У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).
Сам Франко в своїй публіцистичній статті "Симптоми розкладу в галицькій суспільності", написаній в червні 1878 року, малював таку картину тогочасного життя Галичини: "Поглянути згори, поверховно на життя-буття в Галіції а прочитати ще деякі його відголоски в галицькій пресі, то, бачиться, все коли й не благоденствує, іде спокійно старими убитими дорогами. "Naszludekpoczciwy" оре, сіє, платить податки і гне шию перед усяким сурдутовим, як віддавна бувало, як, бачиться, сам бог приказав; священники й патріоти "исполняют свои святые обязанности, ревнуют за благо матери-Руси, просвещают и ублагороднюют народ, проповедуя ему смиренность, працевитость и трезвость" або "борються за права руської народності і обряду" проти польських інтриг,між тим, коли прочі, не слухаючи патріотичного гомону, стараються "о сокровища земные", щоб було чим удержати і виховати родину; руська інтелігенція по-давньому спорить собі на здоров'я за абстракта, бореться за "руськість", "самостійність", "народність", а зовсім забула, що в нас є якийсь народ, котрий може від неї давно домагатися услуг і заступницьва кровних своїх інтересів. Преса галицька по-давньому уїдає на все, що зазрить, свариться між собою о дурниці, кидає на себе болотом і доносами... Тишина глуха, пітьма непроглядна, блукання в різні сторони, тупий консерватизм та тривога перед усім, що могло б нарушити, перервати той гнилий супокій, - се ціхи загального настрою умів галицької інтелігенції. "
Отже, в середині 70-х років, коли 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні одне до одного, що мали кожен свою систему преси. Москвофіли гуртувалися навколо спонсорованого Михайлом Качковським впливового "Слова" (1861-1887), критикованого за відданість "язичію" та химерним квазі-проросійським ідеям разом із лояльністю до Габсбургів не тільки політичними опонентами, а й громадськістю Російської імперії (зокрема, М. Чернишевьским). "Слово" орієнтувалося на такі сумнівні в плані політичної платформи російські видання, як "Московские ведомости", "Биржевые ведомости", часом передруковуючи з них матеріали. Головними рупорами суспільно-політичної платформи народовців були журнали "Мета" (1863-1865), а затим інспірована Кулішем "Правда" (1867-1898). Австрійська влада дивилася на конфронтацію в галицькому суспільстві крізь пальці, поляки ж почували однакову ворожість до обох таборів, відчуваючи в русинах серйозних конкурентів у володінні Східною Галичиною. В усякому разі, обидва ворогуючі табори були надто зациклені на внутрішніх галицьких проблемах, щоб перейнятися свіжими подихами модерної суспільно-політичної думки. Тим часом найновішою і найпрогресивнішою течією, що потроху захоплювала Європу, був соціалізм.
Розділ 1. Співпраця Франка у журналі "Друг"
"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.
Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".
В "Друзі", крім перекладних творів, а також творів російської літератури, що не зазнавали на сторінках журналу змін, друкувалися проза та поезія тогочасних галицьких авторів, дуже слабкі і немічні з ідейного боку. Загальна атмосфера цієї літератури, за словами Франка, відзначалася "в українському письменстві пам'ятним антрактном 1962-1872 років, десятиліттям страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".
В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".
Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".
Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої... За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.