Однак голосний і за своєю артикуляційною природою є звуком, що пом'якшує попередній приголосний, як иє голосним, що втратив таку здатність, інакше кажучи голосний і забарвлений на палатальність. Тому цілком закономірним є не тільки збереження м'якості попередніх приголосних перед із е та ђ, а й поступова трансформація твердих приголосних у пом'якшенні перед і з о та -ыђ. У діалектах цей процес відбувається нерівномірно: в одних він уже давно завершився, в інших завершився лише в останній час, у деяких на сучасному стані їх розвитку вимовляються перед і напівм'які зубні приголосні, а є й такі говори, в яких перед і з о та -ыђзубні приголосні ще й тепер вимовляються твердо, хоч здебільшого й непослідовно.
Охопив такий процес і літературне мовлення. Крім природного пристосування вимови попереднього приголосного до голосного і, на поширення пом'якшеної вимови зубних перед і з о та -ыђвпливала, звичайно, також орфографія, яка твердості і м'якості приголосних перед ізалежно від його походження не розрізняла. Відповідно до змін, які відбувалися у вимові зубних перед і, еволюціонували й орфоепічні норми, пов'язані з ними. В академічному «Курсі сучасної української літературної мови», що вийшов на початку 50-х років, як орфоепічна норма вважається варіантна вимова зубних перед і з о в новому закритому складі та з -ыђ, що співіснує паралельно, — тверда, пом'якшена і напівпом'якшена.
У наш час можна вже говорити про повну нейтралізацію протиставлення твердих і пом'якшених зубних приголосних перед і в українському літературному мовленні. Незважаючи на походження і, перед ним всі зубні вимовляються як приголосні пом'якшені: [с'іно], [л'іто], [д'ід], [н'іс] — нести, [т'ік] — текти і [т'ік] — току, [сн'іп], [с'іл'], [д'іл] — долу, [молод'і], [товст'і], [јасн'і]. Цікаві з цього приводу спостереження М.Т.Рильського. Ще в 1953 р. він зазначав, що майже зовсім забута нашою інтелігенцією «тверда вимова приголосних д, т, с, ц, н, лперед і з давнього о», і далі продовжував: «Спостерігаю по собі самому, що це явище... зникає і з моєї власної мовної практики. Очевидно, воно приречене на відмирання».
Звичайна тверда вимова зубного перед ілише на межі слів і в складових абревіатурах і то, головне, при повільному темпі мовлення: брат і сестра, педінститут, політінформація. Проте при загальній поширеній м'якій вимові окремі носії літературного мовлення ще зберігають і тверді та напівпом'якшені зубні у позиції перед і.
За останнє півстоліття активно еволюціонував у напрямі до ісекундарний ина початку слова та після м'яких приголосних. Ще в 20-х і на початку 30-х років у словах типу іскра, істина, іграшка, істик, іноді, інший вимова на початку звука ивважалася за єдино можливу орфоепічну норму. Єдину орфоепічну норму становив голосний иі після м'яких приголосних, як-от у словах: синій [сúн'ий], третій [трéт'ий], безкраїй [беизкрáј'ий], Маріїн [Мар'іјин], країна [крајина] і подібних. У деяких працях вже на початку 30-х років зазначалося, що в словах типу істина, іскра, іноді вимова початкового иє «одна з можливих», паралельно з нею допускався в межах орфоепічної норми й голосний і. Сучасні дослідники вважають, що нормативним у названих позиціях є звук і, проте як менш поширені варіанти можливі тут і голосні іи, иі,а під наголосом і тільки в окремих словах зрідка також и[úнод'і]. Вимова варіантів иі навіть иі та іи на початку слів та після м'яких приголосних у наш час явно йде на звуження й занепад, вона вже притаманна, власне, тільки деяким літнім носіям літературного мовлення. Безперечний тут «вирівнюючий вплив правопису», а після м'яких приголосних має безсумнівне значення і явище звичайної акомодації, пристосування наступного голосного до попереднього м'якого приголосного.
Деякі зміни орфоепічних норм пов'язані з утратою звуком несуттєвих диференційних ознак, що не мають фонологічного навантаження, як, наприклад, зміни у вимові ненаголошеного о. Ще у 20-30-х роках за обов'язкову орфоепічну норму вважалася вимова ненаголошеного о з наближенням до уперед наголошеним складом з будь-яким голосним, хоч і зазначалося, що перед складом з у та і таке наближення виявляється сильніше. Але пізніше голосний о в літературному мовленні втратив здатність наближатися до у в усіх позиціях, крім позиції перед складом з наголошеними верхнього підняття — ута і, і така його вимова стала орфоепічною нормою, причому й наближення до уперед складом з у та і виявляється досить незначним. На орфоепію завжди тією чи іншою мірою впливає орфографія, письмо. Іноді під таким впливом відбувається навіть зміна окремих орфоепічних норм. Це вже не раз зазначалося в науковій літературі. Так, Л.В.Щерба вважав, що «майбутня російська зразкова вимова піде шляхом зближення з письмом». Про це ще виразніше, з наведенням відповідних ілюстрацій писала М.І.Матусевич, підкреслюючи, що «основна лінія розвитку нашої сучасної орфоепічної норми полягає, з одного боку, в тому, що в деяких випадках вона наближається до того типу вимови, який відбився в нашому правописі». Прикладом такого наближення в російській мові є зміна ненаголошеного закінчення -уту дієсловах II дієвідміни, обов'язкового за старою орфоепічною нормою, на -ат — за сучасною. Під впливом орфографії як орфоепічна норма втратилась у російській мові тверда вимова с у зворотній частці -сьі поширилась м'яка: проси [с'], возьми [є'], держи [с'].
Як уже згадувалось, зазнали впливу орфографії й деякі орфоепічні норми української літературної мови, зокрема вони відіграли роль в еволюції початкового ив напрямі до і, в поширенні пом'якшеної вимови зубних перед і з о та -ыђтощо. Однак не завжди вплив орфографії на орфоепічні норми можна вважати явищем позитивним. Якщо під її впливом виникає вимова не відповідна закономірностям фонетичної системи літературної мови, то такий вплив потрібно розглядати як негативний, і тому йому має бути протиставлений свідомий опір, що забезпечує додержання сталих орфоепічних норм, як-от у вимові африкат джідз, звукосполучень, що відбивають природні асимілятивні процеси, тощо.
Українська орфографія ґрунтується на фонематичній основі, яка реалізується, головним чином, за допомогою застосування фонетичного принципу; значно рідше в українській орфографії використовуються морфологічний та семантичний принципи, а ще менше — історичний. Саме це забезпечує в багатьох випадках пряму відповідність між написанням і літературною вимовою, інакше кажучи, орфографія безпосередньо нормує орфоепічні норми, наприклад, у вимові твердого р і р' пом'якшеного (косар — косаря), твердого чи пом'якшеного л (метал — сталь, пужално — їдальня, Ісландія — Фінляндія), приголосних фіхв (форма — хвиля), у збереженні дзвінких приголосних у кінці слова (сніг, ніж, молодь) та ін. З цього погляду важливе правило вимови іта ив словах іншомовного походження, що в мовній практиці досить часто порушується, здебільшого заміною звука иголосним і. За нормами української орфоепії звук івимовляється лише тоді, коли за правилами правопису в слові відповідно пишеться літера і: лінія, ліміт, білет, віст, діалог, хімічний, економічний. Коли в іншомовному слові пишеться и, то під наголосом обов'язково й вимовляється голосний и, а в ненаголошеній позиції — изниженої артикуляції, тобто з деяким наближенням до е: презúдія, дúзель, ритм, сúнус, тúтул, тиф, тир, дилема [диелéма], сигнал [сиегнáл], система [сиестéма]. Вимова в іншомовних словах звука ина місці орфографічного, а, отже, й орфоепічного і (линія, комисія, хімичний, економичний, техничний) або іна місці и (презідія, сігнал, сістема, ділема) є грубим порушенням правил орфоепії і виявом недостатньої мовної культури того, хто її допускає.
Висновок
Українська орфоепія характеризується відносною простотою, що полегшує її засвоєння, полегшує обов'язкове додержання її норм. Простота правил літературної вимови зумовлюється, з одного боку, тим, що в українській орфографії переважає фонетичний принцип передавання звуків на письмі, а це зменшує розбіжність між вимовою і її писемним оформленням. З іншого боку, українській орфоепії не властива надлишкова варіантність вимовних норм, що не несуть будь-якого фонологічного навантаження.
Її функціональна досконалість забезпечується загальнонародним, наддіалектним характером, відповідністю вимовних норм закономірностям фонетичної системи літературної мови та їх стабільністю.
Орфоепія — один з найважливіших компонентів багатогранного комплексу різноманітних засобів мовного спілкування. Цим визначається її місце і вага в усному літературному мовленні.