Позиція Сковороди — відмінна. Заперечуючи наявну соціальну дійсність, він не прагне змінити її ані в ім'я щастя мільйонів, ані заради задоволення власних «природних» потреб. Він усвідомлює «ненужність» світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Для Сковороди в притаманному йому прагненні до свободи і щастя суттєвим було усвідомлення того, що бажаної мети можна досягти на шляху заглиблення в себе, у прагненні до найпотаємніших, сердечних глибин власного «я», де й чекає зустріч з Богом як жаданий результат реалізації мрій про волю і щастя. Не сприймаючи наявну соціальну реальність, він не прагне будувати новий світ соціального, усвідомлюючи, що людина не лише «суспільна істота», а ще й Людина. Він не заздрить тим, хто прагне уявних скарбів, проголошуючи своєю метою оволодіння «духовним багатством і тим хлібом єдиним духовним і тим одягом, без якого не можна увійти у вельми прикрашені чертоги небесного жениха».
А тому, на відміну від західноєвропейського типу інтелігенції, поле свободи в етичній концепції Г.Сковороди не знає обмежень, оскільки воно спрямовується не зовні, а в середину людини. Він реалізує потребу увнутрішній нескінченності, що врівноважує безодню соціального простору й часу, в якому може загинути, потонути сенс людського буття.
Звичайно, така настанова також спирається на певну традицію, що грунтувалась насамперед на християнській етиці з властивою їй ідеєю переображення, богоподібнссті людини, прагненням до енергетичного злиття людини з Богом. Але при цьому така позиція є породженням тієї конкретно історичної ситуації, в якій опинився за часів Г.С.Сковороди український народ. Це й дає право розглядати її як виплід властиво українського духу.
Г.С.Сковорода, за влучною характеристикою І.Франка, жив на «розграні двох великих епох». Він був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д. Чижевського, культура ця «догоріла повним полум'ям до кінця та враз згасла». Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян, що здійснене було після указів 1763 та 1783 pp. Гинула зроджена попередньою добою козацька людина, в якій привабливо віддзеркалювалися такі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво, широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. Нова соціальна дійсність суперечила цьому, вона позбавляла надії на самозбереження. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю в ім'я збереження того, що ця дійсність знищувала; чи спрямувати споконвіку притаманну українському духові, породженому «кордонною цивілізацією», стихію вільної самодіяльності особистості за межі соціального — в сферу духовної реальності, яка свідомо протиставлялась неприйнятній соціальній дійсності. Цей третій шлях обрав Г.С.Сковорода, і як на той час такий вибір був чи не найбільш реалістичний з огляду на потреби збереження і розвитку української духовності як такої.
Історія української інтелігенції не розвивалась по одній лінії, де на зміну типу «сковородинської людини» приходила «шевченківська людина» з притаманним їй гаслом «Борітеся — поборете!».
У середовищі інтелектуалів, безумовно, бере верх протилежний сковородинському тип інтелігента з притаманною йому соціальною героїко-революційною, прометеївсько-романтичною спрямованістю. Це й зумовило сумну долю філософсько-теоретичної спадщини Г.С. Сковороди, яка до кінця XIXст. залишалась поза сферою серйозного осмислення. Однак незважаючи на це філософія залишилась жити, віднайшовши втілення у духовній настанові до самозаглиблення, самопізнання, шляхетного індивідуалізму, прагненні до суверенності внутрішнього життя, що зберігається впродовж всього XIX ст. як ознака моральної позиції багатьох представників найрізноманітніших верств українського суспільства.
3. Творчий внесок П. Юркевича, В.В. Лесевича, О.О. Потебні в світову філософську думку
П. Юркевич (1827—1874) — автор своєрідної філософської концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині (с. Липляве Золотоніського повіту, нині Черкаська область) в родині священика. Навчався в Полтавській семінарії, потім у Київській духовній академії (1847—1851), в якій ще трохи збереглися традиції Києво-Могилянської академії. Після блискучого закінчення академії залишається працювати в ній викладачем. У 1852 p. здобуває ступінь магістра, а в 1858 р. —звання екстраординарного професора. Лекції Юркевича з філософії (історії філософії) мали надзвичайний успіх.
Як й інші українські філософи, Юркевич малює реальність плюралістичною (а не моністичною), складеною з трьох сфер:
а) «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди» (подібного до царства ідей Платона);
б) реального світу, що є царством розумних істот:
в) феноменального світу примарного існування тілесності.
Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своему розмаїтті) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму, «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що представники української класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали серцем, до якого вела давня (від Ставровецького і навіть від Іларіона) тенденція ще з докласичних часів.
Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності та унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону»1.
Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце — породжує. «Серце, — коментує цей момент Чижевський, — породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть буги з'ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лиш розкриває себе в цій сфері, і то не разом, а помалу та раз від разу.
В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та стремлінь, які не вміщуються у закінчені обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності» .
У 1850 р. в університетах Російської імперії було припинено читання курсу філософії. Коли ж через десять років викладання філософії було вирішено відновити, виявилося, що лише Юркевич був єдиним на всю Російську імперію професором, «достатньо філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру» в Москві
У 1861 р. Юркевич очолив кафедру філософії Московського університету, а в 1869—1873 pp. працював деканом історико-філологічного факультету. Серед студентів Юркевича були такі майбутні знаменитості, як філософ В. С. Соловйов та історик В. О. Ключевський. На жаль, не всі студенти поділяли ці захоплення. Це був час, коли в Росії ширилася мода на нігілізм, що являв собою еклектичну суміш вульгарно-матеріалістичних (і вульгарно-соціалістичних) уявлень. Черговим володарем дум на цей час був М. Г. Чернишевський, автор вульгарно-матеріалістичної книжки «Антропологічний прющип у філософії» (сам Чернишевський, щоправда, вважав себе «фейєрбахіанцем»). Тому коли на одній із лекцій Юркевич покритикував вульгарний матеріалізм, він отримав з аудиторії записку: «Матеріалізм уже сильно в'ївся в переконання, тому слід поводитися з ним суто делікатно... Якщо в наступних лекціях ви не облишите цинізму, не будете з гідністю ставитися до матеріалістів, то почуєте вже не шикання, а свистки». Сам по собі наведений факт, можливо, й не був би вартим згадки, проте він досить виразно відтворює ту ідейну атмосферу, в якій відбувалися подальші, вже цілком серйозні події.
У 1860 р. в журналі «Современник» було опубліковано «Антропологічний принцип у філософії» Чернишевського. Ім'я автора не вказувалося. В основі публікації лежала вульгарно-матеріалістична теза (вона вже наводилася раніше): «Філософія бачить у людині те, що бачить медицина, фізіологія, хімія». Анонімний автор посилається на Фейєрбаха як нібито «основоположника» такої позиції (згадаймо у зв'язку з цим відомий історико-філософський факт: Фейєрбах відмовився від терміна «матеріалізм», оскільки побоювався, що його сплутають із «дешевими рознощиками матеріалізму» — німецькими вульгарними матеріалістами Л. Бюхнером, К. Фогтом і Я. Молешоттом).
Юркевич, який працював на той час над статтею «З науки про людський дух», зацікавився цими публікаціями як своєрідним приводом для «дослідження, чи може теорія, яка вбачає в душевних явищах просту видозміну явищ органічного життя, задовольняти наукові вимоги і чи пояснює вона те, що обіцяє пояснити.
У 1992 р. українські філософи А. Тихолаз і М. Запорожець провели цікаву наукову розвідку про своєрідну «полеміку» між Юркевичем і Чернишевським, що відбулася в результаті вищезгаданих подій. На матеріали цієї розвідки, що лягли в основу статті «Історичні уроки однієї суперечки», ми й спиратимемося в розповіді про названу «полеміку». Слово «полеміка» ми пишемо в лапках, оскільки полеміки у власному розумінні слова не було. Насправді було те, що на жаргоні розкольників називалося «обличением», а на жаргоні «демократів-різночинців» (цих «розкольників XIX ст.») «критикой» або «разоблачением» (у XX ст. цей жаргон успадкували більшовики).