регистрация / вход

Слово о полку Ігоревім. Мова твору

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М. П. ДРАГОМАНОВА МОВА “СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” Студента Юрія КИЇВ – 2002 Все багатство давньоруської літературної мови Київської Русі з особливою силою виявляється, звичайно, не в перекладних, а в оригінальних творах давньоруських письменників, прикладом чого може бути мова “Слова о полку Ігоревім”.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М. П. ДРАГОМАНОВА

МОВА “СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”

Студента Юрія

КИЇВ – 2002

Все багатство давньоруської літературної мови Київської Русі з особливою силою виявляється, звичайно, не в перекладних, а в оригінальних творах давньоруських письменників, прикладом чого може бути мова “Слова о полку Ігоревім”.

“Слово” – твір давньої Київської Русі, вицвіт її культури і, як такий, нерозривно і органічно зв’язаний з українською народною поезією. Проте значення “Слова” куди ширше – воно твір близький і рідний усім слов’янським народним поезіям, зокрема його книжні елементи роблять його “своїм” для всіх тих літератур, що користувалися також церковнослов’янською мовою. Але багато мовних рис “Слова” та його виразні поетичні засоби мають яскравий український колорит.

Дуже важливим у “Слові” є поєднання мовних течій традиційної літературно-книжної і другої, що в інших творах мало виявлялась, – народно-поетичної.

Так, автор “Слова” – високоосвічена людина, яка володіла прекрасними знаннями всіх родовідних князів, їхніх стосунків і їхнього особистого життя – дає дуже багатий на художні засоби, в тому числі й почерпнуті з народної творчості, твір.

Фразеологія “Слова” тісно пов’язана з народною поезією. Це ще у 1833 році відзначав М. Максимович. Мову “Слова” він називав, як етап “борення” живої мови з книжною болгарською. Мова поеми – українська, з сіверськими діалектичними особливостями.

Дослідник О. Пипін (1858) писав, що в “Слові” з’єдналася літературна і народна творчість, багатющі засоби якої знав автор.

Деякі вчені (В. Антонович, О. Огоновський, М. Максимович, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса, С. Гординський, В. Бєлінський та ін.) визначали подібність “Слова” до українських народних дум. Зокрема рима у думах найчастіше дієслівна, така ж вона і у “Слові”:

Той Олег мечемъ крамолу коваше,

И стрелы по земли сіяше.

Уже нам своих милых чад ни мыслию смыслити,

Ни думою сдумати,

Ни очима съглядати,

А злата и сребра ни мало того потрепати.

Що ж стосується приналежності мови твору до однієї з східнослов’янських, то ще на початку ХХ ст. І. Франко писав: “Темні місця “Слова” та і загалом вся мова “Слова” мають у собі ще одну важну признаку – вказують на українство їх автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою, такою, яка жила коли не в устах простолюддя, то в усякім разі, в устах тої вояцької верстви, з якої походив автор.” І в цьому нас переконує сам текст.

Насамперед неважко помітити лексичні українізми “Слова”: вельми, вергати, година, звычаи , жалощі, могутній, порох (в значенні “пил”), про (прийменник), смага, туга, хула, цвілити, чи (частка), яруга та ін.

Крім того, є деякі архаїчні слова, які нині зустрічаються в українських діалектах. Наприклад, у гуцульському діалекті: паполома, комонь, смага, болонє, шелом, черлений, текти (в знач. “йти”), рци (“кажи”, “мовляв”); у бойківсько-лемківському: чілка, далече; даві (дуже рано), обратити, отворити, оступити, вергнути, зронити, узріти, шибати, ся помолодити , борзий, сриберний, пламень та ін.

Помітні також фонетичні та морфологічні ознаки української мови: готови , осідлани, повити, взліліяни (пор. з рос. ”готовые”, “оседланные» і т. д.), а також дівиця (пор. з рос. “девица” ).Чергування с – ж є також українським явищем : пардус-пардуже (пор. з рос. “пардуше”). Чергування х - с знаходимо в теремі златовр ъ сімь ”; г – з : “на березі ” ; к – ц : “в ъ жестоцім ъ “. Ці явища розвинулися саме в українській мові. Українською мовою також збережені закінчення –ови (-єви) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, хоча властиві взагалі давньоруській літературній мові і, зокрема, мові південноруських пам’яток: красному Романови, по Дунаеви .

Кличний відмінок, притаманний українській мові: княже, Рюриче, Давыде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе, Мстиславе і т. д. В російській мові це явище майже зовсім зникло (винятком є вислови “ О , Боже! ” і “Чего тебе надобно, старче?”).

Форми імперфекта 3 особи однини і множини з закінченням –ть теж увійшли до складу української мови (помняшеть) . І взагалі, дієслова в творі в основному закінчуються на –ти : сдумати, потрепати.

Зустрічається паралельне вживання форм займенників себі і собі, займенник т ъ и (той), а не “тот”, як у росіян.

Характерне також паралельне вживання форм -ла-, -ра- і -оло-, -оро -: Владимир – Володимир, глава – голова, младий – молодий, вран – ворон, забрало – забороло, храбрый – хоробрий, преградити – перегородити.

Навіть форма слова рітко замість рідко вказує на оглушення при вимові, характерне для українців.

Автор “Слова” користується поетичними образами-формулами української усної поезії – це передусім постійні епітети, однакові в поемі і народній поезії: чисте поле, широке поле, синє море, ясне сонце, світле сонце, чорна земля, зелена трава, зелене дерево, бистра ріка, камінна гора, студена роса, чорний ворон, сірий вовк, лютий звір, сизий орел, буйний тур, готові коні, осідлані коні, острий меч (шабля), золоте сідло (стремено), тисова кровать, залізні пута, криваві рани, молодий князь, милий брат, красна дівка . Це тільки ті епітети, що пов’язані з однаковими, що й у “Слові” іменниками, хоч чорна туча (хмара), криваве вино (пиво) або “драгыя оксамиты ” (дорогі сукна) мають епітети того самого значення. Або порівняймо тавтології, які є в “Слові” і в народних піснях: мости мостити, думу думати, пісню співати, в труби трубити тощо.

Багато поетичних образів, що є в “Слові”, пізніше розвинулися в українських піснях., замовляннях. Наведемо деякі порівняння з маловідомих в Україні досліджень. Так, С. Гординський пише, що образ погоні орла (сокола) за лебідкою є досить популярним зачином до багатьох українських народних пісень. Ось одна з них:

Ой на морі, на морі синенькім,

Там плавала біла лебедонька

Із маленькими лебедятами.

Де ся взяв сизопірий орел,

Став лебедку бити й забивати,

Стала лебедка до його промовляти:

“Ой не бий мене, сизопірий ороньку,

Скажу я тобі всю щирую правдоньку...”

Чи не цю метафору використав автор “Слова” в зачині, де пальці порівняв з десятьма соколами, а струни зі зграйкою лебедів? – “Боянъ же, братіє, не десять соколовъ на стадо лебедій пущаше, нъ своя віщія пръсты на живая струны въскладаше; они же сами княземъ славу рокотаху.”

А ось плач Ярославни можна порівняти з українським замовлянням дівчини, що благає в Сонця для себе краси:

Добридень тобі, Сонечко яснеє,

Ти святе, ти ясне-прекраснеє.

Порівняймо зі “Словом”: “Світлое и тресвітлое Сълнце! Всемъ тепло и красно еси! Чему, господине, простре, гарячюю свою лучю на лады воі?”

Багато дослідників помітили в плачі Ярославни риси, притаманні саме українським голосінням. Про це пише також І. Огієнко. Не виключено, що співець “Слова” чув подібний плач і використав його в поемі. Це ніби похоронне голосіння в поєднанні зі зверненням до сил природи врятувати коханого чоловіка і його воїнів.

С. Гординський порівнює заклик до Ярослава Осмомисла в “Слові” з українським замовлянням, записаним П. Чубинським: “Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці і хлівці, церкви й монастирі і Києвські престоли. Замкни й моїм ворогам губи і губища, щоки і пращоки, щоб вони на мене народжену, хрещену і молитвовану, рабу Божую – зубів і очей не витріщали, гніва в серці не мали, щоб усі поважали і в добрих мислях мали.”


У “Слові”

высоко сідиши на своемъ

златокованном столі

затворивъ Дунаю

ворота

отворяєши Кіеву врата

стріляй, господине,

Кончака

У замовлянні

сидиш на коні буланому,

на сідлі соколиному

замикаєш ти комори,

дворці

замикаєш.... Києвські престоли

замкни моїм ворогам губи.


Як бачимо, тут наявна спільна композиція: спочатку йде величання, прославляння, а далі прохання або наказ. У давній літературі Київської Русі є й інші заклики до князів, що мають форму заговорів.

Отже, мова ”Слова” зберегла ряд архаїчних рис, притаманних українській мові, українському фольклору, українському світогляду.

Як твір художній “Слово” відзначається надзвичайною образністю мови. Отже, як зазначалося вище, в ньому дуже багато влучних епітетів, наприклад: “Гзак біжит сєрым влъком, Кончак ему слід править к Дону великому ”; іноді епітети поетично сміливі, наприклад: ”Един же изрони жемчюжну душу из храбра тіла чрес злато ожереліе”; так само численні в “Слові” метафори: “Другого дня вельми рано кровавыя зори свєт повєдают ”; “Дремлет в поле Ольгово хороброе гнездо. Далече залетело ” і т. п.; порівняння: “Крычат тіліги полунощы, рци – лебеди ролспужени …”; “Сами скачють акы стєрыи влъци в полє ” ; паралелізми: “ Что ми шумить, что ми звенить далече рано пред зорями? Игорь плъкы заворочает”; “Не буря солкол ы занесе чрез поля широкая : галици стады біжать к Дону великому”; “Боян же, братіе не 10 соколовь на стадо лебедєй пущаше , нъ своя віщіа пръсты на живая струны въскладаше…”; персоніфікації: “Ничить трава жалощами, а древа с тугою к земли преклонилось ” ; “У ныша бо градом забралы , а веселіе пониче ”.

Для поетичного стилю “Слова” характерна його різноманітна яскрава символіка. Яка є засобом образного розкриття фактів і подій у творі. Наприклад, бій змальовується як весільний бенкет, на якому “кровавого вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую”.

Як спостерігаємо в літописах, так і в “Слові” автор звертається в своєму викладі до драматизації. Такі місця досить часті. В цих випадках звичайно вживається трафаретна формула “и рече”, після якої наводяться власні слова говорящого, наприклад: “И рече Игорь к дружині своей: “Братіе и дружино! Луце ж бы потяту быти, неже полонену быти...”; “Тогда Великій Святъслав изрони злато слово с слезами смішено и рече: «О моя сыновчя, Игорю и Всеволоде!…” Ще однією трафаретною формулою є конструкція “од... до...”, яка часто зустрічається в українських пам’ятках ХІ-ХІІ століть. Але у “Слові” період “старого времени” представлений “старим Володимиром”, а період “сего времени” – “нинішнім Ігорем”.

Дуже помітні в “Слові” елементи риторичного стилю: звернення до слухача, як наприклад: “Не лєпо ли ны бяшеть, братіе...”; “Братіе и дружино!” та ін., або прийоми експресивної мови, що є виразом почуття автора, яке виявляється в повторенні тих самих слів, наприклад: “Уже снесеся хула на хулу. Уже тресну нужда на волю, уже вържеся Дивь на землю”; “Ту ся брата разлучиста. Ту кровавого вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи...” або в повторенні однотипних синтаксичних сполучень, наприклад: “Пути им вєдоми,ядуги им знаеми, луци у них напряжени, тули отворени, сабли изъострени.”

Того ж стилістичного характеру – окличні речення, наприклад: “Быти грому великому!”“А Игорева храброго плъку не крісити!” і питальні речення, наприклад: “Что ми шумить, что ми звенить далече рано пред зорями?” та ін.

Основа “Слова” – похід князів проти половців. Залежно від такої теми значний шар становить у творі лексика військова, напр.: і м е н н и к и : боронь (і брань), вои, дружина, кметь, плък (= похід), рать, стрєлок; копіе, лук, мечь, папорзи, сабля, стремень, струг, стяг, суліца, сєдло, тул, хорюговь, шелом і деякі інші; п р и к м е т н и к и (що характеризують воїна): буй, многовой; удалый, храбрый, яр ; (що характеризують зброю): желєзный, злат, кален ы й, острый та ін.; д і є с л о в а : битися, одолєти, побєждати, полечи (у битві), положити (голови в бою), приломити (копіе), ранити, стрєляти, сєдлати (комони) та ін.

З військовою лексикою і фразеологією в “Слові” часто поєднується в метафоричному вживанні термінологія землеробського побуту: “На Немизі снопы стелют головами, молотят чепи харалужными, на тоці живот кладут, віют душу от тіла. Немизі кроваві брезі не бологом бяхуть посіяни; посіяни костьми русских сынов.

Надзвичайно майстерно автор “Слова” застосовує також вислови і образи мисливського діалекту: “Коли сокол в мытех бывает, высоко птиц възбивает, не дает гнізда своего в обиду.

Дуже багата в “Слові” загальна лексика, що служить на означення найрізніших об`єктів, ознак., процесів. Так, маємо групу і м е н н и к і в: на означення предметів і явищ природи: болото, гора, земля, море, озеро, поле, поток, рєка, хлъм, яруга; древо дубіе, ковыліе, лозіе, тростіе, зоря, мєсяц, небо, ночь, свєт, солнце, буря, вихр, вєтр, гроза, дождь, гром, млънія ; на означення предметів живої природи (тварин, птахів): влък, воронвран ), галица, гоголь, гусь, дятел, зегзица, комонь, лебедь, орел, сокол, соловійславий ). Такі ж різноманітні і п р и к м е т н и к и, наприклад, тільки на означення кольору: багряный, бєлый, зеленый, пламян, свєтлый, синій, сєрый, темный, чръленый, чръный, шизый.

Велику різноманітність д і є с л і в н о ї л е к с и к и можна бачити хоч би з першого абзаца “Слова” (подаємо звідси дієслова, в інфінітиві, в порядку тексту): быти, начятиначати ),хотєти, растєкатися, помнити, пускати, дотечи (“дотечаше” ), пєти , зарєзати, въскладати, рокотати (всіх дієслів у «Слові» 298).

“Всіх повнозначних слів – іменників, прикметників, дієслів і прислівників – у тексті 857. Багато з них повторюються по кілька разів (всіх випадків уживання повнозначних слів 1937), причому деякі вживаються не тільки в одному певному значенні, а часто і в різних переносних, метафоричних значеннях. Все це є свідченням кількісного і якісного лексичного складу пам’ятки.”[1]

В “Слові” є лексичні елементи латино-грецького або грецького походження (вино, корабль, оксамит, паполома, пардужь (пардуже гніздо ) та ін.). Більше, проти цих, у ньому слів з тюркських мов (боярин, каганъ, кощей, ногата, чага, салтан, тєлєга, харалужный та ін.). Ці слова здебільшого вже засвоїлися або засвоювалися давньоруською мовою.

Фразеологія в “Слові” різноманітна і різного походження. Велика частина її, відповідно до батального характеру твору, взята з живої мови військово-дружинного середовища, як наприклад: “копіе приломити”, “копія приламати”, “испити шеломомь Дону”, “стоять стязи”, “поля чрьлеными щиты перегородиша.”. До цього ж джерела належать і такі фразеологізми, як “луце ж бы потяту быти, неже полонену быти” та ін. Навпаки, книжними здаються фразеологізми такого типу: “истягну ум кріпостію своею”; “поостри сердца своего мужеством”; “наплънився ратного духа” та ін.

А тепер виділимо деякі характерні ознаки твору:

· повторення прийменника: на ріці на Каялі;

· цілу фразу, вставне речення, автор “Слова” ставить не на “своє” місце: “Спала князю умь похоті, і жалость ему знаменіе заступи , искусити Дону великого”. Це можливо лише в ораторській прозі, коли вставне речення виділяється інтонацією.

· манера автора “Слова” “сполучати слова, які подібно звучать” (цю особливість виділив Л. А. Булаховський): “а самъ подъ чрълеными щиты на кро ваві траві притрепанъ Литовскыми мечи, и с хотию на кровать , и рекъ”.

· місцевий відмінок без прийменника на позначення часу досить часто вживається в мові твору, як і в давньоруській: рекъ Боянъ исходи на Святъславля – сказав Боян на кончине Святослава.

Отже, “Слово” недаремно називають вершиною культури художнього слова епохи Київської Русі. Автор твору часто виходить за межі описуваної події, перериваючи своє оповідання про похід Ігоря ліричними відступами, міркуваннями про сучасне і минуле в житті Русі, закликами до єднання князів та ін. Безсмертне “Слово” включає в себе елементи військової історичної повісті, ораторського твору і ліричної пісні. Через те в цілому мова твору, сповнена художніх прикрас, надзвичайно різноманітна і барвиста. Справді, на основі цієї поеми можна скласти своєрідний реально-енциклопедичний словник живої народної східнослов'янської мови. Але цей величний твір, як не дивно, не залишив ніякої поетичної традиції: у древній писемності мало слідів його впливу.

І все ж, розповідь про похід, про битву, про скорботу покинутої Ярославни виконаний поетичними рисами рідкої краси, паралелі яких відшукуються тепер у народно-поетичному переказі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Слово о полку Игореве: Древнерусский текст/ Пер., сост. вступ. ст., примеч. Д. С. Лихачёва – М.: Просвещение, 1984.

2. Скляренко В. “Темні місця»” в “Слові”// Мовознавство.– 1998 – №1 – с. 13-19.

3. Скляренко В. “Темні місця»” в “Слові”// Мовознавство.– 1999 – №2-3 – с. 10-20 .

4. Лозко Г. “Слово...” – видатна пам`ятка української літератури: (Поетичність мови “Слова”)// Дивослово – 1995 – №9 – с. 21-27

5. Яценко Борис. “Слово…” та його доба: (Комплексне дослідження) – Київ; в-во ім. О. Теліги: Веселка, 2000.

6. Курс історії української літературної мови/ ред. В. Л. Шикан

7. Гординський Святослав. “Слово…” і українська народна поезія: Вибрані проблеми, – Вінніпег: УВАН, 1963.


[1] Курс історії української літературної мови/ під ред. В. Л. Шикана

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий