У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мови. Заперечує формальний підхід до визначення частин мови, якого дотримувалася Московська лінгвістична школа: частини мови виділяли за морфологічними ознаками. На його думку, частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, але їх не можна також виділяти лише на основі семантичного критерію, тобто слід враховувати всі три критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мовознавстві Щерба виокремлює як частину мови категорію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо).
Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихотомії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слухання; мовний матеріал — «сукупність усього, що говорилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система — слова і граматика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знання певної мови». Мовна система «не наукова абстракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивідуальних мовленнєвих системах, які виникають під впливом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матеріалі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи».
Таким чином, за Щербою, мовна система виводиться лінгвістами з мовного матеріалу. Таке розуміння системи різко відрізняється від еоссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку людини. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів мовлення і виведення з них системи мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схематизму і формалізації.
Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: «Інтереси розуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих суперечностей та їх подолання».
У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результати аналізу тексту необхідно перевірити експериментально. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є виявом мовної системи, а тому дослідження першої є пізнанням другої цілком законно і вимагає лише поправки у вигляді порівняльного дослідження низки таких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні результати: «вони вказують або на неправильність постульованого правила, або на необхідність якихось обмежень, або на те, що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».
Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опублікованій уже посмертно (1945). Він розглядає питання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомовності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зокрема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістичних дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рідної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопустимим.
Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною граматикою, коли йдуть від значення до форми (ставиться запитання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше використовувати другий.
Починаючи з 60-х років XXст. лінгвісти прислухалися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).
5. Євген Дмитрович Поливанов
(1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст.^ Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у радянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький університет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухарсько-єврейською, дунганською, корейською, мордовською, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписемних народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборонено друкувати його праці в Москві та Ленінграді ^J3a його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознавства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Російську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російської мови» (1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку. _і
Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригінальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології^ Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєднувався з їх психологічною й антропоцентричною інтерпретацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства.
і Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукоюГ7До проблем соціолінгвістики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціолінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, обґрунтування мовної політики.
Причини змін у мові Поливанов убачав у «ліні людській або — що є те саме — у прагненні до економії трудової енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема., економічно-політичні зміни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого соціального субстрату мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.
До чинників мовних змін Поливанов відносив і контактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гібридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження споріднених мовД,
У питанні мовного будівництва Поливанов був прибічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію.^Вважав, що декретами нічого ввести в мову неможливо,.' Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав також і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком свідомо.
Оригінальною є поливанівська класифікація лінгвістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи:
1)дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);
2)дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;
3)дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прогностика).
Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним політиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокрема, історіологом; істориком культури». Слід зауважити, що Поливанов указував на важливість прогностичної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.
6. Іван Іванович Мещанинов
(1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х років. Хоч він був марристом, однак неординарний талант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістичну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директором Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублікував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відомими працями Мещанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мовознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).
У сучасному мовознавчому світі Мещанинов знаний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатських мов. В основу цієї класифікації покладено структуру синтаксичних конструкцій, а саме способи вираження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.