5. Патологія і психологія волі
Роль різних компонентів вольового акту – імпульсів до дії, проявляється в тих паталогічних випадках, коли один з компонентів порушений. У кожної людини є якийсь характерний для неї в звичайних умовах нейротонус, зумовлений динамічним співвідношенням кори і підкірки. Зв’язана з цим співвідношенням більша чи менша загальмованість кори відображається на вольових якостях особистості. Нормальний вольовий акт припускає якусь оптимальну – не надто загальмовану і не надто сильну, імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів виявляється нижчою певного рівня, як це має місце в паталогічній формі, при так званій абулії, нормальний вольовий акт неможливий. Точно так само при надто підвищеній імпульсивності, коли окреме, тільки що утворене, бажання дає стрімкий розряд в дії, як це буває, наприклад в стані афекту, свідоме врахування наслідків і зважування мотивів стають нездійсненими – дія втрачає характер свідомого, вибіркового, тобто вольового акту. В стійкій паталогічній формі це спостерігається тоді, коли паталогічні зміни в діяльності кори порушують її контролюючі функції і призводять до «оголення» нижчих підкоркових центрів. Підвищена імпульсивність призводить до того, що дія ненавмисне «виривається» з суб’єкта. За таких умов порушена суттєва для вольового акту можливість свідомого регулювання. З іншого боку, різкі зміни динаміки кори і паталогічне її гальмування, зумовлене її підвищеною виснажуваністю, іноді являється похідним результатом паталогічних змін в підкірці, призводять до порушення вольових функцій, при яких говорять про абулію.
Роль, яку грають в вольовому акті операції мислення, з особливою чіткістю виступають при апраксичних порушеннях. З фізіологічної точки зору дія – це кортико-пірамідний процес. В його виконанні приймає участь ряд центрів: нижчі рухові центри, центри, розміщені в руховій зоні кори, з якої виходять провідні шляхи до нижчих центрів, і центри тієї зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані всі вищі, найбільш складні види діяльності людини. Пошкодження окремих ділянок рухової кори і проекційних систем викликає часткові паралічі диференційованих рухів; ушкодження зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані також порушення вищих функцій (мислення, мови) і викликає так звані апраксичні порушення – порушення складної вольової дії. Під апраксією розуміють таке порушення дії людини, яке не зумовлено ні руховим ураженням членів, ні порушенням сприйняття, а являється центрально зумовленим ураженням складної вольової дії. Порушення здатності оперувати поняттями і формулювати відсторонену думку, позбавляє хворого можливості опосердковувати свою дію формулюванням відстороненої цілі і плану. В результаті його дія спускається на більш низький рівень мимовільних реакцій, які викликаються зовнішніми імпульсами.
Дослідження апраксії являють собою значний інтерес для загальної психології волі. Вони на негативних прикладах дуже яскраво демонструють значення опосередкованого мислення для вищих форм вольової діяльності. Поки людина не в стані піднятися над безпосереднім переживанням до предметного пізнання світу, з якого вона себе виділяє і якому себе протиставляє, вольова дія неможлива. Так само як мислення означає опосередковану форму пізнання, воля означає опосередковану форму діяльності. Інтелектуальний розвиток входить одним з компонентів і в той процес розвитку, який веде від імпульсивних, інстинктивних дій до вольових. Значення об’єктивного змісту в визначенні вольового акту проявляється дуже яскраво на негативних явищах навіювання, негативізму і впертості. Про навіювання говорять там, де рішення суб’єкта визначається іншою особою, незалежно від того, наскільки об’єктивно зумовленим було обґрунтування такого рішення. В кожному рішенні мимовільно, в більшій чи меншій мірі, враховується «питома вага» тієї людини або колективу, які стоять за ним. Всяке рішення, яке приймає людина, опосередковане соціальними відносинами з іншими людьми, але для нормального вольового акту суттєвим є те, що враховуючи вплив інших, людина зважує зміст і суть пропонованого рішення. При навіювання вплив іншої людини визначає рішення незалежно від того, що він означає по суті. При навіюванні, іншими словами, відбувається автоматичний перенос рішення з однієї особи на іншу, що видаляє елементи справжнього вольового акту.
З одного кореня з навіюваністю проростають і явища негативізму, які являють собою на перший погляд її пряму протилежність. Негативізм проявляється в невмотивованій вольовій протидії всьому, що йде від інших. За негативізмом приховується не сила, а слабкість волі, коли суб’єкт не в стані зберегти по відношенню до бажань оточуючих достатньо внутрішньої свободи, щоб зважити по суті і на цій підставі прийняти або відхилити їх. Явища негативізму спостерігаються, як і навіюваність, в істеричних осіб.
Повчальним є й інше явище характерологічного порядку – впертість. Хоча в впертості ніби як проявляється наполегливість, все ж впертість і сила волі не тотожні речі. При впертості суб’єкт наполягає на своєму рішенні тільки тому, що це рішення його власне. Впертість від наполегливості відрізняється своєю необ’єктивною необгрунтовністю.
Навіюваність, негативізм і впертість яскраво висвітлюють значення для повноцінного вольового акту об’єктивного, обгрунтовуючого його змісту. Відношення до інших людей і до самого себе грає суттєву роль в кожному нормальному вольовому акті; при навіюванні, негативізмі і впертості вони набувають паталогічних форм тому, що не опосередковані об’єктивним змістом прийнятого рішення.
6. Вольові якості особистості
В відповідності до складності вольової діяльності складні і багатогранні також і різноманітні вольові якості особистості. Серед найважливіших цих якостей можна по-перше виділити ініціативність. Пряму протилежність ним складають інертні натури. Слідом за ініціативністю необхідно відмітити самостійність, незалежність. Прямою протилежність являється навіюваність. Справжня самостійність волі передбачає її свідому вмотивованість. Від самостійності і вмотивованості рішення слід відрізняти рішучість – якість, яка проявляється в самому процесі прийняття рішення. Рішучість проявляється в швидкості і, головне, впевненості, з якою приймається рішення, і в твердості, з якою воно зберігається. Протилежна якість – нерішучість, може проявлятися як і в тривалих ваганнях до прийняття рішення, так і в нестійкості самого рішення. Сама рішучість може бути різної природи, в залежності від тієї ролі, яку в ній відіграє імпульсивність і обдуманість. Співвідношення імпульсивності і обдуманості, поривчастості і розсудливості, афекту і інтелекту має фундаментальне значення для вольових якостей особистості. Воно, в т.ч. визначає по-різному в різних людей внутрішню природу їх рішучості.
Наполегливість, разом з рішучістю, являється суттєвою якістю волі. Коли говорять про сильну волю, то звичайно мають на увазі саме ці дві властивості – рішучість і наполегливість, те, як людина приймає рішення і як вона його виконує. Точно так само, коли говорять про слабкість волі або про безволля, мають на увазі перш за все невміння прийняти рішення і невміння боротися за його виконання. Оскільки це, по-суті, дві різних властивості волі, можна розрізняти два різних типи відсутності волі:
1) нерішучість, тобто невміння прийняти рішення;
2) відсутність наполегливості, тобто невміння боротися за виконання вже прийнятого рішення.
Оскільки в вольовій дії для досягнення цілі доводиться часто стикатися не тільки з зовнішніми перешкодами, але й з внутрішніми ускладненнями і протидіями, які виникають при прийнятті і потім при виконання прийнятого рішення, суттєвими вольовими якостями являються самоконтроль, витримка, володіння собою. В процесі рішення вони миттєво забезпечують верховенство вищих мотивів над нижчими, загальними принципами і хвилинними бажаннями, в процесі виконання – необхідне самообмеження, нехтування втомою та іншим для досягнення цілі. Ці якості волі в сильній мірі залежать від співвідношення між афектом і інтелектом, потягом і свідомим контролем.
Висновок
А. Шопенгауер казав, що «різниця, навіть примара певної різниці між явищами неорганічної природи і волею, яку ми усвідомлюємо всередині нашої сутності, проявляється переважно з контрасту між цілком визначеною закономірністю в одному виді явищ і уявною беззаконністю в іншому. Тому в людині могутньо виступає індивідуальність: в кожного свій власний характер; тому той же мотив не здійснює на всіх однакового впливу і тисячі побічних обставин, які полягають в широкій сфері пізнання індивіда, але які невідомі іншому, змінюють його дію. Тому не можна за одним мотивом наперед визначити дії, так як не вистачає іншого фактору пізнання індивідуального характеру, і супроводжуючі його пізнання явища сил природи, навпаки, проявляють тут іншу крайність: вони діють за загальними законами, без відхилень, без індивідуальності, за явними обставинами, підлягаючи наперед точному визначенню, і та ж сила природи виявляється абсолютно однаковою в усіх мільйонах своїх проявів. Щоби пояснити цей факт, щоб довести тотожність єдиної і неподільної волі в усіх багатогранних явищах, в слабких як в сильніших, ми повинні перш за все розглянути відношення волі, як речі в самій собі, до її прояву, тобто світу, як волі, до світу, як уявлення, чим відкриється для нас найкращий шлях до більш глибоких досліджень загального предмету». [7, с.174] Розвиток самосвідомості приводить нас тепер до більш повного розуміння власних спонукань і створює передумови для поглибленої мотивації. Оскільки діяльність людини здійснюється в більш чи менш довгій послідовності дій, суттєво, наскільки всі вольові акти особи поєднані загальною лінією, наскільки твердо здійснюються одні і ті ж установки в різних діях, що слідують одна за одною. Бувають люди, які можуть з певною наполегливістю добиватися досягнення якоїсь цілі, але самі цілі в них видозмінюються від випадку до випадку, не об’єднуючись якоюсь загальною лінією, не підкоряючись ніякій спільній меті. Це безпринципні люди без чітких установок. Послідовність і принциповість як властивості особистості, характеру, в силу яких через всі поступки людини протягом значних періодів або навіть всього її свідомого життя проходить ніби як єдина лінія, яка складає суттєву рису характеру особистості. При наявності такої принциповості нові бажання, будь-яка часткова ціль, яка може стати перед людиною на якомусь окремому етапі її життєвого шляху, підкоряється єдиній великій цілі всього її життя і діяльності. Вольові якості особистості належать до числа самих суттєвих. В усьому великому й героїчному, що робила людина, в найбільших її досягненнях, її вольові якості завжди відігравали значну роль.
Література:
1. Адлер Альфред. Наука жить http://lib.ru/PSIHO/ADLER/live.txt
2. Леонтьев А.Н.. Деятельность.Сознание.Личность http://lib.ru/PSIHO/LEONTIEV/dsl.txt
3. Лурия. Эволюционное введение в общую психологию http://ihtik.lib.ru/psychology_20sept2007/psychology_20sept2007_1749.rar
4. Лурия. Функциональная организация мозга // Естественно-научные основы психологии / Под. ред. А.А. Смирнова, А.Р. Лурия, В.Д. Небылицына. М.: Педагогика, 1978. С. 109-139http://ihtik.lib.ru/psychology_20sept2007/psychology_20sept2007_1748.rar
5. Патрико Т.Б. Загальна психологія. – Київ, Видавничий дім «Ін Юре», 2008.
6. Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии СПб: Издательство "Питер", 2000
7. Шопенгауер Артур. Понятие воли – Минск, ООО «Попури», 1989.
8. Шопенгауер Артур. Афоризмы и истины. О свободе воли – Харків, «Фолио», 2000.