Таким чином, на сьогодні головний акцент у розвитку правових засад моделі місцевого самоврядування в Україні має бути зроблений на створенні самостійних територіальних громад, що передбачає насамперед:
· укрупнення територіальних громад з тим, щоб вони об’єднували не менше 4-5 тис. жителів і були здатними виконувати надані їм повноваження;
· зміцнення матеріально-фінансової основи територіальних громад шляхом закріплення за місцевими бюджетами стабільних і достатніх джерел їхнього поповнення, а також запровадження прозорої системи фінансового вирівнювання на рівні району – міста районного значення, селища, села з метою забезпечення рівних умов розвитку громадян у різних громадах.
Неприпустимо зводити діяльність територіальних громад суто до управління комунальним комплексом та місцевими фінансами. Територіальна громада є первинною ланкою економічного та соціального розвитку, демократичного та громадянського суспільства, і саме на неї лягає головне навантаження та відповідальність щодо такого розвитку на даній території. На нашу думку, місцеве самоврядування повинне. в межах своєї компетенції, повноважень і доступних інструментів, вирішувати ключові проблеми економічного розвитку, і насамперед:
· підвищення рівня та умов життя населення;
· підвищення рівня зайнятості на території громади;
· збільшення обсягів та ефективності виробництва на території громади;
З урахуванням вищесказаного відмітимо, що для зміцнення ролі місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку територій потрібно оптимізувати джерела наповнення бюджету розвитку. Для покращення ситуації що склалася в регіоні потрібно вжити таких заходів, як:
· необхідне створення умов для залучення інвестицій в економіку району; подолання тенденції щодо зростання обсягів дебіторської та кредиторської заборгованості; сприяння відновленню платоспроможності підприємств до порушення справи про їх банкрутство, посилення державного контролю за діяльністю підприємств, які звітують про збиткову роботу;
· збільшити обсяг надходжень бюджету розвитку за рахунок розширення переліку їх джерел, при цьому перевагу слід надавати стабільним доходам, таким як плата за оренду майна, що перебуває в комунальній власності;
· сприяти розвитку системи місцевих запозичень, надавати можливість здійснювати запозичення до бюджетів розвитку сільським та селищним бюджетам;
· підвищити контроль та ефективність управління об’єктами комунальної власності;
· спрямовувати зусилля місцевих органів влади на підвищення фінансової спроможності бюджетів розвитку за рахунок підвищення власних доходів місцевих бюджетів;
· прагнути до підвищення обсягів інвестиційних субвенцій, які надаються з державного бюджету;
· контролювати та сприяти цільовому направленню коштів державної допомоги, що надається місцевим бюджетам з метою покращення соціально-економічної ситуації регіону.
· укрупнення територіальних громад з тим, щоб вони об’єднували не менше 5-6 тис. жителів і були здатними виконувати надані їм повноваження; зміцнення матеріально-фінансової основи територіальних громад шляхом закріплення за місцевими бюджетами стабільних і достатніх джерел їхнього поповнення;
· також запровадження прозорої системи фінансового вирівнювання на рівні району – міста районного значення, селища, села з метою забезпечення рівних умов розвитку громадян у різних громадах.
3.2 Проблема збалансування доходів та видатків місцевих бюджетів в умовах економічних перетворень
Одна із основних особливостей унітарної держави – концентрація дій регіональних і місцевих органів управління на виконанні базових напрямів економічної політики центру. Але для досягнення єдності цілей переконання і бажання недостатньо, для цього потрібні і відповідні економічні можливості, які залежать від обсягів доходів регіональних бюджетів.
Разом з тим слід зазначити, що розширення прав і обов’язків органів місцевої влади в умовах, що склалися, не завжди відповідає їх економічним можливостям, і питання про збалансування доходів та видатків місцевих бюджетів, як і раніше, залишаються актуальними.
Відповідно до ст. 68 Бюджетного кодексу, „склад доходів та видатків бюджетів районів у містах (у разі їх створення) визначається міською радою відповідно до повноважень, переданих районним у містах радам” [2]. Здавалося б, що все логічно, але відповідно до повноважень так залишаються на рівні Кабінету міністрів і Верховної Ради України, що уже протягом багатьох років і держава в цілому, і регіони затверджують бюджети зі значними запізненнями, а в деяких випадках – і наступного року. Немає необхідності говорити про те, як негативно це впливає на розвиток економіки.
Але такого стану на регіональному і місцевому рівнях могло б і не бути, якби кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу.
Сьогодні найбільш проблемним є питання збалансування доходів і видатків. Як показали результати аналізу, нині діючий бюджетний механізм, при якому місцеві ради вищого рівня встановлюють нормативи відрахувань від регулюючих податків і зборів та суми дотацій, призводить до погіршення функціонування місцевих бюджетів нижчого рівня. Це, в свою чергу, не дає змоги профінансувати всі необхідні видатки, що тягне за собою погіршення стану соціально-економічного розвитку.
Україна взяла на себе зобов’язання будувати власну систему місцевих фінансів відповідно до принципів Європейської хартії про місцеве самоврядування та інших міжнародних правових актів, що визначають міжнародні стандарти організації місцевих фінансів. Проте прийняті за роки реформ законодавчі акти не створили механізму гарантій фінансової самостійності та незалежності для органів самоврядування. Основними проблемами регулювання міжбюджетних відносин в Україні залишаються:
1) незбалансованість бюджетних ресурсів і державних зобов’язань;
2) відсутність механізму стимулювання адміністративно-територіальних одиниць до найповнішого використання власного податкового потенціалу та скорочення неефективних видатків;
3) відсутність закону про мінімальні державні соціальні стандарти, які дозволили б перейти до формування міжбюджетних відносин на об’єктивнішій основі;
4) відсутність закону щодо депресивних територій, в якому було б закладено правові основи фінансової підтримки з державного бюджету депресивних територій, головні критерії депресивності територій;
5) не транспарентність використання міжбюджетних трансфертів.
Все це не сприяє скороченню дотаційності регіональних бюджетів, зниженню зустрічних фінансових потоків. Важливо зазначити, що наприклад, у 2004 р. з 689 районних бюджетів лише 56 є донорами державного бюджету, а решта одержують дотації з вищестоящих бюджетів. Варто зазначити, що відсутність власних фінансових ресурсів визнавалася навіть там, де працюють високоприбуткові підприємства. Для вирішення таких проблем необхідними є концептуально нові підходи, принципи формування місцевих бюджетів і міжбюджетних відносин.
До 2001 р. збалансованість місцевих бюджетів досягалася здебільшого за рахунок диференціації нормативів відрахувань від регулюючих доходів. При цьому фактично застосовувалося узгодження як видатків, так і доходів методом „від досягнутого” з орієнтацією на існуючу бюджетну мережу. В умовах трансформації економіки такий механізм не забезпечує ефективного надання бюджетних послуг та загальної збалансованості бюджетної системи.
Проте затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2000 р. порядок розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання) субвенцій і коштів, які передаються до бюджету вищого рівня, та нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів (із змінами та доповненнями) не створив адекватного механізму стимулювання регіонів до пошуку та збільшення податкового потенціалу. Надання трансфертів недостатньо пов’язане з прогнозними та цільовими параметрами розвитку окремих регіонів і держави в цілому.
Трансфертне регулювання міжбюджетних відносин має кілька негативних сторін. За такого регулювання бюджетна самостійність місцевих органів влади цілком залежатиме від обсягів і методів розподілу трансфертів. Варто звернути увагу і на те, що трансферти з Державного бюджету призначені для вирівнювання бюджетної забезпеченості адміністративно-територіальних одиниць і не вимагають виконання якихось спеціальних умов ні до, ні після одержання. Для розподілу трансфертів територіальні органи державного казначейства відкривають рахунки Міністерству фінансів АР Крим, обласним фінансовим органам, фінансовим органам Києва та Севастополя. З цих самих рахунків здійснюється розподіл трансфертів міським і районним бюджетам. Контроль за подальшим їх цільовим та ефективним використанням неможливий, оскільки вони зараховуються на поточні рахунки і використовуються на розсуд регіональної влади.
Вивчення досвіду бюджетного вирівнювання інших країн показує, що ця проблема в принципі має вирішення [22,с.26]. Так, у Канаді трансферти територіям передаються на конкретні цілі з трьох основних програм:
1) трансферт на охорону здоров’я та соціальну допомогу;
2) трансферт на вирівнювання менш забезпечених регіонів;
3) спеціальний трансферт (передається північним територіям, які відрізняються вищими витратами на надання бюджетних послуг і слаборозвинутою податковою базою).
У США з федерального бюджету владам нижчого рівня також надаються цільові трансферти. Найбільшу частку в трансфертах становлять кошти, які виділяються на охорону здоров’я (43,8 % загального обсягу трансфертів), соціальну підтримку (22,5 %). При цьому на всіх етапах руху федеральних коштів зберігається суворий контроль за дотриманням законодавства щодо цільового характеру їх використання.