один із засобів досягнення виразності мовлення, його різноманітності, адекватній ситуації спілкування. Надміру гучне мовлення швидко викликає роздратування у слухачів.

Зміна висоти та сили голосу (модуляція голосу) допомагає втримувати увагу слухачів, а вміння підпорядковувати свій голос усім тонкощам і багатству творчого задуму автора – ознака професійності справжнього радіожурналіста.

Ритм та мелодика голосу також є невід'ємними компонентами інтонаційної виразності звукового мовлення, чинниками емоційно-естетичного впливу на реципієнта.

Ритм (від. гр. rhytmos – розміреність, узгодженість) – це така звукова організація мови, коли рівномірно чергуються наголошені й ненаголошені, довгі та короткі склади в мовленні, відбувається « регулярне повторення подібних і співрозмірних мовленнєвих одиниць, яке виконує структурувальну, текстотвірну й експресійно-емоційну функції [63, с. 92].

Інколи використовуються повтори для розвитку акустичного ритму вже в самій назві радіопередачі, створюється своєрідний акустичний ритм, що для газетного заголовного комплексу мало б зворотний ефект, сприймалося б як тавтологія. Чи, приміром, використання повторів однакових слів у назвах радіопередач (Від мелодії до мелодії. – 2010. – 12 верес. – 11.40; Від суботи до суботи. – 2010. – 16 верес. – 9.05).

Мелодика (від гр. melаdikos – мелодичний, пісенний) – компонент інтонації, який характеризується зміною частоти тону в часі й виявляється у підвищенні-зниженні голосу у фазі, що організує її шляхом членування на ритмічні групи. Мелодика виділяє в тексті й ключові слова, збільшення звуку за допомогою високого рівного тону [82, с. 16]. Показником мелодики в мовленні є також ненормативна зміна довжини голосних.

Досить часто змішують поняття мелодики та ритму мовлення, вживаючи для їх позначення термінолексеми «ритмомелодика». Так, М. Яцимірська розглядає ритмомелодику як побудову речень мови за інтонаційним (пониження та підвищення голосу) та ритмічними (розповідні, питальні, окличні речення) моделями [81, с. 87].

На якість мовлення позитивно впливають правильно підібраний темп мовлення і паузи, обґрунтовані польотом голосу.

Темп мовлення (від. лат. tempus – час) – компонент інтонації, швидкість вимови елементів усного мовлення: звуків, складів, слів. Кожна людина володіє відповідним темпом усного мовлення, який переносить і в читання. І буває так, що текст мінорного плану читається в такому темпі, що дуже важко відчути настрій цього твору, або, навпаки, твір за характером темпераментний, активний, а читається в уповільненому темпі, що призводить до спотворення його ідеї.

Розрізняють швидкий, пришвидшений, середній, уповільнений і повільний темп мовлення, який вимірюється кількістю звуків або складів, що вимовляються протягом одиниці часу. Швидкість читання тексту дикторами, виміряна у кількості слів за хвилину, повинна становити в середньому для передач, які передбачають лише читання тексту (наприклад новини), 140–150 слів за хвилину. Для малопідготовлених слухачів (дітей) швидкість повинна бути нижчою на 20–30 %. Для інформаційних передач, розрахованих на високопідготовлених слухачів, швидкість може бути вищою, ніж середнє значення на 20–30 %) [55, с. 42]. Інформацію, передану зі швидкістю 180 слів на хвилину, радіослухач вже не сприймає.

Отже, темп мови на радіо повинен бути вмотивованим, відповідати змісту повідомлення. Швидкий темп збуджує увагу, емоції слухачів, проте сприйняття інформації при ньому залишається неповним: слухач не встигає осмислити повідомлення, зафіксувати у своїй пам'яті ні звукових, ні зорових образів. Надто повільний темп мовлення, навпаки, відволікає увагу слухача, змушує його зосередитися на чеканні наступного слова чи фрази.

Темп мовлення великою мірою залежить від індивідуальних особливостей мовця, його психічного складу, темпераменту, етнічної належності, від мети й комунікативних стратегій, типу та стилю звукового тексту, від важливості чи неважливості того, що вимовляється, обставин мовлення, наявності комунікативного шуму тощо. Щоб постійно утримувати увагу слухачів, рекомендується періодично змінювати темп мовлення. Цього принципу дотримуються журналісти інформаційних і спортивних радіопередач. На темп мовлення значно впливає і тривалість пауз (від. гр. pausis – припинення, зупинка) – акустичне та артикуляційне зупинення руху в мовленні. У паралінгвістиці цей невербальний засіб масової комунікації розглядають як один із засобів активізації уваги слухачів, поглиблення сильного емоційно-емотивного впливу (раптового здивування, засоромлення, приголомшення, небажання втручання сторонніх осіб, гніву тощо). Паузи допомагають активізувати увагу слухачів і є елементами інтонаційного, емоційного виділення синтагми та змістово-синтаксичної завершеності фрази, оформлення речення, фази, такту.

Також використовують шуми (звукові картини дійсності), що мають змістове та сюжетне навантаження. Так само, як і метафору, шуми поділяють на природні (шум потягів на залізничному вокзалі, чи, приміром, «гул літака, що піднімається в небо з аеродрому) та штучні, створені за допомогою різних монтажних прийомів. У минулому це могло бути ламання в руках пісочного тістечка-корзинки, що за звуком нагадувало тріскотіння багаття, чи переминання в руках крохмалю, що асоціювалося у свідомості слухачів зі скрипінням снігу в морозний зимовий день [66]. Сучасні комп'ютерні синтезатори допомагають створити правдиву та образну картину дійсності набагато простіше – за допомогою комп'ютерних програм. Отже, шуми, як правило, штучні, у радіодраматургії не просто служать звуковим тлом передачі, її акустичною ілюстрацією, а й містять у собі певну інформацію, дають змогу уникнути довгих описів, економлять ефірний час, надають радіопостановці більшої переконливості.

Усі шуми, з якими стикається людина, мають певну пульсацію і часто нагадують своєрідну музику. Музика на радіо активно впливає на психіку людини і за своєю природою близька до тимчасового характеру радіокомунікації. Розрізняють два різновиди музики: музика як супровід (фон передачі) та музика як самостійна частина. У сучасному радіодискурсі музика може бути розбивкою між інформаційними блоками в одній передачі або виконувати роль музичної шапки чи заставки, а також бути художньою декорацією для створення звукового образу, тобто звукової метафори. Часто обсяг семантичної інформації в музиці, як зазначають психологи, дорівнює мовленнєвому повідомленню: певна мелодія сприймається свідомістю реципієнтів як одне слово чи словосполучення (мелодія із кінофільму Е. Рязанова «Службовий роман» вдало повідомляє слухачам радіо «Шансон», що в ефірі – «Прогноз погоди»).

Отже, музика, як і шуми, у структурі сучасного радіодискурсу також здатна доповнювати розповідь, вносити в контекст додаткове змістове навантаження, посилювати емоційний вплив, іншими словами, виконувати роль звукової метафори.

У сучасному радіодискурсі, як і в усному мовленні загалом, виділяють природні (несинтаксичні, фізіологічні, акустичні) та логічні (попереджувальні) паузи.

Природні паузи використовуються з метою підготовки наступних висловлювань, регулюють дихання, ця пауза має бути настільки довгою, щоб слухачі мали можливість добре підготуватися до сприйняття нової інформації. Наші дослідження показали, що тривалість акустичних пауз між повідомленнями в інформаційних передачах, що дає змогу реципієнтам краще з'ясувати сказані ідеї та підготуватися до сприйняття наступної інформації. Логічна пауза достатньої довжини виділяє сказані ідеї найкраще за всі інші засоби усного мовлення, може передавати різноманітні емоційні стани, здивування, приголомшення, гнів. Найчастіше логічні паузи використовуються у радіодраматургії.

Тривалість пауз, як і темп мовлення, вимірюється в секундах та мілісекундах. Акустичні паузи поділяються на мiнiмальнi (5–20 мс), середнi (20–60 мс) та максимальнi (60–100 мс).

Весь комплекс виражальних засобів гармонійно компінуються за допомогою монтажу. Монтаж вважається одними із головних стилетворчих або технічних засобів вираження. Мащенко І. Г. визначає монтаж звуку як з'єднання (збирання) в певній послідовності записаних раніше різних звукових фрагментів (мова, шуми, музика) у цілісну звукову композицію; редагування, скорочення синхронних мовних фонограм та інших елементів звукового супроводу [42, с. 282]. Саме монтаж є основою для створення звукового образу. Адже під час складання всіх елементів майбутньої програми використовується різна сила звучання, паузи, різноманітні виражальні засоби, визначається тривалість звучання музики, шумів чи тексту. Зрозуміло, що монтаж залежить у першу чергу від замислу журналіста.

Важливою характеристикою звуку та інтонації є тембр (від. фр. timbre – дзвоник) – природне звукове забарвлення голосу, що надає йому емоційно-експресивних відтінків. Кожен складний звук – це сукупність гармонічних коливань – чистих звуків та низки супутніх тонів, що виникають одночасно. Усі ці додаткові тони, що супроводжують основний, надають йому особливого відтінку, називаються тембром. Тембр залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, помітно відмінні між собою. Кожна людина має свій особистий, індивідуальний тембр, що є одним із голових засобів впливу на слухача: інформація ефективна лише в тому разі, коли вона ефективно донесена до реципієнта. Кожен радійник (диктор, коментатор, ведучий) повинен обрати оптимальний тембр свого голосу – не кричати й не дуже знижувати його, щоб матеріал звучав краще [16, с. 55].

Голос та його тембр може стати додатковим аргументом на користь вербальної інформації. А може, навпаки, змусити її відхилити. Це явище добре відоме радіорежисерам та редакторам. Важливі інформаційні повідомлення, прочитані низьким чоловічим голосом, сприймаються як більш достовірні порівняно з таким же текстом, озвученим жінкою. Якщо голос диктора тембрально неприємний для слухача, зміст матеріалу не сприймається, радіослухач навіть може вимкнути приймач. Редактори інформаційних радіопередач давно використовують у радіоновинах читання повідомлень по черзі чоловічими та жіночими голосами. Зміна тембру свідчить про зміну теми повідомлення. Один і той же голос тембрально змінюється залежно від стилю вимови, наприклад, при переході з високого стилю на розмовний. Інколи тембр маркує текст стилістично, даючи можливість слухачеві прогнозувати, яким буде наступне повідомлення [32, с. 125]. Високий тембр використовується для вираження ввічливості, покори, слабкості, підлеглості, а низький – для вираження сили, агресії, грубості.

Отже, тембр голосу повинен бути милозвучним, не різати слух високими нотами і не глушити басом. Інакше втрачається частина інформації, здійснюється подразнювальний вплив на радіослухачів. Приємний від природи голос добре сприймає аудиторія, людям до вподоби бадьорий, радісний голос, а не монотонний, повчальний, байдужий.

Важливими складовими інтонаційного оформлення звукового мовлення є і логічний та фразовий наголоси, які допомагають зосереджувати увагу слухачів на певному слові чи фразі. Усі слова в реченні пов'язані за смислом, завдяки чому вони об'єднуються в групи чи словосполучення, в кожній з яких є свій смисловий центр – логічний наголос. Для смислового виділення одне із слів у реченні вимовляється із більшою силою голосу. Логічний наголос призначений для підкреслення найбільш важливого у відповідній мовній ситуації слова в реченні.

Емфатичний наголос є варіантом логічного і передбачає виділення у вимові більшою силою голосу важливої змістової та логічної частини, надає повідомленню більшої емоційності й експресивності.

Отже, одним із важливих завдань радіожурналіста є пошук логічних та експресивних акцентів, що допомагають не лише уточнити зміст повідомлення, а й завуальовано висловити своє ставлення до змісту цього повідомлення.

На радіо ми чуємо лише голос, а не бачимо того, хто говорить. Кожен радіожурналіст повинен знати особливості свого голосу, тренувати його. Голос мовця – це не лише його природні дані, а й його фізичний, емоційний стан. Негативно впливають на голосові зв'язки хвороба, голод, роздратування. Промовець має вміти правильно артикулювати – чітко вимовляти звуки, склади, слова [24, с. 155].

Недоліки мовлення (вистрілювання звуків чи слів, форсування голосу, монотонність, крикливість, відкриті високі звуки, швидкий темп, приглушеність голосу та ін.) є неприпустимими в радіомовленні, знижують ефект радіопередачі, тому дикторові передусім необхідно усувати виявлені недоліки, виробляти навички володіння силою голосу, діапазоном, темпом, стежити за диханням. Володіння технікою мовлення, багатством інтонації, мелодикою, тембром голосу є ознакою високої культури журналістської майстерності.

Отже, паузи, мелодика мовлення, тембр та інші компоненти інтонаційної виразності звукового мовлення є не лише факторами емоційно-естетичного впливу на реципієнта, а й засобом звуко-смислового метафоричного переносу.

Творчий процес створення багатьох радіопередач складається з двох принципово важливих етапів: фіксації звукової реальності й монтажу записаного матеріалу. Монтаж на радіо є універсальним засобом не лише творення, а й редагування акустичних повідомлень. Традиційно радійний монтаж сприймався як складна обробка магнітної стрічки, на якій зроблено запис, що полягає в усуненні з запису непотрібних або невдалих місць, з'єднання окремих частин запису в єдине ціле. Проте, останнім часом, особливого значення набуває монтаж із використанням комп'ютерної техніки, що, без сумніву, надає ширші можливості й для створення, а надто редагування акустичної метафори. Саме завдяки комп'ютерному монтажеві нині здійснюється різноманітна обробка звуку, можливе використання будь-яких фрагментів запису в будь-якій послідовності та комбінації з регулюванням рівнів і часу звучання, навіть висоти тону. Надзвичайно важливим є той факт, що весь записаний матеріал у процесі монтажу залишається неушкодженим і може знову використовуватися [45, с. 58].

За функціонально-структурними ознаками В. Смирнов [68, с. 125] відокремлює три основні види монтажу: технічний, публіцистичний, художній. Останній якраз і використовується для створення цілісного акустичного образу.

Сучасне українське радіомовлення, зокрема музично-інформаційне, можна назвати авторським, оскільки саме авторський програмний продукт становить левову частку його ефіру. Але, назвати його якісним, виваженим і різноманітним, нажаль, навряд чи можна. Присутність авторських програм обмежена лише інтерактивами чи ефірами з привітальними повідомленнями, хоча саме програм з доцільним використанням звуковиражальних засобів невистачає украінському радіопростору.

формотворчий авторська програма радіостанція


РОЗДІЛ 2. ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ В АВТОРСЬКИХ ПРОГРАМАХ НА РАДІО

2.1 Авторські програми на радіостанціях. Стилєтворчі засоби авторських програм

2.1.1 Музичні виражальні засоби авторських програм

Інформаційно-аналітичні й інформаційно-публіцистичні авторські програми в ефірі музично-інформаційного радіо представлені не надто широко. Це, насамперед, пов'язано з тим, що на сьогодні музика з одного з основних виражальних і формотворчих засобів радіомовлення перетворилася на провідний. За умов правильного музичного програмування радіо вдасться донести слухачеві й інший продукт, безпосередньо з музикою не пов'язаний, але вкупі з нею відповідальний за гармонійність ефірної картини [13, с. 56]. Саме в межах музичного потоку радіостанції необхідно вміло ідентифікувати себе, означивши власний загальний імідж, перетворивши його на привабливий та цікавий для цільової аудиторії програмний продукт.

Наприклад, на радіо закодування інформації попереднього рівня за допомогою технічних кодів (монтажу, музичного оформлення, звуку), які матеріалізують конвенційні репрезентативні коди, відповідає за переконливість інформації, конфлікту, образу. Тому специфіка кожного із засобів масової інформації визначається не лише способом передачі інформації, характером виражальних засобів, а й особливістю та своєрідністю її сприймання

Музика – це форма програми, яка може як поліпшити, так і зіпсувати зміст програми. В арсеналі радіожурналіста лише три складові – слово, шум і музика. Музика на радіо слугує як для оформлення різних за змістом передач, так і для самостійного використання [59, с. 38].

Добираючи звуковий супровід, професіональному журналістові варто пам'ятати, що найкраще дібрана мелодія та, яка органічно підходить до програми; найліпша музика та, на яку слухач зумисне навіть не звертає уваги, але відсутність якої слухач би неодмінно помітив. Звукове наповнення відіграє роль синтаксису в радіопрограмах [11, с. 55].

Автор також підбирає й музичний матеріал (який повинен легко сприйматися), домовляється з гостями, якщо це ток-шоу, розробляє з ними тему майбутньої розмови, бажані або не бажані питання, за необхідністю – вивчає власну аудиторію (наприклад, шляхом створення інтерактивного поля через спілкування зі слухачами в прямому ефірі, шляхом створення спеціальних форумів на сайтах радіостанцій, на яких слухачі пропонують певні ідеї та висловлюють побажання, або ж створенням опитувань на сайтах радіостанцій чи просто смс-голосувань на певну тематику, приклади створення яких можна побачити в теоретичних працях В.Б. Зазикіна [17], С.С. Кетова [2].

Музика і шуми як формотворчі або природні засоби відображають дійсність, а тому вони не залежать від суб'єктивного впливу журналіста. Його творчість виявляється в правильному доборі звукових і шумових ефектів. Добирати їх необхідно особливо уважно, бо від цього залежить точність і якість створеного в ефірі звукового образу. «Завдяки казці дитина тільки пізнає світ, а тому виражальні засоби покликані познайомити слухача зі звуками навколишнього середовища. Вони можуть імітуватися, ілюструючи вже прочитаний текст, чи навпаки, передувати тексту, дозволяючи слухачеві самостійно підібрати асоціації та уявити майбутній фрагмент оповіді»[35, с. 2].

Акустичний вплив на масову аудиторію найефективніше справляє радіо. Звукові повідомлення викликають у людській психіці (на свідомому та підсвідомому рівнях) потаємні внутрішні ефекти, активізують уяву та інші механізми слухового сприйняття, викликають у мозку людини низку не лише акустичних, а й візуальних образів. Отже, найефективніше сприйняття інформації відбувається за допомогою збалансованого використання зображальних та звукових знакових систем у вигляді візуальних та звукових образів. Звуковий образ – це сукупність звукових (мовленнєвих, музичних, шумових) елементів, що створюють за допомогою асоціацій в узагальненому вигляді уявлення про матеріальний об'єкт, явище, історичну подію, характер людини [68, с. 462].

Всі ці явища, як вважає дослідник звукового образу сучасної реклами В. Музикант, перш за все зорієнтовані на ефективне звукове сприйняття тексту, де мова сприймається як людська артикульована мова, музика як безпосередня мова почуттів, шуми як неартикульована мова речей і живої природи [49]. І далі він продовжує, що мова радіо є набагато ширшою, аніж радіомова. У ній поряд з вербальним повідомленням широко використовується пара- й екстралінгвістичні засоби вираження, що дорисовують документальні шуми, музику, прийоми монтажу. Можна частково погодитися з тим, що радіо примушує «вухо бачити» Але, одночасно, варто мати на увазі, що образ, викликаний впливом на слухові органи людини, ні за яких обставин не буде повним та цілісним. У цьому контексті природно зробити висновок, що звуковий сигнал може викликати зорове уявлення, але зовсім не є обов'язковим, тому що може активізувати й іншу, зовсім не візуальну чи асоціативну лінію

2.1.2 Виражальні засоби в авторських програмах

Та попри недостатню увагу програмних директорів сучасних музично-інформаційних радіостанцій до інформаційно-аналітичного й інформаційно-публіцистичного авторського продукту, варто відзначити кілька проектів, які репрезентують найбільш поширений на сьогодні звуковий образ таких програм.

В ефірі всеукраїнської радіомережі «Мелодія» виходить програма Олександра Ладижинського «Спецвипуск. Політичні підсумки» [Додаток А]. Хронометраж – близько 5 хвилин. В основі кожного випуску – найактуальніша подія з політичного життя України, що може, на думку автора, суттєво вплинути на різноманітні сфери й галузі вітчизняної соціокультурної дійсності. Стрижнем програми, безперечно, є критичні, часом іронічні коментарі ведучого з приводу тієї чи іншої політичної події, того чи іншого представника політичного бомонду, що викликав інтерес автора чи то власною позицією, чи то не надто обережним висловом. Саме документальні записи виступів і заяв політичних діячів не тільки роблять яскравішим звуковий образ програми «Спецвипуск. Політичні підсумки», а й динамізують рух думки автора, дають йому змогу вдаватися до іронічних коментарів тощо. Цікавою знахідкою є використання фраз і музики з популярних мультиплікаційних і художніх фільмів як ілюстрації до реплік політиків. Добір таких фрагментів виявляє не лише авторську позицію, його ставлення, робить чіткішою для слухачів оцінку журналістом висловів, вчинків і подій, а й полегшує завдяки влучному жарту сприйняття інформації, уяскравлює звуковий образ програми в цілому.

Традиційний для інформаційно-публіцистичних програм алгоритм створення та проведення має авторський проект Еліни Владимирової «Народ і влада» в ефірі запорізької радіостанції «Ностальжі». Основний жанр програми - інтерв'ю на актуальну для запоріжців соціально-економічну чи суспільно- політичну тему з компетентною людиною. Особливої яскравості звуковому образу цієї програми надає наскрізний інтерактив – слухачі можуть адресувати запитання гостям як до виходу передачі в ефір, так і ставити під час трансляції. Кожному випуску програми передує анонс, який уміщує інформацію про гостроту й акутальність теми передачі, авторитетність і компетентність запрошеного гостя, координати для зв'язку слухачів зі студією. Безперечно, найголовнішу роль в інтерв'ю відіграє модератор. Варто зазначити, що Еліна Владимирова майстерно володіє технікою інтерв'ю: ставить чіткі запитання, не побоюючись бути наполегливою та рішучою в процесі збору потрібної слухачам інформації, вміє слухати як гостя, так і слухачів, які беруть участь в ефірі. Звуковий образ програми «Народ і влада» – динамічний, яскравий завдяки якісній роботі модератора та чіткому інтерактиву.

Особливо яскравим і оригінальним для українського музично-інформаційного радіомовлення є звуковий образ авторського програмного продукту, який можна назвати радіотеатром (радіодрамою). Одним із найяскравіших втілень радіотеатральної ідеї без перебільшень можна назвати програму Оксани Новикової «Смакота» (радіостанція «Мелодія»), яка 2004 р. отримала «Золоте перо» як найкращий в Україні авторський проект. Передача має яскравий звуковий образ, який складається з гармонійного використання як формо-, так і стилетворчих засобів радіомовлення. Образ допитливої та жартівливої домогосподарки, втілений Оксаною Новиковою, викликає довіру, інтерес і постійну увагу слухачів різних соціально-демографічних характеристик. Ведуча ділиться рецептами приготування різноманітних страв, начебто в домашніх умовах, часто перемовляючись по телефону з подругою. Попри те, що програма має монологічну форму, стиль мовлення ведучої (розмовно-побутовий), стилістика передачі в цілому, збагачена доречно дібраною музикою та шумами, що імітують кухонну обстановку, робить сприйняття інформації легким і захопливим. Безумовно, за тематикою передачі її можна віднести до розважально-пізнавальних авторських програм, особливості звукового образу (влучне використання формо-, стилетворчих засобів, потужне драматичне начало тощо) вирізняють її з-поміж переважної більшості розважальних передач [Додаток А].

Культурно-просвітницька програма «Безкінечні історії про вічне кохання» Ірини Кошманової (Всеукраїнська радіомережа «Мелодія») є моножанровою. Портретний нарис чудово відображає любовні колізії, вирування пристрастей у житті відомих творчих людей минулого. Авторка часто вдається до цитування листів і щоденників героїв програми, спогадів про них їх друзів та колег. Ведуча часом намагається грати роль ліричних героїнь історій, що інколи їй вдається, але в цілому програмі притаманний описовий стиль із певною відстороненістю авторки від матеріалу. Ощадливість у використанні емоцій, а також виражальних засобів (стабільність музичного ряду, який не змінюється протягом усієї програми, а отже, слабко психологізує образи героїв нарису, брак шумів, які б вдало передавали атмосферу певної епохи), можна вважати недоліками звукового образу цієї програми [Дoдаток А].

Такі самі зауваження можна висловити з приводу іншої культурно-просвітницької програми радіостанції «Мелодія» – «Знайомий силует» Олександра Проніна, Автор знайомить слухачів із видатними діячами світової науки та культури, намагаючись привернути увагу аудиторії до їх життя і творчості на основі реальних фактів, поданих очевидцем, сучасником тієї чи іншої відомої персони. Отже, жанр, який використовується в цій програмі, можна назвати радіоновелою, для більш яскравої форми якої бракує використання різноманітного та влучного музичного матеріалу, шкодить надмірний артистизм автора, певна патетичність і пафосність стилю його мовлення, що складно поєднується з роллю очевидця, яку він виконує [Додаток А].

У цілому специфіка звукового образу наведених вище програм гармонійно поєднується з ефірною картиною радіостанції «Мелодія», її форматними особливостями та соціально-демографічним портретом цільової аудиторії.

Серед культурно-просвітницьких програм усеукраїнського музично-інформаційного радіо варто відзначити такі цікаві та яскраві за звуковим образом проекти, як «Русские каникулы» Марії Макєєвої («Русское радио»), «Рокабільний психоз» Вадима Красноокого, «Демоверсія» Вадима Карп'яка (компанія «ФДР-радіоцентр»). Останні дві програми, що мають стале місце в програмному колесі не однієї запорізької радіостанції, зокрема «Великого Лугу», «Радіо РОКС 102,2 FM» тощо, демонструють незвичайний підхід у подачі музичного матеріалу. Провідним жанром передачі «Рокабільний психоз» є нарис, який нечасто можна почути в ефірі сучасного музично-інформаційного радіо. Вадим Красноокий, лідер українського гурту «MAD Heads», вкладає професійні знання й інтереси та слухацьку любов до рок-н-ролу в кожну історію про людей, які започаткували цей напрям у сучасній музиці. Оповідь автора перемежовується найяскравішими для ілюстрації тих або інших непересічних життєвих колізій музикантів піснями, причому містки до кожної з них ведучий робить лише на інтро та беках музичних творів, що чудово відтінює вербальний компонент звукового образу програми (лаконічний синтаксис, ощадливе використання тропів і суто музичних термінів, уживання слів і понять, які на сьогодні набули статусу екзотизмів, але гарно відтворюють атмосферу появи та становлення рок-н-ролу). Власне, досить значний хронометраж програми – 30 хвилин – не відлякує пасивно-стихійного слухача, адже звуковий образ передачі є яскравим, не переобтяженим стилетворчими засобами радіомовлення, чітко структурованим, що чудово передає хід думок автора, засвідчує його компетентність і загальну ерудованість.

Особливо популярну серед слухачів музично-інформаційного радіогрупу програм становлять розважально-пізнавальні. Серед «програм-реплік» радіостанції «Ностальжі» можна назвати кілька особливо цікавих розважальних авторських проектів - «База даних», «Твій день», «Без спонсора», «Принцип дії», «Ділова ковбаса». При цьому програму «База даних» складно назвати авторською, оскільки автора й ведучого передачі не називають узагалі. Необхідність ідентифікації автора програми зумовлена тим, що особистісний підхід до відбору, обробки та подачі інформації в ній відіграє найважливішу роль. У цілому мінімальний хронометраж програм-реплік має свої плюси, зокрема оперативне сприйняття інформації слухачем, фоновий режим прослуховування радіо без відриву від основної діяльності, те, що програми не встигають «роздратувати» слухача, і той не перемикає приймач тощо. Але серед негативних сторін такого програмного продукту варто назвати низьку оновлюваність матеріалу передач попри їхню жорстку ротацію, а також те, що ці проекти виходять у запису.

На окрему увагу заслуговує звуковий образ авторської розважально-пізнавальної програми «Пашина двадцятка» («Ґала-радіо»). Насамперед, варто зазначити, що серед хіт-парадів, до того ж авторських, ця передача є довгожителем – її вік перетнув 10-річчя. При цьому автор і ведучий програми - Діджей Паша – не стомлюється експериментувати з її образом. «Пашина двадцятка» має значний обсяг звучання – понад годину, виходить щосуботи зранку, складається з презентації музичних композицій, які за тиждень привернули найбільшу увагу слухачів «Ґала-радіо» та, відповідно, спонукали до роздумів автора й ведучого хіт-параду. Майстерне володіння голосом, темпоритмом, інтонаційними нюансами суттєво вирізняє Пашу з-поміж питомої більшості сучасних радіоведучих. Розкутість у спілкуванні, тонка іронія та легкий гумор – дають змогу авторові подавати цікаву музичну інформацію легко, без зверхності та повчань. Ведучий особливу увагу приділяє значенню саме вербальної складової звукового образу програми, адже коментує той чи інший музичний твір лише на його інтро та беку, не використовуючи жодного підкладу.

Така особливість передачі привертає увагу слухачів до голосу автора, вказує на вагомість тексту й цінність пісні, що зацікавила ведучого та спонукала до роздумів над її феноменом.


РОЗДІЛ 3 ВЛАСНА КОНЦЕПЦІЯ ПРОГРАМИ “СВІТ ЗА КЕРМОМ”

Зміст Щодня у світі виробляється кілька сотень тисяч автомобілів і кілька тисяч автоновин. Щодня ми відбираємо найсмачніші з цих новин, щоб донести їх до вас. Все цікаве про автосвіт простими словами.
Хронометраж До 5 хвилин
Періодичність виходу Один раз на день (з повтором)
Ведуча
Сценарій
Звукорежисер
Виходить в ефір 10.15 (вранці) та о 17.45 ввечері.
Анонс на наступний тиждень Наступний тиждень присвяченний жінці за кермом. Ми пропонуємо огляд популярних жіночіх авто, найцікавіші факти створення цих авто. Перелік необхідної для жінок комлектаціі та також неймовірні випадки із практики жінок- водіїв.

Сценарій програми «Світ за кермом»

Джингл: ( Монтаж із пісні Ёлка - «Девочка в маленьком Пежо» і популярної дитячої пісеньки - «Мы едем, едем, едем, в далекие края...» Монтаж виконано за принципом акустичного колажа.) Голос ведучого – Якщо не уявляєш свого життя без, свободи руху, рокоту двигуна, поклику дороги та нових вражаючих подорожей – слухай все саме цікаве і корисне у програмі «Світ за кермом».

(Ведуча) – Доброго дня, небайдужим до авто. Ще яких–небудь десять - двадцять років тому жінка за кермом автомобіля вважалася екзотикою. Саме через свою нечисленність жінки довгий час поводилися на дорогах вкрай обережно, прагнучи не створювати жодних проблем в цьому «світі чоловіків», і все одно викликали з їх сторони в кращому разі хворий інтерес з відомою часткою зневаги.

З ким тільки бідолаху не порівнювали! І з переляканою кішкою, і з мавпою з гранатою, і з коровою на льоду!

Сьогодні жінка на дорогах стала таким частим явищем, що психологи цілком серйозно заговорили про особливий тип поведінки жінок-водіїв. Наскільки ці типи відрізняються від чоловічих стилів водіння, наскільки є чисто жіночими - судити вам. (Тект читає на фоні шумових ефектів проїзджаючих машинненапружуючої дінамічної музики і негромкого звуку клаксона.)

(Музикою логічно закцентувати початок повідомлення про новий тип.) – (Відбивка – Жіноче позізання та звук сигналізації.)

Тип перший: Діловий

(Відбивка)

Ведуча – Зупиняють її, як правило за перевищення швидкості і невиправдані хаотичні перестроювання. І річ не в тому, що водій одержує задоволення від швидкої їзди, зовсім ні - просто вона завжди дуже поспішає, боїться запізнитися, намагається встигнути в декілька місць одночасно. Цей стиль життя (запланувати і зробити за добу стільки, скільки іншій ледве встигне за тиждень) диктує відповідну швидкість пересування. Ось вже для кого автомобіль, дійсно, не розкіш. І наша пані-водій кожного разу щиро дивується: за що ж її зупинили, вона і не відмітила, що перевищила швидкість. При цьому довгі дебати з інспектором не для неї - ніколи витрачати на це час! Тому і виправдовуватися такий водій не буде, скоріше спробує швидше домовитися, адже час, втрачений в розбираннях, для неї вже саме по собі є покаранням. Півгодинна «профілактичної бесіди» причинить Діловому типу більше неприємностей, ніж сплата якого завгодно штрафу.

Але, зате, якщо інспектор попався з явною схильністю до психологічного садизму і посилає нашу бідолагу на алкогольний огляд без жодного приводу або забирає автомобіль на штрафну стоянку, тут вже автовласниця ділового типа (змирившись з втраченим часом) всю енергію, яку жадала пустити на якусь справу, кине на те, щоб довести неправомірність її затримання.

(Відбивка)

Тип другий: Нерішучий

(Відбивка)

Ведуча – Вона зовсім не любителька швидкої їзди, але швидкісний режим порушує не менш часто, чим попередній тип. А все тому, що у бідолахи просто немає іншого виходу: при нормальній швидкості її увага вмить починає розсіватися і зісковзувати на перехожих, рекламні щити і вітрини магазинів. А при швидкості 80 миль просто не залишається іншого виходу, як тільки повністю зосередитися на процесі управління - жити-то хочеться! Ще одне специфічне порушення водіїв цього типа - повна неувага до руху по смугах. А все тому, що їй дуже важко ухвалити швидке рішення в дефіциті часу їзди

Дуже часто пані до останнього моменту не знає або сумнівається, яким маршрутом їй краще слідувати. І міняє рішення вже на самому перехресті, а на потрібну вулицю (ось невдача!) можна потрапити зовсім не з того ряду, в який вона вже стала. При цьому, повністю відповідаючи своєму стилю водіння, Нерішуча перебудовуватися із смуги на смугу вважає за краще поволі і обережно, чим викликає хворий інтерес у інспекторів дорожнього руху. Що стосується спілкування з людиною у формі, то Нерішучому типу дістається при цьому більше за інших. Якщо людина надмірно м'яка - означає на неї можна тиснути, якщо вона говорить плутано і невпевнено – означає їй немає чого боятися. Чого гріха таїти, з таким водієм представники влади відчувають себе просто як риба у воді. Правда, серед Нерішучих попадаються пані, які достатньо чітко знають свої права і як маскування лякливості і м'якості ведуть розмову холодно-ввічливим дипломатичним тоном, що, поза сумнівом, дає їм певні переваги.

(Відбивка)

Тип третій: Демонстративний

(Відбивка)

Ведуча – Цій жінці спочатку приємний той факт, що на неї в потоці машин звертають особливу увагу (чи то усмішка або лайки, що мчать услід). Заради цього вона може створити на дорозі все, що завгодно, лише бути помітною. Так само вона віднесеться і до спроби представника закону зупинити її. Відважно і радісно загальмувавши, вона обов'язково вийде з машини. І не тому, що горить бажанням догодити, а тому, що це зайва можливість продемонструвати себе у всій своє неземній красі. Крім того, так кохані цим типом патетичні жести, зручніше робити у вільному просторі.

О! Вона така винна! І на знак розкаяння готова посипати голову уявним попелом, охати, ахати і зітхати. При цьому вона докладе всі зусилля, щоб убити своїми жіночими чарами інспектора наповал, по-іншому і бути не може! І зовсім не тому, щоб уникнути штрафу (які дурниці!), а виключно з любові до мистецтва. Можна, в крайньому випадку, і сльозу пустити, правда, цей прийом на дорожніх інспекторів, загартованих в спілкуванні з численними пані за кермом, надає вельми незначну (а часто прямо протилежну бажаному) дію.

(Відбивка)

Тип четвертий: Зухвалий

(Відбивка)

Ведуча – Їздить за принципом: «закони писані для дурнів, а не для мене». Перевищити швидкість, проїхати на червоне світло, підрізати кого-небудь - все це дитячі витівки. Жінки-водії цього типа щиро вважають, що їм дозволено робити все, що подобається і що дозволяє автомобіль. Це створює неприємності іншим? Так це їх проблеми! Розбиваються тільки чайники, а у неї все буде в порядку. А ті, хто свято дотримують правила дорожнього руху – просто погані водії і гідні жалості. Наочна агітація у вигляді раскуроченних в аварії машин на таку пані просто не діє. Вона не звикла утрудняти себе прорахунком ситуації на дорозі на декілька ходів вперед: що буде, наприклад, якщо вона проскочить це перехрестя на червоне світло. При цьому, машина, що з'явилася із-за повороту, викликає її щирий подив: він-то що тут робить? Роз'їздили тут, розумієш! Самі винні!

Взагалі, на дорозі, в будь-яких ситуаціях повинні всі, окрім неї, а вона - просто ідеальний водій і, взагалі, вся в білому. До речі, цьому типу із-за непомірних амбіцій сильно дістається від доблесних представників закону: ці хлоп'ята не переносять подібного до себе відношення, а вагомих доказів, здатних урезонити будь-якого, в їх арсеналі предосить.

(Відбивка)

Тип п'ятий: Педантичний

(Відбивка)

Ведуча – Ця пані може роками не зустрічатися з автоінспекцією - хіба що на техогляді. Тому, що їздить, як і живе: строго за правилами. Але навіть, якщо порушення і має місце (всі ми люди), то проблем з дорожньою владою не буває. Питання, хто в такій ситуації «начальник», а хто «дурень» просто не виникає в голові Педантичної пані, штраф платиться негайно, сперечатися немає про що – такі правила. Неадекватні вчинки на дорозі (та і в житті) – не для неї.

(Відбивка)

Ведуча – Звичайно, ця, як і будь-яка інша типологія не претендує на абсолютність. Все, зрештою, залежить від ситуації і настрою володарки авто. Всі п'ять типів поведінки можуть цілком гармонійно і природно виявитися у однієї і тієї ж пані на протязі дня. Йдеться, швидше, про якогось улюблений стиль, що найбільш віддається перевазі. А жінка на те і Жінка, щоб бути багатоликою і непередбачуваною і через це завжди загадковою і привабливою. Дякую за увагу, на все добре.

(Джингл.)


ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети я сформулювала завдання, які і дослідила в курсовій роботі:

· проаналізувала головні формотворчі та стилетворчі засоби радіомовлення;

· визначила місце і різновиди авторської програми на радіо;

· виявила особливості використання виражальних засобів теми в авторських програмах радіостанцій.

В ході дослідження обраної теми було виявлено, що в сучасній журналістиці науці існує певна розбіжність в трактуванні поняття авторська програма. Низка вчених-журналістикознавців, які займалися розробкою проблеми «авторської програми» як такої (Г.В. Лазутіна, В.Л. Цвік, М.І. Калуцька та ін.) не виокремлюють її різновид як авторської програми на радіо. Водночас вчені, які займалися вивченням власне особливостей радіо як засобу масової інформації (O.А. Шерель) не займалися вивченням особливостей саме регіонального радіо. Тому поєднання двох тем, трактування поняття «авторська програма» та характеристика використання виражальних засобів на радіо як такого, може стати новим напрямом в журналістикознавстві.

В ході дослідження проаналізувала декілька тлумачень терміну «авторської програми», виявили її характерні ознаки, проаналізували особливості радіопрограм і сформулювали варіант дефініції терміну «авторська програма», який трактуємо як радіопередачу, автор якої одночасно виступає в ролі її творця та ведучого, режисера, літературного та музичного редактора, коректора, а іноді і продюсера.

Характерними ознаками авторської радіопередачі є: повна відповідальність автора за її виробництво, конструювання та випуск, вибір теми, інформаційного приводу та підбір матеріалу, написання журналістом тексту, підбір музичного матеріалу, спеціального джинглу, пошук спонсорів. Дозвіл на вихід авторської програми в ефір надає головний редактор або програмний директор.

Ще кілька десятиліть тому радіомовлення для слухачів було пов'язане з роботою дикторів. Чітка артикуляція, правильна вимова, поставлений голос і виразні інтонації були обов'язковими складниками мовлення радіодикторів. Тому цілком природно, що його вважали зразковим і таким, яке пересічні слухачі прагнули наслідувати. Можна багато говорити про недоліки роботи ЗМІ, зокрема, радіомовлення того часу. Зі змінами в інформаційному просторі за останні 20 років відбулись як позитивні, так і негативні зрушення в медійному середовищі. Журналісти позбулись цензури, засоби масової інформації стали ближчими до своєї аудиторії, кількість радіостанцій зросла, радіомовлення стало інтерактивним. Водночас значно знизились вимоги до журналістів, які працюють в ефірі. Наслідком цього є погіршення якості написаних матеріалів, численні мовні помилки, низький рівень культури й техніки мовлення, що в сукупності призводить до недовіри з боку аудиторії та сприймання радіо виключно як розважального засобу.

Аналіз роботи сучасних радіоведучих комерційних радіостанцій у черговий раз довів, що, незважаючи на популяризацію в ефірі живого, спонтанного спілкування, радіомовлення має бути ретельно підготовленим і чітко організованим. При цьому однією з найважливіших вимог має стати чітка позиція радіостанції щодо мовного виховання аудиторії шляхом підвищення культури мовлення радіоведучих та формування позитивного іміджу рідної мови.

Отже, як особливість використання виражальних засобів теми в авторських програмах радіостанцій, серед типів сучасних авторських програм на музично-інформаційному радіо кількісно переважає розважально-пізнавальний продукт. Цей факт пояснюється тим, що нова система програмування пов'язана з поведінкою аудиторії, конкуренцією в ефірі та в цілому форматними особливостями радіостанцій. Проте, незважаючи на ряд суспільно-політичних, бізнесових, суто технічних факторів впливу на становлення й розвиток музично-інформаційного радіо, радіо-виробництва, що мінімалізує елемент творчості, авторська майстерність у створенні програми виявляється, передусім, у звуковому образі передачі.

Значні технічні властивості радіо, використання виражальних засобів, творчий підхід журналіста створюють матеріал, який спонукає до мислення, активізує увагу, пробуджує почуття, примушує фантазувати, тобто впливає на слухача у двох сферах: логічній та емоційній. До їх підготовки треба підходити особливо ретельно, мало написати гарний текст. Його слід збагатити музикою, звуками, інтонацією та акторськими здібностями.

Акустичний вплив на масову аудиторію найефективніше справляє радіо. Звукові повідомлення викликають у людській психіці (на свідомому та підсвідомому рівнях) потаємні внутрішні ефекти, активізують уяву та інші механізми слухового сприйняття, викликають у мозку людини низку не лише акустичних, а й візуальних образів. Отже, найефективніше сприйняття інформації відбувається за допомогою збалансованого використання зображальних та звукових знакових систем у вигляді візуальних та звукових образів. Звуковий образ - це сукупність звукових (мовленнєвих, музичних, шумових) елементів, що створюють за допомогою асоціацій в узагальненому вигляді уявлення про матеріальний об'єкт, явище, історичну подію, характер людини.

Звуковий образ сучасної авторської радіопрограми залежить від теми чи проблеми, яку порушує журналіст, функцій, які він намагається реалізувати, ефекту, реакції, які передбачає викликати в слухачів.

За допомогою грамотного використання комплексу виражальних засобів радіо впливає на емоції і почуття. Саме вони викликають у слухачів певний емоційний стан, певний настрій, які в подальшому можуть вплинути на формування власного погляду на події та явища. Використання усіх можливостей радіо дозволяє досягти головної мети: слухач має зрозуміти основну ідею. Максимально завдання виконане, коли разом оптимально, професійно використовуються емоційні та раціональні засоби, які доповнюють одне одного і органічно поєднані. Дуже важливо при цьому мати почутя міри - не перенасичит або не зробити цікавий матеріал - нецікавим через нестачу виражальних засобів.

Величезна кількість звуків природи, цивілізації складають багату палітру звукового середовища, яка потім використовується в радіомовленні. Тому важливо вміти грамотно і професійно працювати із звуком, забезпечити звукову достовірність у подачі матеріалу різного змісту авторських програм.

Сучасне українське радіомовлення, зокрема музично-інформаційне, можна назвати авторським, оскільки саме авторський програмний продукт становить левову частку його ефіру. Але, назвати його якісним, виваженим і різноманітним, нажаль, навряд чи можна. Присутність авторських програм обмежена лише інтерактивами чи ефірами з привітальними повідомленнями, хоча саме програм з доцільним використанням звуковиражальних засобів невистачає украінському радіопростору.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Багиров Э.Г. Основы радиожурналистики. / Э.Г, Багиров, В.Н. Ружников – М. : Изд–во Моск. ун–та, 1984. – С. 234.

2. Бараневич Ю.Д. Жанры радиовещания: Проблемы становления, формирования, развития. /Ю.Д. Бараневич – К. : Знання – Прес, 1978. – 357 с.

3. Барноу Э. Как писать для радио и телевидения: Пер. с англ. / Э. Барноу– М. : Академия, 1960. – 420 с.

4. Белицкий Я.М. Профессия – журналист / Я.М. Белицкий // Телевидение и радиовещание.– 2000. – №1. – С. 5–12.

5. Бернштейн С.И. Язык радио. / С.И. Бернштейн – М. : Информационно – издательский центр Connect, 1977. – 456 с.

6. Бехтина Н.Р. Радио – это прежде всего разговор / Н.Р. Бехтина // Техника кино и телевидения. 2000. – № 2. – С. 10–12.

7. Ваніна О.С. Значення голосу і манери говорити для теле– і радіожурналістів / О.С. Ваніна //Теле– й радіожурналістика : зб. наук.–метод. праць. – Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. – Вип. 4. – С. 155–158.

8. Васильева Т.В. Радиожурналистика – проблемы «живого» вещания / Т.В. Васильева //Вестник Ленинградского университета. – Сер. 2. История, языкознание, литература. – 1987. – № 4. – С. 37–45.

9. Вундт В.К. К вопросу о происхождении языка. Звукоподражание и звуковые метафоры / В.К. Вундт // Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании / Под ред. С. В. Воронина. – Л., 1990. – 210 с

10. Гаймакова Б.Д. Мастерство эфирного выступления: Учебн. Пособие, / [Б. Гаймакова, С. Макарова, В. Новикова и др.] М. : Аспект Пресс, 2004. – 283с.

11. Гальперин Ю.М. Человек с микрофоном. / Ю.М. Гальперин – М. : МАИК, 1971. – 230 с.

12. Гаспарян В.В. Работа радиожурналиста. Технология творчества. / В.В. Гаспарян – М. : Информационно– издательский центр Connect, 2000. – 480 с.

13. Гоян О.Я. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту / О.Я. Гоян– К. : Веселка, 2004. – 245 с.

14. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах / Д.С. Григораш. – Львів : Вища школа, 1974. – 296 с.

15. Єлісовенко Ю.П. Інтонаційна диференційованість інформаційного, аналітичного та художньо–публіцистичного теле– і радіомовлення / Ю.П. Єлісовенко //Вісник Київського національного університету. Сер. Журналістика. – 2006. – № 14. – С. 47–50.

16. Ефимова Н.Н. Художественно–эстетический анализ звукового эфирного пространства телерадиовещания : дис. … д–ра искусствоведения : 17.00.03. / Н.Н. Ефимова – М.: РГБ, 2006. – 280с.

17. Зазыкин В.М. Психологические аспекты формирования интереса к телевизионным и радиопередачам / В.М. Зазыкин // Аудитория. – 1988. – № 6. – С. 23–30.

18. Зарва М.В. Слово в эфире: О языке и стиле радиопередач. / М.В Зарва – М.: Академия, 1977. – 245 с.

19. Звуковой мир. Книга о звуковой документалистике / Под ред. Шилова Л.М. – М.: Наука, 1979. – 246 с.

20. Калуцкая М.И. Авторские проекты. [Електронний ресурс] / М.И. Калуцкая – Режим доступа: // http:// www.journalism/0_object92813.html

21. Капська А.Й. Виразне читання. / А.Й. Капська – К., 1986. – С. 12–19.

22. Кетов С.Д. Радиослушание / С.Д. Кетов // Среда. – 1999. – № 2. – С. 45–47.

23. Когут Ю. Що в голосі твоїм? / Ю. Когут // Теле– й радіожурналістика : зб. наук.–метод. праць. – Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2007. – Вип. 7. – С. 46–53.

24. Кузнєцова О.Д. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2–ге, перероблене й доповнене. / О.Д. Кузнєцова – Серія «Навчальні та наукові видання професорсько–викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка» – Львів: ПАІС, 2005. – 200 с.

25. Лазутина Г.В. Основы творческой деятельности журналиста. – [Електронний ресурс] / Г.В. Лазутина. – Режим доступу : // http://www.journ.bsu.by/index.php

26. Летунов Ю.А. Время. Люди. Микрофон. / Ю.А. Летунов – М.: Искусство, 1974. – 279 с.

27. Летунов Ю.А. О развитии документальной радиожурналистики. / Ю.А. Летунов – М.: Искусство, 1966. – 375 с.

28. Летунов Ю.А. Что скажешь людям? / Ю.А. Летунов – М.: Искусство, 1980. – 198 с.

29. Летунов Ю.А. О развитии радиожурналистики в России. / Ю.А. Летунов – М.: Наука, 1966. – 460 с.

30. Лизанчук В.В. Основи радіожурналістики. / В.В. Лизанчук – К.: Знання, 2006. – 628 с.

31. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. / В.В. Лизанчук – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.

32. Ломыкина Н.Ю. Просадические характеристики речи телеведущих (на материалах программ социально–культурной тематики : дис. ….канд. филол. Наук: 10.01.10. / Н.Ю. Ломыкина – М.: РГБ,2007. – 234с.

33. Любосветов Д.И. По законам эфира. О специфике творчества радиожурналиста. / Д.И. Любосветов – М.: Наука, 1979. – 270 с.

34. Любосветов Д.И. К вопросу о движении творческих форм в отечественной радиожурналистике. Журналистика в 1999 году. / Д.И. Любосветов – М.: Информационно–издательский центр Connect, 2000. – 387 с. \

35. Любченко Ю.В. Виражальні засоби в процесі логічного та емоційного сприйняття казки на радіо. – [Електронний ресурс] / Ю.В. Любченко // Наукові записки інституту журналістики. – 2008. – Т. 5. – Режим доступу : http://www.bdpu.org/scientific_published/apsf_21_2009/lubchenko.pdf

36. Ляшенко Б.П. Наедине с микрофоном. / Б.П. Ляшенко – М.: ИЦМ, 1974. – 394 с.

37. Ляшенко Б.П. Радио без тайн. / Б.П. Ляшенко – М.: ИЦМ, 1985. – 463 с.

38. Маграчев Л.Н. Сюжеты, сочиненные жизнью. / Л.Н. Маграчев – М.: Издательство Московского государственного университета, 1972. – 356 с.

39. Маграчев Л.Н. Встречи у микрофона. / Л.Н. Маграчев – М.: Знание, 1959. – 145 с.

40. Маккой К. Вешание без помех. / К. Маккой – М.: Информационно–издательский центр Connect, 2000. – 487 с.

41. Марченко Т.А. Радиотеатр. Страницы истории и некоторые проблемы. / Т.А. Марченко – М.: Сатам, 1970. – 280 с.

42. Мащенко І.Г. Енциклопедія електронних мас–медіа. У 2 т. Том другий: Термінологічний словник основних понять і виразів: телебачення, радіомовлення, кіно, відео, аудіо. / І.Г. Мащенко – Запоріжжя: Дике Поле, 2006. – 512с.

43. Минков М.Д. К проблеме жанров в радиовещании / М.Д. Минков // Телевидение и радиовещание за рубежом. – М.: Атманай, 1973. – С. 3–53.

44. Миронченко В.Б. Диалогические жанры радиовещания. / В.Б. Миронченко – К.: Либідь, 1978. – 230 с.

45. Миронченко В.Я. Технічні засоби радіомовлення та звукозапису: Посіб. для студ. Інституту журналістики. / В.Я. Міронченко – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2004. – 76 с

46. Михайлов Б.П. Радиоочерк. / Б.П. Михайлов – М.: Издательство Московского государственного университета, 1958. – 148 с.

47. Моїсеєв В.А. Журналістика та журналісти. / В.А. Моісеєв – К.: Дакор, 2002. – 402 с.

48. Москаленко А.3. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А.3. Москаленка. – К., 1997.

49. Музыкант В.Л. Теория и практика современной рекламы: монография. / В.Л. Музыкант – Ч. 1. – М.: Евразийский регион, 1998. – С. 189.

50. Овсенников Т.Н. Радио России – реформа без цели / Т.Н. Овсенников // Среда. – 1998. – №2. – С. 8–15.

51. Олейник В.П. Радиопублицистика. Проблемы теории и мастерства. / В.П.Олейник – К.: Либідь, 1978. – 431 с.

52. Отечественное радио в современных условиях: Сборник статей. / Под ред. Сухаревой В.А. – М.: Академия, 1998. – 380 с.

53. Павлюк Л.С. Знак, символ, міф у масовій комунікації. / Л.С. Павлюк – Л.: ПАІС, 2006. – 120 с.

54. Павлюк П.А. Практическая журналистика / П.А. Павлюк : Учеб. пособ. для студ. фак. журналистики / Журналистский гуманитарно–экономический открытый университет. – Одесса: ХГЭУ, 2001. – С. 61–92.

55. Партико З.В. Галузеві норми редагування радіопередач / З.В. Партико - Київ. нац. ун–т імені Тараса Шевченка; Редкол.: В. В. Різун (головний редактор). – К.: Інститут журналістики, 2001. – Т. 14. – Липень–вересень. – С. 42–46.

56. Потятиник Б.М. Мережеві ЗМІ в Україні: прогноз розвитку / Б.М. Потятиник // Телевізійна й радіожурналістика. – 2009. – № 8. – С. 74–79.

57. Пономарів О.Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. Посібник. 2–ге вид., стереотип. / О.Д. Пономарів – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

58. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – 2–ге вид., доповн. / Г.Г. Почепцов– К.: ВПЦ «Київський університет», 1999. – 308 с.

59. Проблеми підготовки літературно–драматичних і культурно–мистецьких радіопередач: збірник навчально–методичних матеріалів / Упоряд., В.Я. Миронченко. – К.: Друкарня НРКУ, 2007. – 78 с.

60. Радіожурналістика: Учеб. для студентов вузов, обучающихся на спец. «Журналистика» / Н. С. Барабаш, Л. Д. Болотова, В. В. Гаспорян и др.; Под. ред. А. А. Шереля. – М.: Изд–во Моск. ун–та, 2000. – 479 с.

61. Радиоискусство: Теория и практика. / Сост. Зверев В.Н. – М.: Искусство, 1981. – 230 с.

62. Ревенко А.П. У микрофона наш корреспондент. / А.П. Ревенко – М.: Наука, 1964. – 340 с.

63. Різун В.В. Маси: Тексти лекцій. / В.В. Різун – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – С. 57.

64. Ружников В.Н. Так начиналось: Историко–теоретический очерк советского радиовещания. 1917–1928. / В.Н. Ружников – М.: Знание, 1987. – 474 с.

65. Самойленко Ю.А. Планирование на телевидении и радиовещании / Ю.А. Самойленко // Планирование работы в редакции. – М.: Простоп, 1979. – С. 452–470.

66. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. / [упор. О. Селіванова]. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

67. Сербенська О.А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою / О.А. Сербенська // Теле– й радіожурналістика : зб. наук.–метод. праць. – Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. – Вип. 4. – С. 121–127.

68. Смирнов В.В. Жанры радио журналистики./ В.В. Смирнов – К.: Дакор, 2002. – 450 с.

69. Смирнов В.В. Формы вещания: Функции. типология, структура радиопрограмм : учеб. пособ. для вузов / В.В. Смирнов. – М. : Аспект Пресе, 2002. – 203 с.

70. Сомова Е. Мелодика как стоппер в радиорекламе / Е. Сомова // Коммуникации в современном мире. – Воронеж, 2002. – С. 106–107.

71. Сомова Е. Тембральная метафоризация в радиоречи [Електронний ресурс] / Е. Сомова // Русский язык. – 2002. – № 1. – Режим доступа : http://www.relga.ru/n79/rus79.htm.

72. Федорчук Л.П. Ведучий інформаційних програм на українському ТБ: особливості діалогу з глядачем [Електронний ресурс] / Л.П. Федорчук // Наукові записки інституту журналістики. – 2005. – Т. 7. – Режим доступу : http://journlib.kiev.ua.

73. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналиста: Пер. со шведского. – М.: Наука, 1999. – 70 с.

74. Хоменко І.А. Оригінальна радіодрама: Навч. посіб. / За ред. В. Я. Миронченка; Київ. нац. ун–т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 320 с.

75. Цвик В.Л. Журналист с микрофоном. Учебное пособие. / В.Л. Цвик – М.: Издательство МНЭПУ, 2000. – 59 с.

76. Чантлер П., Стюарт П. Основы радиожурналистики: Пер. с англ. – М.: Наука, 2000. – 529 с.

77. Ченин О.П. Личность ведущего на радио и телевидении / О.П. Ченин // Информационный сборник. – 1979. –№ 4. – С. 15–23.

78. Шерель А.А. Там на неведомых подмостках: Радиоискусство. Проблемы истории и теории, 1922–1941. / А.А. Шерель – М.: Российский институт искусствознания Министерства культуры РФ., 1993. – 483 с.

79. Щербатюк В.М. Радиорепортаж. /В.М. Щербатюк – М.: Наука, 1970.–327с.

80. Штурнак О. Інтонаційна виразність – важливий елемент телевізійного тексту / О. Штурнак // Телевізійна й радіожурналістика. – 2007. – Вип.7. – с.154–160.

81. Яцимірська М.Г. Культура мови журналіста як показник його інтелекту / М.Г. Яцимірська // Українська журналістика і національне відродження: 36. наук, праць. – К.: НМК ВО, 1992. – С. 83–86.

82. Ярошенко В.Н. О некоторых видах современных информационных радио–программ / В.Н. Ярошенко // Информационный сборник. – 1983. – № 1. – С. 20–31.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Журналистика"