Розділ 6 закону визначає правові засади захисту від недобросовісної конкуренції:
• справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Анти-монопольним комітетом України та його територіальними відділеннями (ст. 27);
• особи, права яких порушені діями, кваліфікованими цим законом як недобросовісна конкуренція, можуть протягом шести місяців
з дня, коли вони дізналися або могли дізнатися про порушення, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав (ст. 28).
Розглянувши справу, Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення видають розпорядження про:
а) заборону особі, в діях якої вбачаються ознаки порушення (відповідачу), вчиняти певні дії;
б) накладення арешту на майно або кошти, що належать відповідачу.
Розпорядження можна оскаржити в суді чи арбітражному суді у п'ятнадцятиденний термін із дня одержання відповідачем його копії.
У разі визнання судом (арбітражним судом) відсутності в діях відповідача фактів правопорушення він має право на відшкодування збитків, завданих йому неправомірним рішенням Антимонопольного комітету (його відділень) в порядку, визначеному цивільним законодавством України (ст. 29).
3. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"
Закон введено в дію 1 липня 1994 р. згідно з Постановою Верховної Ради України № 3771-12. Він регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням власності на основний елемент брендингу — торгову марку, знаки для товарів і послуг.
Згідно зі ст. 5 Закону правова охорона надається торговому знаку, який не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони.
Об'єктом знака можуть бути словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення та їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі або поєднанні кольорів.
Право на знак засвідчується відповідним свідоцтвом.
Термін дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Державного комітету України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України). Держпатент України продовжує дію свідоцтва за клопотанням власника, поданим протягом останнього року дії свідоцтва, щоразу на 10 років.
Пріоритет на одержання свідоцтва має заявник (юридична або фізична особа), заявка якого має більш ранню дату подання.
Згідно зі ст. 6 Закону не можуть одержати правову охорону знаки для товарів або послуг, які зображують або відтворюють:
• державні символи та емблеми, офіційні назви держав, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій, офіційні контрольні та пробірні клейма, печатки нагороди на інші державні відзнаки;
• знаки, які є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар чи надає послугу; є загальновживаними символами і термінами;
• знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати зі знаками, що були вже зареєстровані чи заявлені на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для однорідних товарів і послуг;
• промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права; прізвища, імена, псевдоніми, портрети, факсиміле відомих в Україні осіб без їхньої згоди.
Згідно зі ст. 16 свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд. Використанням знака визнається застосування його на товарах, на упаковці товарів, у рекламі, на вивісках, під час демонстрації експонатів на виставках, у проспектах, буклетах, на бланках та іншій документації, пов'язаній з введенням зазначених товарів або послуг у господарську діяльність.
Власник свідоцтва може передати на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва.
На підставі ліцензійного договору власник свідоцтва має право надати дозвіл на використання знака (наприклад, при складанні угоди про франчайзинг).
Іноземні громадяни мають рівні з громадянами України права, передбачені Законом відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності.
Закон визначає порядок одержання свідоцтва, права і обов'язки власника свідоцтва, порядок припинення дії свідоцтва та визнання його недійсним.
Стаття 20 Закону визначає, що будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачене ст. 16, вважається порушенням прав
власника свідоцтва, що передбачає відповідальність згідно з чинним законодавством України. Власник свідоцтва має право вимагати усунення з товару знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака. У ст. 21 "Право повторної реєстрації" зазначається, що ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва згідно зі ст. 18 Закону.
4. Законодавство України, що опосередковано стосується реклами
Рекламна діяльність в Україні певною мірою регламентується також законами про інформацію і засоби масової інформації. У наведених далі витягах з цих законів містяться їх відповідні законодавчі положення стосовно реклами та рекламної діяльності.
4.1. Закон України "Про інформацію"
Закон введений в дію 6 квітня 2000 р. № 1642-ІП. Він закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. Грунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України. Закон стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва у сфері інформації.
Під інформацією цей Закон тлумачить документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації.
Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Рекламна інформація також підпадає під дію Закону.
Розділ І ст. 5 Закону встановлює основні принципи інформаційних відносин:
• гарантованість права на інформацію;
• відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
• об'єктивність, вірогідність інформації;
• повнота і точність інформації;
• законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Згідно зі ст. 6, Державна інформаційна політика — це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави щодо одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Суб'єктами інформаційних відносин (ст. 7) вважаються:
• громадяни України;
• юридичні особи;
• держава.
Суб'єктами інформаційних відносин згідно з цим Законом можуть бути також інші держави, їхні громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.
Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища у сфері політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах (ст. 8).
Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадських, політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічних та інших прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб.
Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
Право на інформацію забезпечується (ст. 10):
• обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого та регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність і прийняті рішення;
• створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
• створенням механізму здійснення права на інформацію;
• здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Мова інформації визначається Законом "Про мови в Україні", іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.
Розділ II Закону визначає інформаційну діяльність як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
З метою задоволення цих потреб органи державної влади та органи місцевого і регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних.