– психологічна.
З метою більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертні установи можуть організовувати проведення інших видів експертиз (крім судово-медичної та судово-психіатричної).
Процесуальне значення, на нашу думку, мають наступні класифікації судових експертиз:
– за послідовністю проведення експертизи – первинні та повторні;
– за обсягом досліджень – основні та додаткові;
– за кількістю експертів – одноособові та комісійні;
– за характером знань, які використовуються, – однорідні та комплексні.
Т.В. Сахнова пропонує також класифікацію судових експертиз за формально-процесуальною підставою, тобто залежно від місця проведення експертизи: в суді та поза судом [86. с. 34].
З точки зору ступеня індивідуалізації досліджуваних об’єктів експертизи можуть бути ідентифікаційними і класифікаційними. Ідентифікаційні – це в основному криміналістичні експертизи, за допомогою яких встановлюється (може встановлюватись) конкретний об’єкт, який відобразився в матеріальному середовищі. Класифікаційні експертизи (експертизи матеріалів, речовин, товарознавча, ґрунтознавча, біологічна, фармацевтична) встановлюють належність об’єкта до якого-небудь класу (групова належність); причому з використанням специфічних ознак клас може бути визначений в дуже вузьких межах. Однак індивідуальність об’єкта ці експертизи не встановлюють.
За характером вирішуваних завдань серед судових експертиз виділяють велику групу так званих діагностичних експертиз, які встановлюють певні процеси, стани і залежності. До них належать: економічна, технологічна, агротехнічна, екологічна, фармакологічна, автотехнічна, психіатрична, психологічна експертизи. Одержувані за їх допомогою висновки можна розглядати як індивідуально встановлені факти або визначення можливості (неможливості) настання певного результату [36].
Загальноправовою підставою призначення експертизи, на думку Т.В. Сахнової, виступає необхідність спеціальних знань – для отримання доказової інформації по справі [86, с. 56]. Спеціальна ж підстава, на її думку, є індивідуальною для кожного виду експертизи; вона похідна від загального предмета експертизи, науково обґрунтованої компетенції дослідження. Водночас у ній повинен відображатись потенційний об’єктивний зв’язок між приватним предметом дослідження та юридичним фактом, який підлягає з’ясуванню. Так, наприклад, у справі про визнання недійсною угоди, якщо дієздатний громадянин в момент її здійснення не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, спеціальною підставою буде виступати обґрунтований сумнів суду у здатності дієздатної сторони повною мірою усвідомлювати фактичний зміст своїх юридично значимих дій та повною мірою свідомо здійснювати вольове управління ними [86, с. 89].
Отже, Т.В. Сахнова спеціальною підставою називає сумніви суду щодо певних обставин. Однак, на нашу думку, це є підставою для додаткового дослідження цих обставин не обов’язково шляхом призначення експертизи, а можливо, й за допомогою дослідження інших засобів доказування (письмових та речових доказів, показань свідків тощо).
Т.В. Сахнова також звертає увагу на необхідність відрізняти від підстав приводи до призначення експертизи, під якими вона пропонує розуміти інформацію про певні юридичні обставини спеціальної природи, яка достатня для висновку про наявність спеціальної підстави.
На нашу думку, виділення спеціальної підстави та приводу є досить умовним і призводить до непотрібного ускладнення дослідження процесу призначення судової експертизи. При виділенні спеціальної підстави автором безпідставно змішуються поняття предмета експертизи та підстави проведення експертизи. Ми вважаємо, що єдиною та загальною для всіх випадків проведення дослідження підставою призначення судової експертизи буде виступати необхідність застосування спеціальних знань, а виділення як спеціальної підстави фактичних даних, обставин, що потребують з’ясування, є вже питанням визначення предмета експертизи.
Слід погодитись з Т.В. Сахновою з питань визначення підстав проведення експертизи. Вона досить правильно зазначає, що фактична підстава проведення співпадає із загальноправовою, а саме: нею є потреба у застосуванні спеціальних знань [86, с. 45]. Процесуальною підставою проведення судової експертизи є ухвала суду або уповноваженого органу щодо справи про адміністративне правопорушення, про її призначення .
РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЕКСПЕРТА В АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ПРОЦЕСІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ
2.1. Характеристика основних елементів правового статусу експерта в провадженні в справах про адміністративні правопорушення
Пізнати зміст будь-якого правового явища можливо тільки через пізнання його сутності, що виступає його ядром, більш стійким і концентрованим утворенням [21, с. 280 - 281]. Чинне адміністративно-процесуальне законодавство, встановлюючи права, обов’язки і відповідальність експерта, лише в загальному вигляді визначає його процесуальне положення. В юридичній літературі деякі процесуалісти, говорячи про самостійність виду доказів і розглядаючи особливості процесуального положення джерела доказів, в основному вказують лише на сукупність прав і обов’язків цих осіб [26, c. 55]. Стосовно експерта такий підхід здається недостатнім для всебічного з’ясування особливості процесуального положення цієї особи. Щоб зрозуміти процесуальне положення експерта, слід виділити і розглянути ті його основні сторони, які у своїй сукупності формують це положення, а також визначають роль і покладену на цього суб’єкта адміністративного провадження функцію і, отже, дають про нього правильне уявлення.
Розуміння сутності питання щодо правового статусу експерта в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зокрема його прав та обов’язків, на теоретичному рівні традиційно пов’язане із достатньо розробленими в правовій науці дослідженнями щодо правового статусу особи взагалі, адміністративно-процесуального статусу особи, правового становища учасників (суб’єктів) адміністративно-деліктного процесу, а також загального правового статусу експерта, фахівця, спеціаліста.
Юридичною доктриною проблемам визначення поняття та структури правового статусу приділяється неабияка увага як у загальній теорії права, так і у галузевих науках.Але, попри певну дослідженість питання, як зазначають А. Сухарева, П. Хотенець фахівці й досі не дійшли єдиної точки зору з цього приводу [68, с. 12].
Поняття „статус" включає в себе те стабільне, засадниче у правовому стані суб'єкта, яке разом із правосуб'єктністю містить також певне коло основних прав та обов'язків. Конкретні ж права та обов'язки відображують специфіку реального правового положення особи, яке пов'язане більш з наявністю тих чи інших юридичних фактів, а не основи загального положення суб'єкта у даній правовій системі [68, c.16].
Звернимося до етимології самого слова статус, яке походить від латинського „status" та означає становище, стан когось чи чогось, положення [48, с. 355]. Відповідно до нього під статусом суб'єкта права розуміють його правовий стан, що характеризується комплексом юридичних прав і обов'язків. Слід при цьому зауважити, що у фаховій літературі поняття „правовий статус" і „правове положення" нерідко ототожнюються [17]. Це є результатом того, що термін „правовий статус" не віднайшов чіткого відображення. Деякі вчені пропонують використовувати його для загальної характеристики положення суб'єкта, оскільки термін „правове положення" частіше використовується для характеристики суб'єкта у певному колі суспільних відносин. Правовий статус, таким чином, охоплює всі види зв'язків [43]. Це складні зв'язки, що виникають між державою та особою, фіксуються державою в юридичній формі - у формі прав, обов'язків та свобод, які у сукупності і утворюють правовий статус індивіда [96, с. 32].
Правовий статус, як уявляється, асоціюється із стабільним станом суб`єкта права, тоді як правове положення є таким, що постійно змінюється і залежить від участі суб'єкта у тих чи інших правових відносинах. Тому доцільно підтримати точкою зору О.Якимова з цього питання, який під правовим статусом розуміє сукупність передбачених юридичних прав і обов'язків [118, с. 14].
У правовій літературі як раніше, так і на сьогоднішній день спостерігаються тенденції ототожнення понять: правовий статус, правоздатність, правосуб’єктність, компетенція. В теорії права відсутня єдність думок щодо сутності та змісту правосуб'єктності. Одні дослідники (С. Братусь, О.Венедиктов, С. Кечек’ян, О. Сергун, Ю. Толстой та ін. [68, с. 211]) в своїх дослідженнях ототожнюють дане правове явище із правоздатністю, оскільки, на їх думку, для розмежування цих понять немає ні теоретичних, ні практичних підстав. Разом з тим А. Сергун не заперечує самостійного існування правосуб'єктності як виключно теоретичного поняття [68, с. 90 - 91]. Протилежної точки зору дотримуються С. Алексєєв [68, с. 91], А. Гатінян [68, с. 92], В. Перевалов [68, с. 92], які справедливо вважають, що поняття “правоздатність” і “правосуб'єктність” відмінні, але разом з тим учені ототожнюють правосуб'єктність із сукупністю прав та обов'язків, що, але такий зміст має інше правове явище - правовий статус. Як зазначає В. Ревака, автор комплексного монографічного дослідження щодо форм використання спеціальних пізнань в досудовому провадженні, в юридичній літературі сукупність прав і обов’язків експерта називають процесуальною компетенцією або його повноваженнями [82, с. 136].
Щодо співвідношення правового статусу і правосуб'єктності О. Петришин слушно зазначає, що “зміст правового статусу не стільки виражає, скільки обумовлює зміст правосуб'єктності індивіда чи організації”.
Традиційно в адміністративно-правовій доктрині дослідження адміністративно-процесуального статусу громадянина розглядається в широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле і частина. Так, В. Авер’янов, зосереджує увагу на тому, що у вузькому значенні це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними нормами правових можливостей громадян як носіїв суб’єктивних прав і обов’язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності. У широкому значенні – це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в адміністративному процесі [3, с. 495]. Визначаючи елементи адміністративно-процесуального статусу громадянина, М. Тищенко включає до їх складу: адміністративні процесуальні права, які належать до виду суб’єктивних прав громадян; адміністративно-процесуальні обов’язки; адміністративно-процесуальні законні інтереси [3, с. 496-499].