ChojnowskiA. Ukraina.- Warszawa: Trio, 1997.
[9] Політику нормалізації було розпочато у 1935 р. з ініціативи УНДО. Метою програми стало порозуміння з поляками, яке мало досягатися шляхом узгодження незалежницьких прагнень українців з польською рацією стану.
[10] Військові кола Польщі сприйняли нормалізаційну політику як прояв українофільських тенденцій в уряді. Щоб протидіяти її реалізації командувачі військових округів організували 23 листопада 1935 р. Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій (СППОС), який об’єднував майже всі політичні угрупованні Галичини.
[11] Міністерство комунікації відповідало за шляхи, залізниці водний транспорт, пошту і телеграф.
[12] „Заробкова” еміграція передбачала дозвіл виїжджати на заробітки як за кордон, так і до центральних і західних регіонів Польщі з обов’язковим поверненням на „східні креси”.
[13] Мається на увазі „Ухвала Комітету у Справах Краю” від 28-го листопада 1939 р., до якої В. Сікорський поставився скептично, а тому вона була призначена, як інструкція для переговорів з українцями, а не як офіційна декларація польського уряду.
[14] На думку Б.Шеремети Е. Мацелінський співпрацював з НКВД, яке через нього прагнуло взнати напрямки політики польського уряду щодо української проблеми. Див.: Szeremeta B. Związek Walki Zbrojnej zwalczany przez NKWD we Lwowie 1939-1941.- Wrocław, 1998.- S. 99-101.
[15] Стронніцтво народове (Національна партія) виникло наприкінці XIX ст. внаслідок реорганізації Польської Ліги (заснована у 1887 р.) в Національну Лігу (1893 р.), а згодом в Національно-Демократичну партію. За чисельністю була однією з найбільших партій у міжвоєнний період, користувалася особливою підтримкою та прихильністю польської кресової спільноти. В період Другої світової війни його представники, не дивлячись на те, що перебували в опозиції до урядів В. Сікорського і згодом С. Миколайчика, входили до їх складу, а також були представлені в ПКП, КРП і РНЄ. Стронніцтво мало серйозний вплив на діяльність Делегатури уряду. Серед провідних діячів слід відмітити Т. Бєлєцкого, М. Сейду, В. Фолкєрського, В. Комарніцького, М. Тайдоса, С. Саха, О. Звєжинського, П. Яроцького та ін.
[16] Конфлікт між В. Сікорським та К. Соснковським призвів до того, що прем’єр усунув останнього з керівництва збройними силами в краї, а функції головнокомандуючого перебрав у свої руки. К. Соснковський залишався просто офіцером у підпорядкуванні головнокомандуючого аж до загибелі В. Сікорського 4-го липня 1943 р. Відразу ж після цього президент В. Рачкевич, який ще раніше призначив К. Соснковського своїм правонаступником, на противагу позиції уряду, призначив його головнокомандуючим польськими збройними силами в краї. Стосовно М. Сейди і А. Залеського, то, з огляду на непоступливість прем’єра у цьому питанні, врешті решт президент вимушений був підписати їх відставку.
[17] Мається на увазі інструкція від 27-го червня 1941 р. головного коменданта АК для обшарів ІІ і ІІІ.
[18] Стронніцтво людове (Селянська партія) утворена у 1931 р. шляхом об’єднання Стронніцтва людового „Пяст”, Стронніцтва людового „Визволення” і Стронніцтва хлопського. Представники СЛ увійшли до складу еміграційного уряду і Національної ради. До провідних діячів партії належали С. Миколайчик, С. Кот, В. Баначик і О. Ладось.
[19] Стронніцтво праці (Робітнича партія), було засновано у 1937 р. Його діячі входили до складу еміграційного уряду, Національної ради, Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ. Провідні діячі: К. Попель, Ю. Галлер, З. Качинський, І. Модельський, К. Ратайський тощо.
[20] „Вільність, Рівність, Незалежність” (Соціалістична партія), називалась також „Рух працюючих мас Польщі” виникла в листопаді 1939 р. внаслідок реорганізації Польської соціалістичної партії. Її представники також входили до ПКП, КРП та РНЄ.
[21]Як приклад такої організації в документі наводиться „Січ”, яка за свідченням С. Ровецького, мала широку організаційну структуру „майже в кожному селі”.
[22] Повна назва цієї організації, заснованої у жовтні 1939 р. – „Національно радикальний табір „Шанець”” . Вона вела підпільну діяльність на окупованих територіях і знаходилася в опозиції до Делегатури уряду і Головної Команди АК.
[23] Конфедерацію нації утворили в травні 1940 р. діячі передвоєнного національно-радикального угруповання „Фаланга”. До її складу увійшли також такі націоналістичні організації як „Побудка”, „Таємна армія польська”, „Союз збройного чину”, „Гвардія національної оборони” та ін. З її ініціативи було створено військові загони під назвою „Сконфедеровані військові відділи” (згодом „Збройна Конфедерація”), частина їх разом з „Побудкою” перейшла під керівництво Головної Команди АК, інша ж увійшла до збройних загонів, утворених під керівництвом Організації національного порозуміння, створеної Стронніцтвом народовим на переломі 1943-1944 рр.
[24] Обоз воюючої польщі (ОПВ – Obóz Polski Walczącej) утворили представники, наближені у міжвоєнний період до санаційних урядів. Його очолив колишній міністр Ю. Пясецький. Організація хоч і визнавала уряд в еміграції, проте знаходилась в опозиції до його Делегатури в краї.
[25] Конвент незалежницьких організацій (КОН – Konwent Organizacji Niepodległościowych) – конспіративна організація, утворена у 1942 р. Знаходилася в опозиції по відношенню до Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ, хоча формально визнавала уряд в еміграції. У 1944 р. вона разом з ОПВ утворила Стронніцтво національної незалежності.
[26] „Польща бореться” (ПВ – Polska Walczy). Свою позицію щодо української проблеми організація окреслила у березні 1943 р. в декларації стосовно українського питання. Зокрема ПВ виступала за необхідність створення незалежної української держави на Наддніпрянщині з центром у Києві, одночасно підкреслюючи неподільність територій Польщі.
[27] Демократична партія (СД – Стронніцтво демократичне) заснована провідними діячами польських суспільних організацій та профспілок у квітні 1939 р., які з 1937 р. утворили „Демократичні клуби”, що знаходились в опозиції до офіційної влади. Саме їх було покладено в основу новоутвореної партії. Стронніцтво демократичне визнавало еміграційний уряд та його інституції в Краї і тісно з ними співпрацювало.
[28] „Польські соціалісти” (ПС) ліве крило Польської соціалістичної партії, яке у 1943 р. відділилось від неї і утворило Робітничу партію польських соціалістів.
[29] У таємному наказі № 10 від 22 листопада 1941 р. ген. В. Сікорський заборонив офіцерам польського війська будь-яку критику щодо політики англійців, оскільки, на його думку, вона підривала довіру офіційного Лондона до Польщі і поляків. Прем’єр підкреслив, що перш, ніж у голос розмірковувати „над невиконанням їх рекомендацій стосовно того як виграти війну” представники військових кіл „нехай замовкнуть і подумають над тим, яку величезну кількістю помилок вони допустили у 1939 р. Див.: Prawdziwa historia Polaków: ilustrowane wypisy źródłowe (1939-1945) / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. - Warszawa: Rytm, 1999. - T.1. - S. 418.
[30] Ця інструкція потрапила до ген. С. Ровецького зі значним запізненням. Він підтвердив її отримання лише 16-го квітня 1942 р.
[31] На думку С. Борчука, в ході цих переговорів англійці все ж визнавали радянські території на основі пакту Молотова-Ріббентропа, хоча, згідно з твердженням І. Козловського, договір між СРСР і Великобританією було підписано лише 26-го травня 1942 р. у Лондоні, після майже п’ятимісячних напружених консультацій та переговорів. Жодних територіальних статей у ньому не було. Див.:Борчук С. Українське питання в політиці Польського еміграційного уряду в Лондоні // Міжнародний науковий конгрес „Українська Історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л. Винар, Ю. Макар. - Чернівці: Рута, 2001. - Т.2. - С. 295; Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 рр. - Львів: Каменяр, 1998. - С. 55.
[32] Не дивлячись на негативну реакцію німців щодо проголошення „Акту про відновлення Української Держави” та репресії і арешти, В. Горбовий був переконаний, що у випадку перемоги у війні Німеччини українська проблема все ж буде вирішена на користь українців.
[33] Б. Левицький належав до так званої „групи І. Мітринги”, яка виступала за боротьбу „разом з поляками, французами, народами СРСР - за вільну Європу без Гітлера та Сталіна”. Див.: Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр.// Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 224.
[34] Я. Дем’янчук - один з працівників інформаційного відділу Бюро інформації та пропаганди (БІП) при ГК АК. Після війни під псевдо „Я. Юркевич” працював професором польського інституту міжнародних відносин у Варшаві.
[35] Підполковник М. Добжанський був керівником регіонального штабу (Львівський регіон) АК. В ніч з 3 на 4 грудня 1942 р. його заарештувало львівське гестапо. Після страшних тортур він був вимушений зізнатися у приналежності до підпільної організації. Німці зажадали від нього допомоги у нав’язанні контактів з генералом С. Ровецьким. Він відхилив цю пропозицію. Польські підпільники здійснили кілька спроб звільнити М. Добжанського, проте невдало. Його спочатку перевели до варшавської в’язниці, а пізніше до концтабору Освенцім, де 11-го жовтня 1943 р. розстріляли. Див.: Kunert A. Słownik biograficzny konspiracji warszawskiej 1939-1944. - Warszawa, 1987. - T. I. - S. 60-61; Mazur G. Węgerski J. Konspiracja Lwowska 1939-1944. Słownik biograficzny. - Katowice, 1997. - S. 56-57.