Кожне слово на час своєї появи було неологізмом.
1.3Способи творення авторських новотворів
Творення індивідуально-авторських неологізмів у поетиці здійснюється всіма засобами словотвору, властивими українській мові, - морфологічним, лексико-семантичним, морфолого-синтаксичним і лексико-синтаксичним.
Найчастіше спостерігаються новоутворення морфологічні. При цьому для художнього мовлення характерні складні слова(а не афіксальні неологізми), що, пояснюється більшою понятійною і естетичною місткістю слів-композитів порівняно з простими словами.
Іноді спостерігаються і композити, складені з трьох, а то й чотирьох основ, що властиве в українській мові майже виключно художньому стилю.
Особливу групу складних слів – авторських неологізмів становлять іменні сполучення, у складі яких одна з частин – прикладка, що зливається з пояснюваним елементом.
З префіксальних неологізмів найчастіше зустрічаються суфіксальні. Суфікси різних семантичних груп містять у собі достатню інформацію понятійного і власне естетичного характеру, що дає змогу письменникам широко вживати такі новоутворення у виражальних цілях.
Порівняно рідко вживаються суфіксальні новоутворення з твірними антропонімами.
Префіксальні новоутворення спостерігаються не дуже часто і переважно в окремих авторів. Так, схильним до них був П.Тичина.
Не частіше використовуються в художніх творах і неологізми префіксально-суфіксальні.
Новоутворення лексико-семантичні – це випадки вживання загальних назв у значенні власних.
З різних випадків переходу слів з однієї частини мови в іншу, тобто з морфолого-синтаксичних, новоутворень, в експресивному вживанні в українському художньому мовленні виступає лише субстантивація, тобто поширене вживання прикметників у ролі субстантивів.
Вживання у функціях іменників інших частин мови, мало властиво, українській мові в цілому, в художніх текстах нерідкісне і, як правило, досить виразне. Більш-менш часто спостерігається перехід в іменники займенників; прислівників, у тому числі й предикативних; звуконаслідувальних слів.
Найчастіше і індивідуальні неологізми живаються в тексті, як звичайні слова, без яких-небудь пояснень до них. Проте нерідко письменники вважають на потрібне з'ясовувати походження таких неологізмів, описуючи ситуацію їх, виникання або просто наводячи поруч з ними і загальновживані) твірні слова..
У деяких авторів помітна схильність до зосередження у вузьких контекстах однотипних за способом творення неологізмів. Іноді буває і скупчення неологізмів, різних за способом творення.
Другим засобом експресивного використання словотвору в художньому мовленні о етимологізація. Полягає вона із зіставленні у вузькому контексті лексичних одиниць із співзвучними коренями з метою конкретизації словотворчої о значення семантикою твірної основи, тобто у виявленні «внутрішньої форми» слів, справжньої або вигаданої.
Зіставлення співзвучних лексичних одиниць може бути етимологічно виправданим, При цьому, якщо їх спорідненість не потребує обгрунтування, письменники звичайно обмежуються простим зближенням слів.
Особливо поширеним у художній літературі є етимологічне обігруваня власних імен людей оживлення первісних значень твірних слів
Нерідко особлива виразність художнього тексту спирається якраз на навмисно помилкове осмислення слів на закінчення відзначимо деякі випадки комплексних експресивних слововживань, пов'язаних із словотвором.
Розділ ІІ. Семантико-стилістична характеристика авторських новотворів П. Тичини
Авторський новотвір – це синтез повідомлення і найменування. Чим більша інформативність твірної бази, тим виразнішою є номінативна функція оказіонального слова. На номінативну функцію оказіональних слів значно впливає і сама природа таких утворень, які характеризуються складною смисловою структурою і можуть мотивуватися цілим судженням. Це допомагає автору ліквідувати синтаксичне розчленування, громіздкість описових формулювань з метою точного визначення сутності того чи іншого явища.
Семантичну структуру слова можна уявити як ядро, що виражає основний смисл, який закріпився за цією одиницею мови, і додатковий, конотативні нашарування, що являють собою стилістичне забарвлення, а також певні асоціації, які слово викликає у носіїв мови. В процесі мовлення експресивні забарвлення та асоціативні зв’язки найчастіше можуть змінюватися.
Ядро, як правило, залишається у незмінному вигляді, тим паче, що мова, яка наділила слово декількома, прямими й переносними значеннями, дає письменнику широкі можливості та вибір. Безумовно, утворення нового, авторського значення на основі метафори, метонімії чи синекдохи – явище надзвичайно розповсюджене, але при цьому письменник звертається зі словом на основі готових моделей, якими і є названі тропи. Вони можуть розглядатися осібно. Ми хочемо звернути увагу на інші способи використання семантики слова.
Іноді у художньому тексті слова набувають особливого значення, яке не пов’язане з простим переносом. Таке значення може бути зрозумілим лише в контексті всього твору або навіть всієї творчості автора. Іноді специфічне значення слова спостерігається у творчості художників, які належать до одного літературного напряму. Воно може вирости до символа, з ним можуть бути пов’язані надзвичайні, характерні тільки для цього часу, людини чи групи людей асоціації. Авторські або індивідуальні неологізми є поширеним явищем в українській літературі.
Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію.
Часто значення слова дійсно є контекстуальним, виникає одноразово, в невеликому тексті і ніколи більш не повторюється. Таке значення робить використання слова експресивним. Як вдається письменнику внести щось нове в семантику слова? Одним із найцікавіших способів є відродження внутрішньої форми слова. Робиться це або прямо, за допомогою пояснення походження слова, або побічно, шляхом наведення в тексті споріднених слів, котрі ніби нагадують читачеві про етимологічні зв’язки. Іноді походження слова в дійсності є не таким, яким уявляє його письменник в тексті, але це не робить використання його менш виразним.
Одним із показників незвичайності семантики лексичних одиниць можуть слугувати незвичні сполучення слів з іншими в тексті. Для більшості слів їх валентність (можливість сполучатись з іншими) досить обмежена, тому читач звично не помічає порушення. Досить часто воно призводить до появи переносного значення, хоча іноді залишається прямим і в той же час змінюється.
Багата, різноманітна і гнучка система способів словотвору дозволяє при необхідності чи бажанні за існуючими у мові моделями створити нові слова, досить зрозумілі, не дивлячись на уже використання в тексті. Такі слова називають авторськими неологізмами або оказіоналізмами. Безумовно, їх можна розглядати при аналізі лексичного рівня твору. Дві причини можуть спонукати автора до створення слова:
1) бажання максимально точно висловити думку й при цьому відсутність в мові потрібної лексеми;
2) бажання зробити слово максимально виразним і у зв'язку з цим зміна його морфемної структури.
В будь-якому випадку авторські утворення надзвичайно експресивні, тому що вони легко звертають на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування і задоволення від вдалої знахідки, змушують більш уважно вдивлятися в текст й краще розуміти його смисл ‑ і безпосереднє значення названого й відношення до нього письменника. Присутність або відсутність оказіоналізмів, вибір моделей для їх створення визначаються особливостями стилю автора, літературними традиціями часу створення тексту та іншими факторами.
Часто неологізми з'являються в поетичних творах, де не розкривається не їх значення, ні причини, що спонукали автора до їх створення. Аналіз оказіоналізмів ‑ справа надзвичайно складна. Адже не завжди можна встановити причини, що змусили автора до їх утворення, а також визначити морфемний склад і модель, за якою вони створені. Адже розуміння процесу створення слова допомагають нам з'ясувати семантичну і стилістичну інформацію.
У художніх творах виділяється два ряди неологізмів, які відрізняються функціонально і експресивно. Це можуть бути слова, утворені для назв яких-небудь нових понять, тобто слова, які несуть передусім інформативно-комунікативне навантаження, а емоційно-експресивні відтінки в них відчуваються відносно слабо. Таке новаторство становить певний інтерес, насамперед з погляду історії становлення й розвитку словникового складу української літературної мови та способів його збагачення.
Для вивчення особливостей художнього оновлення значно цікавішими є неологізми, у яких відчутно сприймаються емоційно-експресивні відтінки, оцінний бік яких має навіть більшу вагу, ніж пізнавальний.
Чудові зразки художнього словотворення знаходимо в поетичних творах П.Тичини.
Вже сніг на талих пересмужках
став ніздрюватим: срібна цвіть...
Набухла ряботить кора,
Між хмар узолотились блиски...
Бучить в деревах соків сила, —-
перед весіння це гучінь.
Ген поїзд ходом молодим
в бік Дарниці жене... і одвисає
за ним круглобілястий дим...
У вірші «Де одна думка, а тисяча рук», написаному в 1959—1960 рр., є такі рядки:
Пісні сучасній поглянь ти в обличчя;
Скільки нового відбилось у ній!
Многоплемінність і різноязиччя
В силі обняти лише їй одній.
В інших поетичних творах Тичини післявоєнного періоду майстерно використано такі авторські новотвори, як одсвічення, світобудування, стобуремний, далекобіжний та ін.