регистрация / вход

Анатомія і фізіологія

З'єднання кісток черепу. Поверхневі та глибокі м'язи грудей їх кровопостачання та іннервація. Порожнина рота її стінки та відділи. Зів та мигдалики. Тиск плевральної порожнини, його зміни при вдиханні. Травний канал, його функції, секреції, всмоктування.

Анатомія

1. З'єднання кісток черепу

Усі кістки тіла людини та хребетних тварин з'єднуються між собою за допомогою різних засобів у гармонійну систему, що задовольняє дві вимоги — міцність цілого і рухливість окремих його частин.

Розвиток різних видів з'єднання органів руху та опори багатоклітинних організмів відбувався у три етапи. Найдавнішим і найпростішим способом є сполучнотканинний (з'єднання частин зовнішнього скелета безхребетних тварин). Більш складною формою є з'єднання за допомогою хрящової тканини, що можна спостерігати у риб та плазунів. Найскладніша і найпрогресивніша форма з'єднання органів руху та опори — суглобові з'єднання, які дають змогу виконувати дуже складні рухи з невеликою затратою енергії.

У людини, як і у вищих тварин, існують всі вищезгадані типи сполучення кісток, які на основі структурних особливостей поділяють на волокнисті (articulationes fibrosae), хрящові (articulationes cartilagineae) та синовіальні (articulationes synoviales; Рис. 1).

До волокнистих сполучень відносять синдесмози, шви та вклинення.

Синдесмоз (syndesmosis) — кісткове з'єднання, при якому кістки з'єднуються за допомогою волокнистої сполучної тканини або зв'язок. Тут основне функціональне навантаження несуть зв'язки, що знаходяться на поверхні з'єднуваних кісток. Зв'язки (ligamenta, лат. ligo — зв'язую) у людини і хребетних тварин мають вигляд щільних тяжів та пластин, побудованих з волокнистої сполучної тканини, до складу якої входять колагенові та еластичні волокна, кількість яких залежить від функції сполучення.

Шви (suturae) зустрічаються у людини тільки при з'єднанні плоских кісток черепа (між краями кісток знаходиться невеликий прошарок волокнистої сполучної тканини). Залежно від форми країв кісток розрізняють зубчастий шов, в якому зубці на краю однієї кістки входять у заглиблення між зубцями другої кістки (наприклад, стріловий шов); лускоподібний, що утворюється внаслідок накладання країв кісток, зрізаних навскіс (наприклад, між тім'яною та висковою кістками); а також плоский, коли рівний край однієї кістки прилягає до рівного краю іншої (наприклад, міжно-совий шов).

Вклинення (gomphosis), або зубокоміркове з'єднання, за традицією розглядається у вченні про нутрощі.

Рис. 1. Типи сполучення кісток (схема):

а - волокнисте: 1 - окістя; 2 - кістка; 3 - волокниста тканина; б - хрящове: 1 - окістя; 2 - кістка; 3 - хрящ; в - синовіальне (суглоб); 1 - окістя; 2 - кістка; З - суглобовий хрящ, 4 - порожнина суглоба; 5 - синовіальна перетинка капсули суглоба; 6 - волокниста перетинка капсули суглоба.

При хрящових з'єднаннях (articulationes cartilagineae) кістки з'єднуються між собою прошарками хрящової тканини. До цих з'єднань відносять синхондрози та симфізи.

Синхондроз (synchondrosis) — таке з'єднання кісток, коли між ними знаходиться різної товщини хрящова пластинка, щільно зрощена з поверхнями обох кісток (наприклад, клинопотиличний і клинокам'янистий синхондрози, а також синхондроз мечоподібного відростка). Між хрящовими клітинами, розміщуються волокна сполучної тканини, що зрощуються з кістками (окістям) і таким чином підвищують міцність з'єднання кісток між собою.

Різновидом хрящового з'єднання є симфіз (symphysis) — з невеликою порожниною у товщі хряща. Такі утвори з'єднують деякі кістки грудини (симфіз ручки грудини), хребці (міжхребцевий симфіз) та лобкові кістки (лобковий симфіз). Міжхребцевий та лобковий симфізи для більшої міцності укріплені багатьма зв'язками.

У людини та хребетних тварин найбільш поширеним з'єднанням кісток є синовіальні з'єднання (articulationes synoviales), або суглоби.

Обов'язковими структурними компонентами суглоба вважають суглобові поверхні зчленованих кісток; суглобову порожнину та суглобову капсулу.

Суглобові поверхні найчастіше збігаються (конгруентні) одна з одною, або між ними знаходяться хрящові пластинки — суглобові диски. Іноді суглобові диски за формою нагадують півмісяць, і тоді їх називають менісками. Суглобові поверхні завжди вкриті тонким шаром (0,2—1,5 мм) суглобового хряща, при вивченні якого під невеликим збільшенням мікроскопа виділяють поверхневу, проміжну та глибоку зони, а також субхондральну кісткову пластинку.

Суглобова порожнина ніколи не сполучається з навколишнім середовищем, завдяки тому що вона оточена суглобовою капсулою. В порожнині міститься невелика кількість липкої синовіальної рідини, яка змащує суглобові поверхні і сприяє ковзанню їх.

Суглобова капсула побудована з волокнистої сполучної тканини і складається з двох шарів. Зовнішній, або волокнистий, шар сформований з щільної волокнистої сполучної тканини, волокна якої йдуть у поздовжньому та поперечному напрямах. Внутрішній, або синовіальний, шар має складнішу будову, в зв'язку з чим його поділяють на ворсинчасту та плоску частини. Поверхня ворсинчастої частини вкрита спеціальними утворами — синовіальними ворсинками, які продукують синовіальну рідину, або синовію.

Крім ворсинок на поверхні синовіального шару можна побачити синовіальні складки, в яких іноді відкладається жир.

Суглобова капсула багатьох суглобів місцями ущільнюється і досягає значної товщини за рахунок сполучнотканинних утворів — зв'язок, що доповнюють і зміцнюють суглоб. Залежно від розміщення зв'язок відносно суглобової капсули розрізняють зовнішньо-капсульні, капсульні та внутрішньокапсульні зв'язки.

Зовнішньокапсульні зв'язки (ligamenta extracapsularia) — сполучнотканинні утвори, що знаходяться на деякій, іноді досить значній, відстані від суглобової капсули (наприклад, велико- та малогомілкові бічні зв'язки).

Капсульні зв'язки (ligamenta capsularia) — потовщення самої суглобової капсули (наприклад, клубово-стегнова зв'язка).

Внутрішньокапсульні зв'язки (ligamenta intracapsularia) розміщуються в суглобовій порожнині і з'єднують кістки, що зчленовуються (наприклад, схрещені зв'язки коліна).

У зв'язку із складністю будови синовіальних сполучень існують різноманітні класифікації їх, в основу яких покладено або структурні, або функціональні особливості суглобів.

За формою суглобових поверхонь розрізняють кулястий, або чашоподібний, циліндричний, блокоподібний, еліпсоподібний, сідлоподібний та плоский суглоби (Рис. 2). При визначенні форми поверхонь, які зчленовуються, порівнюють їх з відповідними геометричними фігурами, але обов'язково враховують, що суглоб — живий об'єкт вивчення, а не мертве тіло з його механічними властивостями.

1 — кулястий; 2 — еліпсоподібний; 3 — сідлоподібний; 4 — плоский; 5 — блокоподібний; 6 — обертовий.

Кулястим, або чашоподібним (articulatio spheroidea seu cotylica), називають суглоб, в якому суглобова поверхня однієї з кісток, що з'єднуються, за формою наближається до кулі, а друга кістка має вгнуту суглобову западину (плечовий суглоб).

Циліндричний суглоб (articulatio trochoidea) утворюють кістки, одна з яких має суглобову поверхню, що нагадує відрізок циліндра, а друга — вгнута (ближчий та дальший променеліктьові суглоби).

Якщо на циліндричній суглобовій поверхні є борозна, а на відповідній вгнутій поверхні — гребінь, то такий суглоб називають блокоподібним (ginglymus). Прикладом блокоподібного суглоба є гомілковостопний суглоб.

До еліпсоподібних синовіальних сполучень (articulatio ellipsoidea) відносять такі суглоби, що мають видовжені суглобові поверхні, які нагадують відрізок еліпсоїда. Еліпсоподібні суглоби найчастіше сформовані з багатьох кісток (наприклад, променезап'ястковий суглоб).

Суглоби, в яких суглобові поверхні вгнуті в поздовжньому і опуклі в поперечному напрямах (нагадують два сідла, складені разом), дістали назву сідлоподібних (articulatio sellaris). Як приклад можна згадати зап'ястковоп'ястковий суглоб великого пальця.

Плоскі суглоби (articulatio plana) утворені майже плоскими суглобовими поверхнями, які розглядають як поверхні кулі з дуже великим радіусом (наприклад, дуговідростчасті суглоби).

У деяких суглобах форму суглобових поверхонь неможливо порівняти з простою геометричною фігурою, оскільки вона складається з відрізків кількох фігур. Це — виросткові суглоби (articula-tio bicondylaris), до яких відносять колінні суглоби.

Крім поділу за формою суглобових поверхонь суглоби поділяють також на прості та складні залежно від кількості кісток, які з'єднуються. Під простим, суглобом (articulatio simplex) розуміють таке синовіальне з'єднання, яке утворюється двома кістками (відповідно двома суглобовими поверхнями). Типовим прикладом простого суглоба є міжфалангові суглоби кисті.

У складному суглобі (articulatio composite) зчленовується більш ніж дві кістки. Іноді складний суглоб складається з кількох функціонально самостійних простих суглобів, що мають спільну суглобову капсулу (наприклад, ліктьовий суглоб).

Якщо розглядати суглобові поверхні як відрізки геометричних фігур, то можна уявити, що рухи кісток, які зчленовуються, відбуваються навколо осі обертання цих відрізків. Отже, вісь обертання — це уявна лінія, яку проводять крізь центр суглоба і навколо якої одна кістка обертається відносно іншої. Для визначення характеру рухів у суглобах проводять три взаємно перпендикулярні осі — поперечну, або фронтальну, передньозадню, або сагітальну, та вертикальну. Слід пам'ятати, що всі рухи в синовіальних сполученнях розглядають виходячи з анатомічного положення тіла.

Залежно від кількості осей, навколо яких можуть відбуватись рухи, розрізняють одноосьові, дво- і трьохосьові суглоби.

До одноосьових суглобів відносять циліндричні та блокоподібні, до двохосьових — еліпсоподібні та сідлоподібні, а до трьохосьових — кулясті. В усіх цих суглобах можливий великий обсяг рухів. Плоскі суглоби осі обертання не мають, в них можливе лише ковзання однієї кістки відносно другої. Чим більше осей обертання мають суглоби, тим більші в них рухомість і різноманітність рухів, але міцність таких з'єднань менша, і тому тут частіше, ніж в інших з'єднаннях кісток, можливі різні травми.

При аналізі рухів тіла хребетних тварин і людини виділяють згинання й розгинання, приведення й відведення, а також обертання.

Навколо поперечної, або фронтальної, осі відбуваються згинання (flexio) — зменшення кута між кістками, які з'єднуються, та розгинання (extensio) — збільшення кута між ними.

Навколо передньозадньої, або сагітальної, осі можливі приведення (adductio) — наближення до серединної площини і відведення (abductio) — віддалення від неї.

Навколо вертикальної осі відбуваються обертання (rotatio). Обертання назовні називають супінацією (supinatio), а досередини — пронацією (pronatio). Колове обертання, при якому вільний кінець кінцівки (наприклад, кисть) описує коло, а кінцівка в цілому — поверхню конуса, дістало назву циркумдукції (circum-ductio).

При вивченні зчленувань слід звертати увагу на індивідуальні, вікові та статеві особливості кісток, оскільки рухомість і різноманітність рухів неоднакові у людей різного віку, статі, а також ступеня тренованості.

Розвиток та вікові особливості з'єднань кісток

Формування з'єднань кісток починається в кінці другого місяця внутріш-ньоутробного розвитку і відбувається двома шляхами. При одному з них між хрящовими кінцями (епіфізами) майбутніх кісток починається ущільнення мезенхіми, в якій на початку третього місяця ембріогенезу виникає маленька щілиноподібна порожнина (майбутня суглобова порожнина). З мезенхіми, що залишилася по периферії порожнини, утворюється суглобова капсула, зовнішній шар якої продовжується в охрястя (майбутнє окістя), а з внутрішнього формується синовіальний шар. Якщо в майбутньому суглобі буде суглобовий диск, або меніск, то в мезенхімі з'являються дві щілини, розділені прошарком мезенхіми. Якщо розвиток іде іншим шляхом, то порожнина не утворюється і кістки з'єднуватимуться за допомогою волокнистої сполучної тканини.

У новонароджених та дітей перших років життя суглоби розвинені ще недосконало, тому що остаточне формування їх відбувається під дією м'язів.

2. Поверхневі та глибокі м'язи грудей їх кровопостачання та іннервація

М'язи грудей, тт. thoracis, діляться на дві групи :

• поверхневі (що мають відношення до поясу верхньої кінцівки);

• глибокі (власні м'язи грудей).

Поверхневі м'язи:

• Великий грудний м'яз, т. pectoralismajor. Дія: наводить і обертає плече всередину (pronatio), при горизонтальному положенні руки наводить її в сагитальний напрям (anteversio), а при укріпленій верхній кінцівці своєю грудинно-реберною частиною м'яз сприяє розширенню грудної клітки при акті дихання.

• Малий грудний м'яз. т. pectoralisminor. Дія: тягне вперед і донизу лопатку, а при зміцненні лопатки піднімає ребра, будучи допоміжним дихальним м'язом.

• Підключичний м'яз subclavius. Дія, тягне ключицю вниз і медіальний, утримуючи її, таким чином, в грудинно-ключичному суглобі; при нерухомому поясі верхньої кінцівки піднімає Iребро, будучи допоміжним дихальним м'язом.

• Передній зубчастий м'яз. т. serratusanterior. Дія, зволікає лопатку від хребетного стовпа; нижні пучки, крім того, зміщують нижній кут лопатки латеральний і повідомляють її обертальний рух довкола сагиттально направленої осі. Спільно з ромбоподібним м'язом фіксує лопатку до поверхні грудної клітки. При нерухомому поясі верхньої кінцівки передній зубчастий м'яз також є допоміжним дихальним м'язом (при вдиху).

Глибокі, або власні м'язи грудей:

- Зовнішні міжреберні м'язи тт. intercostalesexterni. Дія: зовнішні міжреберні м'язи є м'язами, що беруть участь в акті дихання (вдих).

- Внутрішні міжреберні м'язи. mm. intercostalesintemi. іннервації і кровопостачання ті ж, що і в зовнішніх міжреберних м'язів.

- Самі внутрішні міжреберні м'язи, тт. intercostalesintir

- Підреберні м'язи тт. subcostales. Дія: міжреберні і підреберні м'язи беруть участь в акті дихання (видих).

- Поперечний м'яз, т. transversusthoracis. Дія: бере участь в акті дихання (видих).

Крім того, до м'язів грудей відноситься м'язово-сухожильна перегородка між грудною і черевною порожнинами - діафрагма

3. Порожнина рота її стінки та відділи. Зів та мигдалики

Ротова порожнина, яка поділяється на присінок і власне ротову порожнину, є початковим відділом травної системи куди за звичайних умов їжа надходить насамперед і підлягає механічній і хімічній обробці.

Функції ротової порожнини:

1) механічна обробка їжі; 2) дегустація; 3) первинна хімічна обробка їжі; 4) артикуляція (звукоутворення); 5) знешкодження мікроорганізмів (лізоцим у слині); 6) імунний захист (Кільце Пирогова-Вальдеєра).

Особливості будови органів ротової порожнини:

1) присінок і власне ротова порожнина вкриті багатошаровим плоским незроговілим епітелієм, який на сосочках язика, на яснах та на твердому піднебінні може зроговівати;

2) пухка волокниста сполучна тканина (ПВСТ) власної пластинки слизової оболонки дуже добре васкуляризується, тут є численні артеріоло-венулярні анастомози. ПВСТ може вростати в епітелій з формуванням специфічного рельєфу (сосочки язика, крипти мигдаликів);

3) м'язова пластинка слизової оболонки відсутня;

4) слизова оболонка на губах, на щоках, на нижній поверхні язика, на м'якому піднебінні та язичку розташована на добре розвиненій підслизовій основі, що зумовлює зміщуваність слизової оболонки по відношенню до інших оболонок, нижче розташовані тканини, а саме спинка язика, тверде піднебіння, ясна - не мають підслизової основи;

5) у слизовій оболонці мигдаликів розміщене скупчення лімфоїдних елементів і формується специфічний рельєф, який називається складками або криптами.

Мигдалики (лат. tonsillae) - скупчення лімфоїдної тканини, розташовані в стратегічно важливих областях носоглотки і ротовій порожнині. Мигдалини виконують захисну і кровотворну функції, беруть участь у виробленні імунітету - є захисним механізмом першої лінії на дорозі вдихуваних чужорідних патогенів. Повна імунологічна роль мигдалин все ще залишається не ясною.

Термін гланди відноситься до піднебінних мигдалин.

Разом з іншими лімфоїдними утвореннями носоглотки мигдалини утворюють глоткове лімфаденоїдне кільце.

Мигдалини підрозділяються на:

- парні

- піднебінні - в поглибленні між м'яким піднебінням і мовою (перша і друга мигдалини).

- трубні - в області глоткового отвору слухової труби (п'ята і шоста мигдалини)

- непарні

- глоткова (носоглоткова) - в області зведення і задньої частини стінки глотки (третя мигдалина, мигдалина Гармати)

- язична - під поверхнею задньої частини мови (четверта мигдалина)

Прийнята наступна нумерація мигдалин:

перша і друга - піднебінні;

третя - глоткова (носоглоткова);

четверта - язична;

п'ята і шоста - трубні мигдалини.

4. Порожнина носа. Будова та функції

Порожнина носа розпочинається ніздрями, які ведуть до присінка носової порожнини. Внутрішня поверхня присінка вистелена незроговіваючим багатошаровим плоским епітелієм і має волосся, сальні і потові залози. Слизова оболонка стінок порожнини носа виконує нюхову та дихальну функції, тому має різну будову. Дихальну функцію забезпечує більша частина слизової оболонки носа і вона вкрита війчастим псевдобагатошаровим епітелієм з великою кількістю бокалоподібних гландулоцитів, що виділяють слиз. Слиз завдяки рухам війок пересувається назовні і видаляється. В порожнину носа виділяється секрет численних слизових альвеолярно-трубчастих залоз. Слиз зв'язує пилеподібні частки повітря і зволожує вдихуване повітря. Власна пластинка слизової оболонки і підслизова основа дуже добре васкуляризовані і забезпечують вирівнювання температури вдихуваного повітря до температури тіла.

Три носові раковини збільшують загальну поверхню порожнини носа і утворюють носові ходи (верхній, середній та нижній). У нижній носовий хід відкривається носослізний канал. У верхній - задні чарунки решітчастої кістки і (дорзальніше) пазухи клиноподібної кістки. У середній - середні і передні чарунки решітчастої і пазухи лобної та верхньощелепної кісток.

Нюхова ділянка слизової оболонки верхньої носової раковини і відповідної їй частини перегородки та задній відділ верхньої стінки порожнини носа - це частина слизової оболонки носа, вкрита війчастим псевдобагатошаровим епітелієм, до складу якого входять спеціальні сприймаючі нюхові нейросекреторні біполярні клітини.

Повітря із порожнини носа надходить крізь хоани до носової, а потім ротової частини глотки і в гортань.

5. Аорта висхідна частина, дуга аорти її гілки, сонні артерії та підключичні артерії її гілки і зони кровопостачання

Аорта (aorta) — найбільша артеріальна судина тіла людини, починається з лівого шлуночка (Рис. 1), її розділяють на висхідну частину, дугу та низхідну частину.

Висхідна частина аорти (pars ascendens aortae) має діаметр 25— 30 мм та довжину 40—50 мм. Починається від лівого шлуночка серця і на рівні II правого реберного хряща переходить у дугу аорти. Висхідна частина аорти починається розширенням, що має назву цибулини аорти. Від цієї частини аорти відходять вінцеві артерії, гілки яких широко анастомозують між собою.

Права вінцева артерія (arteria coronaria dextra) спочатку лежить у вінцевій борозні між артеріальним конусом правого шлуночка та правим вушком. Далі вона огинає правий край серця по вінцевій борозні і переходить на його нижню поверхню. По ходу артерія віддає багато гілочок до міокарда правого передсердя.

Ліва вінцева артерія (arteria coronaria sinistra) іде між коренем легеневого стовбура та лівим вушком. Далі ділиться на передню міжшлуночкову та огинаючі гілки.

Рис. 1. Грудна частина аорти та її гілки:

1 - трахея; 2 - ліва загальна сонна артерія; 3 - ліва підключична артерія; 4 - дуга аорти; 5 - лівий головний бронх; 6 - задні міжреберні артерії; 7 - діафрагма; 8 - грудна частина аорти; 9 - стравохід; 10 - клапани аорти; 11 - висхідна частина аорти; 12 - плечегеловний стовбур; 13 - права підключична артерія; 14 - хребтова артерія; 15 - права загальна сонна артерія.

Передня міжшлуночкова гілка, розміщуючись у передній міжшлуночковій борозні серця, доходить до його верхівки. По ходу вона віддає численні гілочки до міжшлуночкової перегородки та до стінок лівого і правого шлуночків.

Огинаюча гілка більша за попередню, переходить зліва на діафрагмальну поверхню серця і по ходу віддає гілочки до м'язів лівого шлуночка та лівого передсердя.

Дуга аорти (arcus aortae) опуклістю, оберненою догори, доходить до рівня III грудного хребця. Прямуючи спереду назад та косо справа наліво, дуга аорти простягається від II правого реберного хряща до лівої поверхні тіл III — IV грудних хребців, де й переходить у низхідну частину аорти. В місці переходу нерідко спостерігається невелике звуження — перешийок аорти.

Від опуклої поверхні дуги аорти відходять три значні артерії (плечоголовний стовбур, ліва загальна сонна та ліва підключична артерії), які забезпечують кровопостачання шиї, голови та верхніх кінцівок (Рис. 2).

Рис. 2. Артерії голови:

1 - права загальна сонна артерія; 2 - верхня щитоподібна артерія; 3 -внутрішня сонна артерія; 4 - зовнішня сонна артерія; 5 - внутрішня яремна вена; 6 - язикова артерія; 7 - лицева артерія; 8, 15 - лицева вена; 9 - защелепна вена; 10, 13 - потилична артерія; 11 - соскоподібний відросток; 12 - верхньощелепна артерія; 14 - задня вушна артерія; 16 - привушна протока; 17 - піднижньощелепна залоза; 18 - під'язикова кістка; 19 - щитоподібний хрящ

Плечоголовний стовбур (truncus brachiocephalicus) має довжину 30-40 мм. Відходить від початкової частини дуги аорти, йде догори та дещо вправо, розміщуючись позаду ручки грудини. На рівні правого груднино-ключичного суглоба стовбур розгалужується на праву загальну сонну та праву підключичну артерії.

Артерії шиї та голови. Загальна сонна артерія (arteria carotis communis) справа відходить від плечоголовного стовбура, а зліва — безпосередньо від дуги аорти. Переходить на шию крізь верхній отвір грудної порожнини і, розміщуючись позаду грудинно-ключично-соскового м'яза, прилягає латеральне до внутрішньої яремної вени, присередньо — до трахеї, стравоходу і гортані та ззаду — до блукаючого нерва. В межах сонного трикутника, на рівні верхнього краю щитоподібного хряща, загальна сонна артерія розгалужується на зовнішню та внутрішню сонні артерії.

Зовнішня сонна артерія (arteria carotis externa), утворившись, іде догори, розміщуючись дещо допереду та присередньо щодо внутрішньої сонної артерії. Проходить позаду заднього черевця двочеревцевого м'яза та крізь товщу привушної залози і на рівні шийки нижньої щелепи розгалужується на дві кінцеві гілки: поверхневу вискову та щелепну артерії.

По ходу зовнішня сонна артерія віддає ряд значних бічних гілок, які за топографічними особливостями можна поділити на три групи: передню, задню та присередню.

Передня група гілок зовнішньої сонної артерії. Верхня щитоподібна артерія (arteria thyroidea superior) відходить від зовнішньої сонної артерії близько місця її утворення, йдучи догори, далі дугоподібно загинається, йде донизу та присередньо і вступає у верхній полюс відповідної частки щитоподібної залози. По ходу артерія віддає гілочки до прищитоподібних залоз, гортані, під'язикової кістки і до грудинно-ключично-соскового м'яза.

Язикова артерія (arteria lingualis) відходить дещо вище від попередньої артерії, на рівні малого рога під'язикової кістки, йде догори і присередньо та розгалужується в товщі, язика. Крім того, постачає кров'ю м'язи дна порожнини рота, під'язикові слинні залози, піднебінні мигдалики, під'язикову кістку, надгортанник та шкіру передньоверхньої ділянки шиї.

Лицева артерія (arteria facial is) відходить від зовнішньої сонної артерії на рівні кута нижньої щелепи, перегинається через край тіла нижньої щелепи, наперед від жувального м'яза, переходить на лице і, розміщуючись у товщі мімічних м'язів, іде в напрямі присереднього кута ока.

Від шийного відрізка лицевої артерії відходять гілочки до носової частини глотки, м'якого піднебіння, піднебінних мигдаликів, піднижньощелепної слинної залози, а також до м'язів та шкіри відповідної ділянки.

У ділянці лиця артерії відходять м'язові та шкірні гілочки, а також верхня та нижня губні артерії, які анастомозують з однойменними артеріями протилежного боку і утворюють навколо щілини рота артеріальне кільце.

Задня група гілок зовнішньої сонної артерії. Потилична артерія (arteria occipitalis) відходить від зовнішньої сонної артерії на рівні заднього черевця двочеревцевого м'яза. Розгалужується в ділянці потилиці і віддає гілочки до навколишніх м'язів, шкіри, вушної раковини і до твердої оболонки головного мозку.

Задня вушна артерія (arteria auricularis posterior) відходить вище від потиличної артерії і, йдучи до соскоподібного відростка, віддає гілочки до вушної раковини, шкіри та м'язів потилиці, а також до стінок барабанної порожнини.

Присередня група гілок зовнішньої сонної артерії. Висхідна глоткова артерія (arteria pharyngea ascendens) йде догори до верхньої ділянки бічної стінки глотки. По ходу віддає гілочки до піднебінного мигдалика, слухової труби, м'якого піднебіння, стінок барабанної порожнини та до твердої оболонки головного мозку.

Кінцеві гілки зовнішньої сонної артерії. Поверхнева вискова артерія (arteria temporalis superficial is), піднімаючись догори, проходить у товщі привушної залози, попереду зовнішнього слухового ходу. Кінцевий відрізок розміщується під шкірою вискової ділянки і поділяється тут на лобову і тім'яну гілки. Артерія постачає кров'ю привушну залозу, зовнішній слуховий хід, вушну раковину та висковий м'яз, а від своєї початкової частини віддає поперечну артерію лиця, яка несе кров до м'язів та шкіри щоки.

6. Спинний мозок, топографія, форма, зовнішня будова

Спинний мозок (medulla spinalis) розміщений у хребетному каналі і має вигляд сплющеного спереду назад циліндричного тяжа товщиною з мізинець (близько одного сантиметра) (рис. 1).

Рис. 1. Спинний мозок:

А - передня поверхня; Б - задня поверхня; 1 - міст; 2 - довгастий мозок; 3 - шийне потовщення; 4 - передня серединна щілина; 5 - поперекове потовщення; 6 - задня серединна борозна; 7 - задня бічна борозна; 8 - мозковий конус; 9 - кінцева нитка.

Довжина його у дорослих дорівнює в середньому біля 45 см, вага - 40-45 г. Зверху спинний мозок безпосередньо переходить у довгастий (нижній відділ головного мозку) на рівні верхнього краю атланта. У цьому місці відходить перша пара спинномозкових нервів. Внизу він поступово стоншується у вигляді конуса і закінчується на рівні другого поперекового хребця. Від конуса тягнеться кінцева нитка, що є продовженням оболонок спинного мозку. Вона прикріплюється до другого куприкового хребця.

Кінцева нитка та корінці поперекових і крижових нервів, які її оточують, разом становлять утворення, що називається кінським хвостом (за характерним виглядом) (рис. 2). Він знаходиться нижче спинного мозку, а отже заповнює нижню частину хребетного каналу.

Рис. 2. Нижній кінець спинного мозку і кінський хвіст:

1 - мозковий конус; 2 - кінцева нитка; 3 - нерви, які утворюють кінський хвіст; 4 - тверда мозкова оболонка.

У спинному мозку розрізняють два потовщення: шийне (верхнє) і поперекове (нижнє), у складі яких є скупчення нейронів, що іннервують відповідно верхні і нижні кінцівки. У людини в зв’язку з більш складною діяльністю руки як органу праці шийне потовщення спинного мозку більших розмірів від поперекового.

Вздовж передньої поверхні спинного мозку тягнеться глибока передня серединна щілина, а вздовж задньої — неглибока задня серединна борозна. Вони заглиблюються у спинний мозок і поділяють його вздовж на дві симетричні половини — праву і ліву.

В спинному мозку розрізняють такі ж самі відділи, як і в хребетному стовпі: шийний, грудний, поперековий, крижовий і куприковий, які не співпадають між собою, оскільки спинний мозок у цілому коротший від хребетного стовпа.

Спинний мозок має виражену сегментарну будову. Під сегментом розуміють поперечну ділянку спинного мозку, від якої відходять пара (правий і лівий) спинномозкових нервів (рис. 3). У складі спинного мозку розрізняють 31 сегмент, із них — 8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових і 1 куприковий. Від кожного сегменту відходять по 2 передніх (вентральні, трухові) і 2 задніх (дорзальні, чутливі) корінці, які, попарно з’єднуючись між собою справа і зліва від спинного мозку, утворюють спинномозкові нерви. Задні корінці мають потовщення, які називаються спинномозковими (міжхребцевими) вузлами, або спінальними гангліями, що містять скупчення чутливих нейронів.

Рис. 3. Один сегмент спинного мозку:

1 - спинний мозок; 2 - спинномозковий нерв; 3 - передні корінці; 4 - задні корінці; 5 - спинномозковий вузол; 6 - передні гілки спинномозкових нервів; 7 - задні гілки спинномозкових нервів.

Через задні корінці збудження передається з периферії в спинний мозок, а через передні — від спинного мозку до м’язів та інших органів.

Кожний сегмент спинного мозку за допомогою своєї пари нервів сполучений з певною частиною тіла — іннервує певні скелетні м’язи і ділянки шкіри.

7. Кора півкуль. Особливості будови, функціонування, значення окремих зон кори

Зовнішня будова великих півкуль. Кожна півкуля має три поверхні: опуклу верхньобічну, обернену до склепіння черепа; плоску серединну, або медіальну, якими півкулі звернені одна до другої; і нерівну нижню — базальну, що прилягає до кісток основи черепа. В півкулях розрізняють також три полюси, або кінцеві виступи: передній — лобний, задній — потиличний і висковий. Поверхня півкуль не є рівною і гладенькою, а має на собі численні борозни і закрутки. Борозни мають різну глибину. Ділянки півкуль овальної форми, що розташовані між борознами, називаються закрутками.

Глибокі постійні міжчасткові борозни, або щілини, поділяють півкулі на великі ділянки, що називаються частками, які мають назви такі ж самі як і кістки, до яких вони прилягають: лобну, тім’яну, потиличну і вискову. Крім того, є ще й п’ята найменша частка — острівцева (острівець). Кожна частка має свої борозни і закрутки.

Лобна частка складає передню частину півкулі і відокремлена від розташованої назад від неї тім’яної частки глибокою центральною (роландовою) борозною, яка проходить фронтально по верхньо-латеральній поверхні великого мозку. Лобна частка має чотири закрутки. Найголовніша з них — передня центральна закрутка розміщена спереду центральної борозни. Три інші закрутки верхня, середня і нижня лобні — розміщені горизонтально. На нижній поверхні лобної частки проходить нюхова борозна, в якій знаходиться нюховий тракт (цибулина).

Тім’яна частка займає центральне розташування між лобною (спереду), потиличною (ззаду) частками. В своїй передній частині вона має задню центральну закрутку. Решта тім’яної частки внутрішньотім’яною борозною поділяється на верхню і нижню тім’яні часточки. Нижня має в своєму складі дві закрутки: надкрайову і кутову.

Потилична частка складає задню частину півкулі і відокремлена від розташованої спереду від неї тім’яної частки тім’яно-потиличною борозною, яка особливо добре помітна на медіальній поверхні півкулі. На бічній поверхні частки розміщені три невеликі і непостійні закрутки, поділені неглибокими борознами, а на медіальній поверхні розміщена основна її борозна — шпорна (острогова). Між нею і тім’яно-потиличною є закрутка трикутної форми — клин.

Вискова частка складає нижньобічну частину півкулі і відокремлена від лобної і тім’яної часток бічною (сільвієвою) борозною, яка йде по верхньо-латеральній поверхні півкуль догори і назад. На бічній поверхні розрізняють верхню, середню і нижню вискові закрутки, розмежовані верхньою і середньою висковими борознами, а на нижній поверхні — латеральна і медіальна потилично-вискові закрутки, відокремлені одна від другої колатеральною борозною. Медіальна потилично-вискова закрутка наперед переходить в парагіпокампову закрутку, або закрутку морського коника, передній кінець якої утворює повернутий назад гачок, що є центром нюху. У глибині поряд із закруткою морського коника розміщена зубчаста закрутка.

Острівцева частка розташована в глибині бічної борозни. Вона прикрита іншими частками: лобною, тім’яною і висковою. Острівець добре можна розглянути, якщо дещо відсунути вискову частку. Глибока колова борозна острівця відокремлює його від інших часток півкуль. Поверхня острівця покрита декількома короткими закрутками.

На медіальній поверхні півкуль розрізняють дві великі борозни: борозну мозолистого тіла і поясну борозну, між якими знаходиться поясна закрутка. Остання назад і донизу переходить в закрутку морського коника, яка прилягає до проміжного мозку. Поясна закрутка і закрутка морського коника оточують мозолисте тіло спереду, зверху і ззаду, які об’єднуючись разом утворюють закрутку, що отримала назву склепінчастої. За своїми функціональними особливостями вона належить до нюхового мозку та лімбічної системи.

Нюховий мозок. В півкулях великого мозку прийнято виділяти як самостійну частину нюховий мозок. Ця ділянка півкуль, що пов’язана з нюховими відчуттями, філогенетично є найбільш давньою частиною кінцевого мозку. До неї входять ряд утворень розміщених на медіальній і нижній поверхнях півкуль.

У людини нюховий мозок розвинений відносно слабо і складається з центральної та периферичної частин. До периферичної частини відносяться нюхова цибулина, нюховий тракт, нюховий трикутник. До центральної частини належать передня дірчаста речовина, закрутка морського коника, сам морський коник (гіпокамп), поясна та зубчаста закрутки. Всі компоненти нюхового мозку є різними частинами нюхового аналізатора.

Гіпокамп (в перекладі з грецької означає “морський коник”) — це вигин сірої речовини збоку медіальної стінки нижнього рогу бічного шлуночка. Гіпокамп добре видно в порожнині нижнього рогу у вигляді поздовжнього підвищення, що тягнеться вздовж його дна.

Бічні шлуночки. Бічні шлуночки (правий і лівий) знаходяться кожний у відповідній півкулі і є порожнинами неправильної форми. Їхні стінки утворені речовиною мозку. В кожному бічному шлуночкові розрізняють центральну частину (в тім’яній частці), передній ріг (в лобній частці), задній ріг (в потиличній частці) і нижній ріг (у висковій частці). Бічні шлуночки ізольовані один від одного, але кожний із них сполучається отвором із третім шлуночком.

Внутрішня будова великих півкуль.

В складі великих півкуль є сіра і біла речовина. Сіра речовина зовні півкуль утворює плащову частину, або кору великих півкуль, а в глибині, ближче до основи півкуль — ядра основи, або підкіркові ядра (базальні, центральні вузли чи ганглії).

Підкіркові ядра філогенетично найбільш давня частина великого мозку, яку коротко називають підкіркою. Тут знаходяться підкіркові центри нервової діяльності. Між корою і підкірковими ядрами міститься біла речовина.

Підкіркові ядра парні і містяться в обох півкулях. До них належать: смугасте тіло, огорожа і мигдалеподібне ядро, які розділені прошарками білої речовини, що утворюють внутрішню, зовнішню і крайню капсули.

Смугасте тіло (corpus striatum) із них є найбільшим за розмірами та найважливішим у функціональному відношенні. Це масивне скупчення сірої речовини, яке прилягає до проміжного мозку. В деяких частинах його спостерігається чергування смужок білої і сірої речовини, внаслідок чого на розрізі речовина півкуль тут має смугастий вигляд. Звідси і збереглася давня назва “смугасте тіло”. Смугасте тіло складається із двох частин — хвостового ядра і сочевицеподібного ядра.

Хвостате ядро (nucleus caudatus) має видовжену форму у вигляді коми. Значна частина поверхні його звернена в порожнину бічного шлуночка, утворюючи його латеральну стінку. Передня розширена частина хвостатого ядра, що називається головкою, розміщена вище сочевицеподібного ядра, а його тіло і хвіст розташовані зверху і латеральніше зорового горба.

Сочевицеподібне ядро (nucleus lentiformis) знаходиться зовні і наперед від зорового горба та нижче і латеральніше від хвостатого ядра. Медіально воно відокремлене внутрішньою капсулою від зорового горба і хвостатого ядра, а латерально відмежоване зовнішньою капсулою від огорожі. На поперечному і поздовжньому розрізах кожної півкулі нагадує розріз сочевичного зерна. Воно має клиноподібну форму і звернене верхівкою до серединної площини. Дві смужки білої речовини розділяють сочевицеподібне ядро на три частини: більш темна латеральна частина — шкаралупа, або лушпина (putamen), а дві світліші частини конічної форми, звернені до середини, разом становлять бліду кулю (globus pallidus).

Як вже було відмічено, нервові імпульси від зорових горбів частково передаються на клітини блідої кулі, внаслідок чого тут виникають рухові імпульси, що йдуть уже відцентрово по волокнах білої речовини до ядер мозкового стовбура (в першу чергу до червоного ядра і чорної субстанції), спинного мозку і далі на периферію. Бліда куля приймає участь в здійсненні таких складних автоматичних рухів як ходіння, бігання, лазіння та інші.

Отже, ядра смугастого тіла є найважливішими підкірковими руховими центрами і становлять основну частину, так званої, екстрапірамідної системи, яка регулює звичні рухи людини та м’язовий тонус.

Підкіркові ядра мають відношення не лише до рухових реакцій, але також і до вегетативних функцій. Вони є вищими підкірковими центрами теплорегуляції, вуглеводневого обміну та ін. Імпульси смугастого тіла регулюють і координують діяльність усіх відділів стовбурної частини головного мозку. Функції смугастого тіла в цілому контролює кора великих півкуль.

Огорожа (claustrum) розташована латеральніше від сочевицеподібного ядра між ним і корою острівця у вигляді тонкої вертикальної смужки сірої речовини. Від сочевицеподібного ядра огорожа відокремлена зовнішньою капсулою, а від кори острівця — крайньою. Функції цього ядра остаточно ще не з’ясовані.

Мигдалеподібне ядро (corpus amygdaloideum) розміщене в глибині передньої частини вискової частки під смугастим тілом і є продовженням огорожі. Воно є підкірковим нюховим центром і входить до складу лімбічної системи.

8. Черепні нерви, кількість, склад, ядра, гілки, ділянки іннервації

ЧЕРЕПНІ НЕРВИ складають 12 пар.

Кожна пара має власну назву і порядковий номер, що позначається римською цифрою.

Нюхові нерви – І пара, зоровий нерв – ІІ пара, око руховий нерв – ІІІ

пара, блоковий нерв –IV пара, трійничний нерва – V пара, відвідний нерв – VI пара, лицьовий нерв – VII, присінково-завитковий – VIII, язикоглоточний нерв – IX пара, під’язиковий нерв – XII пара.

З головним мозком зв’язані 12 пар черепно-мозкових нервів, які забезпечують чутливість шкіри обличчя, слизової оболонки очей, порожнини носа, рота, глотки, гортані, а також іннервують м’язи обличчя, очей, язика, глотки, гортані.

Вегетативні волокна черепно-мозкових нервів керують діяльністю слинних і слізних залоз, беруть участь в іннервації дихання. Серцевої діяльності, органів травного тракту. Крім того че6репно-мозкові нерви забезпечують роботу органів чуття, підтримують зв’язок ЦНС з рецепторами нюху, зору, слуху і смаку.

Кожний із черепно-мозкових нервів виконує визначену функцію. Зоровий нерв проводить в головний мозок сигнали від зорових рецепторів ока, які сприймають світло і колір. Слуховий нерв забезпечує передачу в ЦНС світло і колір. Слуховий нерв забезпечує передачу в ЦНС інформації від сприймаючого слухового апарату внутрішнього вуха.

Трійничний нерв, що складається в основному з чутливих нервових волокон, передає інформацію від рецепторів шкіри обличчя, слизові оболонки очей, ротової і носової порожнини, ясен і зубів.

До рухових черепно-мозкових нервів відноситься лицьовий, око руховий, під’язиковий нерви. Лицьовий нерв іннервує м’язи обличчя (мімічні м’язи), окоруховий м’язи, що рухають очні яблука, під’язикові – м’язи язика. Особливе місце серед черепно-мозкових нервів займає блукаючий нерв в складі якого є рухові, чутливі і вегетативні нервові волокна.

Рухові волокна іннервують м’язи глотки гортані, забезпечують акт ковтання і роботу голосових в’язок. Чутливі волокна передають в головний мозок інформацію від рецепторів слизової оболонки глотки і гортані, а також від смакових рецепторів задньої частини язика.

Вегетативні волокна проникають в грудну порожнину грудної клітки. В черевну порожнину, регулюючи процес дихання, серцеву діяльність, органів травного тракту.

Нюхові нерви (n. Olfactorius) складається з чутливих нервових волокон (сукупність тонких нервових ниток – fila olfactoria), які являться центральними відростками нюхових клітин, що залягають в regio olfactoria слизової оболонки носової порожнини, в області верхньої носової раковини (верхній носовий хід) тобто з органа нюху. Нюхові нервові нитки проходять через отвори решітчастої пластинки решітчастої кістки (у верхній стінці носової порожнини) і проникають в порожнину черепа і підходять до другого нейрона в нюховій цибулині. Звідси, тобто з нейронів нюхової цибулини нервові імпульси по нервових волокнах передаються по нюховому тракту і закінчуються нервові волокна в клітинах сірої речовини нюхового тракту, trigonum olfactorium, substantia perforata anterior I septum pellucidum. Більша частина нервових волокон доходить до кори dyrus para hyppocampalis, gouncus де розміщується коковий кінець нюхового аналізатора. По функції – чутливий, не мають чутливого ядра.

Зоровий нерв, n. Opticus; він являється провідником світлових відчуттів і складається з чутливих нервових волокон, які являються відростками гангліозних клітин сітчастої оболонки очного яблука. Нервові волокна вийшовши від задньої периферії очного яблука в орбіту, і покидають орбіту через зоровий канал, проникаючи в порожнину черепа зоровий нерв утворює перехрест з таким самим нервом іншої сторони. Перехрест неповний, перехрещуються лише медіальні волока нерва. Перехрест chiasma opticum розміщується в борозні клиноподібної кістки, поблизу турецького сідла. Продовженням зорового шляху за хіазмою служить зоровий тракт, який йде до підкоркових зорових центрів, - до ядер верхніх горбиків покрівлі середнього мозку, до латеральних колінчастих тіл метала мусу, до подушки таламуса, а від них нервові волокна в складі білої речовини півкуль йдуть в кору, а саме в потиличні долі півкуль великого мозку ( зорова сенсорна зона кори). По функції – чутливий, немає чутливого ядра.

Окоруховий нерв n. Oculomotorius, по функції руховий, і парасимпатичний складається з рухових, соматичних і еферентних парасимпатичних нервових волокон. Має рухове і додатково парасимпатичне ядро. Волокна цього нерва, являються аксонами нейронів, що складають ядра нейронів. Ядра знаходяться на дні водопроводу середнього мозку, в його центральній сірій речовині, на рівні покрівлі середнього мозку. На основі мозку виходить в окоруховій борозні, поблизу соскоподібних тіл, і з порожнини черепа через верхню очну щілину проникає в орбіту і ділиться на дві гілки: верхню і нижню. Рухові соматичні волокна цих гілок іннервують верхній, медіальний, нижній прямі м’язи, нижній косий м’яз, і м’яз, що піднімає верхню повіку; парасимпатичні волокна іннервують м’язи, які звужують зіницю ока і війковий м’яз.

Блоковий нерв (n. Trochlearis) по функції – руховий, м’язовий, складається з нервових волокон, що відходять від рухового ядра, яке розміщене на дні водопроводу мозку (в центральній сірій речовині), в ніжках мозку на рівні нижніх горбиків покрівля середньо мозку. На основі мозку корінці нерва виходять позаду пластинки чотиригорбкового тіла і виходить з порожнини черепа в орбіту, іннервує верхній косий м’яз очного яблука.

Трійничний нерв (n. Trigeminus), по функції – змішаний, складається з чутливих і рухових нервових волокон. Чутливі нервові волокна являється периферичними від ростками нейронів трійничниного вузла, який знаходиться на передній поверхні піраміди скроневої кістки. Чутливі нервові волокна утворюють 3 гілки нерва: перша гілка – очний нерв, друга – верхньощелепний нерв, третя - нижньощелепний нерв. Центральні відростки (аксони) нейронів – трійничного вузла складають чутливий корінець трійничного вузла, що йде в мозок до чутливих ядер. Вони розміщуються в мосту, а саме в сірій речовині ромбоподібної ямки.

Корінці п’ятої пари виходять з мозку в місці переходу моста всередині ніжки мозочка на його передній поверхні.

Oчний нерв (n. Ophthalmicus), перша гілка трійничного нерва, по функції чутлива, і відходить від трійничного вузла, проникає в порожнини черепа через верхню очну щілину в орбіту. Іннервує верхню половину голови, шкіру чола, кон’юнктиву верхньої повіки і оболонки очного яблука, слизову оболонку лобової і клиноподібної пазух і частин решітчастої кістки. Найбільша гілка очного нерва – лобовий нерв.

Верхньощелепний нерв (n. Mnaxillaris), по функції чутливий, проникає з порожнини черепа через круглий отвір в крилопіднебенну ямку. Область іннервації: шкіра середнього відділу обличчя ( верхньої губи, нижньої повіки, виличної кістки, зовнішнього носа), слизова оболонка верхньої губи, верхніх ясен, порожнини носа, піднебіння, верхньощелепна пазуха, верхні зуби.

Нижньощелепний нерв (n. Mandibularis), по функції - змішаний, складається з чутливих і рухових нервових волокон. З порожнини черепна проникає через овальний отвір в підскроневу ямку. Чутливі гілки іннервують шкіру нижньої губи, підборідка, скроневої області, слизову нижньої губи, нижніх ясен, щоки, тіло і кінчики язика, нижні зуби. Рухові гілки іннервують всі жувальні м’язи. Найбільші гілки : язиковий нерв, і нижній альвеолярний.

Відвідний нерв, n. Abducens, по функції руховий, складається з рухових соматичних нервових волокон. Рухове ядро розміщене в мості, с в сірій речовині, на дні ромбоподібної ямки. На основі мозку корінці 6 пари виходять між мостом і пірамідами довгастого мозку. З порожнини черепа нерв виходить через верхню очну щілину в орбіту іннервує латеральний прямий м’яз очного яблука.

Лицьовий (n. Facialis), по функції – змішаний, складається з рухових нервових соматичних волокон, секреторних, парасимпатичних волокон, чутливих смакових волокон. Рухові волокна відходять від ядра лицьового нерва, що знаходиться в мозку, а саме в сірій речовині ромбоподібної ямки. Секреторні парасимпатичні і чутливі смакові волокна входять в склад проміжного нерва, який має парасимпатичне і чутливі ядра в мосту і виходять з мозку разом з лицьовим нервом. Корінці лицьового нерва на основі (поверхні) мозку виходять в мостомозочковому куті (між мостом і довгастим мозком та мозочком) на задньому краї моста. Потім він проникає у внутрішній слуховий прохід (porus acusticus internus) і вступає в лицьовий канал (canalis facialis) скроневої кістки, проходить по внутрішній стінці барабанної порожнини, далі виходить з каналу і через шилососкоподібний отвір виходить з порожнини черепа. По виходу із foramen stylomastoideum лицьовий нерв вступає в товщу привушної слинної залози і розділяється на свої кінцеві гілки. На шляху в однойменному каналі скроневої кістки n. Facialis віддає такі нерви: n. petrosus major великий кам’янистий нерв (секреторний нерв), нерв іде до залоз слизової носа і піднебіння, частина волокон досягає слізну залозу. n. stapedius (м’язовий), іннервує m. stapeddius . chorda tympani (барабанна струна) по функції змішаний, проникає в барабанну порожнину.

Чутлива (смакова) частина йде в складі n.lingualis до слизової оболонки язика, під нижньощелепну і під’язикову слинні залози.

Після виходу із foramen stylomasteideum від n. Facialis відходять такі м’язеві гілки: n. auricularis posterior іннервує мімічні м’язи. ramus digastricus мімічні м’язи.

Отже, м’язові гілки іннервують всі мімічні м’язи – обличчя і частину м’язів шиї.

Присінково-завитковий (n. Vestilocochlearis), по функції чутливий, складається з чутливих нервових волокон, що йдуть від органа слуху і рівноваги. Він складається з двох частин – pars vesstibularis і pars cochlearis, які по свої функціях різні. Присінкова частина являється провідником імпульсів від вестибулярного апарату закладеного в присінку і пів колових каналах лабіринту внутрішнього вуха. Завиткова частина проводить нервові імпульси від органа, що знаходиться в завитці, і який сприймає звукові подразнення. Кожна частина має нервовий вузол із чутливих нейронів, розміщених у піраміді скроневої кістки поблизу внутрішнього вуха, а саме в завитці і вестибулярному апараті: в мішечку, маточці і ампулах пів колових протоків внутрішнього вуха. Обидві частини – одна завиткова, одна пристінкова – від внутрішнього вуха йдуть по внутрішньому слуховому проході в міст мозку, де знаходяться їх ядра, від яких відходять нервові волокна, що на основі мозку виходять в мостомозочковому куті, і далі нервові імпульси йдуть до ядер нижніх горбиків покрівлі середнього мозку, медіальних колінчастих тіл – це підкоркові слухові центри, а звідси нервові імпульси йдуть до верхньої звивини скроневої долі (слухова зона кори) ядра присінкової частини 8 пари черепних нервів зв’язані з мозочком.

Язикоглотковий (n. glossopharingeuus), по функції змішаний, складається з чутливих і смакових волокон, рухових соматичних волокон, секреторних парасимпатичних волокон. Чутливі волокна іннервують слизову оболонку кореня язика, глотки, барабанної порожнини, смакові волокна – смакові сосочки кореня язика. Рухові волокна – шило глотковий м’яз, а секреторні, парасимпатичні волокна – привушну слинну залозу. Ядра знаходяться в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки), корінці на основі мозку виходять із довгастого мозку позаду оливки. З порожнини черепа виходить через яремний отвір, спускається вниз до переду по напрямку до кореня язика і ділиться а гілки, що йдуть до відповідних органів: (язик, глотка, барабанна порожнина, привушна слинна залоза).

Блукаючий (n. vagus) по функції – змішаний, складається з чутливих, рухових соматичних, і парасимпатичних нервових волокон. Чутливі волокна розгалужуються в різних внутрішніх органах. Одна з чутливих гілок - нерв – депресор – закінчується рецепторами в дузі аорти і відіграє важливу роль в регуляції кров’яного тиску. Тонкі чутливі гілки іннервують частину твердої мозкової оболонки головного мозку і невелику ділянку шкіри в зовнішньому слуховому проході. Рухові соматичні волокна іннервують м’язи глотки, м’язи м’якого піднебіння і м’язи гортані.

Парасимпатичні волокна іннервують серцевий м’яз, гладкі см язи і залози всіх внутрішніх органі грудної порожнини і порожнини живота за виключенням сигмоподібної кишки і органів малого тазу. Органи малого тазу не іннервує.

Блукаючий нерв – це найбільший і найдовший нерв з усіх черепно- мозкових нервів. Зона його іннервації простягається від області голови до органів черевної порожнини включно. Через свій довгий шлях одержав назву блукаючого (проходить в області ший, грудної і черевної порожнини).

Ядра знаходяться в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки), корінці 10 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку , бокової борозни. З порожнини черепа нерв виходить через яремний отвір, на ший лежить поблизу внутрішньої яремної вени і загальної сонної артерії. В грудній порожнин підходить до стравоходу і разом з ним через діафрагму проникає в черевну порожнину. Блукаючий нерв має такі відділи: головний, шийний, грудний, черевний.

Блукаючий нерв по складу волокон і області іннервації являється головним парасимпатичним нервом.

Додатковий - n. accessoriuus, по функції руховий, складається з рухових волокон, ядра розміщені в довгастому мозку (в сірій речовині ромбоподібної ямки) і в шийному сегменті спинного мозку. Корінці 11пари на основі мозку виходять з довгастого мозку в задній латеральній борозні. З порожнини черепа виходить через яремний отвір на шию. Зона іннервації іннервує грудиноключичнососкоподібний м’яз і трапеційноподібний м’яз.

Під’язиковий нерв - n. Hypoglossus руховий по функції, тобто являється м’язовим, має рухові волокна, що йдуть до м’язів язика. Єдине соматично – рухове ядро нерва, закладене в довгастому мозку, в сірій речовині ромбоподібної ямки. Корінці 12 пари на основі мозку виходять з довгастого мозку між пірамідами і оливами, з бокової борозни довгастого мозку. З порожнини черепа через однойменний канал(canalis n. Hypoglossi) потиличної кістки, спускається по латеральній1 стороні, а a.carotis interna, проходить під m. digastricus і йде по латеральній поверхні m. hypoglossus і розпадається на кінцеві гілки, які входять в мускулатуру язика. Одна з гілок під’язикового нерва утворює разом з гілками 1-3 шийних нервів так звану шийну петлю. Гілки цієї петлі (за рахунок волокон із шийних спинномозкових нервів) іннервують м’язи ший, що лежать нижче під’язикової кістки.

9. Симпатична частина автономної нервової системи. Симпатичні центри, стовбури сплетення. Особливості впливу на функції організму

До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система, в свою чергу, поділяється на симпатичну і парасимпатичну (мал. 1)

Мал. 1. Автономна нервова система (схема):

а - парасимпатичний, б - симпатичний відділи.

Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, всі органи й тканини: залози, непосмуговані м'язи, кровоносні судини, органи чуття, нарешті, головний і спинний мозок, тобто саму центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, однак вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочень серця, звужує судини і підвищує їхній тонус, уповільнює перистальтику кишок; парасимпатична — навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. Загалом симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична — відновлення її запасів в організмі.

Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів спрямовуються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляцію функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснює кора великого мозку.

Центри автономної нервової системи розміщені в середньому, довгастому й спинному мозку, а периферична частина складається з нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), що міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, який утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.

Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку (останній шийний, грудні і II—III поперекові сегменти), де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, розміщених по обидва боки і спереду від хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з'єднуються за допомогою синапсів.

10. Поняття про аналізатори. Шкіра, будова. Шкіра як рецепторне поле. Види рецепторів шкіри

Аналізатор розглядається як єдина складна й організована динамічна система, до якої входять рецепторний апарат (периферійний відділ аналізатора), аферентні нейрони і провідні шляхи (провідниковий відділ) та ділянки кори півкуль великого мозку (центральний кінець аналізатора).

Периферійний відділ аналізатора представляють органи чуття із закладеними в них рецепторами, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ, одержує інформацію про нього. Вони називаються органами зовнішнього чуття, або екстерорецепторами. Розрізняють шість екстерорецепторів: дотику і тиску, гравітації (земного тяжіння), зору, слуху, смаку та нюху. Крім того, є рецептори, що відображають рухи окремих частин тіла і стан внутрішніх органів: м'язово-суглобове чуття, рівновага, відчуття органів. До них належать пріорецептори й інтерорецептори, які сприймають нервові імпульси з внутрішніх органів і судин. їх описано в розділах про опорно-руховий апарат, шкіру.

У центральному відділі аналізатора нервові імпульси набувають нових якостей та відображаються в свідомості у вигляді відчуття. На основі відчуття формуються складніші суб'єктивні образи: сприймання (психічний процес відображення дійсності, який створює суб'єктивний образ об'єктивного світу), уявлення (образ предмета або явища матеріального світу, відтворений у свідомості на основі минулих впливів на органи чуття), мислення (абстрактне, узагальнене пізнання явищ зовнішнього світу, їхньої сутності шляхом аналізу та синтезу, суджень та висновків).

Шкіра складається з трьох шарів:

1. Епідерміс (зовнішній шар)

2. Дерма (власне шкіра – середній)

3. Підшкірна жирова клітковина (внутрішній)

Епідерміс (надшкір’я) 0,07-2,5 мм – представлений багатошаровим плоским зроговілим епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію.

Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими, зроговівають, злущуються і відпадають (зроговілий шар). Саме роговий шар захищає шкіру від механічних, хімічних пошкоджень, проникнення води і мікроорганізмів усередину тіла (мозолі – потовщений роговий шар), забезпечує регенерацію шкіри та очищення шкіри.

В ростковому шарі міститься пігмент меланін, який надає шкірі забарвлення й поглинає ультрафіолетові промені, захищаючи цим організм. Цей шар приймає участь у синтезі вітаміну D.

В епідермісі містяться чутливі нервові закінчення.

Дерма (власне шкіра) – щільна сполучна тканина товщиною 4 мм. В ній виділяють сосочковий і сітчастий шари.

а) Сосочковий шар складається з пухкої сполучної тканини і утворює сосочки, які впинаються в епідерміс. Відповідно їм на поверхні шкіри утворюється рельєфний малюнок з ліній різної конфігурації. Їхня форма й розташування індивідуальні (дерматогліфіка). Цим широко користуються в криміналістиці та судово-медичній практиці (дактилоскопія). Сполучна тканина цього шару крім клітин містить галогенові і еластичні волокна, які зумовлюють міцність і пружність шкіри. Шар пронизаний кровоносними і лімфатичними судинами, нервовими волокнами і закінченнями. Тут розташовані клітини з пігментом, м’язові клітини. Вони беруть участь у підніманні волосся, у виділенні секретів шкірних залоз, підтримують пружність шкіри. Сосочковий шар здійснює живлення епідермісу, в якому немає кровоносних капілярів.

б) Сітчастий шар – еластичні і колагенові волокна, створюють переплетення. Завдяки своїй еластичності шкіра не перешкоджає рухам людини. У цьому шарі залягають сальні і потові залози, волосяні сумки, рецептори.

Волосяні сумки – утворення, в яких знаходяться корені волосся. Сюди підходять кровоносні судини, нерви і м’язи. М’язи випрямляють волосся, рефлекторно скорочуючись при охолодженні тіла, з’являється „гусяча шкіра”.

Сальні залози розміщені біля коренів волосся, виділяють жир, який змазує волосся і шкіру – попереджуючи тим самим від пересихання, надмірному випаровуванні води і мікроорганізмів. За добу виділяється до 20 гр шкірного сала. Багато сальних залоз є на шкірі обличчя, але тут вони не зв’язані з волосяними мішечками (2 млн).

Рецептори шкіри. Шкіра містить велику кількість рецепторів, що сприймають різні подразнення із зовнішнього середовища. В залежності від характеру подразнень розрізняють больові, температурні (теплові, холодні) і тактильні шкірні рецептори.

В епітелії особливо чутливих ділянок шкіри є так звані чутливі диски (клітини Мерк еля). Температурні рецептори – це кінцеві колби (колби Краузе), вони лежать в глибоких відділах дерми і підшкірному шарі.

До рецепторів дотику відносять чутливі тільця (тільця Матеснара), залягають в сосочках шкіри, до рецепторів тиску – пластинчасті тільця (тільця Фатера – Пучіні)

Фізіологія

1. Автономні рефлекси

Вісцеро-вісцеральний рефлекс

Вісцеро-вісцеральний рефлекс включає шляхи, в яких збудження виникає і закінчується у внутрішніх органах. В цьому випадку рефлекторні дуги можуть бути різного рівня. Одні замикаються в інтрамуральних гангліях і забезпечуються метасимпатичною іннервацією, інші - в пара- і превертебральних симпатичних вузлах, нарешті, треті мають спинальний і вищий рівень замикання.

При вісцеро-вісцеральному рефлексі внутрішній орган може відповідати двояко: або гальмуванням, або посиленням функцій.

До таких рефлексів належить класичний рефлекс Гольця: механічне роздратування брижі викликає уповільнення частоти сердечних скорочень. Іншим прикладом служить роздратування рецепторів травного тракту, що супроводиться ослабінням тонусу м'язів, що звужують зіницю. Роздратування каротидною або аортальною рефлексогенних зон спричиняє за собою зміну інтенсивності дихання, рівня кров'яного тиску, частоти сердечних скорочень.

Аксон-рефлекс

Різновидом вісцеро-вісцерального рефлексу є аксон-рефлекс. Це поняття охоплює рефлекторні процеси, що здійснюються по розгалуженнях аксона без участі тіла нервової клітини. Збудження виникає в одній гілці аксона, потім переходить на іншу і по ній прямує до виконавського органу, викликаючи відповідну реакцію. Є і інше пояснення виникненню аксон-рефлексу. Експериментально доведено, що при збудженні безпосередньо рецепторів з рецепторних мембран виділяються біологічно активні речовини типа АТФ і всіляких пептидів, що володіють вазодилататорною дією, які викликають відповідний ефект.

Поняття аксон-рефлексу використовується досить широко. Ним, наприклад, пояснюють механізм виникнення судинної реакції при роздратуванні шкірних больових рецепторів. Аксон-рефлекс удається відтворити навіть після видалення спинного мозку, а також дегенерації симпатичних волокон, що іннервують судинну стінку досліджуваної області.

Вісцеро-соматичний рефлекс

Вісцеро-соматичний рефлекс також виникає при роздратуванні внутрішніх органів і на додаток до вісцелярних викликає появу соматичних реакцій. Вони виражаються, наприклад, в зміні поточній активності, скороченні або розслабленні скелетних м'язів.

Прикладом такої реакції може служити гальмування загальної рухової активності організму при роздратуванні чутливих закінчень синокаротидної зони, а також скорочення м'язів черевної стінки або сіпання кінцівок при роздратуванні рецепторів травного тракту.

Вісцеро-сенсорний рефлекс

Вісцеросенсорний рефлекс здійснюється по тих же дорогах, що і висцеро-соматический, але для його виклику необхідна тривала і сильна дія. Реакція виникає не лише у внутрішніх органах, соматичній м'язовій системі, але на додаток до цього змінюється і соматична чутливість. Зона підвищеного сприйняття зазвичай обмежується ділянкою шкіри, иннервируемым сегментом, до якого поступають імпульси від дратованого вісцелярного органу.

Механізм цього явища заснований на тому, що вісцелярні і шкірні чутливі волокна конвергірують на одних і тих же нейронах спинно-таламічного дороги, в проміжних структурах відбувається втрата специфічності інформації, внаслідок чого ядерні структури центральної нервової системи і кора великого мозку пов'язують виникаюче збудження з роздратуванням певної області шкірної поверхні.

Вісцеро-дермальний рефлекс

Серед рефлексів вісцеро-сенсорного типу особливе значення надається вісцеро-дермальному рефлексу, при якому роздратування внутрішніх органів супроводиться зміною потовиділення, електричного опору (електропровідності) шкіри, зміною шкірній чутливості.

Унаслідок сегментарної організації автономної і соматичної іннервації на обмежених ділянках поверхні тіла, топографія яких різна залежно від того, який орган дратується, при захворюванні внутрішніх органів виникає підвищення тактильної і больової чутливості певних областей шкіри.

Соматовісцеральний рефлекс

Соматовісцеральний рефлекс виявляється тим, що при роздратуванні деяких областей поверхні тіла виникають судинні реакції і зміни функцій певних вісцелярних органів. Як приклад можна привести рефлекс Ашнера - уповільнення пульсу на 4-8 ударів в 1 хв. і зниження артеріального тиску при натисканні на очні яблука.

2. Механізм вдиху. Тиск плевральної порожнини, його зміни при вдиханні

Для того щоб газообмін здійснювався нормально, повітря в легенях має постійно відновлюватися. Це відбувається завдяки дихальним рухам - вдиху і видиху, що постійно і ритмічно змінюють один одного. Під час вдиху і видиху об'єм легенів то збільшується, то зменшується. Легені не мають власних м'язів, тому дихальні рухи відбуваються за допомогою міжреберних м'язів і діафрагми. Оскільки тиск у плевральній порожнині менший, ніж тиск у легенях, легені повторюють форму грудної порожнини, що змінюється внаслідок рухів діафрагми.

У спокійному стані людина робить 16-20 дихальних рухів за хвилину. В альвеоли атмосферне повітря надходить завдяки вдиху, а виходить з них із зміненим складом за допомогою видиху.

Під час глибокого вдиху водночас скорочуються міжреберні м'язи, діафрагма, а також деякі м'язи грудної клітки і плечового поясу, що піднімають ребра вище, ніж за спокійного вдиху. Під час глибокого видиху розслаблюються зовнішні міжреберні м'язи і діафрагма, скорочуються міжреберні м'язи, крім того, скорочуються м'язи черевної стінки. Завдяки цьому діафрагма ще більше випинається в бік грудної порожнини, об'єм якої зменшується.

Залежно від переважаючої участі в дихальних рухах міжреберних м'язів або діафрагми розрізняють відповідно грудний і черевний типи дихання.

Процес дихання відбувається мимовільно. Це забезпечується завдяки нервовій і гуморальній регуляції дихання. За нервову регуляцію дихальних рухів відповідальний дихальний центр, розміщений у довгастому мозкові.

Гуморальна регуляція дихальних рухів тісно поєднана з нервовою. Вона спричинюється впливом певних хімічних речовин крові. Оскільки нервові клітини дихального центру чутливі до вуглекислого газу, який є в крові, вони й регулюють частоту та глибину дихальних рухів, що сприяє вирівнюванню його концентрації. На уроках фізкультури ви виконували певні фізичні вправи і спостерігали, що частота й глибина дихання збільшуються. Це відбувається тому, що під час фізичних навантажень посилюється робота скелетних м'язів, а це прискорює процеси окиснення в їхніх клітинах, а відповідно й збільшення вуглекислого газу в крові. Кров з надлишком вуглекислого газу надходить до дихального центру і спричинює його збудження, яке передається до дихальних м'язів. Людина починає дихати глибше, і це зумовлює виведення надлишку вуглекислого газу.

Одним з параметрів дихання є його глибина, що визначається об'ємом вдихуваного і видихуваного повітря. У спокійному стані до легенів під час вдиху надходить близько 0,5 л повітря і стільки ж виходить назовні під час видиху - це дихальний об'єм повітря. Після спокійного вдиху за максимального зусилля можна вдихнути ще близько 1,5 л повітря - це додатковий об'єм повітря, а при найглибшому видиху можна видихнути ще 1,5 л - це резервний об'єм повітря. Якщо скласти ці показники, то отримаємо життєву ємність легенів (ЖЄЛ). Отже, ЖЄЛ становить дихальний об'єм (0,5 л) + додатковий об'єм (1,5 л) + резервний об'єм (1,5 л) = 3,5 л. ЖЄЛ залежить від статі, фізичної тренованості. Її показники коливаються від 3,5 л до 4,8 л у чоловіків і від 3,0 л до 3,5 л у жінок. У фізично тренованих осіб життєва ємність легенів може досягати 6,0-7,0 л. Однак і після найглибшого видиху в легенях залишається ще 1000-1200 см3 повітря. Це залишковий об'єм повітря.

3. Травний канал, його функції, секреції, моторика, всмоктування

Система травлення забезпечує фізичну та хімічну обробку їжі та всмоктування отриманих продуктів у внутрішньому середовищі. Процес травлення відбувається послідовно в таких відділах: ротова порожнина, шлунок та кишківник.

Після потрапляння їжі в організм, вона підлягає:

1. Механічній обробці, перемішуванню та подрібненню (за рахунок жування);

2. Хімічній обробці, яка полягає в тому, що під дією ферментів, що виробляються залозами, білки розчеплюються до пептидів, а пептиди до амінокислот, жири розчеплюються до жирних кислот та гліцерину, вуглеводи до моноцукридів.

3. Фізико-хімічній обробці – білки під дією шлункової HCl змінюють свою структуру, що сприяє їх травленню.

4. Всмоктуванню епітелієм травного канала – транспорт продуктів розкладу їжу з травного канала в кров та лімфу.

5. Виведення неперетравлених решток з організму.

Травлення в ротовій порожнині.

Ротова порожнина – початковий відділ травної системи, виконує такі функції:

1. Механічна обробка їжі – подрібнення, перемішування.

2. Зволоження їжі слиною.

3. Хімічна обробка їжі відбувається за участю ферментів слини.

4. Знезараження – знищення мікроорганізмів лізоцимом слини.

5. Аналіз смакових якостей речовин смаковим аналізатором, на підставі аналізу формуються емоції відповідно до складу їжі (солодощі Ù задоволення, лайно Ù огида) й приймається рішення щодо продовження чи припинення її споживання;

6. Рефлекторне надходження інформації від рецепторів, які розміщуються в даній ділянці до інших органів системи травлення, що буде змінювати їх секреторну та моторну активність – це підготовка органів до перетравлення їжі з вже встановленим складом (багата на білок чи жири), що забезпечує більш ефективне травленя.

7. Всмоктування деяких низькомолекулярних речовин – це використовується для введення деякий лікарських препаратів – валідол.

8. Формування харчової грудки – порція їжі, що готова до ковтання.

Складно-рефлекторна (“цефалічна”) фаза регуляції шлункової секреції.

За головними механізмами регуляції шлункову секрецію поділяють на декілька фаз:

І фаза – складно рефлекторна. Секреція в цій фазі пов’язана з реалізацією умовних рефлексів (на вигляд, запах їжі, думка про якусь смакоту). Другий механізм – безумовні рефлекси, що виникають при подразненні їжею рецепторів ротової порожнини Ù блукаючий нерв Ù вплив на головні та G-клітини.

Особливості секреції в першій фазі (вивчають ці особливості при постановці досліду “уявного годування”):

1. Короткий латентний період (5-8 хвилин). Після початку досліду перша крапля соку з свища з’явиться через 5-8 хвилин. Цей період короткий тому, що секреція викликана нервовими механізмами регуляції.

2. Кількість соку невелика – 20% від всього об’єму, який виділяється під час їди.

3. Склад соку – в соці багато ферментів тому, що блукаючий нерв передає інформацію до головних клітин шлунка. Багато ферментів Ù швидке переварювання білків їжі.

4. Тривалість секреції невелика – 1-1,5 години тому, що нервові механізми регуляції.

Нейро-гуморальна (“шлункова і кишкова”) фаза регуляції шлункової секреції. Ентеральні стимулятори і інґібітори шлункової секреції.

ІІ фаза – нейрогуморальна. В цій фазі секреція пов’язана з реалізацією нервових та гуморальних механізмів регуляції. Нервові – це рефлекси. Гуморальні – шлунково-кишкові гормони (гастроінтестинальні гормони).

Реалізується цей механізм таким чином: при розтягненні шлунку подразнюються чутливі волокна блукаючого нерва, ця інформація надходить в довгастий мозок, і парасимпатичними волокнами блукаючого нерва назад до шлунку, стимулюючи секрецію – ваго-вагальний рефлекс; в нервовій регуляції також беруть участь інтрамуральні нервові сплетення.

Хімічна стимуляція секреції здійснюється посередництвом гастрину, що виділяється G-клітинами. Гастрин з током крові надходить до парієтальних клітин – стимулює виділення соку з високою концентрацією соляної кислоти. Основні стимулятори секреції гастрину – продукти переварювання білків – пептиди, олігопептиди, амінокислоти – особливо триптофан і фенілаланін, а також кальцій, магній, алклголь та кофеїн.

При надходженні хімусу до дванадцятипалої кишки, здійснюється дуоденогастральний рефлекс – продукти гідролізу поживних речовин, соляна кислота, а також розтягнення дванадцятипалої кишки хімусом викликають підвищення секреції тканинних гормонів – секретину S-клітинами, котрий гальмує шлункову секрецію, і холецистокініну-панкреозиміну І-клітинами, що має подібну дію.

Стимулятори шлункової секреції:

- ацетилхолін;

- гастрин;

- гістамін;

- бомбезин;

- інсулін;

Блокатори шлункової секреції:

- вагогастрон (виділяється вагусними закінченнями);

- секретин;

- глюкагон - a-клітини pancreas;

- вазоактивний інтестинальний пептид – ВІП – метасимпатична нервова система;

- гастроінгібуючий пептид – ГІП – D-клітини кишково-шлункового тракту;

- нейротензин – N-клітини тонкого кишківника;

- соматостатин - d-клітини pancreas;

- вазопрасин, окситицин;

- простагландини;

- катехоламіни.

Фази регуляції секреторної функції підшлункової залози.

В регуляції секреції підшлункової залози виділяють 2 фази:

Перша фаза – складнорефлекторна (цефалічна).

Секреція підшлункового соку під час цієї фази пов’язана з реалізацією складнорефлекторних механізмів регуляції, тобто умовних рефлексів (вигляд, запах їжі) і з реалізацією безумовних рефлексів (подразнення їжею рецепторів ротової порожнини).

Для цієї фази характерні такі показники:

1.Короткий латентний період (1-2хв.);

2.Об’єм соку невеликий (20% від загального об’єму соку, який виділяється при їді);

3.Сік містить багато ферментів і має високу перетравлюючу силу;

4.Невелика тривалість секреції (1-2год.);

5. Переважають нервові механізми регуляції.

Друга фаза – нейрогуморальна (кишкова).

Ця фаза називається нейрогуморальною, тому що вона зв’язана з реалізацією вагальних безумовних рефлексів у відповідь на подразнення їжею чи хімусом механо- та хеморецепторів слизової оболонки шлунка та тонкого кишківника.

Метасимпатичні рефлекси під час цієї фази мають менше значення, ніж в регуляції шлункової секреції.

Схема нервової регуляції під час 2-ї фази:

Для реалізації 2-ї фази підшлункової секреції великого значення набувають гуморальні механізми регуляції (за допомогою шлунково-кишкових гормонів).

На початкових етапах травлення виділяються гормони, які стимулюють підшлункову секрецію, а на пізніх етапах навпаки – які її гальмують.

Гормони, що стимулюють підшлункову секрецію:

1. Секретин. Виділяється S -клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом соляної кислоти, яка надійшла з шлунку разом з хімусом. Він викликає виділення великої кількості підшлункового соку, багатого бікарбонатами, але бідного на ферменти, так як основна його дія спрямована на протокові клітини, що виділяють бікарбонати і він майже не діє на клітини ацинусів, що секретують ферменти.

2. Холецистокінін-панкреозимін (ХЦК-ПЗ). Виділяється І-клітинами стінки дванадцятипалої кишки під впливом продуктів початкового гідролізу харчового білка та жиру, деякі амінокислоти, а також соляна кислота та вуглеводи. Він діє на ацинозні клітини, а тому стимулює виділення невеликої кількості підшлункового соку багатого на ферменти. Виділяючись одночасно ХЦК-ПЗ та секретин посилюють дію один одного. ХЦК-ПЗ також стимулює скорочення жовчного міхура та вихід жовчі в дванадцятипалу кишку.

3. Гастрин. Виділяється G - клітинами шлунка та проксимального відділу тонкої кишки. Окрім посилення секреції підшлункової залози, гастрин також посилює перистальтику тонкого кишківника та жовчного міхура.

4. Бомбезин. Виділяється Р-клітинами шлунка та проксимальних відділів тонкого кишківника. Стимулює секрецію ферментів підшлунковою залозою через стимуляцію вивільнення ХЦК-ПЗ.

5. Субстанція Р.

6. Серотонін.

7. Інсулін.

Гормони, що гальмують підшлункову секрецію:

1. Соматостатин. Виділяється D -клітинами дванадцятипалої кишки та паренхіми підшлункової залози за умови підвищення вмісту поживних речовин в крові. Спричиняє зниження виділення підшлункового соку через гальмування секреції шлунково-кишкових гормонів.

2. Нейротензин. Виділяється N - клітинами дистальних відділів тонкої кишки. Гальмує виділення соляної кислоти шлунком Ù зменшення, або повне припинення секреції секретину та ХЦК-ПЗ Ù відсутність стимулюючих гуморальних впливів на секреторні клітини підшлункової залози Ù пониження її секреторної діяльності. Посилює виділення глюкагону.

3. Глюкагон.

4. Енкефаліни.

5. Шлунковий інгібуючий пептид (ШІП).

6. Кальцитонін.

Характеристика секреції в 2-їй фазі:

1. латентний період довший, ніж в першій фазі;

2. об’єм соку = 80% від загального об’єму соку, що виділяється під час їжі;

3. до складу соку входить багато ферментів, води та бікарбонатів;

довготривалість секреції (декілька годин).

4. Таламус, колектор аферентних шляхів

Таламус - чутливе ядро підкірки. Його називають "колектором чутливості", оскільки до нього сходяться аферентні (чутливі) шляхи від всіх рецепторів, виключаючи нюхові. Тут знаходиться третій нейрон аферентних шляхів, відростки якого закінчуються в чутливих зонах кори.

Головною функцією таламуса є інтеграція (об'єднання) всіх видів чутливості. Для аналізу зовнішнього середовища недостатньо сигналів від окремих рецепторів. Тут відбувається зіставлення інформації, що отримується по різних каналах зв'язку, і оцінка її біологічного значення. У зоровому горбі налічується 40 пар ядер, які підрозділяються на специфічних (на нейронах цих ядер закінчуються висхідні аферентні шляхи), неспецифічних (ядра ретикулярної формації) і асоціативних. Через асоціативні ядра таламус пов'язаний зі всіма руховими ядрами підкірки - смугастим тілом, блідою кулею, гіпоталамусом і з ядрами середнього і довгастого мозку.

Вивчення функцій зорового горба проводиться шляхом роздратування і руйнування.

У людини зоровий горб грає істотну роль в емоційній поведінці, що характеризується своєрідною мімікою, жестами і зрушеннями функцій внутрішніх органів. При емоційних реакціях підвищується тиск, частішають пульс, дихання, розширюються зіниці. Мімічна реакція людини є природженою.

У клініці симптомами поразки зорових горбів є сильний головний біль, розлади сну, порушення чутливості як у бік підвищення, так і пониження, порушення рухів, їх точності, відповідності, виникнення насильницьких мимовільних рухів.

5. Фізіологічні основи методів дослідження аналізаторів

Аналізатори — це складні нервові структури, які сприймають і проводять тонкий аналіз всіх подразнень, що надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Кожний аналізатор складається з трьох тісно пов’язаних між собою частин: периферичної, середньої і центральної.

Периферичною ланкою аналізаторів є рецептори, що перетворюють енергію подразника на процес нервового збудження або, як кажуть, трансформують силу подразника в нервовий імпульс. До рецепторної частини аналізаторів відносяться органи чуття: органи зору, слуху, смаку, нюху і т.д. В складі цих органів є рецепторні клітини, що сприймають відповідні подразнення.

Доцентрові нейрони, з’єднані між собою послідовно, що є шляхом, який веде від рецептора до кори великого мозку, становлять середню, або провідникову, частину аналізатора.

Ділянки кори великого мозку, які сприймають інформацію від відповідних рецепторних утворень, становлять центральну, або кіркову, частину (ядро) аналізатора. Ядра аналізаторів не мають чітко окреслених меж. В кожному із них розрізняють центральну частину — це головне місце скупчення клітин ядра аналізатора і периферичну частину, де розташовані такі самі клітини, але розпорошені серед інших клітин. Роль ядра полягає в усвідомленні сприйнятого почуття.

Ділянки кори, де розташовані кіркові ядра аналізаторів, називають сенсорними зонами кори великого мозку.

Всі частини аналізаторів діють як єдине ціле. Порушення діяльності однієї із частин веде до порушення функцій всього аналізатора.

Розрізняють зоровий, слуховий, смаковий, шкірний та інші аналізатори. Центральні частини найбільш важливих аналізаторів містяться в таких ділянках кори:

1. Кірковий центр шкірного аналізатора, або аналізатора всіх видів загальної чутливості (тактильної, больової, температурної, м’язово-суглобової чутливості), знаходиться в задній центральній закрутці тім’яної частки.

2. Кірковий центр зорового аналізатора розташований у потиличній частці (на медіальній поверхні) навколо шпорної щілини.

3. Кірковий центр слухового аналізатора міститься у верхній висковій закрутці вискової частки.

4. Кірковий центр смакового аналізатора розміщений у нижній частині задньої центральної закрутки тім’яної частки.

5. Кірковий центр нюхового аналізатора локалізується в ділянці закрутки морського коника і його гачка.

6. Кірковий центр рухового аналізатора міститься у передній центральній закрутці лобної частки. В цій ділянці знаходяться нервові клітини, з діяльністю яких пов’язані всі рухи організму, а також формування свідомих рухових реакцій.

Кіркові центри усіх аналізаторів правої половини тіла розміщені в лівій півкулі, а лівої половини — в правій.

Можна сказати, що вся кора великого мозку — це складна система ядер аналізаторів, в яких відбувається безперервний аналіз і синтез подразнень, що постійно надходять до кори, внаслідок чого організм відповідає на них певними реакціями. Отже, ядра аналізаторів — це центри, що регулюють виконання певних функцій.

Вищенаведені ядра аналізаторів властиві й вищим тваринам. Але людина має ще й інші ядра, яких немає у тварин. Це ядра аналізаторів мови. Анатомічні особливості їх полягають у тому, що вони закладаються в обох півкулях, але розвиваються лише в одній (у правші — у лівій, у лівші — у правій) і не мають безпосереднього зв’язку з рецепторами. Так у кіркові кінці аналізаторів мови імпульси надходять лише з кіркових кінців зорового і слухового аналізаторів.

Серед кіркових центрів аналізаторів мови розрізняють: ядро рухового аналізатора мови, ядро слухового аналізатора мови і ядро зорового аналізатора мови. Вони знаходяться в лобній, висковій і тім’яній частках півкуль.

Кора великих півкуль головного мозку, як найважливіший відділ центральної нервової системи, є матеріальним субстратом вищої нервової діяльності. Вона регулює через розміщені нижче відділи центральної нервової системи всі життєві процеси організму, а також зумовлює зв’язок організму із зовнішнім середовищем.

Прогресивний розвиток кори спричинив у людини появу нової вищої форми нервової діяльності — абстрактне мислення, а разом з ним і виникнення мови. В останній час виявлена якісна особливість мозку людини — функціональна асиметрія. З’ясувалось, що ліва і права півкулі нерівнозначні за своїм функціональним значенням. Права відповідає за образне мислення, ліва — за абстрактне.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий