Історія розвитку людства свідчить, що демократичне вирішення проблеми можливе тоді, коли у центр розвитку всієї суспільної системи ставиться людина, коли соціальна цінність народовладдя розглядається в органічному зв ’ язку з інтересами, потребами і волею членів суспільства, коли народовладдя є вираженням дійсно колективної волі, яка базується на урахуванні різних точок зору і позицій. За такого підходу народовладдя не тільки не ігнорує приватні інтереси особи, а навпаки, уможливлює їх максимальне задоволення. Зважаючи на висновок Гегеля, що у суспільстві увага до особистого інтересу набуває характеру загального інтересу суспільства [3], ми маємо змогу стверджувати, що у справді демократичній державі народовладдя є виразом особистих інтересів членів суспільства. Тільки за цієї умови можна визнати народовладдя за політичний режим, державний устрій в цілому, як такий, що відповідає загальновизнаним стандартам соціальної справедливості і гуманізму.
Поняття справедливості різні мислителі тлумачили по різному. І це зрозуміло, оскільки воно дуже широке за обсягом. Його можна розглядати і у загальнофілософському аспекті, і в плані конкретних суспільних відносин, зокрема як підхід до організації і здійснення народовладдя.
Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному розумінні, слід вважати:
a) рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов ’ язків, які пов ’ язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі. Для розуміння цієї суті можна навести слова І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей "державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднюється із свободою усіх інших" [4];
b) рівність громадян перед законом;
c) діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;
d) у державі діє справедливий суд;
e) рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов ’ язані з їх життям у відповідній державі.
Поряд із справедливістю духовною основою народовладдя виступає і гуманізм. Це виключно важливе положення як з теоретичного, так і практичного боку. Справа в тому, що народовладдя є виразом у суспільстві колективного владного початку; гуманізм, навпаки, не ігноруючи колективізму, орієнтується на кожну конкретну особистість і за основне вихідне положення етики вважає свободу і добробут кожної людини. Завдання у тому, щоб поєднати ці два підходи. Це добре розуміли представники ліберального напряму. Так, І. Бентам вважав, що головне завдання у тому, щоб зробити щасливим найбільшу кількість людей. Але у подальшому розвитку принцип утилітаризму, який сповідував Бентам, все більше втрачав свою гуманістичну основу, переходячи на позиції безоособової доцільності.
У наш час склалися сприятливі умови для того, щоб принцип гуманізму насправді став ідейною основою народовладдя. Цей принцип пов ’ язаний із визнанням світовим співтовариством людини, її прав і свобод найбільшою загальнолюдською цінністю. Отже, беззаперечним є те, що ніякі державні чи громадські інститути, у тому числі і народовладдя, не можуть існувати, якщо вони у тому чи іншому прояві суперечать загальновизнаним інтересам, правам і свободам людини.
Суспільна діяльність, як зазначав Альберт Швейцер, руйнує моральні переконання, якщо при її здійсненні не докладено максимуму зусиль для додержання гуманності вчинків. Той, хто, посилаючись на зверхособисту відповідальність, не замислюючись, жертвує людьми й щастям людей, коли це здається йому необхідним, безумовно, чогось досягає. Але найвищі досягнення йому недосяжні. Він володіє тільки зовнішньою, а не внутрішньою силою. Вияв духовної сили ми відчуваємо лише тоді, коли люди помічають, що наші дії не автоматичні, усякий раз відповідні до одних і тих же принципів, що у кожному окремому випадку ми боремося перш за все за гуманність [5].
Отже, реалізуючи народовладдя, здійснюючи ті чи інші управлінські дії, треба уважно слідкувати за тим, щоб гуманістичний підхід завжди брався до уваги, щоб не тільки загальна спрямованість народовладдя, але й конкретні методи його здійснення, зміст управлінських дій повністю відповідали принципам гуманізму.
Організація народовладдя та його основні інститути
Способи здійснення народовлання. Загальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у такому суспільсиві народовладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей - членів суспільства, одержує найповніший вираз, однак і шлях цього ідеалу повинен бути демократичним і гуманним. Саме шляхом, а не кінцевою метою повинно бути формування громадянського суспільства у його традиційному розумінні, де головним є ліквідація відчуження, яке робить людину хворою духовно і фізично. Розвиток громадянського суспільства приводить до сучасної стадії "західних демократій", яким притаманні різні найменування ("відкрите суспільство", "велике суспільство", "благодатне суспільство" тощо) [6].
Щодо до здійснення народовладдя відкрите суспільство порівнюється з суспільством стародавніх Афін часів Перікла, найсуттєвішою ознокою якого буде те, що кожна людина у ньому є вільною у своїй поведінці, а тому має приймати самостійні рішення. Цьому суспільству притаманна віра у людину і її розум. Хоч ці суспільста ще далеко не досконалі (в них є злочинність, зловживання свободою ринку), проте вони найбільш вільні, значно справедливіші порівняно з тими. Що існували раніше. Все це схиляє до думки про необхідність використання досвіду західних демократій при формуванні дійсного народовладдя в Україні.
Доцільним, на думку автора, є характеристика складових народовладдя, - зокрема поняттям "народ" і "влада", без чого сутність питання не буде визначено. Необхідно підкреслити, що народ - це не будь-яке безформне об ’ єднання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демократією. Демократія - це завжди перетворення хаотичної кількості у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають самі собі господарем. Демократія, якщо вона справжня, є нейпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владування. У свою чергу, ці якості безпосередньо пов ’ язані з формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомостіїх і волі.
Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, головною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ - це сукупність індивідів, що мають певні, приорітетніші щодо державної влади, права [7].
Таким чином, можна сказати, що загальний інтерес народу повинен бути особистим інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які складають народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб ’ єктами народовладдя, носіями суверенітету народу.
Суверенність є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійснення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади проявляється у її здатності до компромісу, на якому базується "усяка організація і взагалі усяке суспільне життя" [8].
Представництво, як правова форма народовладдя.
Народовладдя, його принципи і функції визначають діяльність усіх політичних інститутів, бо вони "…діють або не діють залежно від належності до влади, від того, як вона використовується у зв ’ язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедливим, насильницьки нав ’ язаним чи добровільно визначеним. А все це визначається характером політичної влади" [9].
Подібно до того, що народ є джерелом державної влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід ’ мне право як встановлювати, так і змінювати форми державного правління [10]. Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає ціннісним ідеалам, що клалися у суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни [11]. Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її делегування від одного суб ’ єкта - народу, іншому суб ’ єкту - державі, до якої переходить влада народу.
Цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами і нормами, передусім принципом поділу влади. Згідно з цим принципом, народ, обираючи своїх представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компетенції законодавчої гілки влади. Наступний розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило, за участю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного представництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент має вищий ступінь легітимності.