Отже, мовна норма складається з сукупності найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених, відібраних і закріплених суспільством у процесі його мовної діяльності. Мовну норму характеризують такі властивості: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов'язковість (або правильність).
Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Суспільство може вибрати з рівноправних моделей, що визначаються мовною системою, одну чи кілька, які й фіксують його суспільний досвід. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їхньої діяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою суфіксів -тель, -ник, -аль, (-ель, -иль)-нип, -ач, -ак, -ар, -ень, -ець, -ій, -ун. Однак це не означає, що можна взяти будь-яке дієслово і за допомогою названих суфіксів утворити іменник, що є назвою особи. Виявляється, що словотвірні моделі начебто закріплені за певними словами, рідко можна утворити від одного дієслова за допомогою різних суфіксів дві чи три назви діючої особи, а коли це можна зробити, то утворені форми здебільшого розрізняються семантично й стилістично.
Насамперед слід підкреслити, що можливості, надані мовною системою, використані лише незначною мірою. З цього приводу Л.А. Булаховський писав: «Ніколи, в жодну епоху мовцями не були й не могли бути використані до кінця всі формальні можливості, які надаються мовою; кожна наступна епоха у своїх мовотвореннях керувалася не загальною тенденцією до систематичності, а колом асоціацій, з одного боку, з тим що вже реально в мові здійснилося, і, з другого боку, з тим, що потребувало вираження». Із 330 можливих віддієслівних похідних назв діячів фактично утворено лише 45, тобто потенції мовної системи використані трохи більше ніж на 13,5 %. Але й серед реалізованих словотворень не всі однакової ваги. Наприклад, слово ковач діалектне, слова володільник і читальник застарілі і в сучасній мові майже не використовуються. Майбутнє забезпечене лише тим формам, які розрізняються за значенням чи використанням, наприклад, вожак і водій, візник і возій, в'язальник і в'язень, крутильник і крутій, палильник і палій, носитель, носильник і носій. Можна сподіватися, що відбудеться семантична диференціація слів оглядальник і оглядач. Найбільшою мірою переплуталися значення похідних назв осіб від дієслова співати: слова співак і співець семантично однорідні, однак у вживанні вони не еквівалентні - у слові співець на перший план висувається значення «оспівувач», у слові співак - значення «людина, яка вміє й любить співати, багато співає»; але саме це значення характеризує й слово співун, котре, проте, не виступає у значенні «оспівувач», що присутнє, хай на другому плані, у слові співак.
Попри все це, ясно, що мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку. От чому вибірковість є безперечною властивістю мовної норми.
Такою самою властивістю є й стійкість (традиційність). Відібрані форми сприймаються всіма мовцями як усталена норма вираження даного змісту, забезпечуючи зв'язки в суспільстві, що розмовляє даною мовою, і в просторі, і в часі. Безперечно, україномовний може зрозуміти буритель у значенні «бурильник» чи глядун у значенні «глядач», але українська мова закріпила за цими значеннями саме слова бурильник і глядач, а її норма в імперативному плані зобов'язує їх до вживання всіх україномовних. Відхилення від традицій допускають лише діти в процесі оволодіння мовою, але й вони швидко відмовляються від власних утворень на користь прийнятих уже суспільством.
Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (або правильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовою вживати словосполучення носитель чемоданів чи носильник ідей, а лише носильник чемоданів і носитель ідей (в мовленні канадських українців у значенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові має зовсім інший смисл).
Українською мовою можна сказати заколоти кабана, але не можна заколоти барана, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже норми сполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовних явищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну естетичну оцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій. Форма ходить є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе, яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичною категорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним і гарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де в чому змінилася.
Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної норми дозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемні факти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ході відтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись не було нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свій обов'язковий характер. На певних етапах формування літературних мов значну роль відігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певної території (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займала провідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації, сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтик А. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х рр. XIX ст. свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні слова й вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалект лежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературної мови лежать валаські говори.
Не менше значення в історії формування норми має критерій мови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад, роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основі традицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія української літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італії авторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччо і Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуває сили традиції.
Усна і писемна форми літературної мови
Літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і в усній формах. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати як своєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені до появи письма у греків, відзначаються зразковістю мови, підбором лексичних засобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський, середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів. Літературна мова виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженням письма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки і прислів'я були тим ґрунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило, одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якою вона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обґрунтованою думку тих учених, які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературної мови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові— усна й писемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії, впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальних перетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічної революції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогами пришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови.
Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапах розвитку літературної мови за участю фахівців-мовознавців. Вона стосується насамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системи правил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі, але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживання лексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачних словниках і правила нормативних граматик).
Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворо обов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, норми сучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уява і уявлення (рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма, тому словосполучення скласти уяву слід вважати помилковим (треба: скласти уявлення). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядку Тичинової строфи:
- суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови. Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, а й явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної української літературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завжди і байдуже (це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдуже може зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад:
Писемна форма української літературної мови розрахована на спілкування між людьми, віддаленими у просторі й часі. Ця обставина зумовлює ретельний добір слів, що найточніше називали б поняття, про які йдеться, потребу логічно й повно висловлювати думки, тому в писемному мовленні переважають складні речення.