2) Координація планової діяльності окремих функціональних підрозділів виражається в тому, що планування жодної частини організації не можна здійснювати ефективно, якщо воно не буде пов'язане з плановою діяльністю її окремих одиниць. Крім того, зміни в планах одного із підрозділів повинні бути відображенні і в планах інших підрозділів.
3) Інтеграція планової діяльності виражається в тому, що:
·кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної стратегії установи, окремий план - це частина плану більш високого підрозділу й установи в цілому;
· всі плани - це не просто сукупність, набір документів, а їх взаємопов'язана та узгоджена система;
·узгодження планів може здійснюватися послідовно або паралельно (синхронно). Необхідність узгодженості планів усіх рівнів управління у всіх структурних підрозділах установи обумовлює послідовний характер узгодження.
4) Принцип участі тісно пов'язаний із принципом єдності і полягає в тому, що кожний працівник організації стає учасником планової діяльності, незалежно від посади і від виконуваних функцій. Тобто, в процесі планування повинні брати участь усі ті, кого і воно безпосередньо стосується. При цьому, кожний із учасників планування одержує більш глибоке розуміння цілей організації, він отримує більш повну і об'єктивну інформацію про неї, про різні сторони її діяльності. Особиста участь працівників організації, в тому числі і рядових, призводить до того, що плани організації стають їх особистими планами. Застосування принципу участі сприяє тому, що працівники, займаючись плануванням, розвивають себе як особистість, у кожного із них з'являються нові мотиви до ефективної праці, а організація набуває додаткові ресурси для вирішення своїх майбутніх завдань. Планування, засноване на принципі участі, ще називають парсипативним, оскільки воно поєднує дві функції: оперативне керування і планування.
5) Принцип безперервності передбачає здійснення процесу планування в установі в рамках встановленого циклу і так, щоб розроблені плани безперервно змінювали один одного.
Процес планування повинен бути безперервним, виходячи з важливих передумов:
·невизначеності зовнішнього середовища та наявності непередбачених змін, що і роблять необхідним постійне коригування планів установи відносно змін зовнішніх умов і відповідне їх виправлення та уточнення;
·змінюються не лише фактичні передумови, але й уявлення організації про свої внутрішні цінності та можливості. Якщо організація не буде враховувати такі зміни, запланований та отриманий результат може виявитися нікому не потрібним.
6) Принцип гнучкості взаємопов'язаний із принципом безперервності і полягає в тому, що план і процес планування може змінювати свою направленість у зв'язку з виникненням непередбачуваних ситуацій. Для здійснення принципу гнучкості плани повинні складатися так, щоб в них можна було вносити зміни, пов'язуючи їх із зміною внутрішніх та зовнішніх умов діяльності. Досягненню гнучкості планування сприяє розробка альтернативних планів. При формуванні системи планування варто досягати економічної ефективності і не допускати "надлишку планування", що сковує ініціативу персоналу, знижує мотивацію працівників, а надмірні витрати не компенсуються результатами. [1, c.301-306]
1.2. Система планування та види планів
Система планування може розглядатися із двох точок зору. Якщо елементами системи вважаються суб'єкти планування (керівники і розробники планів) та процеси обробки інформації, то система планування виступає як цілеорієнтована множинна сукупність суб'єктів планування або цілеорієнтована множинна сукупність процесів планування, між якими існують специфічні взаємозв'язки.
Процес планування складається із наступних етапів:
1. Визначення цілей планування. Вони стають вирішальними факторами при виборі форми і методів планування.
2. Аналіз проблеми. На цьому етапі визначається вихідна ситуація на момент складання плану і формується кінцева ситуація.
3. Пошук альтернатив. На цьому етапі серед можливих шляхів вирішення проблемної ситуації вибирається найкращий, та розробляються необхідні дії.
4. Прогнозування. На цьому етапі формується уява про розвиток ситуації, яка планується.
5. Оцінка. На цьому етапі проводяться оптимальні розрахунки для вибору найкращої альтернативи.
6. Прийняття планового рішення. Вибирається і оформляється єдине планове рішення. [3, c.122]
Будь-який план повинен бути складений з високим рівнем точності, тобто плани повинні бути конкретизовані і деталізовані, враховувати зовнішні і внутрішні умови діяльності установи. Для ефективного функціонування системи планування у будь-якій установі потрібно створити певні передумови: організаційні, інформаційні та кадрові. Організаційна структура установи має бути адекватною системі планування з тим, щоб органи управління й організаційні одиниці, які утворюють відповідно організаційну та планову піраміди, перекривали одна одну.
На практиці існує багато критеріїв класифікації планів організації. Найчастіше з них використовують такі:
1. за ступенем конкретизації виділяють завдання й орієнтири
Завдання – це плани, що мають чіткі, однозначні, конкретно визначені цілі, тому їх не можна тлумачити двозначно.
Орієнтири – це плани, що носять характер напрямку дій. Їх використання доцільне за умов невизначеності середовища, великої ймовірності непередбачуваних змін, які вимагають гнучкості управління. Вони визначають курс дій, але не прив’язують управління до жорстких конкретних цілей, тобто вони надають у певних межах свободу для маневру.
2. за критерієм обов’язковості планових завдань виокремлюють директивне та індикативне планування
Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією. При директивному плануванні можна виділити такі стадії:
-розробка вищим плановим органом завдань;
-обговорення зустрічних планів, які пропонувалися нижчими
ланками;
-координація пропозицій і їх узагальнення керівництвом;
-складання директивного плану.
Після цього переходять до виконання плану, аналіз результатів якого є
одним з важливих вихідних пунктів складання проекту плану на новий
період.
Індикативне, або недирективне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового для виконавця характеру. Це найпоширеніша в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.
Основне завдання індикативного плану — не тільки дати кількісну оцінку цим показникам, а й забезпечити взаємоузгодженість і збалансованість усіх показників розвитку економіки. Тому важливою функцією індикативного плану є виявлення тих параметрів економіки, які можуть бути скориговані державою в разі, коли економічний розвиток здійснюватиметься не за сприятливим сценарієм.
На мікрорівні при складанні перспективних планів найчастіше використовують індикативне планування, а в поточних планах — директивне. Отже, в умовах ринкової економіки індикативне і директивне планування мають доповнювати одне одного і бути органічно зв’язаними між собою.[4, c.87]
3. за критерієм тривалості планового періоду розрізняють перспективне і поточне планування
Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20. Довгострокові плани мають враховувати зміни у зовнішньому середовищі організації та вчасно реагувати на них.
Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років. На деяких підприємствах середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому разі складають так званий перехідний п’ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом.
Поточне (короткострокове) планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць). Вони, як правило не мають змінюватися. Короткострокове планування підпорядковане досягненню певного результату відповідно до умов, що склалися, та веління часу. [5, c.179]
Така часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових і поточних завдань розвитку економіки.
4. за критерієм змісту планових рішень виділяють: стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування
Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку організацій. У результаті такого планування ставляться перспективні цілі й розробляються засоби їх досягнення. Стратегічне планування може бути розділене на загальне укрупнене і програмне. Завдання першого – визначення цілей: планування росту на довгострокову перспективу, пристосування до структурних зрушень, отримання необхідного прибутку. Завдання другого – визначення конкретної структури виробництва на вибір ринків збуту тощо.