Теорія факультативної і обов'язкової сполучуваності отримала остаточне визнання після її розвитку в працях провідних вітчизняних учених (В.В. Винограду, В.Г. Адмоні) і знайшла свій подальший розвиток в роботах цілого ряду дослідників.
Як доказ того, що обов'язкова сполучуваність дійсно існує, часто приводять як приклад дієслово “бути” в українській мові і його аналоги в інших мовах. Передбачається, що дієслово бути або “tobe” являє собою приклад мовного елементу, який не здібний до абсолютного функціонування і вимагає обов'язкового заповнення. Якщо розглядати дієслово “tobe” ізольовано, поза певною синтаксичною структурою, то це твердження може здатися справедливим. При розгляді певних слів як словарні одиниці поняття факультативної і обов'язкової сполучуваності виявляється сповна обгрунтованим. Наприклад, англійське дієслово “to lie - lay – lain”, узятий ізольовано, як словарна одиниця, вимагає вказівки місця, і це його властивість виявляється у ряді синтаксичних побудов: The dog was lying on the ground/at the feet of the boy. Обов'язковість придієслівного елементу легко доказова за допомогою вживання методу опущення, оскільки синтаксичні оскільки синтаксичні побудови типа “The dog was lying” мають незавершений сенс і не можуть розцінюватися як правильні. На думку вченних факультативної/обов'язкової сполучуваності, у дієслова “to lie - lay – lain”є обов'язкова валентність на обставину місця, якщо розглянути його функціонування в синтаксичних структурах, то виявляється, що, якщо це дієслово потрапляє в побудову, схемою якої не передбачені позиції для потрібних по сенсу обставинних елементів, він може вільно функціонувати без цих залежних одиниць. Для прикладу можна скористатися загальновідомим прислів'ям “Let sleeping dogs lie”. Для приведеної синтаксичної моделі побудови потрібне абсолютне вживання дієслова “to lie”, оскільки необхідно передати ідею самого процесу «лежання» безвідносно до того, де і як він протікає. У подібних випадках поява обставини не лише не потрібна, але і неможлива, оскільки поява залежного при дієслові позбавить дієслово здатності передавати значення “загальності” дії.Аналогічно і з дієсловом “to be”: потрапляючи в модель типа “she is...”, дієслово “to be” виступає як одиниця, що обов'язково вимагає заповнення: She is young/happy/clever/pretty і тому подібне. Проте, якщо звернутися до тексту монологу Гамлета і розглянути добре відома побудова “to be or not to be” і його російське переведення “бути або не бути”, то у вказаній структурі ні в англійському, ні в російському варіанті дієслово “to be/бути” не лише не володіє обов'язковою сполучуваністю, але і характеризується обов'язковою несполучуваністю. Подібне абсолютне використання дієслова “to be”, що викликається вимогами моделі, спостерігається не лише відносно дієслова “to be” як буттєвого, але і як зв'язкового. Наприклад: She has shown herself the pleasant, witty Judith she knows I like her to be, with а touch of coquetry thrown in on her own account (W. Locke). Існування структурної схеми, що вимагає абсолютного функціонування дієслів типа “to be” і “to lie”, говорить про те, що наявність або відсутність одиниці комплементу обумовлена не лише значенням самого дієслова, але і тією позицією, яку він займає в кожній із структур, що допускають його. Навіть особиста форма дієслова в наказовому способі може функціонувати без залежних, хоча особисті форми характеризуються найбільш розгорнутою сполучуваністю.
В.В. Бурлакова, вивчаючи вживання перехідних дієслів в сучасній англійській мові, пише: “…якщо розглядати перехідне дієслово як словарну одиницю мови на рівні лексичного значення, то в цьому випадку дійсно всяке перехідне дієслово, взяте ізольовано, завжди володіє обов'язковою лексичною сполучуваністю. Проте якщо проводити аналіз на рівні синтаксису, тобто розглядати функціонування перехідних дієслів в певних структурах, то положення різко міняється, бо в цьому випадку сполучуваність перехідного дієслова регулюється вимогами моделі”.
Встановлюючи перехідність дієслів, лінгвісти часто звертаються не до фраз, а до пропозицій, тобто до синтаксичних одиниць, в рамках яких реалізуються фрази (“будівельний матеріал для пропозицій”). Ж. Вандрієс приходить до наступного висновку: ‘Спожитий без доповнення, дієслово дійсно неперехідне, оскільки дія, ним виражена, не переходить ні на який предмет”[8, C.52]. Проте чи правомірно ставити питання про перехідність-неперехідність дієслів в залежності від того, чи реалізується доповнення в реченні чи ні? Про неперехідність дієслів можна судити лише по тому, чи управляють вони доповненням у фразах, тобто чи здатні вони утворювати фрази на основі лексичного зв'язку управління. У реченні ж перехідне дієслово може вживатися і без доповнення, і від цього він не перестає бути перехідним. Щоб переконатися в цьому, можна вдатися до експерименту, що полягає в тому, що замість одиночного перехідного дієслова в реченні використовується перехідне дієслово з доповненням. Отже, рішення питання про таку специфічну змістовну особливість дієслівної лексеми, як перехідність або неперехідність, не можна пов'язувати з вживанням або невживанням доповнення в тому або іншому конкретному реченні, що є одиницею-конструкції іншого, синтаксичного рівня мови [13, C.111-134].
1.3 Абсолютне вживання перехідних дієслів з позицій семантичного синтаксису
Розвиток лінгвістики, зокрема, семантичного синтаксису дозволило абсолютно по-новому поглянути на багато проблем, у тому числі на абсолютне вживання перехідних дієслів.
Ю.Д. Апресян вважає, що: “необхідно розрізняти семантичне і синтаксичне управління. Всі слова з однаковим значенням мають одну і ту ж семантичну модель управління, незалежно від того, в якій формі вони вжиті і до якої частини мови відносяться”[2, C.78-80]. Так, слово “лікувати” вимагає по смислу максимум п'ять “актантов”: хто лікує (лікарка), кого лікує (пацієнт), від чого лікує (хвороба), чим лікує (ліки) і в чому лікує (лікарня). У тому випадку, коли цей смисл реалізується у дієслівній формі, досягається максимальна відповідність моделей семантичного і синтаксичного управління і синтаксично виявляється можливою реалізація всіх п'яти “актантов” (місць предиката, валентностей, залежностей), ср.: Він лікував дитину від грипу пеніциліном в стаціонарі.
Для подальшого вивчення цього питання необхідно мати на увазі, що:
а) в принципі між семантичним і синтаксичним управлінням немає необхідного логічного зв'язку;
б) семантичне управління, так само як і синтаксичне, може бути сильним і слабким;
в) тому, як справедливо вважає І.А. Мельчук, можливі чотири семантіко-синтаксичні типи управління.
Перший тип - це сильне семантичне і сильне синтаксичне управління; ср, любити (хто, кого), давати (хто, що, кому), бити (хто, що, чим), веліти (хто, кому, що робити) і так далі.
Другий тип - це сильне семантичне і слабке або нульове синтаксичне управління. Як приклад можна привести будь-який випадок недієслівного вираження смислу, який за природою є дієслівним. Так, в дієслова експортувати є три досить сильних смислових і синтаксичних валентності: хто, що, кому/в що, ср. Росія експортує газ до Європи. Віддієслівний іменник експорт”, при тій же самій моделі семантичного управління, має декілька відмінну синтаксичну модель управління: синтаксично сильною є для нього лише друга валентність (експорт газу), а перша і третя валентності - слабкі (ср. російський експорт газу до Європи).
Третій семантіко-синтаксичній тип управління - це слабке або нульове семантичне і сильне синтаксичне управління. Прикладами можуть служити дієслова типа “голити” (кому-л. бороду), “вирізувати” (кому-л. пухлина), тримати (кому-л. руки), “зав'язувати” (кому-л. очі), “випробовувати” (мотор на міцність), “бити” (хто-л. по спині), “простріляти” (кому-л. кашкет), дивитися (кому-л. у очі), “трясти” (хто-л. за руку) і таке інше. Всі ці дієслова семантично двомісні, проте підпорядковують комплекс і синтаксично здатні, мабуть, до так званого подвійного управління, тобто можть реалізувати відразу три валентності.
Нарешті, четвертий семантико-синтаксичній тип управління - слабке семантичне і слабке синтаксичне управління - можна ілюструвати прикладами “лікувати” (від чого, чим, в чому), “йти” (по чому), “махати” (кому) і тому подібне.
Iснує тенденція пояснювати абсолютне вживання чисто синтаксичними чинниками. “Є всі підстави вважати, - пише В.В. Бурлакова, - що абсолютне вживання так само характерне для деяких синтаксичних позицій перехідних дієслів, як поєднання з прямим доповненням для інших”. У числі позицій, для яких, на думку автора, характерне абсолютне вживання, вказуються позиції, зазвичай займані неособистими формами, тоді як “використання перехідного дієслова у позиції присудка у формі дійсного простого або минулого простого часу”, по словам В.В. Бурлакової, “зазвичай спричиняє за собою обов'язкову присутність додатка”[7,C.97].
Приведене пояснення навряд чи можна вважати задовільним, оскільки воно не відповідає мовній реальності: абсолютне вживання, як буде показано нижче, регулярно зустрічається як в позиціях, властивих неособистим формам, так і у позиції простого дієслівного присудка у всіх видо-тімчасовіх формах. Просте дійсне і минуле не становлять винятку: Rudolphshrugged (W.s. Maugham). If the republic lost it would be impossible for those who believe in it to live in Spain (E.Hemingway). [3,C.4-5].
Б.А. Ільїш пов'язує це явище з проблемою перехідності і неперехідності дієслів, де він розглядає дієслова без доповнення як неперехідні [10, C.200-202]. Б.А. Ільїш пише, що форми тривалого вигляду дійсно можуть виконувати як ту, так і іншу функцію (як неперехідного і як перехідного): hewasreading і hewasreading а newspaper, і тому подібне. З формами результативного вигляду справа йде інакше. Наприклад, такі форми дійсного перфектного часу, як “he has read”, “he has written”, “he has eaten”, “he has drunk”, “he has drawn” не можуть вживатися як форми дієслова неперехідного, тобто без прямого доповнення. Речення “he has read” є чимось незавершеним, що потребує доповнення. Перфектні форми дадуть задовільний смисл лише при перехідному вживанні, тобто з прямим доповненням: he has read many books, he has written several letters, he has eaten two apples, he has drunk two cups of coffee, he has drawn а picture of his wife, і так далі.Таким чином, перехідність і неперехідність виявляється тут тісно пов'язаною з категорією вигляду. Семантичну основу цього зв'язку встановити неважко: якщо дія представлена продовженою, вона може розумітися як стан, в якому перебуває суб'єкт, і бути досить ясним і без уточнення об'єкту. Якщо ж дія представлена як результативне, тобто завершене і таке, що привело до нового стану, то безоб'ектне розуміння його вже неможливо: повинно бути неодмінно вказано, який же саме результат, виражений результативною формою дієслова. Конкретно цей результат буде позначений назвою об'єкту, який піддається дії, або об'єкту, що виник в результаті цієї завершеної дії. Результативність неминуче вимагає конкретного результату.