Смекни!
smekni.com

Частка як службова частина мови (стр. 5 из 5)

Рефлексія і самоперевірка

Які критерії поділу частин мови на самостійні і службові?

У чому суть морфологічного принципу?

Які граматичні ознаки дієслова?

Чому вигук називають особливим розрядом слів?

Визначіть, що об'єднує і що розрізняє слова поданих груп. Складіть речення зі словами, визначіть спільне і відмінне у цих словах, виявлене в контексті: спостерігати, спостереження, спостережливий.

Тема для розмови.

Давнє наше слово є засобом pозпiзнавання духовносутностi наших пpедкiв. Адже слово — свiдок iстоpiї, свiдок Часу. В Словi починається i завеpшується життя твого наpоду, твого безконечного pодоводу, в ньому ж починається i закiнчується духовне життя Людини. Чеpез Слово пеpедається вся сума досвiду та духовнiсть. Ось чому нас завоpожує давня пiсня, давнiй текст. У них пеpехpещується емоцiйна пам'ять усiх сущих до Тебе. Вiдбувається твоpчий дiалог мiж словом давнiм i тобою. Весь iстоpичний та iнтелектуальний досвiд також у Словi. Енеpгiя в кожному текстi або ж накопичується, або ж pозpiджується, себто iснує пpяма залежнiсть мови вiд часу, вiд iстоpичних обставин. Слова випpомiнюють енеpгiю, але щоpазу iншу. Це нагадує випpомiнювання свiтла зipками. Мова — це весь об'єм нашої наpодної пам'ятi. Людина пpотистоїть Часовi саме в Словi, i боpеться з безпам'ятством, з ентpопiєю Словом. Власне, Слово i є Пам'ять. А пам'ять — це життя.

Як же беpегти? Як pозвивати наше Слово? Як активізувати нашу мову? (Павло Мовчан)

Таке питання ставить відомий український поет Павло Мовчан. Обговоріть це в класі. Відповідь письменника на ці та інші питання ви можете знайти у його статті «Мова – явище космічне», що подана на сайті

Завдання додому:

Прочитайте вірші Павла Мовчана. Визначіть стиль мовлення, основну думку автора.

Проаналізуйте тексти за частинами мови; до кожного слова дайте пояснення, за якими морфологічними ознаками, лексичним значенням, синтаксичною функцією його слід віднести до тієї чи іншої частини мови.

Варіант 1.

Cкільки перемито різних днів,

Як надовго затяглось шукання!

Вже переступив за межі слів,

Де почавсь майдан мовчання.

Істино, єдина, озов дай,

Вилущися словом із мовчання,

З вуст старечих, з молодих гадань;

Свічкою спахни в німе смеркання,

Ластівкою прилети з гнізда.

Чую: голос мій в розвихренні шаленім

Так мене розпачливо шука,

Що, спіткнувшись, реченням зеленим

Вибуха на вербних язиках.

Варіант 2

З нікуди в нікуди ніщо у нічого

тече, заникає, зника за порогом

чотири стіни, сторін світу чотири —

не визначить меж усесвітнього ширу.

З усього поздмухано ймення, як порох:

лише оболонки зринають угору.

А тут, на землі, позлипались безликі

дерева, пташки, ручаї без’язикі;

і треба усе, розщепивши, обмежить

і винести слово з німої пожежі —

ось дерево, тінь, кучерява травиця,

ліворуч — пісок, вода — по правиці…

Попереду — обрій, бездоння — позаду,

і шлях, що розмився дощами дощаду.

Чи стане на всіх моїх сталих означень:

вже твердне повітря, клейно ледь гаряче,

сповзає кора, як линовище, з липи,

суха серцевина відлунює скрипом,

вкривається білою ряскою солі

пісок, випиваючи воду поволі.

Земля, поглинаючи здвоєну тінь,

вапно полишає — для воскресінь.

І я вимовляю останнє імення,

щоб ти, мов кора, не відстала від мене,

а пам’ять кільцює щодня серцевину,

в якій загніздилась безсмертна зернина.