регистрация / вход

История Украины (2)

Шпаргалка по истории Украины.

62 . Піднесення українського національного руху на початку XX ст. Утворення національних політичних партій.

Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомну історію України.

Прихильники та послідовники ідей М. Драгоманова в Галичині у 1890—1891 рр. організували політичну радикальну партію. Провідними діячами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації українства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М. Гру шевський, І. Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Галичини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з викупом великої земельної власності і поділом землі між селянами.

У кінці XIX — на початку XX ст. активізується політичне життя у Східній Україні. У 1891 р, група молодих патріотів (В. Боровик, І. Липа, М. Кононенко, В. Степаненко, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Міхновський, М. Коцюбинський та ін. ), відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство Тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського народу. Але вже в 1893 р. , після арешту кількох членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 року у Харкові формується Революційна українська партій (РУП). її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич та ін. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та деяких інших містах партія мала свої осередки, що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювала відозви, листівки, прокламації, в яких лунали заклики до революції. Вже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні елементи на чолі з харківським адвокатом М. Міхнонським вийшли з РУП і заснували Народну українську партію (НУП).

У грудні 1904 р, із РУП вийшла група, очолювана М. Меленевським, яка створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка).

Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншовицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич, УСДРП висловлювалася за автономію України в складі російської держави, проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою. УСДРП разом з Українською партією соціалістів-революціонерів відігравала важливу роль у створенні української держави в 1917 р.

Однією з дрібнобуржуазних партій в Україні була Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Ті було створено в 1906 р. колишніми рупівцями. Проте установчий з'їзд, на якому офіційно було затверджено програму партії, відбувся лише в квітні 1917 р.

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25 більшовицьких груп. Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з вимогами соціального захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури українського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й ліберальних сил української буржуазії. 1904 року в Києві з ліберальних елементів було організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко та Є. Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і адміністративних установах.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в кінці XIX ст. , особливо в переддень революції 1905—1907 рр. в Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення все чіткіше вимальовувалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та національних проблем України. по суті варіантом царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий маневр урядових кіл викликав політичне розмежування в країні.

63. Загострення міжімперіалістичних суперечностей на початку ХХ ст.

Створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів. Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстичних країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

розподільчих пунктах Гомеля і Кременчука, де формувалися частини для відправки на фронт, заворушення солдат у Харкові тощо.

До руху робітників і селян приєдналися національні меншості Росії. Різке підвищення революційної активності мас, які не хотіли жити по-старому, свідчило про «кризу низів».

Із зростанням революційного руху поглиблювалася і «криза верхів». Війна з особливою силою виявила всю глибину суперечностей між царським режимом і дійсними потребами економічного і суспільного розвитку країни. На початку 1917р. країна опинилася перед загрозою загальної господарської розрухи. Кожен день війни коштував російському народу близько 50 млн. рублів. Режим самодержавства наскрізь прогнив. За період війни змінилося 4 голови Ради міністрів, б міністрів внутрішніх справ, 4 військових міністри, З міністри іноземних справ. Поразки царської армії на фронті розладнали весь старий урядовий механізм, озлобили проти нього всі класи населення.

Армія ставала все менш надійною. Факти свідчили, що вже другій половині 1916 р. армія почала перетворюватись із захисника царизму на його ворога, а на початку 1917 р. вона вже стала силою, готовою до повстання. Як же складалась ситуація в Україні у ці роки?

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915—1917 рр. — понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30—50 і навіть на 75%. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільському господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. -пудів.

Поділена між ворогуючими державами — Росією й Австро-Угорщиною — Україна вже від початку першої світової війни зазнала великих руйнувань. Майже 3 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тис. — у складі австрійської. Вони боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців змушували вбивати один одного.

На Східній Галичині та Північній Буковині, що стали ареною жорстоких боїв між військами австро-німецького блоку і царської Росії, посилився соціальний і національний гніт. Як австро-угорська, так і російська адміністрації нехтували найелементарнішими правами українців.

З осені 1915р. почалася евакуація організацій та установ з Правобережної України. Київський університет переведено до Саратова, політехнічний інститут — до Воронежа. Було навіть порушене питання про евакуацію Києво-Печерської лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї.

1916 р. в Україні був позначений страйками та заворушеннями, що відбувалися під гаслом “Геть війну!” Керували ними підпільні соціалістичні організації. З цього приводу командувач Київської військової округи повідомляв до Ставки верховного головнокомандувача, що, незважаючи на репресивні заходи, повстання спалахують то в одному, то в іншому пункті і набирають великого поширення.

Імперіалістична війна створила в Росії обстановку революційної кризи і впритул підвела народні маси до революції. На початку 1917 р. у країні склалася революційна ситуація.

64. Лютнева буржуазно-демократична революція.

Лютнева буржуазно-демократична революція була підготована всім попереднім ходом соціально-економічного і політичного розвитку Росії. Всесильним «режисером» революції, могутнім прискорювачем революційного піднесення стала перша світова війна. У ході світової імперіалістичної війни різко загострилися внутрішні суперечності у всіх країнах, що воювали. Особливо це далося взнаки у Російській імперії . На початку 1917 р. Росію охопила загальнонаціональна криза. Країна впритул підійшла до нової революції.

Важливо з'ясувати, які політичні сили діяли напередодні і в ході Лютневої революції, якою була їхня платформа.

У цей період, як і в роки першої російської революції, діяли три основні політичні сили. Перша — сама монархія, її ідеологія сформована відомими політиками,—К. Побєдоносцевим, М. Катковим, В. Мещерським, К-Леонтьєвим, С. Вітте та ін. — полягала в тому„ що у періоди кризових ситуацій влада повинна уміти маневрувати, уникаючи будь-яких політичних поступок. У цілому урядовий курс напередодні лютого 1917 р. можна оцінити як спробу політичного маневрування між реакцією і буржуазно-дворянською опозицією. Друга— буржуазія, вплив якої у період війни значно посилився, Вона намагалася посісти панівне становище у політичному житті країни і консолідувалась під егідою кадетської партії. Третя— пролетаріат. Незважаючи на його кількісні та якісні зміни у період війни, він все ж залишався відносно згуртованим.

Розстановку політичних сил у країні в значній мірі відбивали і три партійно-політичні табори: 1) урядовий (монархо-поміщицький), до якого входили всі поміщицько-монархічні партії та течії;2) ліберально-буржуазний (кадети та інші буржуазно-опозиційні партії);3)демократичний, який об'єднував більшовиків, дрібнобуржуазні народницькі та соціал-демократичні партії.

Боротьба цих таборів і визначила весь хід і зміст Лютневої революції. Основна боротьба велася між урядовим і демократичним таборами. Опозиція маневрувала між ними. Лютнева революція 1917 р. , як і революція 1905—1907рр. За характером була буржуазно-демократичною, оскільки передбачала розв'язана тих самих завдань, які стояли перед першою революцією у Росії — повалення царизму і встановлення демократичної республіки, 8-год. робочого дня, ліквідацію залишків кріпосництва та Ін.

Головною рушійною силою Лютневої революції був пролетаріат. Він же виступав як вождь, гегемон революції. Природним союзником робітничого класу в революції було багатомільйонне селянство. Саме ці класи послідовно боролися за повалення царизму, за ліквідацію залишків кріпосництва, за встановлення демократичної республіки.

Щодо російської буржуазії, то вона приєдналася до революції лише тоді, коли остання стала, перемагати.

Лідер буржуазії Мілюков чітко заявив: «Якщо перемога над царизмом відбудеться завдяки революції, то я проти такої перемоги». Пізніше, в еміграції він писав: «Ми не хотіли цієї революції, ми особливо не хотіли, щоб вона прийшла під час війни. Ми відчайдушне боролися, щоб цього не сталося».

Політичну платформу буржуазії виразно визначив другий її лідер. — В. Шульгін) який зазначав, що буржуазія зустріла революцію вороже всі свої сили спрямувала в лютневі дні на те, щоб знищити революцію, розшарувати її, вирвати з її рук силу.

Тому закономірно, що така політична лінія буржуазії не могла забезпечити їй роль рушійної сили революції. Але, коли революційний рух мас став перемагати, "буржуазія приєдналася до революції і тим самим сприяла її прискоренню.

І917 р. розпочався величезним політичним страйком 9 січня, у 12-ті роковини «Кривавої неділі». У цей день страйкували і вийшли на демонстрації робітники Петрограда, Москви. Харкова, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Нижнього Новгорода, Тули, Горлівки, Макіївки, Новочеркаська, Сімферополя, Пермі та інших пролетарських центрів.

Протягом всього січня не припинялися революційні заворушення мас. По всій країні страйкувало близько 400 тис. чоловік, причому майже половина з них брала участь у політичних страйках.

3 середини лютого 1917 р. кількість страйків різко зросла. Росія вступила до нового, вищого етапу кризи. Розпочався процес переростання революційної ситуації в революцію.

Початок Лютневої революції збігся з Міжнародним жіночим днем 23 лютого (ст. ст. ). У цей день тільки у Петрограді величезній демонстрації взяло участь майже 130 тис. трудящих, які йшли з гаслами: «Хліба!», «Геть війну!».

24 лютого в Петрограді у масових страйках і демонстраціях брало участь понад 200 тис. робітників. А 25 лютого розпочався загальний політичний страйк, що охопив понад 300 тис чоловік. Він супроводжувався мітингами, демонстраціями. У боротьбі з поліцією Демонстранти користувалися вже не тільки камінням, але подекуди і зброєю. З'явилися вбиті та поранені. До демонстрантів приєднувалися й солдати.

25 і 26 лютого відбулися засідання Бюро ЦК РСДРП, яке визначило завдання перевести страйк у збройне повстання, залучивши до нього солдатів гарнізону.

День 27 лютого став вирішальним у розвитку Лютневої буржуазно-демократичної революції. В цей день на бік повсталих робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону. Якщо вранці 27 лютого до повсталого народу приєдналось 10200, вдень — 25700^ то надвечір - уже 66700 солдатів столичного гарнізону.

Було захоплено в'язниці і визволено політичних в'язнів. Направлені, до Петрограда війська перейшли на бік повсталого народу. Перемога революції у Петрограді стала очевидною. В ці дні у столиці було вбито і поранено 1382 особи.

Слідом за переможним повстанням у Петрограді, революція перемогла у Москві, в інших великих містах, а незабаром — і по всій країні.

Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення. Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії. Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ завоював політичні свободи. Із в'язниць І заслання повернулися тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій. Проте Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас, як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель, припинення Імперіалістичної війни.

65. . Охарактеризуйте розстановку політичних сил у Росії після липневої кризи 1917р.

Особливо необхідно наголосити на третій, липневій політичній кризі. Вона була безпосередньо пов'язана з провалом наступу і великими втратами російських військ на фронті у червні 1917 р. Криза почалася 3 липня стихійними демонстраціями у Петрограді проти Тимчасового уряду, а 4 липня уряд розстріляв мирну півмільйонну демонстрацію робітників, солдатів і матросів, які йшли під гаслом «Вся влада радам!» (було вбито 56, поранено — 650 чоловік). Мсншовицько-есерівський ЦВК не тільки не перешкодив цьому, але й санкціонував виклик військ з фронту для придушення демонстрацій. Після липневих подій політична обстановка в країні докорінно змінилася. Завершився період двовладдя: вся влада була захоплена буржуазією, яку представляли у Тимчасовому уряді кадети і підтримували меншовики та есери. 8 липня Тимчасовий уряд очолив есер О. Ф. Керенський. 24 липня був утворений другий коаліційний уряд з представників буржуазних і дрібнобуржуазних партій на чолі з Корейським. До складу цього уряду ввійшли 8 міністрів-кадетів або їхніх близьких прихильників, 3 есери (Керенський, Авксентьєв і Чернов), 2 меншовики (Нікітіні Соболєв) і 2 народні соціалісти (Пеше-хонов і Зарудний).

Контрреволюція перейшла у відкритий наступ проти робітничого класу, селян, солдатів і матросів. Під загрозою опинилися демократичні завоювання народу, здобуті внаслідок перемоги Лютневої революції. Липневі події сприяли викриттю антинародного характеру Тимчасового буржуазного уряду і поведінки лідерів партій меншовиків та есерів; цим самим вони прискорили перехід трудящих мас на бік соціалістичної революції, на бік більшовиків. Після липневих подій будь-які сподівання на мирний перехід влади до рук пролетаріату стали неможливими. Владу можна було взяти лише шляхом збройного повстання, у відкритій борні. І більшовики змінили свою тактику: взяли курс на збройне повстання, яке було можливим лише за умови нового піднесення революції. Велику школу підготовки до збройного повстання пройшов робітничий клас Росії у дні корніловського заколоту (25—31 серпня 1917 р. ). Захопивши у період липневих подій всю владу, буржуазія у згоді з меншовиками і есерами готувалась до встановлення відкритої військової диктатури. Роль диктатора мусив відіграти Верховний головнокомандувач генерал Л. Г. Корнілов. 25 серпня Корнілов зняв з фронту 3-й кінний корпус під командуванням генерала Кримова і спрямував його на Петроград. Корніловська авантюра викликала в народних масах вибух обурення і активну протидію. Ініціатором опору повсюдно виступав робітничий клас. На всіх промислових підприємствах Петрограда терміново створювались загони Червоної гвардії, чисельність якої за кілька днів досягла 40 тис. Створювались загони для риття окопів, обладнання укріплених пунктів, дротяних загороджень тощо. Разом з робітниками на захист революції виступили частини Петроградського гарнізону і моряки Балтійського флоту. Залізничники блокували шляхи, якими Ставка могла б направити Кримову підкріплення. Петроград був перетворений на неприступну фортецю. Загони Червоної гвардії, революційні війська Петроградського гарнізону і Балтійський флот перекрили військовим частинам шлях до Петрограда. Генерал Кримов і його спільники фактично опинилися в ізоляції. Усвідомивши повний провал цієї авантюри, 31 серпня Кримов застрелився. Корнілова та інших генералів було заарештовано 1 вересня. Таким чином, корніловщина була розбита робітниками, революційними солдатами і матросами. Спроба перемогти революцію силою зброї й встановити військову диктатуру зазнала поразки. Боротьба з заколотниками піднесла революційну активність робітничого класу, і широких солдатських і селянських мас. Боротьба з корніловщиною активізувала фабзавкоми, профспілки, солдатські комітети, пожвавила діяльність рад, в яких швидко зростав більшовицький вплив. Отже, після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції розстановка класових і партійних сил в країні змінилася. З поваленням самодержавства фактично зникли поміщицько-монархічні партії. У Росії залишилися лише буржуазні і дрібнобуржуазні партії, а також пролетарська партія (більшовики). Цим трьом типам партій відповідали три ідеології, а до певного часу і три політики, три стратегічні і тактичні лінії. Між ними йшла боротьба за визначення шляхів майбутнього розвитку Росії, за залучення до себе народних мас.

66. Завершення першої світової війни та її наслідки для світу.

Перша світова війна втягнула в свою орбіту 3/4 населення планети, призвела до нечуваного розорення господарства більшості воюючих країн. 74 млн чоловік було відірвано від продуктивної праці й поставлено під рушницю. Під час війни вбито 8,7 млн, поранено 20,8 млн чоловік (у всіх війнах, що сталися у світі за попередні сто років, кількість загиблих становила 1,6 млн). За іншими даними, людські втрати становили 8,5 млн солдатів і офіцерів і 10 млн мирного населення. Загальні збитки сторін сягали 180,5 млрд дол. Найбільших втрат зазнали: Росія (2 млн 300 тис. чол. убитими й померлими з голоду), Німеччина (понад 2 млн чол. ), Австро-Угорщина (1,440 тис. чол. ), Франція (1,383 тис. чол. ), Велика Британія (743 тис. чол. ), Італія (близько 700 тис. чол. ), Болгарія (100 тис. чол. ), США (53 тис. чол. ), Туреччина (325 тис. чол. ).

Війна болісно вдарила по промисловості, транспорту, сільському господарству воюючих країн. На кінець війни Росія втратила 60% того, що мала перед війною, Австро-Угорщина — 41%, Німеччина — 33%, Франція — 31%, Велика Британія — 15%. Лише Японія та США примножили свої багатства, оскільки не брали активної участі у війні, їхні території не були ареною бойових дій.

Найбільші битви в ході війни точилися на території Франції. Впродовж понад чотирирічних баталій її величезні площі (11 департаментів) зазнали жорстокої руйнації. Чудові сільськогосподарські угіддя, переорані мільйонами артилерійських снарядів, перетворилися на непридатну пустелю, засіяну залізяччям. Численні ферми зруйновано або спалено. В солдатських казанах знайшли свій кінець тисячі голів худоби. Понад 2 млн людей залишили свої помешкання, 3/4 з яких стали непридатними для життя. Така ж доля спіткала 23 тис. заводів і фабрик, де ці люди працювали.

Для Бельгії війна почалася з наступу німецьких армій, які прагнули якнайшвидше перетнути її терени і напасти на Францію. Більшість її територій була окупована протягом 4 років. Німці вивезли з бельгійських заводів і фабрик все устаткування, щороку забирали збіжжя та інші продукти харчування, переплавляли церковні дзвони на гармати, розстрілювали бунтівників. Фландрія, єдина неокупована частина Бельгії, була знищена повністю в ході боїв, а її найстаріше місто Іпр лежало в руїнах. Понад 50 тис. бельгійських солдатів загинуло.

Велика Британія зазнала менших втрат, ніж Франція або Бельгія, оскільки жодної частини її території ворог не захопив. Однак 743 тис. британських солдатів полягли на полях війни, а ще 1,5 млн дістали поранення, чимало з них лишилося каліками. Англійський уряд заборгував величезні суми: він витратив на війну 9 млрд ф. ст. і понад 1 млрд позичив у Америки.

Італія теж постраждала від воєнних дій. За 3 роки війни вона втратила 600 тис. своїх солдатів. Після поразки під Капоретто північно-східні землі країни було спустошено. Проте найбільших втрат, як уже було сказано, зазнала Росія. За Брестським мирним договором, австро-німецькі війська окупували території Польщі, Білорусії, Прибалтику, Україну, Дон, Кубань до самих Кавказьких гір. Третина населення колишньої Російської імперії опинилася під німецьким управлінням. Сама Німеччина теж зазнала величезних збитків й втрат від війни, хоча на її території майже не велися бойові Дії і, отже, країна не була так спустошена, як Франція. Проте на полях боїв полягло 2 млн солдатів. На 1917 р. країна повністю вичерпала можливості продовжувати війну. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що британський флот навіть після закінчення ,війни блокував німецькі порти, перешкоджаючи ввозу товарів. Найбільше від того страждали не стільки армія, скільки цивільне населення, простий народ. Оскільки пароплави з продуктами не могли.

67. . Політичне становище в Україні після перемоги Лютневої бурж. -демократичної революції в Росії.

Під впливом Лютневої революції по всій Україні відбувались вибори до місцевих рад як органів революційної влади. У великих промислових, адміністративних центрах, інших містах були створені ради робітничих і солдатських депутатів. У селянських радах значний вплив мали соціалісти-революціонери (есери). На противагу радам, заможне селянство, козацтво і частина поміщиків заснували свою організацію — Союз хліборобів-власників.

Політична ситуація в Україні ускладнювалась тим, що тут активно діяли організації загальноросійських політичних партій — від монархістів до есерів і соціал-демократів. На противагу їм широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений саме українськими партіями. Навколо них гуртувались українські демократи як соціалістичного, так і революційно-демократичного напряму. Був конче потрібний центр, осередок і відповідна програма дій революційних сил. Започаткували діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУП) під проводом Є. Чикаленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, українські соціал-демократи (їх очолював тоді Д. Антонович), згодом до осередку приєднались М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, які репрезентували українських есерів, та інші представники революційної демократії.

68. . Створення УЦР, її соц. база і програма діяльності.

ЦР – носій ідеї нац. Відродження Укр. Як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної Ради “ТУП” прийняли рішення створ. Загальну орг. , яка б об’єднала б усі укр. нац. організації і стала на чолі руху. 4(17) березня була утворена нова політична організація яку назвали Центральною Радою. Головою УЦР було заочно обрано відомого укр. Історика, професора Михайла Грушевського.

До ЦР увійшли представники всіх укр. Національних партій – УСДРП,УПСР, УНП. Важливу роль у діяльності Всеукраїнської ЦР відіграли : В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Сташенко, П. Христюк…Членами центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, Історики, юристи, діячі кооперації, представники військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, наукових осередків — Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства.

Спочатку ЦР відігравала роль київської організації і не змогла відразу сформулювати політичну програму своєї діяльності. У ній точилася боротьба між автономістами і самостійниками.

Київських самостійників на той час очолював М. Міхновський – один із видатніших пропагандистів ідеї незалежності України, засновник УНП. Самостійники ще 3 березня 1917 року оголосили про організацію УЦР, яка мала перетворитися на орган тимчасового державного управління всіма сферами життя незалежної Укр. З часом Рада повинна була скликати Укр. Парламент й сформувати підпорядкований йому уряд.

Таким чином, і самостійники і поступовці взяли участь у створенні УЦР. Діяльність Ради була спрямована здебільшого на розв’язання нац. питання .

З розгортанням нац. Визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло нац. Територіальної автономії було основною стратегічною метою УЦР.

Резиденцією ЦР став Педагогічний музей у Києві. На місцях створювались губернські, повітові й міські нац. Ради. Вони організовували видання газет і брошур укр. мовою, створювали культурно освітні організації – “Просвіти”, народні будинки, бібліотеки , читальні, драматичні гуртки та хорові колективи. Повний склад Ради восени 1917 року становив 822 членів

19—21 квітня 1917 р. у Києві в приміщенні Купецького зібрання проходив Український національний конгрес. Делегатами його були 1500 осіб. Головою з'їзду було обрано М. С. Грушевського. Основними рішеннями конгресу стали прийняття постанови про необхідність домагання національно-територіальної автономії для України і перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку; було обрано новий склад Центральної Ради на чолі з М. С. Грушевським.

69. Чи були альтернативи жовтневої революції 1921? .

Слід відзначити, що дискусії про альтернативи, які були у Росії в 1917- му або 192'1-му рр. , мають не лише наукове, але й велике практичне значення. Розробка проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки з питання чи була у 1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що не існувало і не могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму були історичною неминучістю. Інші стверджують, що альтерна тиви не виникло через реальне співвідношення суспільних сил — е осени 1917 р. вирішальна перевага була на боці більшовиків.

Треті виходять з того, що тільки повалення буржуазії і перехід до соціалізму відкривали вихід з глухого кута, в якому спинила Росія 1917 року внаслідок війни і розрухи, і дозволяли вирішити інтересах більшості народу проблеми миру, землі, національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про «залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовті не відповідає дійсності.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була Боротьба класів і політичних партій за різні шляхи розвитку Росії після Лютневої революції.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905- 1907 рр. між класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба навколо двох можливостей буржуазного розвитку: . Росія шляхом реформ «зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова революція «знизу» повалить царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати розвиток країни першим шляхом і тим запобігти революційним потрясінням. Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких реформ. Тому лютневий вибух був історично неминучим. А відтоді перед країною постала альтернатива: або реформістські перетворення, які очищали соціальні й економічні структури країни від залишків феодалізму і встановлювали демократичний суспільний лад, або соціалістична революція. Отже, чому ж Росія, не закінчивши ще еволюції до зрілого й вільного капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, різко повернула в інший бік? Вибір шляху розвитку Росії у 1917 р. залежав значною мірою від розстановки класових та політичних сил. .

Треба відзначити, що з такої важливої проблеми, як особливості перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж немає єдності думок. Частина істориків вважає, що боролися не три, а два політичні табори — пролетарський і буржуазний. Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютневої революції діяли три основні суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія, 2) пролетаріат, 3) дрібна буржуазія, передусім селянство.

70 . Початок першої св. війни, причини і характер.

Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстичних країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конкурентами у боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних загарбань Німеччина завжди натрапляла на протидію Англії

Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у Англії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян. Росія переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів Європи: ірландців — проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та інших слов'янських народів — проти австро-угорського панування; поляків і ельзасців — проти насильного понімечення.

Отже, причинами першої світової війни були як економічні (боротьба за переділ світу, за ринки збуту), так і соціально-політичні — намагання буржуазії зупинити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.

71. Відношення до першої св. війни різних класів і партій.

Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької армії “для захисту демократії і культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до якого увійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та анархісти, нараховував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків. Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався.

У Росії більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній війні. Головні партії російської буржуазії — октябристи і кадети виступали єдиним фронтом з самодержавством і монархічним дворянством. Вони без застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло «війна до переможного кінця».

Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства. Відверто шовіністичні позиції зайняв Г. В. Плеханов. Вважаючи Німеччину основним винуватцем війни, Г. Плеханов всіляко захищав Францію та Англію і фактично відкидав агресивні наміри царизму. У 1915 р. Плеханов прямо вимагав від меншовицьких депутатів Думи голосувати за воєнні кредити.

Невелика група меншовиків-інтернаціоналістів на чолі з Марто-вим, а також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були у згоді з відвертими соціал-шовіністами.

На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали Товариства українських поступовців (1908 р. ), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.

На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій — національно-демократичної, радикальної Й соціал-демократичної — було засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців стати на боці Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний легіон Українських січових стрільців для боротьби з російськими військами.

На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини) заснувала у Львові «Союз визволення України», який вів пропаганду ідеї самостійності України у таборах військовополонених українців на території Австро-Угорщини.

Рішуче і послідовно виступили проти тактики оборонства більшовики. Вже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Державній думі, яку тоді підтримали і меншовики, виступила проти війни, відмовилась голосувати за воєнні кредити і залишила засідання. На жаль, незабаром депутати-меншовики змінили свою позицію.

Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі керувалися такими основними тактичними гаслами: 1) перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську; 2) поразка свого уряду в імперіалістичній війні; 3) повний розрив з II Інтернаціоналом, і створення нового, III Інтернаціоналу.

Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути: відмова від голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою «національного миру », створення скрізь нелегальних антивоєнних організацій, братання солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка масових виступів робітничого класу проти війни.

72. Загострення внутрішніх суперечностей, визрівання революційної ситуації у воюючих країнах в умовах першої св. війни.

Політична обстановка в Європі у ході війни дедалі загострювалася. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища трудящих мас, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість страйків зросла з 137 у 1915 р. до 240 у 1916 р. , а кількість їхніх учасників з 14 тис. до 129 тис. , у Франції кількість страйків зросла з 98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито виявляти незадоволення війною.

Якою ж була обстановка в Росії"?

Світова імперіалістична війна, як і слід було сподіватися, вкрай погіршила і без того тяжке становище трудящих мас Росії. Поразки царської армії на фронті, розвал економічного життя . країни, голод, епідемії та інші біди, що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.

На грунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р. , зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюється революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страйків, у яких брало участь понад 500 тис. робітників.

У 1916р. революційний рух значно посилився. До боротьби пролетаріату Петрограда і Центральних промислових губерній приєдналися робітники Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916" р. в Росії відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн. чол. На підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15% загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний, антивоєнний характер.

Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських виступів, у тому числі в Україні — близько 160.

Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових частин від наступу, особливо на Північному фронті. Відбулися серйозні антивоєнні заворушення у 17-му і 55-му Сибірських стрілецьких полках Північного фронту, повстання у

73. Війна Радянської Росії проти УНР(кінець 1917 – початок 1918 рр. ). Причини поразок укр. військ.

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних залізничних колій.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р. ), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через -5 днів було придушене загонами новосформованого куреня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського.

ЗО січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира.

Аналіз війни УНР з радянською Росією наприкінці 1917-го — на початку 1918 рр. засвідчує, що причини поразки українських військ були такі:

1. Перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська. За грудень 1917-го — січень 1918 рр. до України прибуло 60 тис. російських військ, в тому числі загони Хавріна, Сіверса Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна. проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четвертного союзу гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках з білою росією. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією. Але це не врятувало режим гетьмана.

74. Проголошення ЗУНР, її зовнішня і внутрішня політика.

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 19 жовтня 1918 р. вважається днем проголошення на західноукраїнським землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич та Кость Левицький діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули Демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно складна. З перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицьких уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава і нарешті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла Галичину й Велику Україну. Нарешті президент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з'єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919 р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною.

21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919 р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла до історії як Чортківська офензива. 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

75. . Прихід до влади в Україні Директорії. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В, Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (член УПСР), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників України), О. Андрієвський (член Української партії самостійників-соціалістів). Незадовго до засідання

УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву, де оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях.

Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінований і навчений полк Січових

Стрільців, якими командував Є. Коновалець, а також Сірожупанна дивізія. Під селом Мотовилівкою (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Гетьманці залишили на полі бою 600 вбитих. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, які діяли в районі Києва, підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва.

Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. За розпорядженням нових властей проводились обшуки в особняках мільйонерів. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їх найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому, до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть вищу інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т. д.

Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін. ) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових . підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися. Зі свого боку, поміщики і буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватікан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.

Наступ радянських військ з нейтральної зони в Україну, в якому брали участь військові частини з РСФРР, почався наприкінці листопада, тобто в той час, коли війська Директорії були під Києвом і вирішувалася доля гетьманського режиму. Фактично із самого початку свого існування Директорія була у стані війни з радянською Росією. 31 грудня 1918 р. у радіограмі на адресу РНК РСФРР Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого у переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

76. Обставини і значення об’єднання УНР і ЗУНР у 1919р.

1 грудня у Фастові укладається двосторонній "передвступний" договір про "майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю". З січня 1919 р. Українська Національна Рада, уперше зібравшись у новій столиці Станіславі, урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну одноцілу суверенну Народну республіку. . . "

Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула зі Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі Дмитро Вітовський, Леонгин Цегельський, Василь Стефаник, Роман Перфецький, Семен Вітик та ін.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня о 12 годині. Державний секретар Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку грамоту-ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. У відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний Універсал: . . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави". В Оперному театрі відбувся Трудовий конгрес, на якому за злуку проголосували практично всі чотири сотні присутніх. Водночас ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, до Директорії дообрано Євгена Петрушевича.

Катастрофа під Варшавою поклала край усім планам радянських керівників. Мир було укладено без перегляду лінії розмежування сил, що фактично склалася перед цією війною. Лінія розмежування стала державним кордоном. Радянська Росія і УСРР (як перед війною — й УНР) відмовилися від претензій на Західну Україну, що залишилася у межах Польщі.

77. Історичне значення та уроки боротьби укр. народу за незалежність.

Чому 30-мільйонний народ не зміг завоювати незалежність у 1917—1920 рр. ? Розглядаючи основні причини поразки українців, слід розрізняти внутрішні і зовнішні фактори та відмінності між Східною та Західною Україною. Сусіди України, особливо Росія і Польща, не погоджувалися на існування української держави і робили все, щоб ліквідувати її незалежність. Характерно, що на позиціях невизнання самостійної України стояли і російські більшовики, і російські білогвардійці. Білогвардійців і польських інтервентів підтримувала Антанта.

Серед внутрішніх причин слід назвати відсутність єдності в національне-визвольному таборі, недостатню соціальну базу державотворення, численні помилки керівників Української держави.

Проте героїчна боротьба українського народу за свою незалежність у 1917-1920 рр. не була марною. Вона мала велике історичне значення, яке полягало в тому, що після тривалого історичного періоду русифікації, національного і соціального гноблення український народ, створивши власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє нестримне прагнення до самостійності. В широких масах українського населення зростало переконання, що без власної держави неможливе краще життя кожного зокрема і процвітання України в цілому.

Боротьба за незалежність була прикладом для наступних поколінь українців. Як тільки виникали сприятливі внутрішні і зовнішні можливості, кращі представники цих поколінь знову піднімалися на боротьбу. Без цієї боротьби було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р. , а існування українського народу взагалі було б поставлене під сумнів.

Водночас, поразка в боротьбі за незалежність змушує критично оцінити дії українських національно-державницьких сил, сформулювати історичні уроки цієї боротьби. Вони полягають у необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності (саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки), у необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива. Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкривають перспективу покращення життя основної маси населення.

Один із уроків полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатись підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами. Без широкого міжнародного визнання існування самостійної України буде поставлене під сумнів.

78. . Дайте порівняльну характеристику державотворчій діяльності УЦР, Української гетьманської держави, Директорії УНР та розкрийте причини їх поразки в період Української демократичної революції.

Причини поразки Центральної Ради.

Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив рішучого спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було «здобувати» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що володіли вмілою соціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і зацікавлено вирішити земельне питання.

Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості соціалістичною, своїх пробільшовицькихнастроїв, і тому не могла вести з більшовиками послідовної боротьби.

Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не займалася організацією своєї армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для захисту демократичної держави, і тому перед загрозою Червоної організованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охороняти кордони Української держави практично не було кому.

Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання українського народу;

— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;

— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;

— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським, свою партійну програму поставили вище від інтересів держави;

— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку загального повстання в Україні;

— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і

виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде, безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.

Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.

Причини падіння Директорії: — відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Директорії;

— невиваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівництва;

— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини;

— неукраїнське населення горіло ненавистю до української влади, звідси-саботаж, грабежі, вбивства;

--- більшості українського населення (особливо селянству) були чужими національні інтереси, тобто відсутня «національна ідея». Цей історичний урок надзвичайно повчальний і сьогодні.

79 . Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.

Могутня хвиля селянського протесту піднялася у відповідь на цей декрет та методи його реалізації. В квітні 1919 р. було зареєстровано 98 антибільшовицьких виступів, а в червні — липні — вже 328. Уряд практично контролював лише міста. Стихійний рух опору українського селянства проти комун і продрозкладки більшовики негайно охрестили «куркульським бандитизмом» й зробили спробу використати проти нього армію.

Махновщина. Велику загрозу для більшовиків являла 3-я бригада Задніпровської дивізії під командуванням Н. І. Махно (русифікованого українського селянина й затятого анархіста). У сер. 1919 р. його повстанські

сили, що базувалися в Гуляйполі на Запоріжжі, налічували до 50 тис. і ставали вирішальним чинником в боротьбі за південь України. На скликаний Махно без дозволу Радянського уряду з'їзд з'їхалися в Гуляйполе (10 квітня) представники 72 волостей Олександрівського, Бахмутського, Бердянського, Маріупольського, Павлоградського повітів. З'їзд відмовився виконувати рішення ІІІ-го Всеукраїнського з'їзду Рад. Махновці захоплювали ешелони з хлібом, що його силою забрали у селян, заважали проведенню розкладки в найбільш багатих зернових районах, ліквідовували тут органи Радянської влади. Недивлячись на всі ці акції махновців, Радянська влада в Україні не наважувалася весною 1919 р. застосовувати до них репресивні методи. Це пояснювалося, перш за все, важким воєнним становищем республіки. Загони Махно стримували натиск деніківців на значній ділянці фронту й замінити їх не було ким. «З військами Махно тимчасово, поки не взято Ростов, потрібно бути дипломатичними, пославши туди Антонова особисто й поклавши на нього відповідальність за війська Махно»,— телеграфував В. Ленін на поч. травня 1919 р. Але Махно допустив низку випадів проти радянського командування. Керівництво Радянської Росії вбачало в бригаді Махно вогнище майбутнього заколоту. Для ліквідації цієї бригади прибув в Україну голова Військради Л. Троцький. Було знайдено й привід: Махно опротестував рішення командування Південного фронту про заборону переформування його бригади в дивізію. Це було визнано злочином, а самого Махно таким, що підлягає арешту й суду. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Спасаючись від розправи, Махно із загоном в 800 чоловік 19 червня 1919 р. , перейшовши Правобережжя, подався на Херсонщину, де почав навколо себе знову збирати повстанські антирадянські сили.

Таким чином, в 1919 р. селянські повстання, що охопили більшу частину України, дії партизанських повстанських загонів, запеклі бої між радянсько-більшовицьким та білогвардійськими військами перетворили Україну в суцільний хаос. Такої запеклої громадянської війни, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна, не пережила в новітній історії Європи жодна з країн. На українській території в цей час діяли 6 різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш, ніж за рік, Київ 6 разів переходив з рук в руки. Майже повністю порушився зв'язок з зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці подалися на село. Селянин же, усвідомлюючи, що не бажає повернення старої влади, не сприймав дії і нової влади (продрозкладки, колективізації тощо), грізно бунтуючи проти неї. Він готовий був підтримати будь-який уряд, який міг задовольнити його прагнення вільно працювати на землі. Це робило українського селянина важко передбачуваним елементом на протязі всієї громадянської війни.

80. Вторгнення на територію України денікінської армії. Конфлікт між лідерами національних і великодержавних сил.

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації у дещо реформованому вигляді імперських порядків. У їх розрахунки не входило збереження української національної держави. Вже перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була розділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювався національний гніт. Денікінці не визнавали української мови і культури.

На Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. Тюрми були переповнені. Лютували військово-польові суди. Контррозвідка своїми розправами сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько З тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями в тюрмі вже було 700 чоловік, а через 13 днів — 1700. Головний контингент в'язнів — комуністи, члени інших соціалістичнихпартій, чекісти, радянські службовці. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. У промисловості був ліквідований восьмигодинний робочий день, збільшувалися норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж в Одесі.

81. Варшавський договір Петлюри з Пілсудським та його наслідки.

22 квітня 1920 р. було складено Варшавську угоду між УНР і Польщею. Вона стала, по суті, повторенням основних положень декларації від 2 грудня 1919 р. Галицький уряд, що переїхав тоді до Відня, вирішив повернути попередню державну назву — ЗУНР. Варшавська угода складалася з трьох частин: загальної, торговельно-економічної та військової конвенції (останню було підписано 24 квітня). Польща згідно з угодою отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину. Україно-польський кордон визначався по лінії р. Збруч і далі вздовж східного кордону Рівненського повіту до Прип'яті. Збройні сили УНР переходили під командування Польщі. Залізниці на території України тимчасово підпорядковувалися польському управлінню. Утримання військ покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський. Водночас Польща визнавала незалежність УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою, відмовлялася від претензій на поширення до кордонів Речі Посполитої 1772 р. Позиція С. Петлюри, який віддав перевагу залежності від Варшави й пожертвував територією ЗУНР, аби відстояти УНР у боротьбі з більшовиками, була засуджена багатьма українськими політичними діячами в еміграції. Зокрема, на есерівській конференції у Празі М. Грушевський та інші колишні лідери українського національно-визвольного руху визнали Варшавську угоду юридичне неспроможним актом. В Україні її також зустріли вкрай негативно.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії загальною чисельністю близько 150 тис. чоловік вступили на територію України. Разом з поляками наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком та Безручком. Розпочалася радянсько-польська війна, в результаті якої було підписано Ризький мирний договір. Майже всі території України, означені у Варшавській угоді, крім Східної Галичини, відійшли до Польщі.

82. Радянсько-Польська війна і Україна.

У складі польських військ наступали і війська УНР: дві дивізії під командуванням полковників Удовиченка й Безручка і 5-тисячна військова група, яка на початку травня повернулась із Зимового походу. Загальна чисельність військ УНР становила близько 15 тис. чол. Польська армія була в кілька разів більшою. Об'єднаним польсько-українським військам протистояли радянські частини Західного фронту, що діяли на території Білорусії, а також зосереджені в Україні частини Південно-Західного фронту. Чисельність радянських військ була незначною. Польські армії і частини Директорії мали краще озброєння і спорядження. Це і визначило хід воєнних дій на початковому етапі війни. Фронт було прорвано, і радянські війська стали відступати у напрямку Києва і Одеси. 6 травня польська армія і частини УНР вступили до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль. На Одеському напрямку польські війська також не виконали поставленого перед ними завдання прорватися до Чорного моря. На лінії міст Ямпіль-на-Дністрі-Гайсин-Липовець-Біла Церква рядянські війська 14-ї армії зупинили просування 6-ї польської армії. Масового антирадянського повстання, на яке сподівався Петлюра, у тилу Червоної Армії не сталося. Пропольські й петлюрівські групи, що діяли у великих містах України, не мали підтримки населення.

На захопленій польськими військами території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновлював поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Новий уряд формувався повільно, і його остаточний склад було опубліковано лише 4 липня, за тиждень до вигнання поляків з Києва. На території Волині та Поділля представників української адміністрації взагалі не було: вся повнота влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської шляхти і яку характеризувала особлива жорстокість щодо місцевого населення.

Переважна більшість населення недовірливо, а часто і відверто вороже ставилася до окупаційної влади, її спроби повернути поміщикам землю і маєтки, репресії, спрямовані проти українського населення, викликали сплеск селянських повстань. У тилу польських військ діяли підпільні організації. Чинити опір окупаційному режимові поряд з більшовиками закликали і представники лівих фракцій соціалістичних партій.

Радянсько-польська війна була одним із завершальних епізодів у становленні європейського устрою після Першої світової війни. Польща відстоювала в ній своє право на незалежність, а комуністична Росія продовжувала «збирати» імперію, що розпалась.

Участь військ УНР на стороні Польщі проти РСФРР та УСРР була актом відчаю. Діючи від імені УНР, С. Петлюра відмовлявся від ідеї соборності українських земель і визнав цілковиту залежність від Польщі. У нього була лише одна мета — зробити чергову спробу відродження УНР.

До них також долучалися це 100 тис. Червоної гвардії та "червоні козаки" Ю. Коцюбинського. На Київ наступала армія Муравйова (13,5 тис. військових та 12 гармат).

2. За час перебування при владі Центральній Раді, попри всі її зусилля, так і не вдалося створити регулярних, добре вишколених збройних сил. Регулярним військовим частинам більшовиків протистояли український гайдамацький КІШ' Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських студентів, гімназистів.

3. Схожість, а то й подібність, соціалістичних гасел більшовиків та Центральної Ради створювала у частини населення нерозуміння відмінності між ними.

4. Зусилля, яких докладала Центральна Рада до опанування військового апарату, виявилися недостатніми для гідної відсічі.

5. Більшовицька агітація позначилася й на дисципліні у полках УНР, які, як це сталося з полком ім. Т. Шевченка, не завжди виявляли бажання виконати свій обов'язок перед державою, яка їх зорганізувала й утримувала.

6. 14 січня 1918 р. у Миколаєві й Одесі, 16-го — у Києві спалахнули підготовлені більшовиками заколоти проти Центральної Ради. У Києві участь у виступі взяли окремі військові підрозділи й робітники заводу "Арсенал", Південноросійського заводу.

7. "П'ята колона" виявилася у самій Центральній Раді, група членів якої (ліві есери) намагалася дезорганізувати діяльність найвищого органу влади в Україні.

83. Брестський мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу, його зміст та наслідки.

На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками в Брест-Литовську (українська назва міста — Берестя). Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна, яка на політичних картах була зображена як частина Росії, могла стати звичайним трофеєм переможців — Німеччини й Австро-Угорщини, що здавна на неї зазіхали.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Представники німецького командування на переговорах погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л. Троцьким. Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М. Муравйова, Р. Берзіка та І. Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.

2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжнародного права.

29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній конференції єдиним представником України на переговорах.

27 січня (9 лютого) 1918 р. , коли Центральна Рада вже покидала Київ, українська делегація підписала Берестейський договір.

За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін. ; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на . передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання української держави.

84. Державний переворот 1918 року в Україні. Становлення Гетьманського режиму.

Ліквідація республіканського режиму в Україні відбулася 29 квітня 1918 р. , коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж дня на Всеукраїнському з'їзді землевласників, який зібрав 6432 делегати, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано одного з найвідоміших організаторів раїнізованих військових частин, почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, нащадка лівобережного гетьмана України початку XVIII ст. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Центральною Радою. Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синєжупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано галицький корпус Січових Стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і, намагався: дати відсіч німецьким частинам.

85. . Внутрішня і зовнішня політика укр. держави П. Скоропадського.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України", підписаних гетьманом та головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У "грамоті" гетьман заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади", тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У "законах" підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний "тільки після видання закону про вибори до нього"). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви "Українська Народна Республіка" мала вживатися назва "Українська Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради міністрів, першим головою якої було призначено М. Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і ЗО квітня на посаду голови РМ було призначено М. Василенка, а після нього Ф. Лизогуба. Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які б слугували міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин. Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів та вагонів, міністерство спромоглося вже на середину літа налагодити нормальний залізничний рух. Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Йому вдалося налагодити розхитані фінанси й створити дієвий державний бюджет. Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня. Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій та університетів. На кінець гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний український університет, 22 жовтня другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі й Одесі. Засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України; засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що групував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати заснування Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошия; Державного симфонічного оркестру під проводом О Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

86. Суспільно-політична криза радянської системи в 1920-1921 рр. : пошуки виходу.

К 1920 г. советскому государству принадлежало 37,2 тыс. предприятий. В результате политики "военного коммунизма" был установлен полный государственный контроль над управлением промышленностью. Вся полнота экономической власти в стране принадлежала Высшему Совету народного хозяйства (ВСНХ) и главкам на местах. Национализации подлежали предприятия, даже с числом работников в 5 человек при наличии механического двигателя и с количеством 10 человек без двигателя. хозяйство. В январе 1920 г. на Урале бьша сформирована первая революционная трудовая армия.

Кроме того, создавались лагеря принудительного труда, проводилась мобилизация на общественные работы так называемых "буржуазных элементов". Широкое распространение получили "коммунистические субботники" (бесплатный труд в выходные дни).

Новая власть фактически установила продовольственную диктатуру в деревне: установлена государственная монополия на продажу хлеба и его заготовку, запрещена частная хлебная торговля, созданный Наркомат продовольствия разрешил принудительно изымать хлеб в крестьянских хозяйствах, с января 1919 г. введена продовольственная разверстка, которая предусматривала изъятие хлеба и других сельхозпродуктов. Для осуществления продовольственной диктатуры повсеместно создавались продовольственные отряды, которые получили право применять оружие. С целью укрепления своей власти большевики создавали комитеты бедноты (комбеды), объединившие сельский люмпен-пролетариат и существовавшие параллельно Советам.

87 . Економічний розвиток і суспільно-політичний рух на початку ХХ ст.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій — Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У горської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а в Буковині — 300 тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко - не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був одиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські») господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям у містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв, зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було засновано «Братство тарасівців» за участю І. Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р. ) виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм, і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М. Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, не позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета «Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму, українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена 1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими, а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-буржуазних поглядів російських кадетів.

89 . Західноукраїнські землі на початку ХХ ст

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на 1903 р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО. На Закарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств. Динамізувався процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а й іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90% населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному житті краю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих українських політичних партій. Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності Української радикальної партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні групи: власне радикальна на чолі з М. Павликом, К. Трильовським, Ю. Бачинським, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М, Новаковським; та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М. Левицьким, В. Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП та об'єднати її з соціал-демократичною партією Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціал-демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але відкидала необхідність об'єднання із соціал-демократичною партією Галичини, звинувачуючи її в націоналізмі. 18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було прийнято рішення про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з'їзді представників національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та Комітету львівських русинів була створена Українська національно-демократична партія. Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902 р. ), нафтовиків Борислава (1904 р. ). У період 1905—1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру. Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців — переважно соціал-демократів та радикалів. Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першої світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди поділялися й іншими українськими партіями краю.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К. Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи.

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися важливі зрушення, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових, капіталістичних засадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які жили під егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування робили все можливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну і політичну незалежність України як єдиної держави.

90 . Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею». На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета. Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі більшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи. У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух. Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін. Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — "Украинский вестник". Політичною платформою громади була вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р. , 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі. Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр. , справили вплив і на Західну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К. Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти на деякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона все ж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву "Україна" і видавався українською мовою. Виходила чимала кількість інших українських видань - "Українська хата", "Рідний край", "Дзвін", "Село" тощо. Всього за роки революції вийшло 24 україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше за редакцією В. Даманицького вийшло повне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

90 . Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна.

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема В. Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка мала розв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р. , давав право сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувало общинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала можливості застосування передових методів господарювання. В політичному плані община, на думку ініціаторів реформи, була формою зрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство усіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона для України, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформи у спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрної реформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право селянина на власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи.

Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована протягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під час відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і ліворадикального гатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що стосується України, то тут реформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств. Кількість українських селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою в імперії.

В Україні, як і загалом в Росії, аграрна реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціалістів, котрі вважали, що реформа призведе до ліквідації сільського пролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський) поставилися до неї прихильно. До цього слід додати й те, що у проведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою з яких були надто високі ціни, які мали сплачувати селяни за поміщицькі землі. Це активізувало процес соціального розмежування на селі, що в свою чергу посилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань.

Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори, організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовували кустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків по всій імперії за 20 років зросли з 300 мли крб. до 2 млрд. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Розгортанню цього руху сприяла активна діяльність В. Доманицького, В. Садовського та ін. Виходив спеціальний часопис — «Наша кооперація».

Складовою частиною аграрної реформи було також заохочення переселень на вільні землі в Сибіру й на Далекому Сході. Найбільше число переселенців в імперії дали саме українські губернії. Всього з України під час проведення реформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цього руху виявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умов для життя, майже чверть переселенців вимушені були повертатися назад. Чимало селян ішли в міста, на заводи й фабрики. За рахунок цього ринок праці значно зріс, а робоча сила стала дешевою.

Починаючи з 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. В Україні з 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної руди — у два рази. Ще більше зростає частка України в загальноросійському промисловому виробництві — до 25%.

Як зазначалося, після поразки революції 1905— 1907 рр. український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р. , коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

91 . Україна в першій світовій війні

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення. Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату. З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову. Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р. З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті. Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів. У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави. За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії. Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

92 . Українська культура початку ХХ ст.

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр. , з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції. Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита. Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905—1907 рр. , у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші, позитивні процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у якості вільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Значного поширення набули культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони мали бібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо. Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки й техніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак. П. Нестеров обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок у галузі української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України». Багато років учений присвятив праці над багатотомною «Історією України-Руси», яка стала першим фундаментальним дослідженням української історії із стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей час також Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін. На початку XX ст. , незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхів досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала поема І. Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й непереможність українського народу. Одним із вищих досягнень української прози вважається повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р. , але не змогли видати в зв'язку з горезвісним Емським указом. Пафосом свободи й непокори пройняті палкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін. Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він організував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор К. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший український стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїх шанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Таким чином, у період після революційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної самосвідомості народу.

92 Проголошення УНР.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада - найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С. Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С. Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тільки відповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні 1918 р. , було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р. , зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

93 Україна за Гетьманства П. Скоропадського

В листопаді 1917 р. , після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П. Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

94 Директорія Української народної республіки (грудень 1918 - листопад 1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р. , коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р. ). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

95 Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін. ).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр. ) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.

96. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X. Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни протестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямували регулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Криму. Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

97. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р. ) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р. , коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

98. Україна 20-х - початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор 1921-1922 рр.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існування комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. , НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р. , як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.

99. . Радянська модернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933 рр.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на "прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін. ). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис. ).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого — 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складова частина сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони просто не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін. ). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р. , запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

100 . Україна під час другої світової війни.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р. , практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р. , коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами робив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

101 . Україна на завершальному етапі другої світової війни (1943-1945).

Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як у світовій історії, так і в історії України. Саме тоді починали формуватися нові погляди на повоєнну розбудову світу, на всю систему міжнародних відносин. І що ближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці питання привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії, СРСР.

Що стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр. , то тут ставало дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги над нацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.

Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання С. Ковпака під час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського руху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли радянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї мети вони не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два фронти — і проти більшовиків, і проти нацистів.

Таким чином, події на фронтах свідчили про те, що розгром Німеччини не за горами. Перемога об'єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, як вже зазначалося, не тільки підводила підсумок Другій світовій війні, а й висувала на порядок денний не менш важливі питання — питання повоєнного світоустрою.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них — орден Б. Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі, визнано в доповіді В. Молотова 1 лютого 1944 р. , де було, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а й СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р. ) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки — Україна і Білорусія — стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава — один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.

Після цього сталінське керівництво відкинуло геть загравання з українцями. В липні 1944 р. О. Корнійчук за директивою з Москви звільняється з посади наркома закордонних справ. Його наступником стає Д. Мануїльський, який ще у 20-х роках підтримав сталінський проект «автономізації» і котрого Сталін називав «липовим українцем». Непотрібним став невдовзі і В. Сосюра. Його вірш «Любіть Україну», відзначений свого часу Сталінською премією, пізніше був підданий жорсткому політичному остракізмові.

І ще одне: коли Сталін з тактичних міркувань «турбувався» про українців, тоді ж, 11 лютого 1944 р. , Президія Верховної Ради СРСР приймає рішення про позбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того ж року Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було депортовано 12 націй і народностей — усього понад 3 млн осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX з'їзді компартії говорив: «Українці уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди було виселити. А то б Сталін і їх виселив». Десятки мільйонів українців, на відміну від татар або чеченців, справді, важко було депортувати з рідних місць. До того ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню такого роду акції.

Усі ці події, як вже зазначалося, відбувалися за умов, коли війська союзників просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Друга світова війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40—44% загальних втрат СРСР. Депортовані з Української РСР складають 78,6% усіх депортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб (загальні збитки СРСР — 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 — на Білорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 — на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм і геноцид — то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть. Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

102. Повоєнна відбудова України (1945 - середина 50-х років).

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946—1947 рр. , однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все — від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р. , коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН—УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. — 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955—1965 рр. ) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів — в 11 разів, екскаваторів — у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959—1965 рр. ) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

103 . Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр. ).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як "велике десятиліття", зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

104. Україна і загострення кризи радянської системи (1965-1985).

З усуненням в 1964 р. від влади М. Хрущова і закінчення так званого "великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, тут не планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр. ) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п'ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. — лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися під капітальне будівництво або ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до того ж підтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних багатств, обсяг яких катастрофічне зменшувався. Це безпосередньо торкалося і України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П. Шелеста па посту першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу". Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

105 . Україна в період "перебудови" (1985 - серпень 1991 р. ).

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко. . Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін. ; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р. , особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р. , тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН — під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

106 . Українська РСР на міжнародній арені (1985 - серпень 1991 р. ).

Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М. Горбачова була чи не єдиною ділянкою життя тогочасного радянського суспільства, де "нове політичне мислення", "гласність" та "перебудова" не залишилися деклараціями, а принесли вагомі результати.

М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на його реформування практично не може бути. Для досягнення цього потрібні були реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі світовою спільнотою СРСР вимушений був зробити.

Вперше було заявлено про те, що пріоритет повинен бути за загальнолюдськими, а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовляється розглядати мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні й стратегічні установки з'явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнами наголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справи.

У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичні процеси, котрі наочно демонструють характер і напрямок змін у тогочасній системі міжнародних відносин. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща стає першою з держав, де комуністи програють демократичні вибори і втрачають владу. Розпадається Варшавський Договір. Офіційно про це було заявлено в лютому 1991 р. Припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги.

За таких умов радянське керівництво вже не могло практикувати ті засоби й методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже всього існування імперії.

Певні позитивні зміни сталися і в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов'язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов'язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали 96 осіб.

Нові можливості для більш широкої реалізації національних інтересів у сфері міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цього важливого документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, що зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МА-ГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС.

У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика підготовки і затвердження урядом України своїх директив делегації УРСР для участі в роботі міжнародних організацій. Новою була і практика підготовки заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об'єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.

Таким чином, розглядуваний період став другим після 1944—1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.

107. Україна в умовах незалежності

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л. Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.

Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р. ", держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р. , пов’язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р. , склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л. Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий