У передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827) М. Максимови стисло схарактеризував основні риси української мови (зауваженг про особливості української мови є і в інших його збірках народна пісень, а також у статтях), обстоював думку про самостійність україї ської мови і її найближчу спорідненість із російською мовою. У «Крі тико-історичній розвідці про руську мову» (1838) М. Максимович п< діляв українську мову (за його термінологією, південноруську) на ді групи діалектів-наріч: 1) малоросійське (або українське) і 2) червоні руське (або галицьке). В «історії давньоруської словесності» П83(у східному (українському) наріччі він визначає такі групи («різності говорів: києво-переяславську, сіверську, слобожанську і волинські подільську, з яких головною, центральною, зразковою групою гов< рів вважав києво-переяславську. Тим-то у статті «Про вірші червоїк руські» (1841) М: Максимович закликав і галицьких поетів иисаі народною українською мовою, радив учитися її з найяскравіших зразків усіки народної творчості, особливо наддніпрянської. Українська мова знайшла своїх прихильників, оборонців серед прогресивних діячів Росії та інших слов'янських країн, досить виразно заявила про своє існування не тільки у фольклорі, а й у творчості художників слова, починаючи від іскрометного Івана Котляревського і до гнівного Тараса Шевченка, і в лексикографічних та граматичних працях її шанувальників.
Можна для прикладу назвати такі лексикографічні праці першої половини XIX ст.: словник до 1-го, 2-го і 3-го вид..«Енеїди» І. Котляревського (1798, 1808, 1809) — перший диференційний українсько-російський словник із реєстром лексики нової української літературної мови (1125 слів); «Короткий малоросійський словник» Олексія Павловського (нар. бл. 1770 p.), укладений 1805 р. і виданий 1818 р. (1131 слово); «Словник малоросійської старовини» (71 слово-гніздо, 1808, вид. 1894 р.) Василя Ломиковського (1778 — бл. 1845).; українсько-російський словник 1823 р. (1173 слова).
Окремо слід назвати недавно опублікований (до вид. його підготував В. Німчук) «Словник української мови» (обсяг — понад 20 000 словн. ст.) ЗО—40-х років XIX ст. Павла Білецького-Носенка (1774— 1856).
Значення всіх опублікованих словників полягало в тому, що вони допомагали читачам інших національностей знайомитися в оригіналах із скарбами українського-ифольклору, з творами українських письменників, давали фактичний матеріал для наукового вивчення української мови, давали можливість певною мірою нормувати вживання слів у формованій національній літературній українській мові.
Нормативні завдання розв'язували переважно в першій половині XIX ст. і праці з граматичної будови української мови, важливі не тільки з погляду теоретичного, а й як свідчення процесу творення нової української літературної мови.
Поважне місце серед граматик української мови цього періоду посідає «Грамматика малороссійскаго нар'Ьчія» Олексія Павловського, підготовлена до Друку ще 1805 р. і видана тільки 1818 року. «Граматика» О. Павловського — це перша спроба усталити й занотувати хоча б деякі найголовніші фонетичні, граматичні, почасти і лексичні та фразеологічні норми пової української літературної мови
Вчений, поет, перекладач, етнограф, О. Павловськпй сміливо вводить фонетичний принцип у правопис української мови, а 1822 р. публікує ще «Додаток до граматики» — відповідь на рецензію 18)8 р. М. Цертелєва.
У Галичині на початку XIX ст., поширюється погляд на українську мову як на діалект польської. Такий погляд стає офіційним у середовищі польської шляхти та в колах галицької адміністрації, проникає і до лінгвістичної літератури (nop., напр., передмову С. Б. Лінде до «Stownikajejzykapolskiego», 1806. T. 1, ч. 1. XIV). Проти такого: погляду ще 1823 р. виступав автор ненадрукованої «Граматики язьїка словеноруського» / Іван Могильницький (1777—1831). У статті 1829 р. «Відомість о русском язиці», яка мала бути передмовою до цієї граматики, автор аргументовано доводить, що українська мова є окрема мова і перебуває в найбільшій спорідненості з російською та старослов'янською мовами. Через рік виходить у Будапешті перша друкована граматика на Закарпатті — «GramatikaSlavo-Ruthena» («Граматика слов'яно-руська») Михайл'а Лучка я (1789—1843), який у порівняльному плані з мовою старослов'янською характеризує українську мову як окрему мову, з властивими їй звуковими і структурними особливостями. Обстоює самостійність української мови та її єдність на Східній і Західній Україні також Йосип Левицький (1801—1860) у праці «GrammatikderruthenischenoderkleinrussischenSpracheinGalizien» («Граматика
•руської або малоруської мови в Галичині», 1830), хоч і представляє в ній так зване «язичіє». 1835 р. виходить друкована латиницею етнографічна збіркаRuskojewesile», а 1846p.— написана польською мовою «Grarnatykajejzykamaloruskiego» Йосипа Лозин-с ького (1807—1889).
«Русалка Дністровая», запровадивши гражданський шрифт і фонетичний принцип правопису, відмовившись від мертвого «язичія» та пов'язаного з ним кириличного алфавіту, відкрила шляхи для зближення літературно-мовного процесу Західної і Східної України, хоч «азбучна війна в Галичині», як назвав Іван Франко боротьбу за впровадження в українську писемність гражданської чи польської
.азбук \ завершилася в Західній Україні аж в кінці XIX ст.. Одним із діячів «Руської трійці», що видавала «Русалку Дністровую», був і Яків Головацький (.1814—1888). Свою розвідку-реферат «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях» (1849) він спеціально присвячує українській мові, її походженню і відношенню до інших слов'янських, характеристиці фонетичних і граматичних особливостей, описові найголовніших наріч та перспективам її дальшого розвитку. Ідучи за М. Максимовичем, вій об'єднує усі говори у три групи: українське, галицьке (наддністрянське) і гірське (карпато-руське).
Стислий огляд наукової діяльності основоположників історичного та порівняльного мовознавства, наукових здобутків у галузі індоєвропейського мовознавства, романської, слов'янської, зокрема російської та української філології першої половини XIX ст. наочно показує, що основним, провідним напрямом у цей період було мовознавство порівпяльно-історичне. Успіхи порівняльно-історичного мовознавства були настільки вагомими, значними, що термін «порівняльно-історичне мовознавство» почали застосовувати для позначення всієї науки про мову, помилково вважаючи, нібито до відкриття порівняльного методу науки про мову не було й зовсім, нібито у мовознавстві першої половини XIX ст. не було інших методів, крім порівняльно-історичного, не було й інших проблем, крім тих, що з ним безпосередньо пов'язані. Наведені факти незаперечно свідчать, що водночас із порівняльно-історичним методом і у взаємодії з ним інтенсивно розгорталося, удосконалювалося і мовознавство описове, що розвиток порівняльно-історичного мовознавства спричинився до розгортання й удосконалення мовознавства описового, за рахунок надбань якого збагачувалося в свою чергу мовознавство порівняльно-історичне, що різні галузі мовознавчої науки тільки у найтісніших зв'язках між собою могли задовольняти найпекучіші запити суспільного розвитку першої половини XIX століття.
Шеститомний «Sfownikjezykapolskiego» (1806—1814, 2-ге вид. 1854—1860) Саму їла Богумила Лінде (1777—1847) був не тільки лексичним довідником для тогочасних польських письменників, а й цінним здобутком польської філології і слов'янської філології взагалі. Граматичну будову литовської мови почали вивчати ще у XVII ст., факти литовської мови для порівняння з фактами інших індоєвропейських мов використовував уже Ф. Бопп, але тільки працями Ф. Куршата (1806—1884) розпочинається більш точне й глибоке вивчення фонетики й морфології литовської мови, зокрема особливостей литовської системи наголошування. Нові обрії у порівняльному вивченні фінно-угорських, самоїдських, монгольських та тунгусо-маньчжурських мов відкривали граматики й словники фінського мовознавця, етнографа, перекладача шведською мовою карело-фінського епосу «Калевала» — Матвія Олександра Кастрена (1813—1852). Таких прикладів можна дати чимало.
З другого боку, наука про мову першої половини XIX ст. починає збагачуватися на фактичні матеріали із непрочитаних, а то й зовсім невідомих до того стародавніх текстів. Так, 1812 р. у Хаматі (північна Сірія) було відкрито перший хеттський ідеографічний напис однією з найдавніших індоєвропейських мов Малої Азії. Знайдений ще 1799 р. Рузеттський камінь із написом трьома мовами (давньоєгипетською, єгипетською розмовною і давньогрецькою) дав можливість 1822 р. французькому вченому Жану-Франсуа Шампольйоно-ві (1790—1832) дешифрувати єгипетські ієрогліфи, а-потім укласти граматику і словник староєгипетської мови. Німецький філолог Г е -орг-Фрідріх Гротефеид (1775—1853) робить перші кроки у дешифруванні староперського клинопису, аГенрі Роулін-сон (1810—1895) копіює, дешифрує і 1846 р. публікує повний переклад давньоперського тексту тримовного (староперською, еламською і вавілонською мовами) Бехістунського напису.
Не можна не вказати, нарешті, на наявність у першій половині XIX ст. і деяких праць із загального мовознавства.
Своєрідним підсумком мовознавчих досліджень попередніх століть є праці «Вчення промову» (1801—1803) і «Початкові основи мовознавства» (1805) А. Ф. Бернгарді. У складі мовознавства А. Бернгарді встановлює такі мовознавчі дисципліни: фонетика, етимологія, словотвір, морфологія, словосполучення (вчення про поєднання і керування слів), синтаксис. Мову, на його думку, слід вивчати з історичного і фі.
лософського поглядів. У згоді з історичним принципом, мова, виникнення якої зумовлюється потребами розуму, розвивається за «обов'язковими» законами, але цілком несвідомо. Досягнувши свого розквіту, мова стає на шлях регресу. Філософський аспект (за А. Бернгарді, найістотніший) має справу з мовою як викінченим продуктом. «Мовознавство, або філософська граматика — це наука про абсолютні філософські форми мови». У мові виділяються букви (-звуки), слова-корені і слова-основи. Обидва ці розряди слів первісно позначували матерію і відношення. Злиття їх дало нинішні типи слів. Частини мови (І. Частини мови: іменники, імена атрибутивні, дієслово бути. II. Частки мови: прийменники, сполучники, первісні прислівники. III. Частини мови і частки: займенники) співвідносні з логічними категоріями суб'єкта, предиката і зв'язки, але, наприклад, категорії суб'єкта підпорядковуються і частки (артикль, прийменник) . Як засвідчували самі Ф. Бопп і В. Гумбольдт, праці А. Бернгарді мали на них значний вплив.
На засадах формальної логіки була побудована і праця К. Беккера «OrganismusderSprache» (1827), яка пізніше зазнала нищівної критики у працях Геймана Штейнталя і Олександра Потебні. Але раніше від них і проти логічної граматики, або граматики філософської, і проти біологічних поглядів на мову, і проти поглядів на мову як на щось таємниче, містичне, зокрема проти схильності В. Гумбольдта до звукової символіки, виступив датський мовознавець-теоретик Йоганн Ніколай Мадвіг (1804—1886). Найголовніші його праці: «От Kj>nnet і Sprogene, isaer і Sanskrit, LatinonGraesk» («Про рід у мовах, особливо у санскритській, латинській і грецькій мовах», 1835); «Re-rsteotykkeafenAfhandlingomSprogetsVaesen, UdviklingogLiv» («Перший нарис із дослідження про сутність, розвиток і життя мови», 1842); «От degrammatikalskeBetegnelsersTilb-livelseogVaesen» («Про походження і сутність граматичних значень», 1856—1857); «Spr#gvidenskabeligeStrobemaerkminger» («Лінгвістичні нотатки», 1871) та ін. На жаль, написані маловідомою тоді датською мовою, праці Й. Мадвіга, як і Р. Раска та Я. Бредсдорфа, не мали такого впливу на розвиток світової лінгвістичної думки, який вони могли б мати за своєю науковою цінністю.