Смекни!
smekni.com

Історія соціологічної думки України (стр. 2 из 3)

Такі погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали інші діячі Києво-Могилянської академії.

Проблеми співвідношення світської та церковної влади посідала значне місце у творчості філософа, ученого, письменника, професора ректора Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича, він вперше в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору та враховуючи вчення західноєвропейських теоретиків Г. Ліпсія, Г. Гроція, Т. Гоббса, С.Пуфендорфа. Суть розробленої Ф. Прокоповичем теорії освіченого абсолютизму полягала в умотивуванні пріоритету світської влади підпорядкування церкви державі, секуляризації Церковних і монастирських маєтностей. Така теорія визнавала верховним носієм державної влади лиш освіченого володаря, «філософа, на троні». Освіта і розвиток науки розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки мала теоретична спадщина великого мислителя Григорія Савовича Сковороди (1722 — 1794 рр.). Проповідник демократичних ідей, великий гуманіст просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори, серед яких «Начальная дверь к христианскому добронравію», «Наркісс. Разлагол о том: Узнай себе», «Симфонія, нареченная книга Аскань о познании самого себе», «Разговор называемый Алфавит, или Букварь мира», «Благодатний Эродий» та ін. Жоден з його творів не друкувався за життя автора, а більшість з них розповсюджувалася по Україні в рукописах. Слово і наука Г.Сковороди жили не тільки в народі, айв освічених колах тогочасної України, бо він мав вплив, насамперед, на перших творців, провісників відродження — І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка.

У своєму першому соціофілософському творі «Начальная дверь» Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається весь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний, «божественная сутність», де Бог, який існує в усьому — природі, людині, і він є істиною — ідеєю.

Поряд з ученням про дві натури він висунув і теорію трьох світів (мірів): перший — великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який не має меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ — мікрокосмос, людина, а другий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну і внутрішню—духовну. На думку Г.Сковороди, весь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи всесвіту людина мусить насамперед пізнати сама себе. Згідно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн.

Центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Важливу базу для дослідження соціологічних поглядів та ідей дає доба національно-культурного відродження в Україну.

Початок українського національно-культурного відродження традиційно пов'язується з останньою чвертю XVIII ст. і, насамперед, з появою «Енеїди» І.Котляревського (1793 р.), з його послідовниками (наприклад, Г. Квіткою-Основ'яненком і харківським гуртком діячів науки культури). В Галичині таке відродження пов’язане з Маркіяном Шашкевичем, який майже через 40 років після появи «Енеїди» виступив «Русалкою Дністровою» та з гуртком своїх однодумців “Руська Трійця”.

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства гуманітарної освіти, науки та культуру зробили представники Кирило-Мефодіївського товариства.

Ініціаторами створеного наприкінці 1845 — початку 1846 рр. Кирило-Мефодіївського товариства були М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський. До товариства належали також П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко. Основні ідеї товариства були викладені в «Книзі буття українського народу автором якої вважають М. Костомарова, а шляхи і засоби досягнення мети — у «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія».

Товариство відстоювало ідеал свободи, рівності та братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло до ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народного об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність.

У товаристві не було єдності думок: Костомаров, Куліш відстоював поступові реформи. Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму.

Початок української соціології

В Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських вчених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі «Громада», що виходив у Женеві. У цей час у всій тодішній соціології переважаючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Водночас зароджується і набуває поширення марксистська соціальна теорія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебували вчені, які започатковували соціологічні студії в Україні.

Вчені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою, її дійсно необхідно було освоювати. Тому, не заперечуючи оригінальності певних ідей, висловлених вченими, які Працювали в той час у галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей О. Конта, К. Маркса та ін., а не на вироблення нових власних теорій.

Члени женевського гуртка українських вчених-істориків, до якого належали С. Подолянський, М.Драгоманов, Ф.Вовк, по суті, першими в своїх соціологічних студіях звернулись до потреб соціально-культурного життя українського народу.

Відомий український публіцист, економіст і соціолог С. Подолинський (1850 — 1891 рр.) поєднував марксистські і соціал-дарвіністські соціологічні погляди з політичною програмою громадівства. Він вважав, суспільне життя відбувається згідно із законом боротьби за існування. Наприклад, положення К.Маркса про додаткову вартість він розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак основний закон суспільного життя С. Подолинський трактував досить своєрідно, оскільки поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, обґрунтовував свою думку дослідник, слідуючи закону Дарвіна, можуть перестати боротися між собою, оскільки переможе почуття прихильності, солідарності, бо воно корисніше від боротьби людей між собою. Тоді зміни сприятимуть не боротьбі людей між собою, а полегшенню їхньої боротьби з навколишньою природою.

Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністського закону полягає в тому, що в майбутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою, і що громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших.

С.Подолинському належить праця «Ремесла і хвабрики Україні», яка була надрукована у Женеві (1880 р.). У ній вчений аналізу соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх стосунки з працедавцями тощо.

Чимало думок соціологічного змісту у працях М.Драгоманова, професора історії Київського університету.

Заснований ним у Женеві гурток суспільних діячів вважається зародком українського соціологічного руху.

Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспільство. Він активно відстоював ідею прогресу, яка у суспільних відносинах проявляв себе у скасуванні неволі, панщини, у здобутті рівних конституційних прав тощо. Коли йдеться про особу, то прогрес постає як поступ людяності самій людині.

Видатний український етнограф і громадський діяч Ф. Вовк (1847- 1918 рр.) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, етнологією, етнографією становить науки про людину — антропологію. Його соціологічні погляди відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми з'явилися не внаслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом повільного поступового розвитку зародків фізичної природи людини.

Одним із найбільших українських дослідників у галузі соціології був М. Ковалевський (1851 — 1916 рр.). Ще у 17-річному віці він познайомився з «Курсом позитивної філософії» О. Конта. Працюючи за кордоном, він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не лише за їх творами, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, Уордо де Графа, Тарда, Дюркгейма, Мена, К.Маркса та інших. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ковалевського не вважають представником української соціології.

Погляди Ковалевського складались у той час, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеалізму.

У книзі «Сучасні соціології» М.Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі, але його діяльність водночас повинна бути координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані на забезпечення загального блага. Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу історичної неминучості.