Смекни!
smekni.com

Життя і творчість Квітки-Основ’яненко (стр. 2 из 3)

Не до весілля вбирали дівчата подругу свою, а споряджали її на останню, смертну путь. І Василеві, який саме повертався з ярмаркування, довелося побачити кохану не під весільним вінцем, а в чорній труні. Недовго пережив він свою наречену — пішов у ченці та й заслаб з горя. Перед смертю Василь дуже просив покласти йому в голови шовкову червону хустину, якою пов'язала Маруся на заручинах свого нареченого, і жменю землі з дорогої могили, але «як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали».

Повість про трагічну долю Марусі й Василя вразила серця читачів на Україні й у Росії. «Ми неспроможні,— свідчив В. Бєлінський,— висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість». Читача привабили своєю правдивістю персонажі повісті — прості, благородні, душевні люди, працьовиті й скромні, самовіддані й покірливі Успіхові «Марусі» не зашкодили навіть певне моралізаторство і підвищена чутливість, яка, проте, значно відрізнялася від властивої послідовникам Карамзіна розчуленості насамперед тим, що Квітка реалістично змальовував побут і життя рідного народу, відображав життєві протиріччя, існуючі незалежно від волі й намірів людей.

Реалістичні картини селянського життя, широке використання побутового матеріалу, вдале звернення до надбань народної грамотності надали повісті виразного національного колориту. Маруся стала для інших народів відкриттям нового мальовничого краю, його доброго й працьовитого народу. Недарма В. Бєлінський, оцінюючи твір Квітки, вказував: «Крім Наума, Марусі, Василя і Насті, в повісті «Маруся» є ще герой — і герой перший, важливіший і за Наума, і за Василя, і за Настю, і за саму Марусю,— це Україна з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Оцей-то герой і становить всю принадність, всю поетичну чарівність повісті...» Сам Квітка все життя пишався успіхом першої своєї повісті й з гордістю посилався на тих зачарованих читачів, які твердили, що йому не треба іншої епітафії, як: «Він написав «Марусю».

Наступні українські повісті — «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов» — зміцнили письменницьку славу Квітки. Героями цих творів також виступають селяни й селянки, які своєю поведінкою й почуваннями навіювали читачам ідею моральної переваги людей простого звання над «благородними». Це насамперед «проворна, моторна, смілива, на річах бойка» ївга («Козир-дівка»), яка не зупиняється ні перед чим у боротьбі за своє щастя, сміливо доходить до самого губернатора, виручає милого з біди й одружується з ним. Письменник підкреслює розум героїні, її енергію, відданість і щиру любов. Вдала сюжетна знахідка — ходіння ївги по повітових і губернських «муках» у пошуках справедливості — дозволила Квітці подати колоритні реалістичні образи можновладної верхівки, гротескно-сатиричні портрети писаря, справника, секретаря, суддів і підсудків. Ось, наприклад, як змальовує Квітка суддю: «високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщались». Цей «оборонець справедливості» не гребує жодним «приношенієм» — навіть клубком-другим звичайнісінького валу. Але чи не найбільше полюбляє він бублики — свіженькі та щоб маку побільше. Коли ївга принесла дві в'язки добре підсмажених бубликів, суддя вмить поглитав їх: «Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втирить у рот; не дуже й жує, так цілком і ковтає, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспішає в суд до діла». Потрощивши не одну в'язку смачних бубликів, суддя так і не допоміг ївзі.

Квітка, звичайно, по-своєму подавав картину панських зло-влїивань, твердив, що все лихо від нечесних і жорстоких дрібних чиновників, і тим самим ідеалізував вище панство, яке «від самого царя постановлене» для захисту бідних (губернатор «аж сплакнув... і став платочком сльози втирати», зворушений побаченням ївги з Левком, та ще й великі гроші зібрав ївзі на посаг). Однак вже саме порушення питання про елементарні права для народу та про необхідність дотримуватись їх було новим і досить сміливим явищем у той жорстокий вік. Душевне благородство селянки підкреслено відмовою ївги від зібраного губернатором посагу. В простих словах ївги, що викривали так зване «панське благородство», проривалося справжнє народне ставлення до «добрих» панів і «справедливих» правителів.

З цього погляду показова історія гірких поневірянь «сердешної Оксани», чисту любов якої зневажив офіцер — типовий кріпосник, з властивою цьому жорстокому станові аморальністю й розбещеністю.

Повість «Сердешна Оксана» своїм сюжетом нагадує уславлену Шевченкову «Катерину». «Списав і я Сердешну Оксану, от точнісінько як і Ваша Катерина»,— сповіщав Квітка у листі Т. Шевченкові.

Світле благородство душі виявляє і Галочка — розумна та вродлива героїня повісті «Щира любов». В неї закохався офіцер Семен Іванович — порядна людина — виняток із свого стану, але дівчина не вірить у щасливий шлюб благородного пана з простою селянкою, жертвує своїм почуттям, виходить заміж за наймита й помирає з туги за коханим. Певна сентиментальність повісті дещо компенсується привабливим образом Галочки.

Селяни в більшості повістей Квітки виступають такими, якими письменник волів би бачити їх у житті — релігійними й смиренними, покірливими богові й цареві. Ця суперечливість і консервативність світогляду письменника, що особливо виразно виявлені в публіцистичних «Листах до любезних земляків», породжували фальш і нереальність окремих образів та ситуацій, утруднювали письменникові шлях до справжнього реалізму.

Ставши на шлях наближення літератури до життя, Квітка створює низку гумористичних оповідань та повістей — «Салдацький патрет», «Конотопську відьму», «Пархімове снідання», «Підбрехач».

«Салдацький патрет», якого В. Бєлінський вважав «рішуче кращим твором» Квітки, відразу переріс своє безпосереднє призначення — ствердити в художній формі необхідність наближення до життя,— і ось уже більше віку сприймається як весела й барвиста картина сільського побуту. Поєднавши два античні анекдоти — про Апеллеса, який так майстерно намалював виноградне гроно, що птахи зліталися до картини поклювати солодкі ягоди, та про те, як швець насмілився критикувати знаменитого художника, Квітка зобразив ярмарковий день у селі та дивні пригоди маляра Кузьми Трохимовича. Кузьма Трохимович був неабиякий художник,— лукаво зазначає письменник,— «як намалює що-не-будь та підпише — бо й письменний був собі,— що се не кавун, а слива, так таки точнісінька слива». Намальовану ним попову кобилу отець Микита (він, правда, тоді був трохи напідпитку!) намагався якось навіть загнати в конюшню! Коли один пан для охорони городу від нахабних горобців замовив Кузьмі Трохимовичу намалювати замість опудала солдата — «та щоб такий, як живий був, щоб і горобці боялися», художник для перевірки вирішив виставити свою картину на базарі й дослухатися, що казатимуть люди. І всі, хто б не стикався з майстерним солдатським портретом, сприймали намальованого солдата за живу істоту, віталися, заводили розмову, ходили, мов до живого, з поклонами — «неначе до засідателя», а дівчата-щебетухи почали навіть залицятися до бравого вояки. Лише один з хвацьких парубків — Терешко-швець (і то не відразу!) розглядів, що чоботи невлад намальовані. Сповнений непідробного гумору, щедро пересипаний народними приказками й приповістками, «Салдацький патрет» полюбився читачеві, міцно увійшов у ряд найвизначніших гумористичних творів української літератури.

У деяких творах Квітки картини селянського життя вдало переплітаються з фольклорно-фантастичними мотивами («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб»), але при цьому, як правило, сама фантастика набуває комічного трактування. Так, у оповіданні «Мертвецький Великдень», докладно розповівши про дивовижні й химерні пригоди п'яного до безтями Нечипора, який буцім попав на великодню службу мерців у замкнутій церкві, Квітка недвозначно натякає, що все це, мовляв, примарилося Нечипорові в тяжкому похмільному сні.

Дуже цікаво, що Квітка, загалом релігійна людина, не утримується, щоб не висміяти церковну відправу і не підкреслити зажерливу природу духовних пастирів.

В оповіданні «От тобі і скарб» Квітчині «чорти» і порядки в пеклі, куди начебто потрапив Хома Масляк, нагадують звичайнісіньких земних панів і чиновників: бісівське кодло, мов повітові хапуги, в захваті танцює метелицю та гоцака, франтихи «чортиці» шикують у плахтах, менші «чорти» самі в пеклі відбувають панщину, до найстаршого ж «чорта», як до високого чиновника, і доступитися не вільно. У приймальні черговий звично й безцеремонно, мов якийсь ад'ютант, випроваджує «грішників»: «Нашому пану ніколи; такого діла прийшло, що не то що; приходьте завтра; а кому пильна нужда, подавайте бумаги!» Ну чим це не звичайне «присутствіє» чиновного пана на землі! Навіть улюблені «чортівські» страви нагадують багаті панські наїдки: «Там і усякого м'яса і печеного, і вареного, і в юшках із підлевою, там і яєшні, і тертий хрін з сметаною до поросятини, і холодцю з раками і з просоленою осятринкою; було там і сахарне морожене, що москаль у городі продав, і хвиги, і родзинки, і чорнослив, і горіхи самі мишаловки, і павидла усякі...»

Використовуючи у своїх гумористичних творах казкові сюжети й обставини, Квітка чаею висміював окремі явища тодішнього життя. Так його весела повість «Конотопська відьма» є майстерною сатирою на життя й побут козацької старшини XVIII ст. Не можна стримати щирого сміху, читаючи про кумедні пригоди пана сотника Забрьохи та писаря Пістряка в «славному сотенному місті» Конотопі. Ледащо й п'яниця Забрьощенко після смерті батька-сотника сам став сотником, почав називати себе теж Забрьохою. Його пиха, зверхність до простих людей і невігластво — безмежні. Його інтереси не сягають далі смачної їжі та спокійного сну; єдине його усвідомлене бажання — це побратися з місцевою красунею, хорунжівною Оленою, та посісти її багатенький хутір.