Смекни!
smekni.com

Європейське мовознавство епохи середньовіччя, відродження та xvii-xviii ст. (стр. 4 из 6)

Звуконаслідувальну теорію походження мови найповніше розгорнув Й о г а н н - Г о т ф р і д Г.£ р д е р (1744—1803). Людина, на думку Й. Гердера, тим-то й відрізняється від інших істот, що має природну здатність до «рефлексії». Рефлексією Й. Гердер назвав здатність людини виділяти з безлічі вражень, із яких складається образ гогочи того предмета, окремі враження, зосереджувати на них увагу, оцінюючи їх, розпізнавати відмінності однієї властивості від інших. Акт цього пізнання дає виразне почуття, творить із виділеної ознаки перше «слово душі». Характерний звук, що найбільше вражає людину, стає ознакою істоти, її назвою. Людина ніби «збирає» мову із звуків природи, використовуючи їх як ознаки предметів. Назви ж беззвучних речей і явищ Й. Гердер, подібно до стоїків, пояснював перенесенням у ділянку слухових відчуттів вражень від відчуттів зорових, дотикових тощо і творенням відповідних слів за зразком слів звуконаслідувального типу. Правильно вказуючи на взаємозв'язок мови і мислення, на зв'язок виникнення і розвитку мови з виникненням і розвитком мислення, Й. Гердер, розглядаючи мову лише як «таємну угоду людської душі з самою собою», як акт індивідуального творчого акту, тим самим знецінює свої погляди антисоціальними настановами.

Третю успадковану від античності теорію — теорію вигукового, або афективного, походження мови відроджує і розгортає у XVIII ст. Ж а н -Ж а к Р у с с о. За цією теорією, найдавнішою мовою людства були природні вигуки, які з'являлися в первісної людини мимохіть, коли вона перебувала в стані глибокого зворушення. У трактаті про походження мови Руссо, ставлячи виникнення мови в залежність від суспільної потреби, водночас підкреслював, що страхіття викликали первісні звуки голосу, що первісні мови були співучими і пристрасними, що первісна мова була мовою поетів.

Видатною заслугою вчених XVII—XVIII ст. є перші спроби обгрунтувати поняття розвитку мови. Д. Віко у своїй праці «Scienzanuova» («Нова наука», 1725) окреслює історичні етапи у розвитку мов, пов'язані з основними етепами людського суспільства: всі мови світу розвиваються паралельно і проходять послідовно три основні стадії — «мова богів, мова героїв і мова людей» відповідно до того, як всі народи переживають у своєму розвиткові три етапи — божественний, героїчний і людський. Заслугою Д. Віко є сама постановка питання про об'єктивну закономірність історичного розвитку суспільства.

Ж.-Ж. Руссо у праці «Розвідка про походження і основи нерівності між людьми» («DiscourssurPorigineetlesfondementsdel'inegaliteparmileshommes», 1754) висуває положення про спільний розвиток мови та мислення і в загальних рисах змальовує рух мовлення від первісного «крику природи» до граматично розчленованої мови. На думку Руссо, «первісні мови» були значно багатші від наступних. У словниковому складі первісних мов було багато синонімів, безліч паралельних форм для вираження «багатства душі» первісної людини. За поглядами Руссо, «цивілізація зіпсувала людину». «Природа зробила людину доброю, цивілізація понівечила її». Із багатої, емоційної і безпосередньої мова стала «сухою, розсудковою і методичною». Таке переконання Руссо було забарвлено в тони революційного протесту проти феодально-буржуазної цивілізації (звідси заклик — «назад до природи» і до «природної первісної мови»).

У вже згадуваному «Трактаті про механічне формуванняmqb...» (1765) Шарль де Брос окреслює шляхи розвитку мов від первісно елементарних криків до лексичного багатства мов розвинених, висококультурних, указуючи на зумовленість цього розвитку розвитком людського суспільства і, услід за Д. Локком, наполягаючи на історичному обгрунтуванні зміни значень слів від конкретного і матеріального до абстрактного і уявлюваного.

А. Сміт у «Розміркуваннях щодо первісного утворення мов і відмінностей у духові мов первісних і складних» (1759) —трохи пізніше Джон Горн-Тук у «Крилатих словах або розвагах Парлі» (1786) накреслюють шляхи розвитку граматичних форм від окремих слів-речень (імені-назви і безособового дієслова) до складності граматичних категорій і виразів, установлених граматиками.

Філософ Джозеф Прістлі (1733—1804) в «Курсі лекцій з теорій мови і універсальної граматики» (1762) пробує встановити в історії мови ті самі етапи, що і в історії розвитку народів (початок, розквіт, загибель). Й. Гердер дошукується шляхів перетворення викрику в осмислений знак поняття-слово («Розвідка про походження мови», 1772). Англійський учений Монбоддо (1714—1799) прагне відтворити в історії мови поступальний рух від тваринного вигуку до художнього оформлення мови («Про походження і прогрес мови», 1773).

11. Вітчизняне мовознавство XVI—XVIII століть. Найдавніші датовані східнослов'янські пам'ятки припадають на XI ст., хоча й деякі із недатованих пам'яток належать, можливо, до X ст. З прийняттям християнства (988) в Київській Русі поширилася писемність старослов'янською (з походження — південнослов'янською) мовою. У X ст. мова ця була літературною мовою всього слов'янства. Вона поповнювалася словами (і семантичними відтінками) різних слов'янських мов і наріч, увібрала в себе семантичне багатство і стилістичну гнучкість тодішньої давньогрецької мови. Старослов'янською мовою перекладалися твори візантійської релігійної і світської, літератури. Старослов'янською мовою створювалися в Київській Русі й оригінальні твори. На давньоруському грунті старослов'янська мова, зазнаючи впливу живих східнослов'янських наріч, перетворюється на мову церковнослов'янську, впливаючи, в свою чергу, і на формовану давньоруську літературну мову, що відбилася у таких пам'ятках, як «Руська правда» (XI ст.), «Повчання Володимира Мономаха» (XII ст.), «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Моління ДанилаЗаточ-ника» (XIII ст.). Значний вплив мала'старослов'янська (церковнослов'янська) мова і на нові літературні мови східнослов'янських народів, особливо на російську літературну мову, в період, коли Київська Русь унаслідок розвитку феодальних відносин і ординської навали занепадає і десь у XII—XIII ст. починають виформовуватися російська, українська та білоруська мови.

Київська Русь, кордони якої сягали з півночі на південь від Білого моря до Чорного, від Прикарпаття до берегів Волги з заходу на схід, була не тільки могутньою державою, а й країною високої культури. Число книжок у ній, писаних старослов'янською та давньоруською мовами, у XI—XIII ст. наближалося до кількох сотень тисяч, а недавно виявлені під час археологічних розкопок у Новгороді, Смоленську, Пскові, Вітебську берестяні грамоти XI—XV ст. незаперечно свідчать про поширеність грамоти не тільки серед вищих кіл, а й серед простого люду Київської Русі. За таких обставин і переписувачам книжок і численним читачам потрібно було мати якісь посібники для розуміння і витлумачення книжної премудрості і, передусім, для витлумачення значень слів.

Лексикографія у східних слов'ян і розпочинається з пояснень давньоруськими книжниками незрозумілих або малозрозумілих слів (глос) у стародавніх, найчастіше церковного змісту рукописних текстах. Такі лексичні пояснення трапляються вже в одній із найдавніших пам'яток Київської Русі в Ізборнику Святослава 1073 року. Незрозумілими'для «списателя і чительника» могли бути географічні назви та власні імена людей; слова релігійної символіки, застарілі та рідковживані слова і звороти церковнослов'янської мови, слова мови іноземної. Так виникають у стародавніх східнослов'янських рукописних текстах, спочатку, звичайно, ще в нерозчленованому чітко вигляді, і словники-ономастикони: «А се имена жидовьская (- «святого письма».— С. С.) роуськьі тьлкована» (XIII ст.), і словники релігійної символіки, як-от, наприклад, «Толкь о неразумньїхь словесЬхь». «Се же приточив речеся» (XV ст.); і словники-слов'яно-руські: «Толко-вание неудобь познаваемомь р^чемь», додане до Новгородської Корм-чої 1282p.; і словники іншомовних слів: «Р-Ьчи тонкословия греческого» (XV ст.), словникові записи у творах типу «Хождение за три моря» Афанасія Нікітіна (пом. 1472p.); невеличкі статті на зразок «Се татарскьіи язьїкь» (XV ст.), «Толкование язьїка половецкого» (за списком

XVIст.) та ін. 1 Із цих невпорядкованих лексичних матеріалів виформовуються далі азбуковники або ще «Алфавитьі иностранньїхь р£чеи», що пояснювали книжнослов'янські та іншомовні слова, а іноді давали й довідки енциклопедичного характеру. Такі досить великі азбуковники укладалися в XV—XVI ст. і в Новгороді, і в Москві.

На Україні та в Білорусії, де церковнослов'янські книжні традиції в історії формування літературних мов не були такими міцними, як в історії формування російської літературної мови, і де боротьба за створення літературних української та білоруської мов поєднувалася з боротьбою проти польської шляхти, що намагалася покатоличити і ополячити український та білоруський народи, виникають словники, у яких застарілі та рідковживані церковнослов'янські слова і вирази та іншомовні слова витлумачуються «простою мовою». Такими є, наприклад, рукописний словник 1581 р. невідомого автора—• «Лексись сь толкованиемь словенскихь мовь просто», у реєстрі слів якого близько 1000 слів. У місті Вільні 1596 р. вийшов перший па Україні друкований словник під назвою «Лексись. Сир'Ьчь реченія вькратьігЬ собраппьі и из словенскаго язьїка на простьі рускій діялекть истолковапі. Л.Z., тобто Лаврентія 3 и з а -н і я (Тустановського, пом. після 1633 р.) — учителя Львівської, а потім Віленської братської школи. У реєстрі 1061 слово. Слова перекладені або пояснені тогочасною українською літературною мовою,