Значно розширили джерельну базу дослідження матеріали Архіву актів нових, які зберігаються насамперед у фондах Армії Крайової та Делегатури уряду. Документи АК становлять в основному рапорти та звіти про ситуацію в регіоні [26; 27; 25], накази Головного Командування АК [15; 17; 19; 20], різного роду кореспонденцію (депеші, листи, телеграми) з аналізом ситуації на теренах „східних кресів”, стратегічними планами військового підпілля та доповненнями і поправками до них [18; 24; 23]
Неабиякий інтерес становлять матеріали, безпосередньо присвячені українському питанню та шляхам його розв’язання. Основний масив документів такого типу – це різного роду опрацювання та проекти. Хоча вони не були офіційними постановами, але відображали погляди представників польського уряду, його Делегатури, діячів Армії Крайової на можливі варіанти розв’язання українського питання. Зокрема, це документи Департаменту інформації і преси [54; 55; 56; 59; 60], Президіального бюро (Biuro Prezydialne) [39; 40; 41], а також Департаменту внутрішніх справ при Делегатурі уряду [43; 47; 49]. Цікава інформація почерпнута з документів амбасади Польщі в Лондоні, про політику уряду стосовно українського питання, а також переговори між „лондонцями” і офіційною Москвою, з представниками англійських урядових кіл, міжнародну ситуацію, та цілі Польщі у війні, огляд польської і української преси тощо [30; 31; 32; 33; 34; 35; 36; 37].
У дослідженні також використано матеріали польської підпільної періодики, які знаходяться у фондах Національної Бібліотеки Республіки Польща (Biblioteka Narodowa) у Варшаві і несуть важливу інформацію про події, що мали місце на теренах Західної України в роки Другої світової війни, ставлення польської громадськості до українського питання, загострення двосторонніх взаємин і реакцію на нього поляків, промови та виступи провідних політиків, різного роду аналітичні статті, присвячені проблемі кордонів та взаємовідносин з СРСР. Серед таких періодичних видань слід відзначити: „Rzeczpospolita Polska” [97; 98; 99; 100; 101; 102; 103; 104; 105; 106; 107; 108], „Źiemie Wschodnie Rzeczypospolitej” [109; 110; 111; 112; 113; 114; 115; 116; 117; 118; 119], „Nasze Źiemie Wschodnie” [85; 86; 87; 88; 89; 90; 91; 92; 93], „Biuletyn Wewnętrzny”, ( з 1943 р. „Biuletyn Wewnętrzno-Polityczny”. – І.Ш.) [81; 82; 83], „Głos polsko-ukraiński” [84], „Nowe Drogi” [94; 95; 96].
Отже, підсумовуючи варто зазначити, що українська проблема в політиці польського уряду та підпілля в період Другої світової війни займає важливе місце у дослідженнях як українських, так і польських істориків. Проаналізована вище література запроваджує у науковий обіг великий і цінний фактичний матеріал, присвячений різним аспектам українського питання. Вона дозволяє відтворити історичне тло на якому польська сторона здійснювала спроби його вирішити. Однак у науковій літературі не знайшли відображення такі аспекти як політика в українському питанні Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель, окремих політичних партій та їхнього впливу на політику польського уряду і його цивільного та військового представництва в краї. Водночас, залишаються дискусійні а то й не висвітлені взагалі моменти, що є свідченням необхідності подальшого вивчення проблеми. Разом з тим існує велика кількість опублікованих джерел, присвячених тематиці польсько-українських стосунків. Зауважимо, що як українські, так і, в більшій мірі, польські історики здійснили низку публікацій архівних матеріалів, які хоч і не були безпосередньо присвячені українській проблемі, проте містять, окремі документи з досліджуваної тематики. Дисертаційна тема забезпечена також багатим архівним матеріалом, що міститься в як в архівах України, так і Польщі, а тому враховуючи її актуальність необхідна подальша пошукова та археографічна робота над джерелами.
2.1. Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.
Намагаючись вирішити українську проблему наприкінці 30-х рр. польський уряд зупинився на найрадикальніших методах її розв’язання. Переломним у зміні політики польської влади щодо українців став 1935 р., коли після смерті Ю. Пілсудського право-радикальні сили Польщі розпочали боротьбу за вплив у країні. Боротьба між прихильниками „державної асиміляції” українців та радикального розв’язання українського питання завершилась перемогою останніх. Після відставки 12 жовтня 1935 р. В. Славека з посади прем’єр-міністра у правлячому таборі фактично не було авторитетного лідера, який зміг би продовжити курс на „нормалізацію”.
Еволюція державного усторю Польщі у напрямку тоталітаризму завершилася утворенням у 1937 р. проурядової партії Табір національної єдності (ТНЄ). Прихильники авторитарних методів правління, об’єднавшись навколо Е. Риз-Смігли [8], ставили мету згуртувати польське суспільство навколо ідеї оборони держави.
Для того, щоб раз і назавжди покласти край домаганням українців отримати незалежність, влада взяла курс на витіснення, а фактично на повне очищення „східних кресів” від українського населення шляхом його примусового виселення та поступової асиміляції і ополячення. За рахунок послаблення позицій української меншини на теренах Галичини та Західної Волині планувалося докорінне збільшення польського елементу в регіоні. Новий етап у національній політиці Польщі спрямованій на створення однонаціональної держави розпочався екстермінаційними діями військових кіл. Особливо активно в цьому напрямку діяв, починаючи з 1937 р. Корпус охорони пограниччя (КОП).
Слід зазначити, що своєрідним підсумком польсько-українських стосунків у міжвоєнний період стала „Декларація Центрального Комітету УНДО в справі становища українського народу в польській державі” від 7-го травня 1938-го року [56, 2-4]. У ній зазначалося, що політика нормалізації стосунків[9] між польським та українським народами, яка проводилась УНДО впродовж трьох років, не призвела до позитивних наслідків. Провину за невдачу політики нормалізації Центральний Комітет повністю покладав на польський уряд, який за словами „Декларації...” не тільки не заважав, але й навпаки часто був співучасником негативних вчинків щодо українців [56, 2]. Серед них наводилися наступні: негативна політика щодо української церкви, намагання постійно внести розлад в консолідацію українського народу, ввівши поняття „русинів” та всіляко підтримуючи думку про існування різних племен, на кшталт лемків, гуцулів, волиняків, поліщуків, які, нібито, були зовсім різними окремими племенами, виключення українських селян з процесу парцеляції, особливо на прикордонних територіях, відбір права до навчання рідною мовою, недопущення українців до самоврядування та участі в політичному житті країни, постійні репресії щодо українського культурного життя тощо [56, 2-2а]. Водночас вже тоді, у 1938 р., УНДО попереджало, що така політика рано чи пізно призведе до використання її ворожими чинниками (СРСР та Німеччиною – І.Ш.), стане загрозою миру і може призвести до протистояння [56, 3].
Можна припустити, що ініціативу розробки радикальної програми направленої не лише на придушення українського національно-визвольного руху, але й взагалі проти розвитку національної свідомості та самобутності українського народу, схвалив Е. Ридз-Смігли [208, 20]. Вирішення українського питання планувалося здійснювати в двох напрямках. Перший – залагодження проблеми на міжнародному рівні, зокрема шляхом домовленості з Німеччиною, яка вміло використовувала українську карту для тиску на країни, у складі яких знаходились окремі українські території, й на Польщу в тому числі. Другий – радикальне розв’язання української проблеми безпосередньо в межах Речіпосполитої.
Польській дипломатії вдалося досягти домовленості з керівництвом Третього рейху про фактичну підтримку своєї політики щодо українців. Виношуючи плани війни з Польщею, Гітлер з легкістю підтримав процес вироблення спільної позиції в українському питанні для того, щоб приспати пильність офіційної Варшави. 5-го січня 1939 р. у розмові з міністром закордонних справ Речіпосполитої Ю. Беком він запевнив, що Німеччина за будь-яких обставин зацікавлена у збереженні сильної національної Польщі. В свою чергу польський міністр заявив, що „Україна” це польське слово яке означає „східні прикордонні землі”, котрі „протягом десятиліть позначали території, розташовані на схід від їхніх (польських -І.Ш.) володінь вздовж Дніпра. [130, 17].
Позицію Гітлера підтвердив і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп. При обговоренні ставлення обох держав до „Великої України”, яке відбулося між ним і Ю. Беком 6-го січня 1939 р., він підкреслив, що розуміє занепокоєння уряду Польщі, пов’язане з наростанням українського руху, викликаним подіями в Карпатській Україні, і заявив, що є реальна можливість вирішити українське питання за умови їхнього тісного співробітництва [208, 21]. Позицію Німеччини він охарактеризував так: „Ми зацікавлені в радянській Україні постільки поскільки всюди чинимо росіянам шкоду...тому природно, що підтримуючи контакти з російською Україною ми ніколи не мали жодних справ з польськими українцями. Навпаки, це суворо заборонялося фюрером, який вже виклав свою негативну позицію стосовно Великої України”. [130, 21]. Заручившись обіцянками Третього рейху та з огляду на внутрішньополітичну ситуацію в країні, пов’язану з наростанням національно-визвольного руху, польський уряд взяв курс на тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на їх власних етнічних теренах.