“... Промчав рік Коня серед цього жахливого багатоголосся, але віз, який він тягнув, виявився порожнім. Тепер надія на Білу Козу: може, вона вивезе... Тільки б не налякати цю досить тендітну тварину нашим добре тренованим голосом. То, може. Варто прислухатися до давно казаних мудрих слів мудрих людей? Наприклад, нам усім до Льва Толстого: “Більше за всіх говорить той, кому нічого сказати”. А високим державним діячам – до Піфагора: “Роби велике, не обіцяючи великого” (“Київський вісник”, 9.01.91). При безпосередньому цитуванні обов'язково вказується автор літературної йитати, а сама цитата, як правило, береться в лапки.
Опосередковане цитування являє собою вільний переказ тієї чи іншої загальновідомої цитати при повній відсутності посилань на автора, лапок та інших аксесуарів звичайного цитування, іноді достатньо імені головного героя відомого класичного твору, щоб упізнати і його назву: “А хіба не можемо ми, громадяни однієї з найбільш суверенних держав, допустити такої ганьби, щоб наші всенароднолюбимі депутати разом із спікером у підземних переходах з простягнутою рукою, наче Кіса Вороб'янінов, жебрали (зрозуміло, між парламентськими засіданнями) на прохарчування. Ніколи в світі” (“Демократична Україна”, 30.08.94); звичайно, Кіса Вороб'янінов – герой роману І.Ільфа та Є.Петрова “Дванадцять стільців”). Такі літературні ремінісценції використовуються , найчастіше, як порівняння, що входять у загальну характеристику героя газетного матеріалу або ситуації, що привернула увагу журналіста.
Як порівняння можуть бути використані і загальновідомі цитати, де посилання на автора твору або згадування імені героя взагалі не потрібні: “Добродій Яковина, ставши т.в.о. Міністра, вирішив безпідставно і волюнтаристсьеи ревізувати попередній наказ, не помічаючи, що сам себе, як ота унтер-офіцерська дружина, відшмагав” (“Українська газета”, 27.10.94).
Літературна ремінісценція, крім функції порівняння, може виконувати і композиційну, або конструктивну, функцію. Наприклад, стаття Євгена Сверстюка “Що таке європейський контекст (полеміка з автором, що заблукав біля коріння християнства)” починається літературною ремінісценцію, тобто вільним переказом відомої цитати, який включає в себе і автора, і опосередковано назву твору, і ім'я головного героя, виражає головну ідею автора газетного матеріалу: “Кажуть, що багатий господар того дому схожий на мольєрівського міщанина Журдена, здивованого відкриттям, що він увесь вік говорить прозою. Але в нього ще є вчитель, який нагадує, що та проза накрізь перейнята духом і буквою християнської культури, яка викристалізувала загальнолюдськіі цінності” (“Літературна Украіна”, 20.06.91). Закінчується стаття тією ж самою ремінісценцією, яка підтверджує основну думку автора, що він виклав її на початку газетного матеріалу: “...Адже за такого розуміння християнства, як у наведеній цитаті, його не можна ні розуміти, ні прийняти. А за ним же – наша тисячолітня історія, наша мова – ота сама проза, про яку не знав мольєрівський Журден”. Сверстюк, вводячи засоби іронії, застерігає своїх читачів від зверхнього, міщанського ставлення до християнства, а разом з цим – і до історії, мови української держави.
Таку ж композиційну функцію можуть виконувати літературні цитати і у тих випадках, коли вони використовуються у назвах газетних статей: “Я вже висловив міркування з цього приводу у статті “Доки травичка підросте, конячка з голоду помре” (“Демократична Україна”, 22.10.93 ), присвяченій проблемам соціального захисту слабо захищених верств населення України і в першу чергу її пенсіонерів. Як бачимо, цитування класика (Шекспір “Гамлет”) використано в даному випадку абсолютно в іншому значенні.
Отже, використання цитат і літературних ремінісценцій, перш за все, свідчить про добре знання українськими журналістами світової класики і вміле її використання. Адже публіцист обирає насамперед те, що найбільш відповідає характеру висловлювання, його меті, те, що регулює ступінь експресивності тексту. При цьому іронія як найпоширеніша риса сучасної публіцистики допомагає використовувати класичне літературне надбання “високого” стилістичного забарвлення у стилістично “знижених” контекстах. Щоб зрозуміти цей іронічний підтекст, читачі газет повинні бути повністю літературно “озброєні”: це допоможе отримати естетичне задоволення не тільки від викладу тих чи інших фактів, думок, коментарів, але й від того, яким чином вони викладені.
Велике застосування на газетних шпальтах знайшли і крилаті вислови. Наприклад: “Колись римський імператор Віспасіан, вводячи податок на туалети, казав: “Гроші не пахнуть”. Наступна історія довела, що “пахнуть”. Вони пахнуть кров’ю і потом” (“Демократична Україна”, 16.08.94).
Так, дуже популярним на шпальтах сучасних українських газет є загальновідомий вираз, що вживається у літературних мовах світу протягом багатьох століть: “розділяй і владарюй”. Оскільки цей крилатий вислів являє собою певну політичну формулу, він вживається перш за все тоді, коли мова йде про зовнішню політику держави: “Невже так звана третя сила, якій кісткою в горлі застряє добросусідство України і Білорусі, яка будь-що прагне розчленувати українську націю, будь-яку націю, аби лишень спрацював облюбований принцип: “Розподіляй і владарюй!”, невже ця сатанинська сила зуміє розіграти поліську карту? (“Українське слово”, 26.02.93).
Широко вживається у літературних мовах світу крилатий вислів “буря у склянці води” зі значенням “галас, що не заслуговує на увагу”: “Йдемо далі і беремо ту злощасну таємну ухвалу, якою депутати самі собі поклали найвищу платню в державі і яка викликала бурю в склянці води”. [5,c.21].
Отже, вводячи до публіцистичного тексту літературні цитати і крилаті слова із зміщенням їхнього основного значення, автор досягає більшої експресивності висловлювання. А це є головною задачею публіцистики як жанру.
Висновки
Розглянуті вище приклади дають змогу зробити певні висновки: семантичні засоби комічного широко функціонують в розмовному, публіцистичному та художньому стилях сучасної української мови.
Але функціонування в тому чи іншому стилі сучасної української мови ставить перед собою різні завдання. Як ми побачили з розглянутих прикладів, в розмовному стилі стилістичні засоби комічного можуть бути наявними безпосередньо, без певної мети мовця. В публіцистичному ж стилі комічне використовується з певною метою ( в рекламі - з одною, на газетних шпальтах – з іншою ). Найбільший вияв стилістичні засоби комічного знайшли в художньому стилі. Як засвідчили наведені приклади художньої літератури, комічне – їх невід'ємлема складова.
Семантичними засобами комічного є: маніпулювання близькими за значеннями і звуанням слова, неточне формотворення, несподівана образність (необов'язкові персоніфікації), умисне неправильне сполучення слів, умисні орфографіні помилки, умисне неправильне тлумачення лексичного значення слів, які створюють зміщення в лексичних значеннях, тобто в семантиці. При опрацюванні поданого матеріалу ми найчастіше зустрічалися з явищем дисемії, але дисемії навмисно введеної до тексту. Якщо ж явище дисемії буде не вмотивованим в мові, то це призведе до неточності або навіть до спотворення змісту висловлення.
Виходячи з цього, необхідно вправно маніпулювати семантичними засобами комічного, щоб не вийшло дійсно смішно тоді, коли не доречно. Необхідно володіти культурою мови.
Культура мови така ж важлива, як і культура виробництва, праці чи інших факторів матеріального й духовного життя людини. Гальмуючи засоби в розвитку мовної культури можуть серйозно похитнути її функції, залишити позаду того прогресу, якого досягає суспільство. Життєві інтереси людини закладені також і в високій культурі мовлення. Ось чому досягнення мовознавчої науки повинні бути міцно зв'язані з посиленням уваги до культури мови в усіх її деталях і тонкощах.
Значення семантики в системі мовознавчих наук повинно бути ще більше, коли відкинути хибну думку про те, що культура мови є здобуток вндивідуальної обробки, стилістичної вправності майстра слова, поета, письменника.
Семантичні засоби мовлення завжди привертають великий інтерес з боку дослідників.Ігнорування семантичних властивостей мови викривило б наше уявлення про неї, перешкодило б правильному розумінню її складної структури. Нівелювання мовних засобів, нехтування таких деталей, як семантичні, знебарвлювало б мову. Недооцінка семантичних факторів у житті мови тим більш неприпустима, що вони особливо активно розвиваються й поширюються. Окремі семантичні засоби сучасної української мови часто переростають у яскраві семантичні формули, своєрідні норми, що стали крилатими в мовній практиці. В якій мірі ці явища узвичаїлись, видно хоча б з того, що вони знайшли своє витлумачення не тільки в наукових працях, а й у підручниках літератури, в популярних посібниках тощо.
Характерно те, що праці, далекі від семантичного спрямування, також не можуть обійти семантичних явищ. Можна вказати на визнану вже необхідність враховувати семантичні властивості мови при формулюванні закономірностей орфографії і пунктуації. Семантичний аналіз мови здобуває права майже в усіх мовознавчих працях останнього часу. Ось чому, коли в образній формі говорять про “архітектурний ансамбль” мовознавчих наук, то мають на увазі і семантику. [7,c.6].
Список використаної літератури
1. Бровко М.М. Предмет естетики і мовознавство. – К., 1994. – 23с.
2. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. - Харків: Харківський у-т, 1958 – 228с.
3. Глазовий П.П. Сміхологія: Книга для всіх, кому любий сміх. - 2-е вид., доп. – К.: Дніпро, 1989 – 575с.
4. Глібов Л.І. Байки – Нью-Йорк – Говерля, 1955 – 55с.
5. Григораш А. Літературні цитати і ремінісценції на газетних шпальтах 90-х років // Урок української - К.: 2001 - № 2 – 64с.
6. Котляревський І.П. Енеїда: поема – К.: Дніпро, 1994 – 300с.
7. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К.: Академія, 2000. – 367с.
8. Літературознавчий словник-довідник // Ред.: Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів, В.І.Теремко. – К.: ВЦ Академія, 1997 – 752с.
9. Непийвода Н. Мовна гра та гумор у рекламному тексті // Урок української – К.: 2001- № 10 – 64с.
10. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: підручник для студентів ф-ту журналістики – К.: Либідь, 1993 – 248с.
11. Проблеми зіставної семантики. – К., 1995. – 288с.
12. Проблеми зіставної семантики. – К.,1999. – 349с.
13. Реформатский А.А. Введение в языковедение. – М.: Аспект Пресс, 1996. –536с.
14. Старицький М.П. Твори в 2-х т. - Т. 2: Драматичні твори – К.: Дніпро, 1984 – 652с.
15. Тищенко К. Метатеорія мовознавства. – К.: Основа, 2000. – 349с.
16. Українська мова. Енциклопедія. А-Я. – К.,2000. – 876с.
17. Ющук І.П. Вступ до мовознавства. – К.: Рута, 2000. – 126с.