Смекни!
smekni.com

Людина: біологія й соціологічні проблеми (стр. 2 из 3)

Аналогічний зональний розподіл виявляють і деякі фундаментальні характеристики людського тіла, зокрема співвідношення між обсягом і поверхнею тіла, між довжиною ніг і довжиною корпуса, вага тіла. Географія таких співвідношень легко підводить під екологічні правила Аллена й Бергмана, згідно яким будь-які форми північних районів крупніше південних (мова йде про представників тих самих або близьких видів) і мають більше короткі кінцівки. Запропоновано багато пояснень для таких співвідношень; найбільш доцільне з них полягає в тім, що за інших рівних умов більший організм із укороченими кінцівками краще зберігає тепло, чим дрібний і довгоногий. Таким чином, у расових типах людей відбиті ті ж закономірності, що й у тварин, і формоутворення в людини йде подібними шляхами.

В останні роки величезна увага приділяється геохімічній характеристиці природних зон нашої планети й біохімічному дослідженню організмів, що живуть у межах цих зон. Якоюсь мірою така інформація акумулюється у вченні про біогеохімічні провінції. У цей час відкритий безпосередній зв'язок розмірів голови й тіла людини з концентрацією мікроелементів у навколишнім середовищі, зокрема в ґрунтах. Підвищена концентрація певних елементів сприяє ростовим процесам, знижена, навпаки, гнітить їх. Таким чином, біогеохімічні провінції беруть участь у формоутворенні людини, позначаючись на розвитку структурних елементів людського тіла і їхніх співвідношень. Однак цим їхній вплив на формоутворення не відмежовується; немає можливості привести всі відповідні приклади, але воно проявляється й у біохімічному складі внутрішнього середовища організму.

Крім великого значення у формоутворенні температурного й геохімічного факторів, варто вказати також і на випадки непрямого впливу геоморфології суши на розподіл розмірів тіла. Ще антропологи минулого писали про те, що в гірських районах населення відрізняється високим зростом і круглою формою голови. Є підстави думати, що цьому сприяла ізоляція, викликана природними умовами. Однак в Альпах, Тибеті, Гімалаях, на Памірі населення не відрізняється перерахованими ознаками.

Крім мертвої або, як писав Вернадський, відсталої природи, людини оточує мир живих організмів планети. В. Беклемішев, наприклад, цілком справедливо писав, що біосфера - складне комплексне поняття, що включає в себе не тільки властиво самі організми, але й мертве середовище їхнього життя. Для сукупності організмів Землі він пропонував термін "геомерида". Однак останній не прижився.

Шляхи впливу біосфери на організм людини зводяться до двох каналів - прямому й непрямому. Прямий шлях - це зв'язок людини з навколишньою його біосферою через харчовий режим і пряму адаптацію, непрямий - роль біосфери в передачі людському організму зональних і азональних особливостей мертвої природи. До числа найбільш красномовних прикладів прямої адаптації до умов біосфери ставиться пристосувальна роль аномального гемоглобіну в умовах поширення тропічної малярії. Що стосується харчового режиму, то він багато в чому визначає фізичний розвиток і конституцію людини, особливо якщо мова йде переважно про білковий або переважно про вуглеводне харчування. Не маючи можливості докладно зупинитися на цьому, нагадаю, що расоутворення частково збігається із центрами доместикації тварин і центрами походження культурних рослин. Зв'язок ця може бути й непрямої - за рахунок загальної території формування й тих самих ізолюючих границь, але цілком припустиме й прямий вплив харчового режиму на расоутворення. У всякому разі на півночі, де широко вживають у їжу м'ясо й жир, переважають масивні, брахіморфні групи, на півдні - з вуглеводним характером харчування - грацильні, доліхоморфні варіанти. Розподіл ваги тіла по кліматичних зонах має, мабуть, зв'язок з харчовим режимом. Мабуть, ясніше всього це видно в Південно-Східній Азії, де характер харчування на 100% вуглеводний. Людському суспільству через трансмисівну функцію біосфери передаються, впливаючи на нього, багато особливостей відсталої матерії, про які говорилася вище: її зональна організованість, локальний характер концентрації хімічних елементів, ландшафтна системність. Численні приклади зібрані в книзі П. Дювиньо й М. Танга. Такий вплив здійснюється через їжу й воду, які прив'язують людини до локальних умов певної, досить вузької території перебування, навіть незважаючи на централізоване постачання, характерне для багатьох районів, міжнародну торгівлю харчовими продуктами й т.д.

Наведені приклади показують тісний зв'язок людини з навколишнім середовищем, представленої як відсталою матерією, так і біотичним оточенням. Середовище впливає на формоутворення людських популяцій, викликаючи потужні адаптивні процеси, що діяли протягом тисячоріч.

Дослідження адаптивної мінливості у світі тварин легко здійснюється в експерименті. Експеримент стосовно людини неможливе, тому вивчення передумов, шляхів і факторів адаптації людських колективів до нових умов середовища можна провести тільки спостерігаючи експерименти, які неодноразово ставила історія. Мова йде про розселення людських популяцій і їхньому зіткненні з новими умовами, про міграцію на далекі відстані й подоланні труднощів екстремального середовища.

Людство в цілому сформувалося в тропічних і субтропічних районах земної кулі. Однак після появи людини сучасного виду первісна ойкумена значно зросла й уперше минулого заселені багато хто раніше не заселені області. У процесі розширення первісної ойкумени адаптаційні можливості первісних популяцій, природно, збільшувалися, підстьобнуті у своєму розвитку природним добором. Разом із цим значно зріс запас адаптивної мінливості, характерний для годиться в цілому.

Вихідним ареалом монголоїдної раси, очевидно, була Центральна Азія, можливо. Внутрішня Монголія й північні райони Китаю. Із цього вихідного ареалу монголоїди заселили Південно-Східну Азію, частково її острівний мир, освоїли райони субтропіків і тропічних лісів, зштовхнулися з новою геохімічною й ландшафтною ситуацією, іншими тваринами й рослинним миром і, що найважливіше, пристосувалися до іншому в порівнянні з вихідним вогнищем миру мікробів. Але особливо потужним стимулом формування пристосувальних варіацій у межах монголоїдного стовбура були розселення монголоїдів на північ, заселення ними північно-східного кута Азії, потім Америки й, нарешті, просування по Американському континенті на південь. Диференціація популяцій в Америці повела в цих умовах до утворення локальних рас, кожна з яких характеризується певним комплексом морфологічних, фізіологічних, частково імунобіологічних властивостей. Європеоїди й негроїди в процесі первісного освоєння ойкумени, мабуть, менше зіштовхувалися з незвичними умовами, чим монголоїди. Негроїди розселилися переважно в широтному напрямку по тропічному поясі, європеоїди пересувалися практично в межах одного материка й прилягаючих до нього районів інших материків (Передня Азія, Північна Африка). Але зате європеоїди розселялися по ойкумені після епохи великих географічних відкриттів, зштовхнувшись із незвичними умовами практично всіх ландшафтних зон Землі. Переселення європейців у Північну й Південну Америку, появу великих контингентів європейського населення в Середній Азії й Індії, освоєння росіянами Сибіру - це й інші історичні події останніх сторіч уперше на весь зріст практично поставили перед європейською наукою проблему адаптації. Вивчення наївніше ситуації різних районів саме тому важливо практично, що неврахування її веде до поширення багатьох захворювань у колоніальних групах.

Отже, резерв адаптивної мінливості - реально існуюче явище, що визначає адаптивні можливості популяцій, так сказати, їх "запас міцності" при зіткненні з несприятливої, і раніше далекого їм, середовища. Резерв цей залежить від багатьох причин, у першу чергу від попередньої історії популяції, її рухливості, від перебування в різноманітних умовах середовища й т.д. Таким чином, кожна популяція має властивий тільки їй запас адаптивної мінливості, певний, історично строго фіксований рівень імунобіологічної резистентності. Все це ставиться й до груп популяцій і рас.

Резерв адаптивної мінливості має безпосереднє значення для такої історичної проблеми, як причини міграцій і їхні кінцеві результати. Неодноразово писалося, що при більше високому рівні культури мігрантів вони в першу чергу формують етнічну особу народу, що виник у процесі змішання; при більше ж низькому культурному рівні мігрантів у порівнянні з місцевим населенням основна роль належить аборигенам. Однак у світлі всіх наведених фактів і міркувань такий підхід представляється однобоким. Очевидно, у цих процесах особливо велика роль біологічної адаптації етнічних груп, що зіштовхуються, той резерв адаптивної мінливості, про яке говорилося вище.

Зі збільшенням чисельності етнічної групи розшириться і її ареал, а розширення ареалу автоматично приводить до різноманіття умов середовища, і, отже, дана група більше адаптивна до різних умов існування. У цьому я бачу одну із причин історично сформованої різниці в процесах колонізації, скажемо, Індії англійцями й заселення Сибіру росіянами. При сприятливій політичній і економічній кон'юнктурі англійський народ не зміг відокремити життєздатних паростків у тропіках - недарма термін служби представників адміністрації в Індії обчислюється трьома роками. Росіяни в Сибіру, зштовхнувшись із новими для себе специфічними й надзвичайно тяжкими умовами, не тільки вижили, але й утворили численні стійкі групи старого населення, що істотно вплинули на аборигенів. Широкий ареал розселення росіян, та обставина, що вони освоїли величезну територію з різним кліматичним режимом і різними ландшафтними зонами, безсумнівно, були одними з необхідних умов їхньої життєстійкості в Сибіру. Дуже часто імунобіологічна резистентність російського населення Сибіру не уступає або мало уступає адаптивній пристосованості корінних етнічних груп. Не можна заперечувати, звичайно, що свою роль грала й більше висока культура росіян, але біологічна стійкість їхніх популяцій безсумнівна.