Смекни!
smekni.com

Анатомія і фізіологія (стр. 1 из 9)

Анатомія

1. З'єднання кісток черепу

Усі кістки тіла людини та хребетних тварин з'єднуються між собою за допомогою різних засобів у гармонійну систему, що задовольняє дві вимоги — міцність цілого і рухливість окремих його частин.

Розвиток різних видів з'єднання органів руху та опори багатоклітинних організмів відбувався у три етапи. Найдавнішим і найпростішим способом є сполучнотканинний (з'єднання частин зовнішнього скелета безхребетних тварин). Більш складною формою є з'єднання за допомогою хрящової тканини, що можна спостерігати у риб та плазунів. Найскладніша і найпрогресивніша форма з'єднання органів руху та опори — суглобові з'єднання, які дають змогу виконувати дуже складні рухи з невеликою затратою енергії.

У людини, як і у вищих тварин, існують всі вищезгадані типи сполучення кісток, які на основі структурних особливостей поділяють на волокнисті (articulationes fibrosae), хрящові (articulationes cartilagineae) та синовіальні (articulationes synoviales; Рис. 1).

До волокнистих сполучень відносять синдесмози, шви та вклинення.

Синдесмоз (syndesmosis) — кісткове з'єднання, при якому кістки з'єднуються за допомогою волокнистої сполучної тканини або зв'язок. Тут основне функціональне навантаження несуть зв'язки, що знаходяться на поверхні з'єднуваних кісток. Зв'язки (ligamenta, лат. ligo — зв'язую) у людини і хребетних тварин мають вигляд щільних тяжів та пластин, побудованих з волокнистої сполучної тканини, до складу якої входять колагенові та еластичні волокна, кількість яких залежить від функції сполучення.

Шви (suturae) зустрічаються у людини тільки при з'єднанні плоских кісток черепа (між краями кісток знаходиться невеликий прошарок волокнистої сполучної тканини). Залежно від форми країв кісток розрізняють зубчастий шов, в якому зубці на краю однієї кістки входять у заглиблення між зубцями другої кістки (наприклад, стріловий шов); лускоподібний, що утворюється внаслідок накладання країв кісток, зрізаних навскіс (наприклад, між тім'яною та висковою кістками); а також плоский, коли рівний край однієї кістки прилягає до рівного краю іншої (наприклад, міжно-совий шов).

Вклинення (gomphosis), або зубокоміркове з'єднання, за традицією розглядається у вченні про нутрощі.

Рис. 1. Типи сполучення кісток (схема):

а - волокнисте: 1 - окістя; 2 - кістка; 3 - волокниста тканина; б - хрящове: 1 - окістя; 2 - кістка; 3 - хрящ; в - синовіальне (суглоб); 1 - окістя; 2 - кістка; З - суглобовий хрящ, 4 - порожнина суглоба; 5 - синовіальна перетинка капсули суглоба; 6 - волокниста перетинка капсули суглоба.

При хрящових з'єднаннях (articulationes cartilagineae) кістки з'єднуються між собою прошарками хрящової тканини. До цих з'єднань відносять синхондрози та симфізи.

Синхондроз (synchondrosis) — таке з'єднання кісток, коли між ними знаходиться різної товщини хрящова пластинка, щільно зрощена з поверхнями обох кісток (наприклад, клинопотиличний і клинокам'янистий синхондрози, а також синхондроз мечоподібного відростка). Між хрящовими клітинами, розміщуються волокна сполучної тканини, що зрощуються з кістками (окістям) і таким чином підвищують міцність з'єднання кісток між собою.

Різновидом хрящового з'єднання є симфіз (symphysis) — з невеликою порожниною у товщі хряща. Такі утвори з'єднують деякі кістки грудини (симфіз ручки грудини), хребці (міжхребцевий симфіз) та лобкові кістки (лобковий симфіз). Міжхребцевий та лобковий симфізи для більшої міцності укріплені багатьма зв'язками.

У людини та хребетних тварин найбільш поширеним з'єднанням кісток є синовіальні з'єднання (articulationes synoviales), або суглоби.

Обов'язковими структурними компонентами суглоба вважають суглобові поверхні зчленованих кісток; суглобову порожнину та суглобову капсулу.

Суглобові поверхні найчастіше збігаються (конгруентні) одна з одною, або між ними знаходяться хрящові пластинки — суглобові диски. Іноді суглобові диски за формою нагадують півмісяць, і тоді їх називають менісками. Суглобові поверхні завжди вкриті тонким шаром (0,2—1,5 мм) суглобового хряща, при вивченні якого під невеликим збільшенням мікроскопа виділяють поверхневу, проміжну та глибоку зони, а також субхондральну кісткову пластинку.

Суглобова порожнина ніколи не сполучається з навколишнім середовищем, завдяки тому що вона оточена суглобовою капсулою. В порожнині міститься невелика кількість липкої синовіальної рідини, яка змащує суглобові поверхні і сприяє ковзанню їх.

Суглобова капсула побудована з волокнистої сполучної тканини і складається з двох шарів. Зовнішній, або волокнистий, шар сформований з щільної волокнистої сполучної тканини, волокна якої йдуть у поздовжньому та поперечному напрямах. Внутрішній, або синовіальний, шар має складнішу будову, в зв'язку з чим його поділяють на ворсинчасту та плоску частини. Поверхня ворсинчастої частини вкрита спеціальними утворами — синовіальними ворсинками, які продукують синовіальну рідину, або синовію.

Крім ворсинок на поверхні синовіального шару можна побачити синовіальні складки, в яких іноді відкладається жир.

Суглобова капсула багатьох суглобів місцями ущільнюється і досягає значної товщини за рахунок сполучнотканинних утворів — зв'язок, що доповнюють і зміцнюють суглоб. Залежно від розміщення зв'язок відносно суглобової капсули розрізняють зовнішньо-капсульні, капсульні та внутрішньокапсульні зв'язки.

Зовнішньокапсульні зв'язки (ligamenta extracapsularia) — сполучнотканинні утвори, що знаходяться на деякій, іноді досить значній, відстані від суглобової капсули (наприклад, велико- та малогомілкові бічні зв'язки).

Капсульні зв'язки (ligamenta capsularia) — потовщення самої суглобової капсули (наприклад, клубово-стегнова зв'язка).

Внутрішньокапсульні зв'язки (ligamenta intracapsularia) розміщуються в суглобовій порожнині і з'єднують кістки, що зчленовуються (наприклад, схрещені зв'язки коліна).

У зв'язку із складністю будови синовіальних сполучень існують різноманітні класифікації їх, в основу яких покладено або структурні, або функціональні особливості суглобів.

За формою суглобових поверхонь розрізняють кулястий, або чашоподібний, циліндричний, блокоподібний, еліпсоподібний, сідлоподібний та плоский суглоби (Рис. 2). При визначенні форми поверхонь, які зчленовуються, порівнюють їх з відповідними геометричними фігурами, але обов'язково враховують, що суглоб — живий об'єкт вивчення, а не мертве тіло з його механічними властивостями.

1 — кулястий; 2 — еліпсоподібний; 3 — сідлоподібний; 4 — плоский; 5 — блокоподібний; 6 — обертовий.

Кулястим, або чашоподібним (articulatio spheroidea seu cotylica), називають суглоб, в якому суглобова поверхня однієї з кісток, що з'єднуються, за формою наближається до кулі, а друга кістка має вгнуту суглобову западину (плечовий суглоб).

Циліндричний суглоб (articulatio trochoidea) утворюють кістки, одна з яких має суглобову поверхню, що нагадує відрізок циліндра, а друга — вгнута (ближчий та дальший променеліктьові суглоби).

Якщо на циліндричній суглобовій поверхні є борозна, а на відповідній вгнутій поверхні — гребінь, то такий суглоб називають блокоподібним (ginglymus). Прикладом блокоподібного суглоба є гомілковостопний суглоб.

До еліпсоподібних синовіальних сполучень (articulatio ellipsoidea) відносять такі суглоби, що мають видовжені суглобові поверхні, які нагадують відрізок еліпсоїда. Еліпсоподібні суглоби найчастіше сформовані з багатьох кісток (наприклад, променезап'ястковий суглоб).

Суглоби, в яких суглобові поверхні вгнуті в поздовжньому і опуклі в поперечному напрямах (нагадують два сідла, складені разом), дістали назву сідлоподібних (articulatio sellaris). Як приклад можна згадати зап'ястковоп'ястковий суглоб великого пальця.

Плоскі суглоби (articulatio plana) утворені майже плоскими суглобовими поверхнями, які розглядають як поверхні кулі з дуже великим радіусом (наприклад, дуговідростчасті суглоби).

У деяких суглобах форму суглобових поверхонь неможливо порівняти з простою геометричною фігурою, оскільки вона складається з відрізків кількох фігур. Це — виросткові суглоби (articula-tio bicondylaris), до яких відносять колінні суглоби.

Крім поділу за формою суглобових поверхонь суглоби поділяють також на прості та складні залежно від кількості кісток, які з'єднуються. Під простим, суглобом (articulatio simplex) розуміють таке синовіальне з'єднання, яке утворюється двома кістками (відповідно двома суглобовими поверхнями). Типовим прикладом простого суглоба є міжфалангові суглоби кисті.

У складному суглобі (articulatio composite) зчленовується більш ніж дві кістки. Іноді складний суглоб складається з кількох функціонально самостійних простих суглобів, що мають спільну суглобову капсулу (наприклад, ліктьовий суглоб).

Якщо розглядати суглобові поверхні як відрізки геометричних фігур, то можна уявити, що рухи кісток, які зчленовуються, відбуваються навколо осі обертання цих відрізків. Отже, вісь обертання — це уявна лінія, яку проводять крізь центр суглоба і навколо якої одна кістка обертається відносно іншої. Для визначення характеру рухів у суглобах проводять три взаємно перпендикулярні осі — поперечну, або фронтальну, передньозадню, або сагітальну, та вертикальну. Слід пам'ятати, що всі рухи в синовіальних сполученнях розглядають виходячи з анатомічного положення тіла.

Залежно від кількості осей, навколо яких можуть відбуватись рухи, розрізняють одноосьові, дво- і трьохосьові суглоби.

До одноосьових суглобів відносять циліндричні та блокоподібні, до двохосьових — еліпсоподібні та сідлоподібні, а до трьохосьових — кулясті. В усіх цих суглобах можливий великий обсяг рухів. Плоскі суглоби осі обертання не мають, в них можливе лише ковзання однієї кістки відносно другої. Чим більше осей обертання мають суглоби, тим більші в них рухомість і різноманітність рухів, але міцність таких з'єднань менша, і тому тут частіше, ніж в інших з'єднаннях кісток, можливі різні травми.