Дефініція мови Мова як знакова система

Контрольна робота з логіки на тему «Дефініція мови. Мова як знакова система» План Вступ Мова і світ Логічна граматика Мова як знакова система Список використаної літератури

Контрольна робота з логіки

на тему

«Дефініція мови. Мова як знакова система»

План

1. Вступ

2. Мова і світ

3. Логічна граматика

4. Мова як знакова система

5. Список використаної літератури

1. Вступ

Наведений аналіз предмета логіки як науки свідчить про те, що логіка вивчає форми мислення та відношення між ними.

Форми мислення — це вихідні елементи, з яких будуються міркування і в яких акумулюється та функціонує знання, а відношення між формами мислення — це ло­гічні закони, згідно з якими будується знання у вигляді окремих міркувань, системи міркувань, теорій, фраг­ментів теорій тощо.

Завдання логіки як науки полягає в тому, щоб подати свій предмет, форми і закони мислення у вигляді такої си­стеми, як теорія.

Своєрідністю предмета логіки є те, що він не є безпосе­редньо даним. Процес дослідження форм мислення та різ­них відношень між ними безпосередньо даним має матері­альне втілення мислення, а саме мову. Тому мова — емпірична реальність для логіки.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, в чому полягає здатність мови бути виразником і реалізатором мислення, чим характеризуються механізми функціону­вання мислення у мові, чим детермінований зв'язок між мисленням і появою різних мовних засобів.

Розглядаючи абстрактне мислення, вказували на та­ку важливу його особливість, як зв'язок із мовою, оскіль­ки у мовленні реалізується єдність мови і мислення, яке є послідовністю слів, речень та послідовністю думок. У про­цесі мислення ми оперуємо мислительним змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю, від якої він абстрагований.

Тільки в мові цей зміст як щось ідеальне реально існує. Тому мова є дійсність, з якою має справу логіка.

Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми мислення та відношення між ними, а мислення не­розривно пов'язане із мовою, то логіка в цьому розумінні є наукою про мову. Але лише в цьому розумінні, інакше не можна буде відрізнити логіку від лінгвістики. Мова визна­чається як система знаків, між якими існують відношення, що регулюються правилами утворення та перетворення.

Враховуючи це, можна визначити мову як систему знаків із заданою інтерпретацією, яка використовуєть­ся для комунікації (спілкування) та пізнання. Іноді в лі­тературі можна зустріти визначення мови просто як систе­ми знаків. Таке визначення неточне, оскільки в ньому немає вказівки на те, за якими правилами співвідноситься знак і об'єкт, який він позначає, і що саме він позначає (тобто без інтерпретації), така система ще не є мовою.

Усю множину мов можна поділити на дві підмножини: природні мови і штучні. Серед природних мов розрізня­ють мови із специфікованою семантикою і мови із не специфікованою семантикою (розмовна мова різних діа­лектів).

Природними мовами називаються мови, які виникають стихійно, в умовах практичної взаємодії ін­дивідів певної соціальної групи. Природні мови викорис­товуються насамперед як ефективний засіб спілкування.

Штучні мови — це мови, які створені спеціально для фіксації способів, засобів і результатів пізнання. До штучних мов відносять мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відступає на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх головна мета полягає у тому, щоб ефективно зафіксу­вати, утримати отриману інформацію і забезпечити її надійну передачу[1] від одного комуніканта до іншого.

Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для спеціалістів певної галузі (математичні виклад­ки, логічні числення, шифри тощо).

Мовами із специфікованою семантикою є мови при­родничих, гуманітарних і технічних наук. Мови історії, фізики чи філософії включають поряд із загальновжива­ними фрагментами природної мови спеціально обумовлені терміни (тобто слова із суворо заданим змістом), які скла­дають категоріальний апарат кожної із наук.

Наприклад, слова «сила», «час», «швидкість» застосо­вуються в різних галузях, але у фізиці, історії чи філософії вони мають відповідно свій спеціальний зміст, завдяки чо­му їх називають — категорією філософії, історії чи фізики.

2.Мова і світ

Щодо відношення мови до дійсності існують дві протилежні точки зору. Згідно з першою, мова є результатом довільної зго­ди, конвенції. У виборі її правил, як і у виборі правил гри, лю­дина нічим не обмежена. Головне полягає лише в тому, щоб ці правила були достатньо чіткими. Усі мови, які мають чітко ви­значені правила, тобто чітку структуру, повністю рівноправні між собою. У цьому сенс відомого «принципу толерантності», висунутого кілька десятиріч тому Р.Карнапом: мови, що задо­вольняють якийсь мінімум структурних вимог, нічим не кращі і не гірші одна одної; можна за згодою прийняти будь-яку з них, ставлячись лояльно до всіх інших.

Відповідно до другої точки зору, мова не існує сама по собі, а певним способом пов'язана з дійсністю. З цього звичайно ви­пливає висновок про те, що аналіз мови дає змогу розкрити де­які загальні істини про світ, що описується нею.

Перша, конвенціоналістична, концепція мови яв­но базується на перебільшенні подібності природних мов до штучних. Крім того, вона неправильно тлумачить низку фактів, які мають стосунок як до тих, так і до інших мов.

Існують мови, що приймаються за згодою. Наприклад, коди, шифри, мова жестів глухонімих тощо. Певною мірою — конвен­ційні штучні мови логіки та математики. Конвенційні елементи існують і у природних мовах. Відсутній, наприклад, необхідний зв'язок слова і предмета, який воно презентує. У різних мовах одна й та сама річ може називатися по-різному. Річ, яка має назву в одній мові, може не мати її в іншій тощо.

Перебільшення ролі узгоджень при визначенні правил при­родних і штучних мов сприяє впевненості, що усі мови є про­дуктом стихійних або свідомих конвенцій. До цього призводить і зневажання того, що побудова і використання штучних мов завжди припускає наявність природних мов. Конвенціоналізм у розумінні мови є ґрунтом для наступного висновку: правила мо­ви в усіх аспектах подібні до правил гри.

Проте аналогія між цими двома типами правил порушується вже у випадку штучних мов. Правила гри визначають способи поводження з речами, натомість правила мови говорять про дії із символами. Правила гри нічого не говорять про ту дійсність, яка знаходиться поза грою, і «ходи» у грі ніяк не пов'язані з тим, що відбувається у цій дійсності. Правила мов, у тому числі штучних мов — логіки й математики — мають «се­мантичні виміри», що відсутні у грі: одне із завдань цих пра­вил — пов'язати мову з реальністю, що знаходиться поза нею, але описується мовою. Той, хто порушує правила гри, входить у конфлікт з угодами, змінивши які, конфлікт можна усунути. Той, хто порушує правила логіки або математики, перебуває у конфлікті з істиною. Її стандарти не установлюються за згодою, і невідповідність істині не може бути знята за допомоги якихось нових угод.

Якщо мова, на відміну від гри, пов'язана з дійсністю, що ле­жить поза нею, то чи можна із знання про мову зробити якісь висновки?

Аргументація від властивостей мови до властивостей поза­мовної дійсності має велику традицію: зразки її трапляються ще у Платона й Арістотеля. З поширенням штучних мов тенденція переносити особливості мови на світ посилилась. Особливо це стосується штучних мов, побудованих із дотриманням вимог ло­гіки: в таких мовах іноді вбачають начебто модель, досліджен­ня якої опосередковано дає знання про світ. Так, прихильники впливової свого часу концепції «логічного атомізму» стверджу­вали, що у випадку логічно довершеної мови структуру факту можна «вичитати» з структури символу, який його презентує. Якщо структура мови і структура світу принципово збігаються, то особливість мови — за достатньо обережного її тлумачен­ня — може допомогти у розумінні побудови світу, у розкритті того, з яких типів, фактів складається реальність, як вони влаштовані і як взаємопов'язані.

Помилка логічного атомізму полягає насамперед в уявленні про світ як про сукупність незалежних один від одного фактів, своєрідних атомів, що не взаємодіють один з одним. Логічний атомізм ігнорує також таке положення: для побудови бездоган­ної мови, яка віддзеркалює структуру дійсності, необхідно зна­ти, що вона являє собою.

Мова не є довільним утворенням, ніяк не пов'язаним зі сві­том. Разом з тим було б помилкою уявляти цей зв'язок як образне або структурне копіювання мовою змісту реального світу. Розв'язання питання про відношення мови до дійсності по­винно виходити із зв'язку мови з мисленням. Мислення — од­на із форм відбиття дійсності. Мова, що є інструментом мислен­ня, також пов'язана своїм змістовним боком з дійсністю і своє­рідно віддзеркалює її. Це виявляється у зміні мови слідом за зміною людського пізнання та практики, у суспільно-історичній зумовленості походження мовних форм, в успішності людської діяльності, що спирається на інформацію, яку одержують за до­помоги мови. ,

Без мови немає пізнання дійсності. Чи залежать наші знання про світ від мови, яку використовують у процесі його пізнання? Наскільки істотна така залежність? Чи, може, дивлячись на все крізь призму мови, ми завжди бачимо викривлений до невпіз­нанності довколишній світ?

Положення про неминучу залежність образу світу від вибору поняттєвого апарату і виражальних можливостей мови, які ми використовуємо, дуже поширене. Воно рідко оголошується пря­мо, частіше воно є одним із наслідків загальних уявлень про мо­ву та її роль у житті людини та суспільства.

Німецький лінгвіст В.Гумбольдт розвивав ідею про мову як одну з форм виявлення особливого «духу народу». Німецький філософ Е.Кассирер вважав мову реалізацією споконвічно влас­тивих людині здібностей користуватися символами. Філософи А.Бергсон і Е.Гуссерль наполягали на тому, що мова перетворює за власними законами все те, що дано нам безпосереднім досві­дом. Польський логік К.Айдукевич, який певний час обстоював «радикальний конвенціоналізм», гадав, що науковий образ світу можна змінити шляхом відповідних змін поняттєвого апарату, натомість сам вибір цього апарату нічим, по суті, не обмежений. Такі досить різні міркування про мову мають один загальний наслідок: положення про неминучу залежність знань про світ від мови, яку використовують.

Мова — необхідний інструмент для відображення людиною дійсності, що впливає на спосіб її сприйняття і пізнання. Актив­на роль мови у процесі пізнавальної діяльності безсумнівна. Во­на впливає на рівень абстрактного мислення, на можливість і спосіб постановки питань щодо навколишнього світу і одержан­ня відповіді на них.

Проте твердити, що мова являє собою активний чинник фор­мування нашої картини світу, ще не означає, що нею визнача­ються принципові межі будь-якого досліду. Мова не тільки впливає на пізнання, але і сама формується у процесі вивчення дійсності як спосіб адекватного її віддзеркалення. Досконалість мови залежить від рівня людських знань і людської практики. Динамічний характер зв'язку мови з пізнанням, їх постійний взаємовплив та взаємо удосконалення виключають як прямолі­нійне уявлення про копіювання мовою дійсності, так і положен­ня про визначеність нашого образу світу поняттєвим апаратом нашого мислення.

3. Логічна граматика

З граматики добре відомий поділ на частини мови. Серед них — іменник, прикметник, дієслово і т.п. Поділ мовних висловів на семантичні категорії, які широко використовують­ся у логіці, нагадує цей граматичний поділ і, в принципі, ви­йшов з нього. Тому теорію семантичних категорій іноді назива­ють «логічною граматикою». її завдання — запобігати змішу­ванню мовних висловів різних типів і тим самим утворенню без­змістовних, на зразок «квадратичність п'є уявлення» або «якщо віє вітер, то зірка».

Ідея семантичних категорій була висунута на початку цього сторіччя Е.Гуссерлем, який назвав їх «категоріями значення». Як логіко-філософська доктрина, що широко застосовується у дос­лідженнях мови, теорія категорій була детально розвинута поль­ськими логіками С.Лесневським, К.Айдукевичем та А.Тарським.

Поділ мовних зворотів на семантичні категорії відбувається за­лежно від того, що ці звороти означають. Вважається, що два ви­рази належать до однієї і тієї самої семантичної категорії розглядуваної мови, якщо заміна одного з них іншим у довіль­ному осмисленому реченні не перетворює його на беззмістовне.

Навпаки, два вислови завжди належать до різних категорій, як­що підставлення одного з них замість другого призводить до втрати осмисленості.

Наприклад, імена «Сократ» і «Платон» належать до однієї й тієї ж семантичної категорії: заміна одного з них другим, у будь-якому осмисленні речення, дає знов-таки осмислене речен­ня. Скажімо, речення «Платон був учителем Арістотеля» є ос­мисленим і істинним. Речення, яке одержуємо з нього шляхом заміни, «Сократ був учителем Арістотеля» буде хибним, але ос­мисленим.

Вислови «Сократ» і «стоїть» належать до різних семантич­них категорій, оскільки з речення «Сократ стоїть» при заміні слова «стоїть» словом «Сократ» утворюється вислів «Сократ Сократ», що взагалі не є реченням.

Ще кілька прикладів. Вислови «або.., або..,» та «якщо.., то...» належать до однієї категорії, оскільки при перетворенні, припустимо, речення «або йде дощ, або буде вітер» у речення «якщо йде дощ, то віє вітер» осмисленість зберігається. Слова «більш» і «старший» також належать до однієї й тієї ж семан­тичної категорії, оскільки будь-яке речення, осмислене з одним із цих слів, буде осмисленим і з іншим.

Вислови «більший» та «або» належать до різних категорій: заміна першого вислову другим у осмисленому, хоча і хибному, реченні «Мадрид більший Парижа» дає безглузде ціле «Мадрид або Парижа». Подібним чином заміна «або» на «кожний» при­зводить до перетворення осмисленого речення у беззмістовне, то­му «або» і «кожний» належать до різних семантичних категорій. Поняття осмисленості, що застосовується у визначенні кате­горій, є, строго кажучи, синтаксичним, а не семантичним, тому точніше було б називати категорії «синтаксичними». Проте ім'я «семантичні категорії» є сталим і тому зараз немає сенсу його змінювати.

Очевидно, що осмисленість не тотожна істинності. Мають смисл, а отже, є осмисленими, не лише істинні, а й хибні вислови.

Згідно з теорією семантичних категорій, кожний правильно побудований вислів мови належить єдиній і тільки єдиній з се­мантичних категорій. Цих категорій нескінченна кількість і во­ни утворюють значну розгалужену ієрархію.

До неї входять дві головні категорії і нескінченна сукупність так званих функторних категорій. До головних належать кате­горія імен та категорія речень (висловів), що включають також імена і речення зі змінними (подібні до «брат якогось S» і «як­що Арістотель був учнем Платона, то А», де S — якесь ім'я, а А — речення). Функторні категорії різняться залежно від того, до чого застосовується операція, яка називається функтором і яка виникає у результаті її застосування.

Наприклад, «Сонце» — це ім'я, «Сонце гріє» — речення. Слово «є» — функтор, що утворює речення з двох імен і т.п.

Існують функтори, що перетворюють імена у речення, речення у речення, імена у імена та речення у імена. Існують також більш складні функтори, що перетворюють одні функтори у інші.

У різних мовах кількість семантичних категорій неоднакова. Існують, наприклад, мови тільки з однією категорією імен, є мови з кількома категоріями імен.

Теорія семантичних категорій накладає суворі обмеження на структуру мов. Наскільки ж природна й інтуїтивна така «логіч­на граматика», що розподіляє усі мовні вислови у строго відме­жовані один від одного і упорядковані у нескінченну ієрархію категорії?

С.Лесневському відмінність семантичних категорій уявля­лась вимушеним, але водночас цілком природним і обґрунтованим кроком. Порушення обмежень, що накладаються теорією семантичних категорій, є, на його думку, гріхом щодо логіки і може призвести до появи парадоксів та протиріч. Теорія катего­рій визначає найбільш загальні умови усвідомлення висловів не тільки штучних, але й природних мов. Недотримання цих умов може призвести до таких неприємних наслідків, як змішання усвідомлених тверджень з беззмістовними.

Іншою крайньою позицією щодо теорії семантичних катего­рій є оцінка її як занадто штучної й такої, що не має інтуїтив­ної правдоподібності. Вона дозволяє усунути парадокси і ро­бить мову несуперечливою. Оскільки кращого способу для до­сягнення цього немає, доводиться, хоч і не дуже охоче, миритися з нею.

Більш поміркований підхід до теорії семантичних категорій полягає у визнанні її природності й ефективності у випадку більшості штучних мов і лише обмеженого застосування до при­родних мов.

Насамперед, вислови природних мов не вдається підрозділи­ти на «чисті» семантичні категорії. Більшість з них мають ри­си, характерні для різних, причому несумісних, категорій. Так, деякі вислови мають якоюсь мірою властивості описів (невизначених, наприклад, «верхівка Альп», або визначених — «найви­ща верхівка Альп») і одночасно властивостями власних імен (наприклад, «Монблан»). У теорії категорії описи і власні іме­на повинні підрозділятися за різними рубриками, змішання яких неприпустиме.

Окрім того, чи є деякі вислови власним іменем або ж опи­сом, загальним чи одиничним, залежить у звичайній мові від контексту, в якому вони вживаються. Якщо вислів вилучений зі свого оточення, неможливо однозначно визначити, до якої саме категорії його слід віднести.

Спробуємо, наприклад, вирішити, чи належать імена «Аріс­тотель» і «людина», взяті у своїх звичайних значеннях, до од­нієї семантичної категорії чи до різних. Вислів «кожна людина є смертною», безсумнівно, є осмисленим висловом. Замінимо в ньому ім'я «людина» на ім'я «Арістотель». Про одержаний в результаті цього вислів «кожний Арістотель смертний» важко говорити з певністю, чи є це осмисленим висловом, чи ні через неприродний зворот «кожний Арістотель».

Здається, що в звичайній мові немає таких жорстких меж між мовними зворотами, як ті, що передбачаються теорією се­мантичних категорій. Крім того, може статися так, що в мовах різних народів межі між висловами проводяться по-різному. Так, в українській мові говорити про «кожного Арістотеля» не зовсім природно. Але з цього ще не випливає, що у якійсь ін­шій мові цей зворот буде різати слух.

Обмежене застосування теорії семантичних категорій до при­родних мов не виключає, зрозуміло, того, що з її допомогою можна одержати цікаві спостереження і висновки щодо цих мов.

Імена — це мовні вислови, підставлення яких у форму «S є Р » замість змінних S і Р дає осмислене речення.

Іменами є, наприклад, «зоряна ніч», «Дніпро», «Київ» та «вечірній Хрещатик». Підставлення цих висловів у зазначену форму дає осмислені (хоча й не обов'язково істинні) речення: «Дніпро є Київ», «вечірній Хрещатик є зоряна ніч», «зоряна ніч є Дніпро» тощо.

Речення (висловлювання) — це мовний вираз, який є істин­ним або хибним.

Висловлюваннями є, наприклад, вислови «ніобій — це інерт­ний газ», «5 — просте число», «якщо металевий стрижень на­грівається, його довжина збільшується». Перший з цих висло­вів хибний, два інші — істинні.

Функтор — це мовний вислів, який не є ні іменем, ні ви­словлюванням і слугує для утворення нових імен або вислов­лювань з тих, що вже є. Наприклад, слово «є» — це функтор, оскільки воно не являє собою імені або висловлювання, але до­зволяє з двох імен одержати висловлювання (наприклад, вислів «Ньютон є фізик»). Вислови «все... є...», «дехто... є...», «все... не є...» і «дехто... не є...» також є функторами: це не імена і не висловлювання, але з їхньою допомогою, підставляючи замість крапок якісь імена, можна одержати вислови (наприклад, «усі інертні гази є летючими», «деякі метали є рідинами», «усі ки­ти не є рибами» і «деякі музиканти не є композиторами») тощо.

Вислови «... і...», «... чи...», «або.., або...», «якщо.., то...», «.., якщо і тільки якщо...» — це функтори, що дають з двох висловлювань нове («йде сніг і віє вітер», «ми йдемо у кіно чи ми залишаємося вдома», «або Київ стоїть на Дніпрі, або Київ стоїть на Сені», «якщо є причина, то є й наслідок», «число ділиться на 6, якщо і тільки якщо число ділиться на 2 і на 3» тощо).

Вислів «неправильно, що...» (або просто «не»), не будучи іменем або висловом, дозволяє одержати з одного вислову ін­ший (наприклад, з вислову «всі вчені неуважні», «неправиль­но, що всі вчені неуважні» або «всі вчені не є неуважними»).

Функтори, що дозволяють з імен або висловлювань одержу­вати інші вислови, називаються пропозиційними (від лат. слова ргороsitio — висловлювання, міркування). У подальшому з усіх можливих функторів особливу увагу буде приділено саме їм.

4. Мова як знакова система

Отже, з визначення мови випливає, що голо­вним її елементом є знак. Природно виникає запитання: що таке знак?

Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості, відношення.

Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є ма­теріальними об'єктами (при усній мові — коливання пові­тря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.

Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї про­блеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.

Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наоч­ністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки один одному, а й підви­щують ефективність процесу мислення. Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:

по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності;

по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природ­ним способом.

Знаки поділяють на три види:

— знаки-індекси;

— знаки-образи;

— знаки-символи.

Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними пред­мет. У цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Напри­клад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутно­го стовпчика — на відповідні зміни в атмосфері.

Знаки-образи мають певну подібність з від­повідними предметами. Наприклад, карта, план місце­вості, картина, креслення.

Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засво­єння конкретною людиною. Саме ці знаки складають ос­нову мови. Слова і є знаками-символами.

Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різномані­тний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на ува­зі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить).

Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо одно­значно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у пред­меті, про який ми говоримо, який ми розглядаємо, дослі­джуємо.

Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конк­ретного виду з предметом.

Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати ос­новні характеристики знака на прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з пев­ною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи.

Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кож­ний знак характеризується предметним значенням і смислом.

Предметним значенням знака назива­ється об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предме­тів, явища, події, властивості, відношення тощо.

Смислом є інформація, яку несе знак про предмет.

Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл зна­ка, ми маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо йо­го від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом.

Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізня­ти від переносного та етимологічного (буквального).

Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. На­приклад, «біографія» — буквально означає «опис життя».

Знакам і знаковим системам притаманні різні відно­шення.

По-перше, це відношення між знаками у знаковій си­стемі, яке називається синтаксичним (від грецького s іп t ахі s — складання, побудова, порядок).

По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою систе­мою об'єктів існує відношення, яке називається семан­тичним (від грецького s е mantik о s — позначуваний).

По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відно­шення, яке називають прагматичним (від грецького рга gm а t іси s — практичний).

Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношен­ня називають семіотичними відношеннями.

У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну науку про знаки — семіотику, яка ви­вчає властивості семіотичних відношень (семіотичні вла­стивості) і дає методологію побудови знакових систем.

Семіотика як теорія знакових систем має три роз­діли:

— синтаксис,

— семантику

— прагматику.

Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що. Синтакси­сом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна зверта­ються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс йдеться.

При синтаксичному аналізі знакової системи абст­рагуються від смислу і значення знаків.

Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень. Зрозуміло, що термін «семан­тика» також має два смисли: ним позначають і семантич­ні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення знакової системи. Розрізнити смисли цього тер­міна в кожному конкретному випадку допомагає контекст.

І, нарешті, прагматика як розділ семіотики дослі­джує прагматичні відношення знакової системи.

Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження зна­кових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визнача­ють три рівні семіотичного аналізу знакових систем:

— синтаксичний,

— семантичний,

— прагматичний.

На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків.

Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення.

Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насам­перед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:

а) відношення, які існують всере­дині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування роз­глядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумов­лена їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мо­ви. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сто­рона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість роз­глядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматично­му рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, че­рез явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.

Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мо­ви, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена.

На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає ува­гу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої се­міотики.

Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи, насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтак­сисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагма­тику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження пред­мета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мис­лення і, головне, методом дослідження мислення.

Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є та­кож втіленням у собі мислення, то результати її синтакси­чного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіоти­ки. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпі­ричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

Наприклад,, аналізуючи розрізнення рівнів семіотич­ного аналізу, К.Огден і Дж.Річардс звертаються до схе­ми, яка дістала назву «трикутник співвіднесення»:

С

Вершини трикутника репрезентують три різні системи: А, В, С, відношення між якими забезпечує спілкування.

А — символ (у природній мові насамперед слово);

В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який вказує символ, називають референ­том, денотатом;

С — посередник між символом і референтом. Цим посе­редником є думка, яку називають смислом, інформацією про предмет.

Суцільні лінії трикутника вказують на реальні відно­шення між символом та предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом виникли завдяки посередництву думки (смислу).

Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно характеризує предмет.

Звідси випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і не можуть нести різний смисл, а вка­зувати на один і той самий денотат.

Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра Македонського» мають один і той самий дено­тат, але різний смисл.

Ці міркування, що випливають із розгляду «трикут­ника співвіднесення», є загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в природних і штуч­них мовах мають місце ситуації відношення знака і пред­мета).

Аналіз наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення трьох рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію семантичного відношення (тоб­то відношення між знаком і значенням через посередницт­во смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він лише передбачається у вигляді різноманітних станів сві­домості.

Але головна мета цієї схеми полягає у тому, щоб по­казати, що синтаксис, семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано один від одно­го, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути засто­сований самостійно. Фактично це є нормою в логічній се­міотиці.

Якщо досліджують знакові системи не як засіб спілку­вання, а як засіб фіксації, переробки, зберігання інформа­ції, то отримують семантичний рівень аналізу, який вини­кає в результаті абстрагування від комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає бути мо­вою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час вивчення мов науки логіки та математики.

Якщо аналізують знакові системи з погляду їхніх стру­ктурних властивостей і відношень, то отримують синтак­сичний рівень аналізу, який виникає завдяки абстрагуван­ню від семантичного і прагматичного аспектів знакових систем.

Найчастіше наведені абстракції використовуються в ло­гіці у процесі дослідження формалізованих мов.


5.Список використаної літератури

1. Хоменко І.В. Логіка – юристам. – К., 1997.

2. Конверський А.Є. Логіка. – К., 1998.

3. Івін О.А. Логіка – К.,2000.


[1] Можна сказати, що спілкування є також передача інформації від одного комуніканта до іншого. Але ми маємо на увазі технічний переклад інформації з одного рівня на інший за суворо визначеними правилами.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ