Ознаки структури – інтерпретація, прогресія, звя’зність.
Особливості змісту – образ автора, художній простір, час, інформативність, підтекст.
Узагальнюючи та аналізуючи вище згадане можна зробити висновок про те що: категорії тексту – це поняття, які відображають найбільш загальні і суттєві ознаки та представляють собою ступені у пізнанні текстових онтологічних, гносеологічних і структурних ознак .
Ономасіологічне узгодження як один із проявів номінативної організації тексту знаходиться у взаємозв’язку з тексто-дискурсивними категоріями (макрофункціями ономасіологічного узгодження). Класифікація текстових категорій включає різні компоненти виходячи з - розуміння кордонів тексту
ступеня залученості тексту до прагматичних параметрів дискурсу
урахування текстової парадигматики в культурному коді інших текстів а також розмежування об’єднання тексту як вербального результату з його коемпірією та конституцією.
Розмежування структурних та змістовних текстових категорій не є можливим, оскільки будь-яку категорію можна розглядати у рівній мірі як структурну, семантичну та прагматичну.
При текстовій категорізації текст потрібно розглядати як:[22, 198]
1 продукт народжений мовною особистістю та адресований мовній особистості
2 явище загальнолюдської та національної культури
3 як посередник для забезпечення успіху соціального взаємовпливу людей за допомогою мовних засобів.
Отже текстова категорія – це надпарадигмальна властивість тексту, що обумовлює можливість інтерпретації адресатом.[22, 200]
І.Р. Гальперін класифікує та характеризує категорії у наступний спосіб:[4, 33]
1. Інформативність – розповідь, роздум, ситуація, дія.
2. Інтеграція – реалізується у:
а) формах залежності одних частин тексту іншим
б) стилістичним прийомам
в) синонімічним повторам
3. Ретроспекція – виявляється як позитивним так і лексичним значенням.
З.Я. Тураєва розглядає категорії наступним чином:[26, 4]
1. Ознаки структури – інтеграція, прогресія, зчеплення.
2. Особливості змісту – образ автора, художній простір, час, інформативність, підтекст.
1.2. Текстова модальність
Відношення того, хто говорить чи пише, до дійсності постає як основна ознака модальності, властивої будь-якому висловлюванню. Оскільки воно може бути виражене різними засобами ( формально-граматичними, лексичними, фразеологічними, синтаксичними, інтонаційними, композиційними, стилістичними), модальність виявляється категорією, властивою мові у дії, тобто мовленню, і тому є самою суттю комунікативного процесу. Проте сучасні англійські лінгвісти взагалі не дають визначення цієї категорії, розглядаючи її як дане, і обмежуються вказівкою на її різновиди: умовна, дійсна, алетична, деонтична, епістемічна.[див29:40].
Дослідження категорії модальності ускладнюється багатозначністю або навіть омонімічністю терміну, вважає О.П. Воробйова. Концепції модальності вивчались В.В. Виноградовим, Р. Бартом, А.М. Пєшковським, В.З. Панфіловим, Ю. Шведовою, Тураєвою та іншими.
Модальність розглядається як функціонально-семантична категорія; мовна універсалія, що проявляється в основних категоріях мови. Модальність виступає важливим елементом комунікації виражаючи відношення того, хто говорить до висловлювання і є невід’ємною властивістю тексту, що вміщує відношення автора до дійсності, основна складова прагматичного компоненту тексту; одне з основних властивостей психіки і здатність протиставити „Я” – „не Я” у рамках висловлювання.
Один з основних аспектів модальності є диференціація: об’єктивна та суб’єктивна.
Об’єктивна – виражає відношення сказаного до дійсності у плані реальності.
Суб’єктивна – базується на розумінні оцінки у широкому значенні слова, включаючи не тільки логічну кваліфікацію, але й різні види емоційної реакції. Введення субмодального значення в загальну категорію модальності є містком від речення до висловлювання та тексту і створює передумови до її розподілу на фразову та текстову [10, 79]
Займаючись вивченням текстової модальності як категорії О.О. Селіванова вважає, що дана категорія включає підкатегорію емотивності – одну з базових властивостей художнього тексту, яка співвідноситься з предметованими в ньому емоціогенними знаннями і актуалізуються з допомогою активованих текстових компонентів, що втілюють авторські емоційні інтенції та моделюючи можливі емоції адресата зв’язані з сприйняттям та інтерпретацією текстової модальності [21, 56].
Категорію емотивності в художньому тексті потрібно розглядати з трьох антропоцентричних позицій: автора, читача та персонажів. Емотивність знаходиться у взаємозв’язку з вибором номінативних засобів у тексті. Як і іншими номінатемами ім’я персонажу актуалізує і авторську модальність, і проспективність, і прагматичну направленість тексту на читацьку співучасть.[21, 200]
O.H. Журавльова розглядає текстову модальність, як екстралінгвістичну категорію, що може не мати прямої експлікації у поверхневі структури тексту, але завжди присутня в глибинній і сприяє розкриттю суті тексту [6, 81]. Вона виявляє себе в чотирьох основних аспектах.
- відображення реальності/ірреальності створюваного текстового світу;
- Модерністи та пост модерністи стирають межу між реальним та ірреальним світом; їхні герої можуть ступити з реального у вигаданий світ, заглянути у майбутнє, звертаються до минулого, тощо. [див 23, 39] Проблемою реальності і ірреальності займалась та займається велика кількість вчених серед яких Дж. Серль, Р. Барт, Р. Карнап, Ю. Степанов, З. Я. Тураєва, Д. Павкін, С. Левочкіна та ін. Їм належать дослідницькі праці, де було зроблено аналіз текстів жанру „фентазі,” у якому тісно переплітаються фантастика, магія казок, біблейські легенди та реальність. Наприклад: Land of Gods Image у „Сілмаріоні” Дж Толкієна де існують території добра та зла і між ними чіткої межі не існує.[17, 60]
-емотивно-оцінне відношення автора до персонажів;
Досліджувалось багатьма вченими, одним з яких є Кухаренко. На її думку ставлення автора до зображуваного завжди входить до складу образу. Авторське ставлення – конституційний момент образу і це ставлення надзвичайно складне. Його неприпустимо зводити до прямолінійної оцінки, бо це руйнує художній образ, уперше бачити, уперше усвідомити щось – означає вступити в стосунки з ним, воно існує вже не в собі і для себе, а для іншого (вже діє співвідношення свідомості). Автора не можна відокремлювати від персонажів, оскільки персонажі входять до складу цих образів, як їх невід’ємна частина (образи двоєдинні, а іноді двоголосі)[13, 321]
-емотивно-оцінне відношення персонажів один до одного;
Художній текст є витвором мистецтва та водночас він повністю відповідає вимогам мовної системи. Ці особливості художнього тексту були відзначені М.М. Бахтіним, який вважав, що художнє є особливим типом спілкування, „складним вторинним жанром”, у якому присутні різні форми „первинного мовного спілкування” [див 20, 17]. Мовна діяльність персонажів, зображених у тексті художньої прози, відповідає „реальним законам живої комунікації”.
Розуміння процесу зародження мовлення, як діяльності, дає можливість залучити до вивчення проблем комунікації аспекти пов’язані з тим, хто говорить адресатам, їх взаємозв’язок, ситуацією спілкування.[6, 73]
Літературна комунікація об’єднує автора твору, персонажів-учасників комунікативного акту та прагматичного читача.
Реальна комунікація знаходиться у векторі автор-текст-читач.
Зображувана комунікація відтворює спілкування між персонажами і проявляє себе у формах:
а) монологу;
б) діалогу;
в) полілогу.
Більш детальне дослідження кожного з них передбачає дослідження оцінки, тому що саме оцінка є могутнім засобом маніпулювання свідомістю читача та адресата.[6, 74]
а) оцінка у монолозі:
б) оцінка в діалозі:
в) оцінка в полілозі
a)Монолог персонажу поєднує у собі різну кількість оцінок, що мають різноманітну направленість зорієнтовану на суб’єктів та об’єктів оцінки. Суб’єкт оцінки у монолозі персонажу розглядається з урахуванням моделей адресантів;
1 адресант – персонаж твору, що промовляє діалог від першої особи однини.
2 адресант – персонаж твору, що тісно пов’язаний з „Я” автора.
3 адресант чий монолог є прикладом автокомунікації.
4 адресант – що вимовляє монолог від імені іншого персонажу.
5 невизначений адресант.
Об’єктом оцінки виступають:
1 оцінка комунікативної оцінки;
2 оцінка третьої особи;
3 оцінка, що має риси узагальнення.
Даючи оцінку адресата через його сприйняття, персонаж оцінює і самого себе, так оцінні вирази класифікуються як самооцінні
б) Даючи можливість персонажам оцінювати одне одного, автор маркірує роль учасників комунікативного акту, робить їх мовлення більш переконливим та натуральним: <<Переконання та навіювання – психологічна сторона аргументації, як процесу впливу на адресата>> .
Поява оцінки адресата пов’язана з бажанням адресата виразити своє відношення до дій та особистих якостей адресата. Проте реально ж ці відношення між персонажами є не що інше як проекція свідомості автора на події та персонажів, а отже відношення самого автора до кожного персонажу.[6, 80]
в) оцінка в полілозі по суті є подібною до оцінки в діалозі але кількість учасників є більше двох.
-передбачувана оцінка читача.
Багато вчених присвятили свої праці дослідженню цієї проблеми серед них М. Бахтін, B.Кухаренко, H.Гоменюк Кожне повідомлення зорієнтовано на свого адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомлення відповідного розуміння якого автор мовленнєвого акту шукає і передбачає). Крім цього адресата автор передбачає нададресата, абсолютно справедливе розуміння якого мається на увазі або у метафізичній далині, або у далекому історичному часі. У різні епохи та при різному світовідчуванні цей адресат і його ідеально правильне відповідне розуміння набувають різних конкретних ідеологічних вражень (Бог, народ, суд історії).