Смекни!
smekni.com

Життя і творчість Квітки-Основ’яненко (стр. 3 из 3)

Конотопський сотенний писар Пістряк може вразити своєю неабиякою «вченістю»: адже він «у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, півчварта (тобто — три з половиною) года сидів над псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп'ята (чотири з половиною) года вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах». Внаслідок такого напруженого дванадцятирічного навчання писар уже навіть «Павла чтеніе, коли небагацько закладок, утне на усю церкву голосно».

Задумавши скинути Забрьоху й посісти тепленьке місце сотника, підступний Пістряк радить недоумкуватому й довірливому начальнику не виступати з козаками в похід, як того вимагало одержане з Чернігова «повелініє», а натомість розшукати і потопити «відьом», які, мовляв, «покрали дощі». Пістряк пропонує розпізнавати «відьом» напрочуд просто й несхибно: «Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річное, аще і камень жерновний та виї ея причеплють; аще же непричастна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді». Одним словом, жінкам, яких запідозрили у «відьомстві», діватись нікуди — так чи інакше їх потоплять браві відьмоборці. Забобонний Забрьоха наївно потрапляє й хитру Пістрякову пастку і влаштовує варварську купель ні в чому не повинним жінкам. За «ослушаніє» Забрьоху скидають з сотникування, але й Пістрякові не вдається поживитись: новий сотник «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», настановив нового писаря.

Своєрідна за композицією, насичена гротескно-смішними сценами й дотепними характеристиками, колоритна й майстерна з мовного боку, повість Квітки читається з непослабним інтересом. Зовні казкова основа повісті «Конотопська відьма» грунтується на дійсних, майже документально стверджених і тільки творчо осмислених подіях. Посилаючи рукопис до друку, Квітка писав: «...додаю «Конотопську відьму», безглузду за змістом своїм, але все це грунтується на розповідях старожилів. Топлення уявних відьом під час посухи не тільки бувало, з усіма сумними наслідками, але, на подив і навіть на жах, відновлено поміщицею сусідньої губернії».

Подекуди в своїх гумористичних творах Квітка брав за основу сюжету якусь поширену народну приказку чи переказ. Приміром, оповідання «Пархімове снідання» про багатого невдаху і дурника, що за безцінь придбав цілу купу хрону, побудоване за приказкою «Бачили очі, що купували, їжте — хоч повилазьте!»

Персонажі гумористичних оповідань і повістей Квітки близькі до героїв Котляревського й Гоголя. Український прозаїк вдало опановував фольклорні джерела, відчував дух і характер народної творчості, вдавався до різноманітних форм оповіді. Інколи Квітка, йдучи за поширеним літературним прийомом того часу, вводить у свої твори позірного повідача Грицька Основ'яненка, який, однак, відчутно відрізнявся й від гоголівського пасічника Рудого Панька, й від пушкінського Бєлкіна. Квітчин оповідач постійно звертається до уявних слухачів, звертає їх увагу до рідної природи, народних звичаїв, майстерно говорить живою україньскою мовою.

В українських комедіях Квітки одразу вгадується позитивний ідеал письменника. Успадкувавши кращі здобутки попередників, зокрема І. Котляревського, Квітка шукав для своїх п'єс героїв безпосередньо у житті. За власним зізнанням, він, пишучи «Сватання на Гончарівці», «зібрав головних тутешніх характерів декілька, наповнив піснями, обрядами, і пішла справа до ладу».

Обмін культурними здобутками між братніми народами набирав широкого розмаху. Однією із особливостей тогочасної української літератури була безпосередня участь окремих письменників і в українському, і в російському літературному процесі. В культурному житті Росії усе більшу участь брали українці — від сподвижника Петра І Феофана Прокоповича, автора славнозвісної «Душеньки» І. Богдановича, В. Капніста, що уславився сатиричною комедією «Ябеда» та «Одой на рабство», прозаїків В. Нарєж-ного, О. Сомова — до Миколи Гоголя, який своєю творчістю уособив цілий період розвитку російської літератури. Серед цих письменників був і Квітка, близький своїми літературними симпатіями до естетичних засад Гоголя і виплеканої В. Бєлінським «натуральної» школи».

У написаному за порадою В.А. Жуковського сатиричному романі «Жизнь и похождения Петра Степанова сина Столбикова, помещика в трех наместничествах», близького за композицією до «Мертвих душ» М. Гоголя, особливо в його першій, забороненій цензурою редакції «Похождения Пустолобова», Квітка подав широку картину чиновницько-царської Росії.

Викривальний характер Квітчиного твору привернув увагу М. Некрасова, який за участю П. Григор'ева та П. Федорова переробив роман на комедію «Похождения Петра Степанова сина Столбикова». Комедію ще за життя Квітки 1842 р. поставив славнозвісний Александринський театр у Петербурзі.

Затаврувавши паразитизм, неробство, лінощі панівних верств у романі «Пан Халявський», Квітка показав, як маєтні козаки, старшина, ставали поміщиками, а бідарі — кріпаками. Художньої сили романові надавало те, що Квітка навіть у деталях широко користувався життєвими спостереженнями.

Сучасники захоплювалися романом. «Дотепному Основ'яненку,— писав В. Бєлінський,— прийшла в голову щаслива думка — порівняти минулий час із теперішнім, примусивши людину минулого століття розповідати про життя своїх «найдорожчих батьків», про своє виховання і про все своє життя. Ця людина — рід малоросійського Митрофанушки, і вона виконала завдання автора якнайкраще: наче на долоні, бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, неробства, ненажерливості й пересудів; бачите, як дурний чоловік б'є свою дурну жінку й товче дітей; як дурна мати до смерті загодовує своїх милих діток, а дітки б'ються один з одним за кожний шматок, обдурюють батька й матір і, вирісши, заводять один з одним процеси і чинять один одному найрізноманітніші образи. Барви Основ'яненка живі, картини кумедно смішні, і, незважаючи на те, що подекуди його розповідь надто докладна, цікавість ніде не послаблюється. Про оригінальність нічого і говорити: талант Основ'яненка відомий усім і кожному...»

Квітка писав також статті та фейлетони, брав безпосередню участь у тогочасній літературній полеміці, виступав проти літературних штампів, даючи гостру й історично вірну оцінку реакційній пресі та схвалюючи прогресивні твори. Письменник активно співробітничав у журналах і альманахах, майже всі його українські твори ще за життя були видруковані в російських перекладах.

Минуло більш як сто років з дня смерті письменника, що сталася 20 (8 за старим стилем) серпня 1843 року. На його могилі видатний російський і український слов'янознавець І. Срезнєвський виголосив горді слова: «Пам'ятай, Україно, цю могилу, тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, твого благоденствія й слави, захищав твій звичай та мову і вчив тебе твоєю мовою».

Діяльність Г.Ф. Квітки-Основ'яненка набула у свій час, за словами академіка О.І. Вілецького, історичного значення, оскільки його повісті й оповідання з'явилися тоді, коли «українська література ще тільки визначалася, намацувала шлях», а «літературне життя було небагате подіями». Твори Квітки стали «свого роду декларацією моральної гідності простих людей», а накреслені Квіткою образи довгий час ще наслідувалися в українській літературі. Квітка першим почав писати українською мовою не тільке про смішне, а й про зворушливе, змальовуючи селян. Саме сільська біднота у Квітки — справжнє уособлення людського благородства й чесності.

Твори Квітки відіграли значну роль у розвитку західноукраїнської літератури, в наверненні її до народної мови. Недарма Ю. Федькович захоплено вигукував: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка».

Іван Франко вважав повісті Квітки першою спробою реалістично зобразити «основи тодішнього селянського життя». Зазначивши, що творча манера харківського повістяра відбивала «селянський спосіб оповідання», Франко назвав Квітку одним із творців народної повісті в європейських літературах.

Автору «Марусі» пощастило стати зачинателем нової української прози, яка згодом не тільки досягла високої довершеності, а й справила відчутний вплив на інші літератури. І хоч наступники Г. Квітки-Основ'яненка далі розвинули його кращі здобутки, творчий подвиг першого класика художньої прози завжди викликатиме щиру вдячність українського народу.

Давно вже невелике сільце Основа, що дало літературне ім'я Квітці, злилося з могутнім індустріальним Харковом — другою столицею Радянської України, а українська література, про долю якої на початку минулого віку точилися ще гострі суперечки, під життєдайним сонцем Великого Жовтня сміливо здолала кордони й посіла гідне місце серед визначних літератур світу.

І вже не одна Україна вдячно пам'ятає свого першого прозаїка, а весь світ віддає шану Г.Ф. Квітці-Основ'яненку, який художнім словом ствердив моральну гідність простої людини — трудівника і творця всіх неминущих, нетлінних у віках цінностей.