Наведений матеріал дозволяє констатувати мінімум власне весільних найменувань окремих етапів обрядового прощання молодих, що на мовному рівні є показником несамостійності денотатів.
1.3 Фраземи родильних обрядів у лексикографічному описі
Дослідження фразем усного народного мовлення, найтісніше пов’язаних із звичаями таобрядами українців, має вагоме значення для розвитку вітчизняної етнолінгвістики. Сталівирази традиційної обрядовості є надійним джерелом глибшого пізнання складу й структуримовленнєвих одиниць, з’ясування їх генези, семантики, реконструкції елементів духовної таматеріальної культури. Розглядаючи мовні явища крізь призму національної культури, маємозмогу глибше пізнати людину як носія глибоких знань та уявлень про світ і життя в ньому.Про актуальність та важливість таких знань свідчать сучасні дослідження українськоїлексики та фраземіки основних родинно-побутових обрядів М.В. Бігусяка, У.І. Коваля,В.Л. Конобродської, В.І. Лавера, І.В. Магрицької, Л.М. Пупенко, П.Ф. Романюка,Н.В. Хобзей та ін.
Етнолінгвістичні дослідження ґрунтуються передусім на антропоцентричній основі розуміння мовних явищ. Завдяки польовим дослідженням в науковий обіг введено чималукількість обрядових номінацій. Окремі тематичні групи фразем докладно репрезентовані устудіях обряду весілля на Поліссі, Закарпатті], Гуцульщині, СхіднійСлобожанщині. Описані поліські говірки в поховальному обряді та вдійствах, пов’язаних із народженням дитини , окремі фраземи родильного обряду – вгуцульських.
Вивчення досвіду науковців минулих століть, сучасні діалектологічні та етнолінгвістичнірозвідки переконують у тому, що важливим етапом вивчення еволюції мови є фіксація таукладання словників живого народного мовлення конкретної доби як правдивих свідченьматеріального та духовного життя українців. Створення лексикографічних описів обрядової фраземіки говірок є важливим кроком у побудові подібної класифікації на матеріалі українського діалектного континууму, що в майбутньому дозволить з максимальною ефективністю використати дані у порівняльних, ареальних та етимологічних дослідженнях з української та слов’янської фраземіки. Потребазалучення фразем сучасних західноподільських говірок до наявних етнолінгвістичних студійзумовила вибір цієї зони та проблематики ідеографічного й ареального опису.
Подаю фрагмент словника:
І. Етапи родильного обряду
1. Передродові обряди
Фраземи на позначення поняття ‘вагітна жінка’:
Бузька чекає [буз’ка чикайе].
Гарбуза зіла [гарбу|за |з’іла].
Пісьмо боцюну написала [п’іс’|мо |боц’уну напи|сала.
2. Власне родильні обряди
Фраземи на позначення поняття ‘жінка народила дитину’:
Вчинила дитину [ўчеи|нила ди|тину.
Купила собі дитину [ку|пила соуб’і ди|тину.
Повила дитину [по|вила ди|тину].
Принесла собі дитину [при|несла ди|тину].
Пустила в світ [пустила ў світ].
Фраземи на позначення поняття ‘дитина народилася’:
Викотився з пуза [|викотиўс’а з |пуза].
Дав Бог життя [даў Бог жие|т’а] у всіх н.п.
З’явився сімнянин в нашу хату [зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату] З’явилася зірка в небі [зйа|вилас’а |з’ірка ў |неб’і.
Зіп’ятися на світ [з’іп|йатис’а на с’в’іт].
Побачив світ Божий [по|бачиў с’в’іт |Божиi].
Поповнення в сімні [по|повнен’а є ў с’ім|н’і].
Послав Бог [по(y)с|лаў Бог] у всіх н.п.
Появилась на світ божа душа [пойа|вилас’ на с’в’іт |Божа ду|ша].
Прийти на світ божий [приiти у с’в’іт Божиi].
Прихотити в життя [при|ходити ў жи|т’а].
Фраземи на позначення поняття ‘народити позашлюбну дитину’:
Знайшла в подолку [знаiш|ла ў по|долку].
Нагуляла дитину [нагу|л’ала ди|тину].
Привела байстрюка [прие|вела баiстр’у|ка].
Привела собі дитину [при|вела соу|б’і ди|тину].
Принесла байстрюка [прие|несла баiстр’у|ка].
Принесла в повитку [при|несла ў повит|ку].
Принесла в подолі [при|несла ў по|дол’і].
Принесла в подолку [при|несла ў по|долку]
Принесла в фартухові [при|несла ў фарту|хов’і]; [при|нести ў фарту|хови].
Умножила байстрюка [ум|ножиела баiстр’у|ка].
Фраземи-відповіді на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли?»:
Аїст приніс [|айіст при|н’іс].
Боцюн приніс [|боц’ун приe|н’іс]; [|боц’ан приe|н’іс].
Бузьки принесли [|буз’ки при|несли].
В капусті знайшли [ў ка|пус’т’і знаiш|ли] в усіх н.п.; [ў ка|пус’ц’і знаiш|ли[ў
ка|пус’т’і наiш|ли].
Викрутили з криниці [|викрутили с крие|ниц’і].
Влапали на ставі [ўла|пали на с|тав’і].
Знайшли в бочці [знаiш|ли ў |боц’:і].
Знайшли в бузині [знаiш|ли ў бузи|н’і].
Знайшли в бураках [знаiш|ли ў бура|ках].
Знайшли в горосі [знаiш|ли ў го|росі].
Знайшли в кропиві [знаiш|ли ў кро|пив’і].
Знайшли в лопухах [знаiш|ли ў лопу|хах].
Знайшли в пірачку [знаiш|ли ў п’ір’ачку].
Знайшли на городі [знаiш|ли на го|род’і].
Лелека приніс [леи|лека при|н’іс].
Лелека принесла [леи|лека при|несла].
Лелеки принесли [леи|леки при|несли].
Найшли в бараболях [наiш|ли ў бара|бол’ах].
Приніс бузька [приe|н’іс |буз’ка].
Приніс бузьок [приe|н’іс |буз’ок].
Приніс лелека з заморської країни [при|н’іс леи|лека з за|морс’койі кра|йіни].
Русалки підкинули [ру|салки п’іт|кинули].
Цигани загубили [ци|гани загу|били].
Цигани піткинули [ци|гани п’іт|кинули].
Чорногуз приніс [чорно|гуз при|н’іс].
3. Післяродові обряди
Фраземи на позначення обряду відвідання породіллі родичами, сусідами:
Відвідати мамку [в’ід|в’ідати |мамку].
Відвідати роженицу [в’ід|в’ідати |рожениец’у].
Іти на відвідени [іти на в’ід|в’ідени].
Йти на родини [іти на родини].
Фраземи на позначення обряду частування гостей з нагоди народження дитини:
Справляти родини [спраў|л’ати ро|дини].
Робити родини [ро|бити ро|дини].
Особливе значення мають фраземи, які:
1) не зафіксовано в лексико- і фразеографічних працях літературної мови: гарбу|за |з’іла,п’іс’|мо |боц’уну напи|сала ‘вагітна’; ўчеи|нила ди|тину ‘жінка народила дитину’; ру|салкип’іт|кинули, ци|гани загу|били ‘відповідьна запитання дітей «Звідки мене (братика,сестричку) взяли»’;
2) відрізняються від літературних якими-небудь формальними ознаками: літ. Принестипелені (в приполі)– зах.под. при|несла ў повит|ку; знаiш|ла ў по|долку ‘народитипозашлюбну дитину’;
3) мають іншу семантику, ніж загальновживані: літ. як з неба впасти ‘несподівано, зненацька з’явитися – зах.под. ў|пасти з |неба ‘відповідь на запитання дітей «Звідки мене (братика, сестричку) взяли»’. Запис фразем фонетичною транскрипцією відбиває особливості говіркового мовлення, зокрема:
1) епентетичні явища: зйа|виўс’а с’імн’а|нин ў |нашу |хату; по|повнен’а є ў с’ім|н’і;
2) явище протези: ўро|дилос’а йанге|л’атко; го|вечка приенес|ла;
3) явище депалаталізації: знаiш|ли ў бура|ках.
Сучасні записи обрядової фраземіки та численні фольклорні та етнографічні матеріали народних обрядів минулих століть уможливлять укладання бази даних матеріальної та духовної культури окремих діалектоносіїв, сприятимуть подальшій активізації досліджень порівняльного типу як в межах українського мовного континууму, так і загальнослов’янського.
Народні звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадянському житті й побуті українського етносу; традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо. Щодо походження слова звичай варто зазначити, що «Етимологічний словник української мови» вказує на спорідненість з дієсловом звикати, яке походить із псл. vyknonti, «набувати знань, навичок; учитися», споріднене з давньоіндійським відповідником.
Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду і передаються з покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відображені в нормах поведінки. Звичаї фіксують елементи прийнятого народом способу життя, по’язані зі світоглядом, віруваннями, обрядами українців. Звичаї – це втілені в рухи та дії світовідчуття і взаємини між людьми, це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Нарешті, звичаї – це особливі прикмети, за якими постає народ, його історичне минуле й сьогодення. В Україні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється в блудного сина, стає вовкулакою. Не вчити своїх дітей звичаям народу – це такий же гріх для батьків, як і не молитися Богу, вважали на Україні.
При всій своїй розмаїтості звичаї в багатьох районах нашого краю дуже подібні. Це пояснюється насамперед спільність традицій духовного життя наших предків духовного життя наших предків-язичників, які поклонялися Перуну, Ладі, Велесу, Дажбогу, Купалі тощо. Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відображена, наприклад, у таких обрядах й символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені Свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, колядування тощо.