На щастя, технічні можливості та технології в ті часи були значно скромнішими, аніж сьогодні (інакше не уникнути б Західній Азії глобальної екологічної катастрофи). Проте й своїми царськими полюваннями перси звели нанівець у середні віки місцеве поголів'я тигрів і азіатських левів.
Колосальну роль у сасанідському господарстві та забезпеченні побутових потреб відігравала транзитна торгівля, хребтом якої був “Великий шовковий шлях”. Своїх еспортних товарів Еран-шахр майже не мав, а золото й срібло перси більше любили накопичувати, аніж віддавати за дорогі заморські товари, тому торгівлею на теренах імперії займалися майже виключно “інородці” (вірмени, євреї, араби, візантійці, согдійці та ін.). Зате митні збори за транзит озолочували країну. Сасаніди до кінця трималися за посередницьку монополію, билися за неї з арабами, ефіопами, візантійцями, ефталітами, тюрками, хазарами, і до VІI ст. контролювали ситуацію, а коли втратили панування над торгівлею - загинув Еран-шахр.
Одяг тогочасних персів складався з шовкових штанів, сорочки та накидки з бавовнику, а взимку до них добавлялися кафтан (каба) або сюртук (сердарі) та кожух із овечої шкури. Обов'язковим для кожного вірного зороастрійця був сакральний пояс (кусті). Він складався з трьох мотузок, а вручав його хлопчику на повноліття (15 років) жрець один раз, після чого зороастрієць носив кусті все життя. Комплект чоловічого одягу доповнював капелюх, який в еліти та жерців був конічним, гостроверхим, а в решти - овальним. До жіночого одягу входили сорочка, штанці або шаровари, з пришитими до них панчохами, кофта й середньої довжини плісирована спідниця, туфлі без задників.
Колір одягу визначався становим статусом носія: жерці носили білий одяг, воїни - червоний (колір крові) і т. ін.
Традиційне глинобитне або цегляне житло мало плоский дах, критий соломою або очеретом, але не мало вікон, які заміняли двері та отвори у стелі (дощі в Ірані - рідкість). Лише в багатих лісом горах будинки споруджувалися з дерев'яних колод і мали двоскатний або конічний дах.
На вулицю така будівля була повернута, як правило, глухою стіною. Внутрішнє убранство складали килими, матраци, посуд і м'які меблі. Взимку помешкання обігрівала спеціальна жаровня під широким столом (курсі).
Особливості природно-кліматичних умов (контрастність природи), цивілізаційних традицій (тісні контакти із Заходом) та господарської діяльності (паразитизм транзитного монополіста) виховали у сасанідських персів повагу до власності та багатства, потяг до накопичення, національне самолюбство. Їх вирізняли надзвичайна вразливість і дотепність, хитрість і спокійне ставлення до несправедливості, обожнювання влади та панічний страх перед її силою, обдарованість, але не дуже велика стійкість у власних переконаннях, жвавий розум, але відсутність у маси підданих патріотичного духу, розчавленого безмежним державним деспотизмом.
Іран на світанку середньовіччя. Утворення держави Сасанідів. Наприкінці ІІ ст. н.е. наймогутнішою державою Західної Азії було Парфянське царство, утворене войовничими іраномовними кочовиками парнами (дахами) - шанувальниками дракона, вихідцями з південної Туркменії. На чолі Парфії стояла єдина династія Аршакідів, але в політичному відношенні імперія являла собою федерацію напівнезалежних “царств”, залежність яких забезпечувала тільки військова могутність парфян.
Основну ударну силу царської армії складала краща на той час у світі парфянська кіннота, насамперед, важкоозброєна, закована в обладунки кавалерія, коли лати покривали і воїна, і коня. Структурно військо складалося з кланових родових загонів, очолюваних могутніми родами парфянської військової знаті (Карени, Сурени, Міхрани та ін.). Що ж до системи адміністративного устрою, то кожне з 18 “царств”, підвладних “царю царів” з династії Аршакідів, мало власний управлінський апарат. Від васалів парфяни вимагали лише сплати данини та допоміжних військових контингентів на випадок війни.
Парфянська державність мала яскраво виражений воєнно-політичний і родоплемінний характер, але в культурно-цивілізаційному відношенні імперія Аршакідів залишалася останнім реліктом елліністичного світу, що було наслідком попереднього панування Селевкидів у регіоні. Грецька мова залишалася однією з трьох офіційних мов парфянського діловодства, великі полісні привілеї мала більшість міст Парфії, а в мистецтві панували естетичні традиції високого еллінізму. В країні продовжували шанувати античних богів, процвітало рабовласництво.
Відсутність державної централізації розмивала імперську єдність, і на початку ІІІ ст. в регіоні знову посилилися перси, політичним центром яких залишалася область Парс (Персида) - одне із залежних “царств” Парфії. Їхньою ідеологічною зброєю стало гасло відродження повнокровної зороастрійської імперії персів ахеменідських масштабів, а в реальній політиці - ліквідація залишків “західницьких” елліністичних традицій в регіоні та відновлення в Західній Азії деспотичної державно-політичної структури східного типу. Очолив персів Арташир, “син Папака із сімені Сасана”.
Рідним батьком Арташира був Сасан - перський жрець-аристократ, який вважав себе нащадком Ахеменідів. Ще в юнацтві його батько Бахман вигнав неслухняного сина з дому за неповагу до старших. Гордий Сасан утік у гори Курдистану, де з різних бродяг та волоцюг зібрав банду і жив грабіжництвом та жебрацтвом, але така доля його не приваблювала, і він змушений був повернутися до Парсу. Бахман на той час уже помер, і Сасан кілька років наймитував пастухом у “правителя Парсу” Папака, якого призначив своїм марзбаном (“намісником”) у Персиді парфянський “цар царів” Ардабан V. Дізнавшись, що його пастух - нащадок Даріїв, - Папак видав за Сасана свою дочку, а коли від цього шлюбу народився Арташир - усиновив останнього, зробивши його своїм спадкоємцем.
За іншою версією рідним батьком Арташира був Папак, а Сасан - жрець зороастрійського храму богині Анахіти - його дідом.
У 208 р. держава парфян розкололася. За престол у Селевкії (столиця Парфії) змагалися два брати: Валарш V і Ардабан V. У події одразу втрутився римський імператор Каракалла, що вкрай загострило внутрішню політичну кризу.
Занепад парфянської могутності активізував сепаратистські тенденції серед імперських васалів, для боротьби з якими “царі царів” увели систему заложників. Як заложник потрапив до двору грізного Ардабана й Арташир. Проте миритися з іноземним пануванням перси уже не хотіли, тому повстали. Арташир утік з почесного полону й очолив після смерті Папака боротьбу свого народу за відродження власної державності.
У 223 р., підтримані месопотамськими союзниками, перси захопили парфянську столицю Селевкію, а невдовзі Арташир “повністю розбив військо Ардабана, захопив його майно, худобу, ставку та військове спорядження, а сам обрав резиденцією Стахр... Він убив Ардабана, все майно Ардабана потрапило до його рук. Він одружився на дочці Ардабана”1. Із шкіри останнього Аршакіда зробили барабан, а в 227 р. Арташир проголосив себе “шаханшахом” (“царем царів”) держави Еран-шахр (офіційна назва Сасанідської імперії). Останньою політичною акцією першого Сасаніда став похід у римську Сирію, але війна з могутніми римськими легіонами затягнулася, і в 243 р. Арташир помер, залишивши своєму сину Шапуру наспіх збиту державу, війну з Римом і досить туманні перспективи на майбутнє. Проте перший крок було зроблено. Утворилася імперія на чолі з перською династією колишніх зороастрійських жерців Сасанідів (227 - 651).
Розбудова сасанідської державності. Боротьба з Римом і маніхейством. Сасанідський Іран успадкував від Парфії майже всі її землі, але це поставило перед Шапуром І (243 - 273) безліч проблем. В імперії проживало 240 етнічних груп (племен і народів), причому крім зороастризму (релігії персів) популярними залишилися античні боги, іудаїзм (серед євреїв), кілька християнських течій, безліч поганських етнічних культів і навіть буддизм (поширений на сході імперії, в районі Балху). До цього треба додати відсутність єдиного чиновницького управлінського апарату, єдиної грошової системи і єдиних стандартів ваги й довжини.
За правління Шапура І з елементами політичної аморфності було покінчено. Спираючись на солідну державницьку традицію (на відміну від парфян, у яких таких традицій не було), перси створили міцний централізований і надзвичайно розгалужений управлінський апарат, на зразок ахеменідського. Силою зброї повністю ліквідували колишню автономію залежних “царств” (шахрів). Їх перетворили на намісництва (типу ахеменідських сатрацій), куди шаханшах особисто призначав намісників (шахрабів). Всі піддані зберегли право сповідувати свої релігії, але панівним етносом імперії стали перси, а офіційною державною релігією - зороастризм. Міняти релігію у державі Сасанідів заборонялося під страхом смерті.
Еран-шахр очолював всемогутній шаханшах - лідер і уособлення держави, влада якого мала ще й сакральний характер (правитель вважався носієм фарру (хварени) - харизми влади й щастя, наданих згори). Все населення країни (близько 20 млн) згідно з релігійними настановами зороастризму було поділене на чотири спадкових стани, причому перехід із одного стану в інший став майже неможливим.
До першого стану увійшли зороастрійські жерці (маги), які відали справами культу, освіти й судочинства (ними невдовзі було кодифіковане іранське право). Вищий розряд жерців становили мобеди - еліта зороастрійського духовенства.
Другим станом були воїни, що поділялися на васпухрів (членів семи давньоперських аристократичних родів, яким належали спадкові права на важливі військові й державні посади), вазургів (“великих”) та азатів (“вільних”) - служилої військової знаті, яка годувалася й озброювалася за рахунок жалуваного із державних земель наділу, без права власності на цю землю і селян, які на ній працювали. Жалувався, фактично, обсяг фіксованих державних податків, сплачуваних працюючими на цій землі виробниками. Саме азати становили заковану в залізо кінноту - основну ударну силу сасанідської армії. До складу війська входили також загони союзних племен і мобілізовані на час війни піхотинці з простонароддя, але вони відігравали допоміжну роль. Використовували перси і бойових слонів, проте менше ніж у Південній Азії, бо це була “імпортна” зброя (з Індії або Цейлону).