Проблема управління витратами в сучасних умовах актуальна для більшості підприємств.
Висока собівартість продукції знижує її конкурентноздатність і змушує менеджмент шукати причини і резерви зниження витрат. На підприємстві відсутній ефективний механізм планування, контролю й аналізу витрат. Недостатність якісної і реальної інформації про собівартість окремих видів продукції і їхніх позицій на ринку в порівнянні з продуктами інших підприємств знижує ефективність управління.
Ефективне управління витратами є діючим інструментом підвищення прозорості й ефективності діяльності підприємства і його структурних підрозділів і можливе тільки на основі комплексного і системного підходу до рішення проблеми, тобто на основі єдиної системи керування витратами підприємства.
Система управління витратами дозволяє одержувати точну і своєчасну інформацію про витрати з будь-якою необхідним для керування ступенем деталізації; створити єдиний контур управління витратами підприємства, що включає планування, облік, контроль і аналіз витрат; зробити прозорими витрати кожного структурного підрозділу підприємства; проводити обґрунтовану тарифну політику, виявляти і розширювати високорентабельні напрямки діяльності, і на цій основі підвищити ефективність діяльності підприємства.
Аналіз соціально-економічної ситуації в сільському господарстві [44] засвідчує, що протягом 2006 р. не відбулося істотних позитивних зрушень. Хоча упродовж 2006 р. обсяг валової продукції у сільському господарстві збільшився на 19,9%, а рівень рентабельності є позитивним - 12,6%, майже третина сільськогосподарських підприємств (33,8%) свою діяльність завершили зі збитками.
Специфічними особливостями формування собівартості, цін, прибутку і рентабельності в сільськогосподарських підприємствах є:
- велика питома вага витрат на закупівлю сировини в структурі собівартості готової продукції;
- вартість сировини залежить від рівня закупівельних цін на сировину та якості останньої;
- відносно низька фондомісткість галузі,
- виробництво однотипної чи навіть однакової продукції здійснюється майже на всіх підприємствах, які відрізняються між собою за обсягами виробництва, технічним обладнанням, організацією виробництва, кваліфікацією кадрів, що в кінцевому підсумку призводить до значних коливань рівня продуктивності праці, затрат на виробництво і прибутку.
При директивній економіці рівень прибутковості будь-якого підприємства, а особливо сільського господарства, головним чином залежав від ефективності функціонування адміністративно-командної системи в цілому. Зокрема, стосовно сільськогосподарських підприємств фінансові результати їх діяльності були адекватними лише ступеню забезпеченості їх сировиною, на який до того ж самі вони впливати не могли, оскільки сировинна база була заздалегідь чітко окреслена географічно, а обсяги поставок сировини і матеріалів визначені директивними органами як тверді планові завдання сільськогосподарських товаровиробників. Жодного впливу на формування закупівельних цін як основного інструменту стимулювання поставок сировини на сільськогосподарські підприємства останні не мали, як, зрештою, і низові адміністративно-управлінські органи, бо такі ціни встановлювались державними директивними документами з частковим урахуванням зональних особливостей виробництва сільськогосподарської продукції.
Навіть додаткові заходи стимулювання збільшення сировини для переробки здійснювалися практично без участі самих сільськогосподарських підприємств. Зокрема, виплати дотацій і надбавок за перевиконання планових завдань щодо продажу молока на державні молокопереробні підприємства, за збільшення обсягів закупівлі кормів проти середньорічного рівня за попередню п'ятирічку, які хоч і були відчутним стимулом - складали 50% до рівня середніх закупівельних цін у 80-ті роки минулого століття, здійснювалися за рахунок бюджету і жодного впливу на формування прибутку сільськогосподарських підприємств не справляли.
Так само не залежав від сільськогосподарських підприємств і рівень реалізаційних цін на вироблену продукцію. Як відомо, в умовах адміністративно-командної системи регулювання економіки державні роздрібні ціни на сільськогосподарську продукцію, в першу чергу на м’ясо, зернові, не покривали фактичних витрат на їх виробництво, а збитки при цьому компенсувались за рахунок дотацій з бюджету, які досягали нерідко 90% і більше від рівня роздрібних цін.
У зв'язку з цим вплив самих сільськогосподарських підприємств на собівартість виробництва продукції був надто звуженим, а самі фінансові результати були досить умовними, не відображаючи реальних рівнів прибутку чи збитку на конкретному підприємстві.
Такий штучно підтримуваний метод регулювання виробництва не міг існувати нескінченно довго. Тому не дивно, що при перших же збоях адміністративно-командної системи в цілому найболючіше це позначилось на діяльності сільськогосподарських підприємств.
Спад же виробництва продукції в сільському господарстві в сучасних умовах зумовлює її високу собівартість, а відтак високі ціни, що звужує коло споживачів. У результаті спрацьовує принцип бумеранга, коли при високих реалізаційних цінах маса прибутку не тільки не зростає, а зменшується через скорочення обсягів продажу та, як наслідок, власне виробництво.
В умовах переходу вітчизняних підприємств до ринкових відносин не спрацьовують заходи щодо протидії негативному впливу диспаритету цін, особливо якщо врахувати, що продукція сільського господарства реалізується кінцевому споживачеві — населенню, платоспроможність якого лімітована його оплатою праці, а виробники промислової продукції - основних засобів, інших ресурсів — реалізують їх підприємствам, тому обмеження цін тут не такі жорсткі і відчутні. Якщо до того ж врахувати, що в умовах інфляції ціни на сільськогосподарські продукти утримуються протягом тривалого періоду незмінними, а на промислову продукцію, що надходить на сільськогосподарські підприємства, змінюються, як правило, згідно з індексами інфляції, то стає зрозумілим, що дія диспаритету цін на формування фінансових результатів діяльності сільськогосподарських підприємств стає ще відчутнішою.
Усе це вимагає здійснення комплексу заходів як на рівні сільськогосподарських підприємств, так і держави в цілому щодо забезпечення об'єктивних умов формування прибутку.
Основними напрямами збільшення прибутку і підвищення рентабельності в СТОВ «Агрофірма «Прилуччина»є:
- створення і впровадження ресурсоощадних, енергоекономних технологій, які забезпечують комплексну переробку сировини, здійснення постійного пошуку технічних і технологічних прийомів зниження втрат сировини і готової продукції;
- прискорення оборотності оборотних засобів, завдяки якому вивільнюється частина останніх і зростаючий випуск продукції забезпечується відносно меншим обсягом оборотних засобів;
- підвищення технічного рівня виробництва і поліпшення його організації, що має вирішальний вплив на рівень і динаміку собівартості та прибутку;
- великий вплив на динаміку прибутку мають і народногосподарські чинники, зумовлені функціонуванням економіки як єдиного цілісного комплексу, серед яких важливе значення мають різні форми організації суспільного виробництва - спеціалізація і кооперування виробництва, комбінування і концентрація. Ці форми суспільного виробництва забезпечують ефективніше використання основних фондів, сировинних і трудових ресурсів, сприяють ним самим зниженню собівартості продукції, яка випускається, підвищенню продуктивності праці, що в кінцевому підсумку сприяє покращанню кінцевих фінансових показників діяльності підприємств;
- розширення асортименту і підвищення якості сільськогосподарської продукції, створення (розробка) продуктів, які характеризуються високими поживними і смаковими якостями, користуються попитом та найбільш повно відповідають вимогам ринку. Для цього необхідно створити таку структуру виробництва, яка б, з одного боку, задовольняла всі потреби споживачів, а з другого - забезпечувала б максимальну ефективність виробництва;
- дотримання принципу комплексної механізації та автоматизації всіх операцій виробничого циклу, оскільки переважання ручної праці поглинає немалу частку коефіцієнта корисної дії.
Тільки в комплексі здійснення цих заходів здатне покращити фінансово-економічне становище підприємства.
На досліджуваному підприємстві ТОВ «Агрофірма «Прилуччина» відсутній ефективний механізм централізованого планування і контролю витрат. Висока собівартість продукції знижує її конкурентноздатність і змушує менеджмент шукати причини і резерви зниження витрат. Традиційна система обліку витрат не відповідає потребам управління в частині:
– точності і своєчасності калькулювання собівартості;
– структури і динаміки витрат;
– організації надання інформації керівництву підприємства для прийняття обґрунтованих управлінських рішень.
Як видно з вище викладеного матеріалу, управління витратами на розглянутому підприємстві не відповідає тим вимогам, що до нього висувають сучасні умови господарювання. Управління витратами на підприємстві носить безсистемний, періодичний характер, причини відхилень навіть у загальному кошторисі витрат підприємства не досліджуються, не приділяється достатньої уваги вивченню поводження витрат підприємства по місцях виникнення (ділянкам і цехам підприємства), виявлені резерви зниження витрат підприємства найчастіше не використовуються повною мірою через відсутність чіткого взаємозв'язку між визначеними видами витрат і відповідальними за їхній рівень особами. Це далеко не повний перелік проблем, що стоять перед підприємством, однак навіть зараз стають видні основні напрямки, рухаючись по яких можна змінити ситуацію в кращу сторону. Як видно, головною задачею СТОВ «Агрофірма «Прилуччина» є не тільки і не стільки використання наявних і виявлення нових резервів зниження поточних витрат, а формування діючої системи управління витратами, що відповідає потребам підприємства.