Смекни!
smekni.com

Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки (стр. 2 из 3)

Такий підхід призводить врешті-решт до плутанини у визначенні семантико-синтаксичного навантаження речення. Через це нам видається слушним встановлення інваріантного значення модальності. За А.В. Зеленщиковим, під інваріантним значенням модальності розуміють “характеристику речення щодо приналежності описуваної ситуації дійсному світові” [Зеленщиков 1997: 82], при чому, цей дійсно наявний світ виступає такою собі точкою відліку при модальній характеристиці репрезентованого в реченні стану речей. Зрозуміло, що інваріантне значення модальності – це істинне значення ОМ, його можна вважати, певною мірою, сталим щодо значень СМ, які варіюються згідно зі ступенем розуміння мовцем констатованої ОМ дійсності та його комунікативним наміром описати цей констатований стан речей.

СМ (вторинна, епістемічна, емотивна, de dicto) виражає відношення мовця до повідомлюваного. На відміну від ОМ, вона виступає факультативною ознакою висловлення. Семантичний обсяг СМ ширший від семантики ОМ; значення, що складають зміст СМ, неоднорідні, багато з них не мають прямого відношення до прикладної граматики, але дуже важливе значення мають для когнітивної лінгвістики [Языкознание БЭС 2000: 303].

Смислову основу СМ утворюють поняття оцінки в широкому розумінні, включаючи не лише логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію повідомлюваного, але і різні види емоційної (ірраціональної) реакції. СМ відображає ставлення мовця до змісту висловлення з погляду ступеня його обізнаності у тому, про що йдеться у пропозиції (епістемічна СМ), відповідності змісту повідомлення індивідуальним чи суспільним стереотипам, еталонам (аксіологічна СМ), ступеня необхідності чи бажаності встановлення реальних зв’язків між предикатом та відповідним актантом пропозиції (волітивна СМ). Вона являє собою другу обов’язкову модальну площину будь-якого висловлення і може бути вираженою імпліцитно чи експліцитно. Отже, суб’єктивно-модальне значення не є компонентом конкретного змісту висловлення, що дозволяє лінгвістам визначати його як “зовнішню модальну рамку” (В.Б. Касевич, В.С. Храковський, В.З. Панфілов та ін.).

Н.Д. Арутюнова, орієнтуючись при дослідженні висловлення на методи модальної логіки, акцентує увагу на різниці між пропозиційним і непропозиційним змістом висловлення. Пропозиція виступає базовою дескриптивною частиною будь-якого висловлення й інформує про певний стан речей, який наявний у світі дійсному чи можливому. Ідея виокремлення пропозиції полягає в розмежуванні об’єктивного і суб’єктивного у змісті висловлення. Пропозиція містить об’єктивну інформацію, яка не залежить ні від ситуації мовленнєвого спілкування, ні від її учасників. Усі інші значення, які відбивають різнопланові відношення (ставлення) суб’єкта мовлення до стану речей, закріплених пропозицією, утворюють так звану модальну рамку [Арутюнова 1976: 34].

В.Б. Касевич, зокрема, припускає співвідношення трьох типів модальних рамок – “внутрішньої”, яка відповідає традиційній ОМ, “зовнішньої”, що містить значення СМ, та комунікативної чи цільової рамки – з основними семантичними операціями, що виконуються над пропозицією, в результаті чого здійснюється перехід від пропозиції до плану змісту речення (висловлення) [Касевич 1988: 67-72].

Перша вдала спроба комплексної, всебічної характеристики модальності у російському мовознавстві належить В.В. Виноградову, який простежив історію її вивчення, виявив обсяг і конкретний зміст та простежив засоби вираження її значень. Теорія модальності В.В.Виноградова ґрунтується на поняттях “відношення до дійсності” та предикативності. Серед засобів вираження саме СМ (у розумінні лінгвіста “логічно- та емоційно-оцінні значення” [Виноградов 1975: 70]) докладно описані: інтонація, як найяскравіший спосіб вияву модальності, вставні словосполучення, які є редукованими реченнями, вставні та вставлені речення, модальні слова, модальні частки, сполучники.

Г.В. Колшанський зазначає, що будь-яке висловлення може бути ніби двоярусним, тобто складатися з основного, предметно-логічного змісту та оцінно-емоційного: якщо перший передає певну інформацію, то другий – ставлення мовця до цієї інформації [Колшанський1975: 140-141].

За В.М. Ткачуком, СМ – це функціонально-семантична категорія, яка утворює функціонально-семантичне поле (ФСП). На користь останнього свідчить хоча б те, що інвентар репрезентантів суб’єктивно-модальних значень охоплює усі мовні рівні від фоно-просодичного до текстового. Найкраще семантичну домінанту ФСП модальності окреслює слово “оцінка”: мовець оцінює зміст речення та, виражаючи його у висловленні, вказує слухачу на те, приміром, що це висловлення не відображає реальний стан речей, а передає модельовану дійсність, наявну в психіці мовця, тобто підкреслює гіпотетичність чи ірреальність, необхідність чи можливість та ін., вказує на специфічне існування певного конструкту свідомості [Ткачук 2003: 48]. Гіпотетично усі складники поля розташовуються ієрархічно, утворюючи центр і периферію (питання про центральну одиницю вираження суб’єктивно-модальних значень ще недостатньо вивчене). Оскільки прагматична оцінка дуалістична за своєю природою і включає в себе діаметрально протилежні значення: “добре – погано”, “позитивно – негативно”, то всі емоції, які є складниками оцінки, так само поділяються на позитивні і негативні, а отже, доцільно говорити про позитивну СМ і негативну СМ. Позитивні емоції та оцінки складають позитивну СМ (СМ+) – радість, схвалення, зацікавлення; негативні емоції та оцінки – негативну СМ (СМ-) – горе, відраза, розчарування і под. Відсутність будь-яких позитивних чи негативних емоцій та оцінок формує третю групу СМ значень (СМ0) – це так звана нейтральна, нульова або початкова СМ, яка своє значення знаходить лише за протиставлення двом попереднім різновидам СМ. Інколи, внаслідок енантіосемії, репрезентант СМ+ за певної конситуації виражає негативну СМ – таку СМ здебільшого кваліфікують як амбівалентну.

У західноєвропейській лінгвістиці основоположником найпоширенішої концепції модальності був швейцарський лінгвіст Ш. Баллі. На його думку, у будь-якому висловленні можна виділити основний зміст (диктум) і модальну частину (модус), в якій виражається інтелектуальне, вольове чи емоційне судження мовця щодо диктуму. Він розрізняє експліцитний та імпліцитний модуси. Основна форма вираження експліцитного модусу – головне речення у складі складнопідрядного з підрядним додатковим (з’ясувальним). Отже, модальність у трактовці Ш. Баллі виступає як синтаксична категорія, у вираженні якої домінантну роль відіграють модальні дієслова – підклас дієслів на позначення судження мовця про предмет мовлення, які відрізняються від інших дієслів тим, що можуть приєднувати додаткове підрядне речення. Водночас Ш. Баллі зазначає: “Модальність – це душа речення; як і думка, вона утворюється в основному в результаті активної операції мовця” [Баллі 1955: 44]. А це, на нашу думку, свідчить про те, що лінгвіст категорії СМ відводив далеко не другорядну роль у побудові та функціонуванні висловлення. До того ж, у коло репрезентантів СМ він зараховує інтонацію, міміку обличчя, вигуки, звертання, прийоми, “за допомогою яких підтримується увага співрозмовника” (т.зв. вставні та вставлені слова, словосполучення й речення), “модальні жести” тощо.

Подальшим розвитком концепції Ш. Баллі постало вичленування кількох типів модальності, яке ґрунтувалося на функціонально-семантичній диференціації модусів. Так, Т.Б. Алісова розрізняє два типи модальності: комунікативну, за якою всі речення поділяються на розповідні, питальні, спонукальні й оптативні (бажальні), та суб’єктивно-оцінну, яка виражає оцінку, що дає її мовець, щодо впевненості у достовірності повідомлюваного [Алісова 1971: 46].

В українському мовознавстві прибічником модусно-диктумного членування висловлення виступає В.Д. Шинкарук (хоча, він не належить до послідовників Ш. Баллі), який, зокрема, вважає, що модальність як категорія модусу, подібно до його інших категорій (персуазивності, оцінності, авторизації), “безпосередньо пов’язана з використанням речення в мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовця, тому-то значення, які становлять модус речення, є в основному комунікативно-інтенційними. Ці значення накладаються на власне значення, модифікують їх і забезпечують актуальне прив’язання речення до референтної ситуації та введення його до тексту” [Шинкарук 2002: 20-21]. Лінгвіст, протиставляючи три рівні речення, – формальний, семантичний та комунікативний – розмежовує модус і комунікативний аспект і вважає, що суб’єктивність модусу і комунікативного аспекту різна. У модусі виявляється суб’єктивність “в інтересах мовця”: відношення та оцінки мовця, основою для яких служать положення автора про описувані події, його уявлення про достовірність тієї чи іншої інформації, його “система цінностей” подій тощо. У комунікативному аспекті – “суб’єктивність в інтересах слухача”: комунікативна побудова речення використовується мовцем для того, щоб, турбуючись про успіхи комунікації, керувати комунікативною поведінкою співрозмовника, тобто, по-перше, орієнтувати його на потрібний вид комунікативної діяльності – слухання або мовлення, по-друге, фіксувати його увагу на тих або інших елементах змісту залежно від їх актуального значення. Отже, змістова організація речення забезпечує “компонування” в ньому певної інформації, зокрема й суб’єктивної (модусна частина), а комунікативна – ієрархізацію цієї інформації, і ця остання операція суб’єктивна через свою залежність від того, як проходить спілкування, обізнаності співрозмовників, тих цілей, які ставить перед собою кожен із мовців [Шинкарук 2002: 23].