Проте ця форма організації має й недолік: учень ізольовано сприймає, осмислює і засвоює навчальний матеріал, його зусилля майже не узгоджуються із зусиллями інших, а результат цих зусиль, його оцінка стосуються і цікавлять лише учня та вчителя. Цей недолік компенсує групова форма діяльності учнів.
Групова форма організації навчальної діяльності передбачає створення невеликих за складом груп у межах одного класу. Вирішення конкретних навчальних завдань здійснюється завдяки спільним зусиллям членів групи. Групи можуть бути стабільними чи тимчасовими, однорідними чи різнорідними. Найбільш ефективними, як свідчать дослідження, є групи чисельністю 4-5 учнів, які мають різну успішність.
При груповій формі роботи навчальна діяльність не ізолює учнів один від одного, не обмежує їх спілкування, взаємодопомогу і співробітництво, а навпаки, створює можливості для об'єднання зусиль діяти погоджено і злагоджено, спільно відповідати за результати виконання навчального завдання. Водночас завдання в групі виконуються таким способом, що дозволяє враховувати й оцінювати індивідуальний внесок кожного члена групи.
Контакти й обмін думками в групі істотно стимулюють розвиток мислення учнів, сприяють розвитку і вдосконаленню їх мовлення, поповненню знань, розширенню індивідуального досвіду.
Найбільш ефективною групова форма організації навчання є на етапах закріплення, поглиблення і систематизації знань. Вона дозволяє учням за короткий час актуалізувати теоретичні знання, оперативно перевірити засвоєння навчального матеріалу кожним членом групи, здійснити систематизацію знань.
Групова навчальна діяльність учнів може бути:
- однорідною, коли всі групи, на які поділений клас, виконують одне й те саме письмове чи практичне завдання;
- диференційованою - різні групи в класі виконують різні завдання;
- кооперативною — кожна група працює над виконанням частини спільного для всього класу завдання;
- парною - навчальна діяльність відбувається в мікрогрупах у складі двох учнів;
- індивідуально-груповою - коли кожен член групи виконує частину завдання групи.
Успіх роботи в групах залежить від уміння вчителя комплектувати групи, організовувати роботу в них, розподіляти свою увагу так, щоб кожна група і кожен її учасник відчували зацікавленість педагога у їх успіху, в нормальних і плідних між особових взаєминах.
Одним із важливих питань, яке потребує глибокого осмислення і вивчення, є визначення способів, що забезпечують стимулювання навчально-пізнавальної активності.
Важлива роль інтересу в становленні особистості молодшого школяра. Дитина реалізує свій інтерес у процесі основної діяльності, тому що найсильнішим мотивом у навчанні є саме пізнавальний інтерес, який активно взаємодіє із системою ціннісних орієнтацій, цілями, результатами діяльності, відображає всі складові особистості: інтелект, волю, почуття. За певних умов інтерес є засобом живого, захоплюючого навчання, визначає інтенсивний і зосереджений розвиток пізнавальної діяльності, переростає в стійку рису характеру.
В умовах спонтанного розвитку пізнавального інтересу для більшості школярів характерна неусвідомленість і нестійкість інтересів, схильність до репродуктивної діяльності, обмеженість знань програмного змісту, відсутність ініціативи і прагнення до самовизначення. Це негативно впливає на особисті досягнення в навчанні.
Завжди є постійною увага дослідників (Л.Виготський, О.Дусавицький, О.Киричук, Н.Морозова, Г.Щукіна та ін.) до різноманітних аспектів формування пізнавальних інтересів. Встановлено, що пізнавальний інтерес активізує всі психічні процеси людини, на високому рівні розвитку збуджує до постійного пошуку. Вчені відзначають, що пізнавальні інтереси активізують розумову діяльність, впливають на зміни у способах її здійснення тощо.
Сучасні психологи розглядають "інтерес", як позитивне емоційне ставлення до об'єкта, зосередження уваги на ньому. При цьому вони розрізняють "інтерес ситуативний", що виникає в процесі виконання певної дії і згасає з її завершенням, та "інтерес стійкий", що є відносно постійною рисою особистості і важливою умовою творчого ставлення людини до роботи, що виконується, та сприяє розширенню її кругозору, збагаченню знань.
Пізнавальний інтерес - це емоційно усвідомлена, вибіркова спрямованість особистості, яка звернена до предмета й діяльності, пов'язаної з ним, що супроводжується внутрішнім задоволенням від результатів цієї діяльності. Цей інтерес має пошуковий характер, підвищує можливості розумового розвитку учня (В.Ф.Паламарчук), сприяє усвідомленій самостійності (О.Я.Савченко), викликає продуктивну роботу (В.І.Лозова), змінює способи розумової діяльності(Г.І.Щукіна), є умовою розвитку творчої особистості (М.І.Алексєєва).
Характерними особливостями інтересу є його усвідомленість, емоційність, особлива вольова спрямованість до пізнання. Наявність взаємозв'язку між інтересом і різноманітними психологічними функціями призводить до такого висновку: якщо ми бажаємо сформувати пізнавальний інтерес, організовуючи пізнавальну активність учнів, необхідно сформувати в них ті психологічні функції, які пов'язані з інтересом.
Пізнавальний інтерес у навчальній діяльності виступає як результат взаємодії об'єктивної і суб'єктивної сторін інтересу. Він виражає прагнення учнів до знань і самостійної творчої роботи, тому вважається педагогами одним із найбільш значущих і надійних факторів, які інтенсифікують пізнавальну діяльність школярів.
Навчання спирається на інтереси дітей, воно ж і формує їх, тому інтерес є передумовою навчання і його результатом. Пізнавальний інтерес може виступати і як засіб навчання, і як мета педагогічної роботи в плані розвитку загальної пізнавальної активності. Така потрійність прояву інтересу як мети, засобу і результату навчання та виховання складає головну особливість педагогічного аспекту проблеми формування пізнавальних інтересів учнів.
Стимул, в загальному розумінні, - це сукупність факторів, що спонукають людину (або групу людей ) до діяльності. Отже, поняття стимулу включає особисті та суспільні потреби людей, а також всі об'єкти, на які вони спрямовані, всі засоби їх задоволення. При цьому самі потреби відіграють роль внутрішніх, а об'єкти потреб - зовнішніх стимулів людської діяльності. Суттєво, що людина спонукається до діяльності не окремими стимулами, а їх системою, внаслідок чого процес формування спонукаючи сил активності і становить собою кількісні і якісні зміни системи різних стимулів.
Питанню стимулювання навчально-пізнавальної активності учнівприсвячена незначна кількість психолого-педагогічних досліджень. Слідзазначити, що ця проблема нерозривно зв'язана з теорією навчання тавиховання підростаючого покоління. У процесі свого розвитку воназмінювалась у відповідності з вимогами часу, суспільства, обставин. Під поняттям “ стимул ” навчально-пізнавальної активності ми будемо розуміти фактори, якими можуть виступати певні обставини, зовнішні умови, ті або інші нормативні документи, що спонукають індивіда /або групу людей/ творчо діяти під час учіння, а сам процес стимулювання навчально-пізнавальної активності розглядаємо як складну, комплексну, багатогранну систему прийомів і методів, зумовлених соціальними цілями, психолого-педагогічною суттю навчально-пізнавальної діяльності школярів, індивідуальними особливостями в їх особистісних якостях. Аналіз досліджень з даної проблеми дає можливість виділити ті шляхи і засоби, які автори вважають визначальними у стимулюванні навчальної діяльності учнів.
Таблиця 1.1
Різні підходи до визначення шляхів та способів стимулювання навчальної діяльності учнів
| №п/п | Автор | Шляхи і способи стимулювання навчальної діяльності учнів |
| 1 | Л.Аристова [4] | Розвиток самостійності в навчанні. Формування перетворювального ставлення до діяльності. Проблемний зміст навчальної діяльності. Поєднання індивідуального і колективного навчання. Керівництво активністю пізнання засобами вчителя. |
| 2. | І.Бутузов [12] | Формування потреби в знаннях. Розвиток розумовихзадатків учнів. Постановка і організація розв'язання теоретичних і практичних завданьпри подоланні інтелектуальнихутруднень. Виховання суспільно-політичних мотивів учіння. |
| 3. | М.Данилов [20] | Формування потреби в знаннях. Виховання інтересу до навчання, відповідального ставлення до нього. Аналіз життєвих явищ і практичних завдань. Організація спеціального повторення пройденого матеріалу як базис для утворення нового. Розкриття перед учнями плану викладу нових знань, ряду питань, логічно тісно пов'язаних між собою. Оголошення теми нового уроку, що супроводжується коротким розкриттям її значення в теорії і на практиці. Самостійні роботи учнів практичного характеру. |
| 4. | Т.Генінг [16] | Організація практичних робіт. Використання індивідуальних карток-завдань. Залучення «сильних» учнів до висловлювання основних думок, а «слабших» - висловлювання деталей. Різні види бесід. Створення ситуації успіху. Постановка проблемних питань, завдань. Варіативність проблемних ситуацій. |
| Використання захоплюючого матеріалу, наочності, ТЗН. Опора на життєвий успіх учнів. | ||
| 5. | Н.Литвиненко [34] | Формування позитивного ставлення до навчання. Виховання мотивів і стимулів учіння. Озброєння учнів раціональними прийомами пізнавальної діяльності. Поступове здійснення принципу індивідуалізації навчання. Дидактично обґрунтоване поєднання різних методів навчання. Залучення учнів до самостійності і пошукової діяльності шляхом створення проблемних ситуацій. Використання програмованого навчання. |
| 6. | Г.Муртазін [50] | Вивчення і встановлення психологічних особливостей учнів. Диференціювання завдань. Керівництво з метою цілеспрямованого спонукання процесів відчуття, сприймання, уяви, пам'яті і мислення під час пізнавальної діяльності. Формування соціально-ціннісних мотивів учіння. Спонукання інтересу до навчання. Використання між предметних зв'язків. Проблемне навчання. Привчання учнів самоосвіти, навчання їх алгоритмам дій. Об'єктивний систематичний контроль за якістю знань. |
| 7. | Н.Носков [40] | Усвідомлення учнями необхідності навчання. Застосування учителем на уроках різних дидактичних прийомів. Розвиток в учнів навчальних інтересів. Самостійна робота їх. |
| 8. | М.Осипова [42] | Озброєння учнів знаннями основ наук. Втілення в практику навчання різних методів і прийомів роботи. Широке використання в практиці роботи вчителя індивідуальних і колективних форм роботи. Формування позитивного ставлення до навчання. Організація вільного часу учнів. |
| 9. | І.Редковець [51] | Вибір змісту матеріалу, який вивчається, як джерело безпосередніх мотивів учіння. |
| Формування мотивів учіння: безпосередніх і опосередкованих. | ||
| 10. | І.Родак [52] | Орієнтація в процесі навчання на творчу активність. Формування відтворюючої і творчої активності. Навчання учнів робити логічні висновки. |
| 11. | О.Сауліна [56] | Формування системи взаємовідносин між інтересами і потребами. Педагогічна майстерність учителя, яка проявляється в процесі навчання. Врахування вікових і індивідуальних особливостей учнів у процесі навчання. Виховання вольових якостей, необхідних для процесу самостійного пізнання. |
| 12. | Я.Скоромохов [55] | Розкриття і постановка перед учнями мети і завдань учіння, озброєння їх вміннями самостійного пізнання. Формування відповідального ставлення до учіння. Використання досвіду учіння у процесі навчання. |
| 13. | М.Терьохін [51] | Зміна мети і умов застосування знань учнями. Організація самостійної пошукової діяльності. |
| 14. | І.Харламов [64] | Формування морально-вольових якостей особистості, необхідних в процесі пізнання. Індивідуальний підхід до учнів. Правильна методика завдання домашніх завдань. Організація самостійної роботи учнів. Проблемне навчання. |
| 15. | Т.Шамова [66] | Удосконалення методів викладання і учіння з метою підвищення активності учнів. Індивідуальний підхід до учнів в процесі пізнання. Формування позитивного ставлення до змісту і процесу учіння школярів. Виділення провідних ідей навчального матеріалу. Вивчення передового педагогічного досвіду. Наявність єдності в пізнавальній діяльності вчителя і учнів, що забезпечуються за допомогою засобів, що сприяють включенню кожного учня в діяльність |
| на досягнення конкретної навчально-виховної мети (методи, прийоми і форми організації навчально-пізнавальної діяльності учнів) Удосконалення підручників. |
У ряді досліджень стверджується, що поведінка людини може набирати тієї чи іншої форми в залежності від оточуючого середовища, до того ж стимули в цьому процесі виступають як зовнішні спонукаючі фактори, а мотиви - яквнутрішні. Цієї позиції дотримуються і сучасні дослідники, наприклад, К.Платонов. На його думку, стимул - це вплив зовнішнього світу, який створює духовну потребу, формує моральну мету або мотив діяльності людини. Мотиви трактуються як внутрішні збудники діяльності людини, думка, почуття, в яких проявляється соціальна суть особистості. Відносно індивідуальної свідомості стимули утворюють сферу зовнішніх причин, які спонукають особистість до дії в бажаному напрямку, мотиви - сферу внутрішніх суб'єктивно – усвідомлюваних причин. Отже, мотиви - це особистісна сторона стимулів як зовнішніх, що йдуть від суспільства до особистості, спонукань, поштовхів [46].