регистрация / вход

Без мови немає народу

Мова як найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Деякі аспекти історії виникнення української мови та писемності, докази її давності. Особливості золотої скарбниці української усної народної творчості, її значення.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почуєш!

Тарас Шевченко

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, любистку і зілля, з роси, з тихої води, ясних зір і широких безмежних степів народжена! Мово! Наймудріша наша берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого українського, що тримала наш народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу! Мова – душа народу. А душа – корінь життя. Сьогодні ми маємо думати про свій корінь, про те, без чого не мислиться кожен народ. Люби свою мову, плекай її, дбай про неї. Це ж дорога твоя спадщина віків і поколінь. Користуйся нею, оберігай її, передай її, збагачену і ще більш розвинену, своїм дітям і онукам, а вони передадуть наступним поколінням.

Мова – то найвищий дар людини й цілого народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, бо вона не що інше, як жива скарбниця людського духу. Мова – духовне багатство народу. Українська мова – це мова тієї країни, в якій я живу, мова, на якій говорили мої пращури. Це мова, на якій будуть розмовляти майбутні покоління. Але для того щоб вона була чистою і досконалою, треба вивчати її дуже ретельно, заглиблюватись у її зміст, не забуваючи про зовнішню оболонку. Щоб бути грамотною, освіченою людиною, треба добре знати правила української літературної вимови, багато читати, а в повсякденному спілкуванні намагатись висловлювати найскладніші думки, користуючись засобами рідної мови.

Стосовно того, що українська мова виникла ще у сиву давнину, годі сумніватись. Достатньо зануритися у історію і простежити той нелегкий шлях, який проклала собі ця велична мова, щоб нарешті постати у такому вигляді, в якому вона є зараз. А є вона такою завдяки людям, які вивчили її і повсякчас удосконалювали. І тепер ми повинні продовжити їхню справу і передати нашу мову нащадкам. А без певних знань це неможливо.

Взагалі як виникає мова? Що це таке? Людина не просто спостерігає навколишній світ. Вона пізнає його, перетворює, мислить. І виникає необхідність у спілкуванні – у мові. Через мову людина пізнає нові явища, ознайомлюється з величезним досвідом попередніх поколінь людства. Покоління змінюються, але залишаються знання, передані мовними знаками – словами, реченнями.

«Мова – це душа народу, його культура, його характер, в мові здійснюється зв'язок часів, сучасне перегукується з минулим», - казав М. Рильський.

Продовжуючи традиції шанувальника української мови І. Котляревського, філософа Сковороди, Тарас Шевченка надав мові інтелектуального наповнення, втілив її генетичну здатність до вираження високих понять і вселюдських категорій. І. Франко з великою гордістю відмічав: «Ми не могли дати міліонам у руки хліба, не могли тисяч і сорок тисяч охоронити від нужди і еміграції, від визиску і змарнування сил. У нас був тільки один заряд – живе рідне слово. І ми можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло». У мові віддзеркалюється весь народ, його культура, традиції. Коли зникає народна мова, - народу більше немає. Мова – це найдорожчий скарб, переданий нам сотнями й сотнями попередніх поколінь, злеліяний у піснях, переказах. Мабуть, не було жодного видатного письменника, який би від усього свого серця не висловив любові до рідної мови і своєї тривоги за її долю. Мова – основа культури нації, найбільший її скарб, і відбирати її в людини чи народу – значить відбирати все минуле й сучасне, позбавляти людину й народ найприроднішого в їх творчому існуванні. Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все-таки вистояла.

«Мова є сповіддю народу…» Ці слова поета П. А. Вяземського, сказані ним колись про російську мову, однаково стосується кожної мови. Рідне слово – то не вичерпне, животворче і невмируще джерело, з якого людина черпає уявлення про навколишній світ. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. «Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, - це людина без роду і племені». Ці слова сказав В. Сухомлинський, відомий педагог. Українська мова співуча, м’яка, лагідна. В ній багато іскрометного гумору. Який народ, така його і мова. Вона є ніби відбитком характеру нації. У німців вона жорстка, лаюча, у італійців – швидка, гаряча, співуча. А наша, як струмок в зеленій траві. Розмовляючи українською, людина поринає в неосяжні глибина давнини. Щоб оживити для себе давні часи, достатньо вголос прочитати з «Літопису Самовидця» або творів великого Сковороди. А коли залунає над степами наша пісня, тоді радісно стає на душі. Ні, українська мова, сповнена барв і пахощів рідного степу, ніколи не вмре. А це значить, що завжди будемо ми – українці.

Чим глибше людина пізнає рідну мову, тим тонше сприймає її серце красу слова, а також красу життя. На долю нашої рідної мови випало багато страждань. Її споконвіку плюндрували, намагалися стерти з лиця землі. Максим Рильський у вірші «Рідна мова» описав багатостраждальне становище української мови за часів царизму:

Цареві блазні і кати,

Раби на розум і на вдача,

В ярмо хотіли запрягти

Її, як дух степів гарячу,

І осліпити, й повести

На чорні торжища незрячу…

Мова – це «вишнева ніжність пелюстків», «гул століть», «шум віків», «життя духовного основа». Мова – це наша історія, без знання якої неможливе духовне життя народу. Мова людини визначає її культуру, тому турбота про чистоту і культуру рідного слова є турботою про культурний розвиток людини. Мова – це духовне надбання людства. Вона зберігає знання людини, стимулює нас до нових відкриттів і моральних пошуків. Ми маємо любити нашу безцінну мову, плекати її, боротися за її чистоту, спілкуватися нею.

Говорити про мовуукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке. Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги майстрів.

Українська мова славиться своєю народною творчістю. Золота скарбниця української усної народної творчості надзвичайно багата і різноманітна. Є в ній прислів’я та приказки, легенди та перекази, думи, пісні, усмішки та анекдоти, «перлини великого намиста» - коломийки, загадки. Усе це – фольклор. Це англійське слово і означає «народна мудрість». У казки органічно вписують численні прислів’я та приказки, загадки, пісні, повір’я, скоромовки, лічилки, анекдоти, замовляння, каламбури. Вони роблять казку носієм досвіду, проблем, ідеалів рідного народу. Відкривають вам світобачення людей, древні уявлення про таємниці навколишньої природи, мрії про майбутнє. Тому коли ми вивчаємо прислів’я, приказки, казки, то переймаємо досвід нашого народу, що накопичувався століттями.

Приказки і прислів’я – це види усної народної творчості, сталі словосполучення, в яких зіставляються люди, явища, речі, предмети з метою створити яскравіші уявлення. Вони свідчать про глибоку спостережливість народу, про його кмітливість. Прислів’я та приказки завжди універсальні, вони є народним втіленням народної мудрості. Наприклад: без грошей, як без рук; в очі – лис, поза очі – біс; голий як палець; працюй до поту, їж а охоту. В кількох словах вони вміщують глибокий сенс, розкривають суть того чи іншого явища, вказують на його недоліки та переваги. Використовуючи у мовленні прислів’я та приказки, ми не лише робимо його більш виразним, але і черпаємо з них народну мудрість.

Кожен народ має свою мову, своє писемність. А кожна мова має притаманні лише їй риси. Відомо, що українська мова за мелодійністю посідає друге місце між європейськими мовами, поступаючись лише італійській. Будемо ж пишатися, що ця співуча солов’їна мова є нашою рідною! На жаль, сьогодні далеко не кожний громадян України спілкується рідною мовою. І це не його провина, так склалося історично. Але ніколи не пізно виправити цю помилку. Людям, для яких українська мова не є материнською, теж буде цікаво прилучитися до її краси, спізнати її духовне багатство. Кожна людина має зрозуміти, що мова – це не просто засіб спілкування, а щось більш значуще. Тільки рідна мова передає дух рідного краю.

Любов до Батьківщини починається з любові до родини, до рідного слова. Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу. Народ, який відрікається від своєї мови, губить себе, бо не усвідомлює її значення для свого вищого духовного життя. Мова - це великий дар природи, вдосконалений за віки з того часу, як людина стала людиною. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і збагачувати. І мені здається: той, хто не любить рідне слово, святих звуків свого народу, не заслуговує на ім’я людини. Бо мова нерозривно пов’язана із нашою свідомістю. Разом із усталеною символікою мова - чи не основний елемент нашої державності. Це те, що ми одержали у спадок від наших пращурів, це – перлина вікової мудрості. Мені, здається, що мова – це не просто найважливіший засіб спілкування. Це той грунт, на якому будується спільнота, рід, нація. З утратою рідної мови люди втрачають морально-національні корені, духовний зв'язок із своєю нацією. У мові втілюється голос дитинства, голос рідної природи. Проте в її глибинах відбивається й уся історія духовного життя народу. Треба шанобливо та дбайливо ставитися до цього багатства, бо саме завдяки мові людство може йти вперед, творити шедеври мистецтва взагалі існувати. І обов’язок кожного свідомого громадянина будь-якої країна – дбайливо збагачувати та плекати свою мову.

Мова – найважливіший засіб спілкування. Без мови не зможе існувати народ, не розвиватиметься його культура. Одним із найчарівніших скарбів, які були створені людиною, є саме мова. Значення її в житті кожного з нас – неабияке. Знання рідної мови – перша ознака освіченої людини. Як приємно спілкуватися з людиною, яка правильно висловлює свої думки, користуючись усіма багатими відтінками рідної мови. Добре тому жити, хто вміє гарно говорити, - стверджує народна мудрість. І, навпаки, співчуття викликає людина, яка не удосконалює своє мовлення. Що б сталося з нами, якби ми раптом втратили мову? Усюди б панувала тиша. Люди не змогли б спілкуватися й виконувати роботу. Весь світ онімів би. Отже, мова відіграє важливу роль у нашому житті. З її допомогою ми думаємо, спілкуємось, без неї не зможемо існувати. Мову слід не лише любити, але і берегти. Особливо таку милозвучну, як українська – зіткану із співучих слів, наповнену красою.

І журлива вона, і піднесена,

тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова і Лесена,

і Франкова у ній душа.

Дорожи українською мовою,

рідна мова – основа життя.

мова український народний творчість


Використана література

1. Кадомцева Л., Білодід О. Мова, екологія, етнодидактика // Мова і духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. — Львів, 1989. — С. 4.

2. Кращі твори третього тисячоліття з української мови та літератури: 5-11 класи. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2005

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий