Обов’язок держави створювати системи пенсійного забезпечення в старості в різних країнах реалізується різними способами. Створювані в них пенсійні системи за старістю можуть охоплювати всіх осіб, які проживають у країні, все працююче населення з метою отримання прибутку або всіх осіб, які працюють за наймом.
Різні країни віддають перевагу неоднаковим пенсійним схемам. Так, у Великій Британії недержавне пенсійне забезпечення в основному зосереджено в руках страхових компаній, для яких цей вид бізнесу забезпечує понад 50% обороту. Взаємодія страхових компаній з підприємствами зводиться до купівлі останніми страхових пенсійних ануїтетів (довічних пенсійних страховок) для всіх працівників, які вийшли на пенсію. Власником пенсійних резервів, таким чином, стає страхова компанія, що бере на себе зобов’язання з виплати пенсій. У США додатковим пенсійним забезпеченням займаються пенсійні фонди, які є некомерційними організаціями й управляють активами фонду в інтересах учасників на довірчій (трастовій) основі. Як правило, члени таких фондів є працівниками одного підприємства або об’єднання підприємств однієї галузі. За ступенем визначеності розміру пенсії схеми діляться на схеми фіксованих внесків (defined contribution plan) і схеми фіксованих виплат (definet beneft plan). Нині у США число учасників кожного виду схем майже однакове (по 35 млн. осіб), що свідчить про приблизно однаковий рівень привабливості цих схем для учасників і працедавців.
У пенсійних системах, що охоплюють усіх осіб, які проживають у країні, звичайно, громадяни не зобов’язані платити внески до пенсійної системи або здійснювати заощадження. За такими системами всі особи, які прожили в країні достатню кількість років, мають право на пенсію за старістю або у зв’язку з інвалідністю. Передбачається, що такі системи задовольняють лише мінімальні потреби. Ці системи називають універсальними, або загальними. Вони існують у Данії, Канаді і Новій Зеландії.
У багатьох країнах обов’язковою є участь у пенсійних системах за старістю всього працюючого населення з метою отримання прибутку. При цьому розрізняють самозайнятих осіб і осіб, які працюють за наймом. Обов’язкову участь у таких пенсійних системах передбачають для тих, хто працює за наймом. Такий підхід використовують у Чилі та Аргентині. Обов’язкова особиста участь у пенсійних системах усього населення передбачається у Швейцарії, де внески до пенсійної системи сплачують не тільки за працюючих осіб, а й за їхнє подружжя, навіть у тих випадках, коли вони не працюють. Приватні пенсійні системи в багатьох випадках загалом не охоплюють всього населення. Так, наприклад, за системами пенсійного забезпечення окремих компаній право на домові пенсії мають тільки працівники цих компаній та їхні утриманці. Приватні системи пенсійного забезпечення вимагають укладання договору страхування, який укладається тільки з певними категоріями громадян. Для багатьох громадян немає доступу до додаткового приватного пенсійного забезпечення, оскільки фактичний ступінь ризику окремих громадян є вищим від середнього, а індивідуальні заробітки не дозволяють платити вищу страхову премію. Ці проблеми можуть бути вирішені тільки в рамках систем обов'язкового пенсійного страхування, за якими страхуванню підлягає така сукупність ризиків, що забезпечує прийнятні умови страхування всіх громадян.
До того часу, доки законодавство не передбачатиме обов’язкове приватне пенсійне страхування, воно буде обмежуватися лише окремими групами населення. У Новій Зеландії опитування виявили, що приблизно половина населення робить добровільні накопичення для того, щоб мати право на доплату до державної базової пенсії через приватну систему. У США приватним страхуванням охоплено лише 60 відсотків працівників. Це свідчить, що приватні страхові системи не можуть замінити обов’язкових державних пенсійних систем. З іншого боку, як додаткові системи вони незамінні, оскільки з їхньою допомогою можна задовольняти індивідуальні потреби громадян у соціальному захисті.
Відповідно до типу системи джерела фінансування забезпечення прибутку в літньому віці можуть бути різними. У пенсійній системі Франції, наприклад, велика частина прибутку літніх громадян забезпечується системою соціального страхування. Пенсії компаній і добровільні приватні системи мають другорядний і додатковий характер. У Норвегії пенсії за універсальною базовою системою доповнюються страховими пенсіями, що фінансуються за рахунок внесків. З іншого боку, в англосаксонській системі пенсії за професійними приватними системами є основним джерелом прибутку; мінімальні пенсії, що фінансуються за рахунок загальних податків, забезпечують лише базовий рівень прибутків. Така багатоярусна система діє у Швейцарії. Державна пенсія за старістю була в принципі збережена лише для забезпечення мінімального прибутку. Незважаючи на це, 1985 р. в Швейцарії було введено систему обов’язкових професійних пенсій.
Світовий банк пропонує трьохярусну систему пенсійного забезпечення. Перший ярус виконує функцію щодо запобігання бідності в літньому віці, надаючи мінімальні пенсії, які фінансуються державою. Функція відшкодування прибутку здійснюється на другому ярусі, що становить обов’язкові професійні пенсії, які фінансуються завдяки попередньому накопиченню коштів. Для здійснення професійного пенсійного забезпечення Світовий банк пропонує створення таких структур, як пенсійні фонди або страхові пенсійні системи. Додаткове пенсійне забезпечення пропонується здійснювати в рамках третього ярусу, основу якого становлять особисті інвестиції.
Пенсійні реформи в окремих країнах, однак, не завжди і здійснювалися відповідно до багатоярусної моделі, запропонованої Світовим банком. Навпаки існує тенденція щодо скорочення джерел прибутку в старості та їхньої концентрації в рамках одного джерела. Пенсії за базовими пенсійними системами призначаються лише для осіб, прибутки яких не перевищують визначеного рівня, як, наприклад, у Данії. У тих країнах, де соціальне страхування є головною формою забезпечення людей похилого віку, часто спостерігається обмеження діяльності професійних і поширення приватних пенсійних систем. Це не підвищує життєвого рівня у літньому віці, хоча такі системи дедалі частіше замінюють державні пенсійні системи, наприклад, в Аргентині. Зниження рівня державних пенсій збігається зі скороченням чисельності осіб, охоплених професійними пенсійними системами компаній. Достатнє охоплення може бути забезпечене лише шляхом індивідуальних добровільних додаткових заходів.
У країнах Південної Європи професійні додаткові пенсії не мають великого поширення. Такі пенсії займають значне місце в США, хоча частка працівників, які мають на них право, останніми роками суттєво знизилася. З іншого боку, в результаті впровадження податкових пільг у США відбулися позитивні зміни в розвитку програм приватних пенсійних заощаджень, соціально-політичного погляду ці програми мають вагомі хиби, оскільки в них є можливість дострокового вилучення накопичених коштів, що ускладнює досягнення початкової мети поліпшити майбутнє забезпечення в старості.
Деякі країни принципово переходять до приватних систем забезпечення старості, які засновані на повному накопиченні коштів. У цьому випадку йдеться не про добровільне приватне забезпечення, а про обов’язкове, нормоване і регульоване забезпечення, встановлене державою. До числа держав, що перейшли до таких систем, входить ціла низка латиноамериканських країн. Спочатку перехід до такої системи було здійснено у Чилі, де 1981 р. було впроваджено нову систему керованих приватними структурами і регульованих пенсійних фондів. Пізніше шляхом Чилі пішли інші країни, наприклад, Аргентина. Велика Британія вибрала іншу політику: працівники, які регулярно сплачують встановлені законом внески в одну з приватних пенсійних систем, отримують право вийти з обов’язкової державної пенсійної системи. Такі пенсійні фонди мають пенсійні схеми зі встановленими внесками, за якими розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків. За такими схемами залишається незрозумілим, чи сплачені протягом трудового життя внески будуть достатніми, щоб гарантувати необхідний рівень пенсійного забезпечення в старості. Вірогідно те, що в майбутньому, якщо приватні пенсійні системи не зможуть забезпечити необхідних фінансових коштів для виплати пенсій, на які можна жити, з’явиться потреба в державних коштах для здійснення додаткового пенсійного забезпечення.
У розвинених країнах недержавні пенсійні фонди є активними учасниками фінансового ринку. Вони, як і інші колективні інвестори, акумулюють кошти індивідуальних вкладників для наступних портфельних інвестицій. Але їх місце і роль на ринку цінних паперів відрізняються від ролі і місця інвестиційних фондів тим, що перші здійснюють консервативніші інвестиції, оскільки їхнє основне завдання - зберігання і збільшення пенсійних заощаджень населення, і, отже, мінімізація ризику для вкладників і учасників НПФ. Як колективні інвестори НПФ впливають на розвиток вторинного ринку цінних паперів.
Запровадження недержавного пенсійного забезпечення є одним з основних завдань та важливих кроків реформування системи пенсійного забезпечення України. Створення законодавчих передумов функціонування інститутів додаткового, добровільного пенсійного забезпечення є нагальною вимогою часу та необхідною умовою існування ефективної, соціально справедливої системи відносин у сфері соціального забезпечення населення.