Право власності на землю
Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю "набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону". Головним (але не єдиним) з таких законів є Земельний кодекс України (надалі - ЗКУ). Крім ЗКУ питання власності на землю регулюються ще кількома нормативними актами, наприклад Лісовим кодексом, Конституцією Автономної Республіки Крим, законами "Про селянське (фермерське) господарство", "Про концесії" та іншими. Проте, відповідно до пункту 3 Прикінцевих положень ЗКУ "закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу". Тобто зараз, коли решта законодавства України не приведена у відповідність до нового ЗКУ, слід перш за все керуватися нормами саме цього кодексу.
Порівняно зі старим ЗКУ новий кодекс дає більш чіткі визначення основних термінів. Так, відповідно до пункту 1 статті 78 ЗКУ "право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками". Відповідно до пункту 2 цієї статті "земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності". Старий кодекс взагалі не містив визначення права власності. Стаття 3 старого ЗКУ передбачала, що "власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну". Але при цьому "розпоряджаються землею Ради народних депутатів".
Останнє речення призводило до певних проблем. По-перше, якщо читати статтю 3 буквально, то навіть землями приватної власності розпоряджалися ради, що зменшувало обсяг прав власників землі. По-друге, незрозуміло було, які саме ради якими саме землями розпоряджаються. Не вносила повної ясності в це питання і стаття 4 старого кодексу, яка фактично вводила ще один вид власності на землю - загальнодержавну (не зрозуміло - чим вона відрізняється від державної?). При цьому землями загальнодержавної власності (як землі до них відносяться також не зрозуміло) мала розпоряджатися Верховна Рада України, а землями "просто" державної власності - Верховна Рада Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради на землі в межах їх територій. Знову ж таки, незрозуміло було, хто може розпоряджатися землями в селі, яке одночасно є територією і району і області.
Дві основних зміни в формах власності на землю, введених новим ЗКУ - це ліквідація інституту колективної власності та введення комунальної власності на землю.
Після прийняття чинної Конституції України досить часто можна було чути міркування з приводу неконституційності колективної власності. Автори таких тверджень виходили з того, що колективна власність не згадується в Конституції. З такою аргументацією не можна погодитися хоча б тому, що тоді доведеться визнати неконституційним все, що не згадується в Конституції. Колективна власність була цілком законною (не будемо наводити довгий перелік законів та інших нормативних актів, які це підтверджують), але чи була вона доцільно? З точки зору права інститут колективної власності був (і частково залишається) спотвореною формою спільної (до паювання - сумісної, після нього - часткової) власності. Ця спотвореність полягала перш за все в штучності створення цього інституту та в застосуванні до нього іншого порядку регулювання відносин власності, ніж передбачено цивільним законодавством для спільної власності. Це, в решті решт, й призвело до численних конфліктів, пов'язаних з земельними частками, які вирішуються й досі.
Чи має право на існування колективна власність на землю після 1 січня 2002 року? Закон України "Про форми власності на землю", яким рівно десять років тому поряд з державною було введено рівноправні їй приватно та колективну, формально не скасовано. Проте, згідно з пунктом 3 Перехідних положень ЗКУ "закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу". Тому названий закон діє тільки в частині останньої фрази - "Всі форми власності є рівноправними".