Показовою є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції: “Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б ми не мали цього (домовленостей з Московською державою) робити? Бо краще мати більше друзів...” У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту[12;191].
У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів із ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня – у липні перебували у столиці Османської імперії. Головною темою переговорів знову Були питання про “зраду” Кримського ханства та необхідність розірвання кримсько-польського союзу, заборону татарам нападати на Україну, а також прийняття Українським гетьманством номінальної васальної залежності від султана тощо. У відповідь на лист Мегмеда ІV, де падишах за результатами посольства відписував Хмельницькому, що “пропонуєш з цілим народом козацьким моєму порогові блаженності підданість і щирість, і з чистоти внутрішньої і зовнішньої виявляєш вірність і відданість. На котре підданство милостиво дається моя цезарська згода…”
Гетьман наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що “ми дуже раді Були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ІV)”. Окрім того, козацькі посли добилися того, що до Бахчисараю був висланий турецький урядовець, який від імені султана наказав татарам припинити воювати з козаками і жити з Україною “у мирі та дружбі, як колись”. Тим самим гетьман намагався забезпечити підтримку турецького монарха своїм далекосяжним планам у Придунайському регіоні та відновити дружні стосунки з Кримським ханством.
Сілістрійський бейлербей Сіяуш-паша, який відповідав за відносини Порти з Україною, ще на початку 1655 р. відзначав, що васальна підлеглість
Чигирина Стамбулу мала відбуватися на таких самих умовах, як і Молдавського та Волоського князівств.
Турецькі посли неодноразово перебували у Чигирині і в 1656-1657 рр. Так, наприклад, наприкінці січня 1656 р. повідомляв воєводу московського гарнізону в Києві про те, що до Туреччини після переговорів з гетьманом відбули османські посли. Весною 1657 року Б. Хмельницький повідомляв у Стамбул про перебування у Чигирині посольства австрійського імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга на чолі з П.Парцевичем, відправивши до Високої Порти посольство на чолі з Л. Капустою. 22 травня український представник мав прийом у Мегмеда ІV. Під час цієї аудієнції український дипломат, очевидно, серед іншого звертався до султана з проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством[7;292].
2.3 Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні
Вельми активною на початку 1650-х рр. була зовнішня політикаХмельницького в Придунайському регіоні. Там розташовувалися близькісусіди України — православні Молдавія та Валахія і протестантськаТрансільванія. Усі вони перебували у васальній залежній від Османськоїімперії та були у близьких стосунках з Річчю Посполитою.
Особливо тісно співпрацював з польським урядом господар Молдавії —Василь Лупул, котрий перебував у близьких родинних стосунках з деякимивпливовими магнатами Речі Посполитої (зокрема його дочка Олена була вшлюбі з гетьманом литовським Я.Радзивіллом), а такожЛупул висловлювався за те, аби, про всяк випадок, отримати польськешляхетство.
Ще більше підстав до зближення господаря з офіційною Варшавою приніс початок Української революції, адже під її впливом на східних землях Молдавії також розгортається опришківський рух. Опришкиберуть участь у подіях, що мали місце на українських Поділлі таГаличині, але селяни та козаки з України також активно допомагаютьмолдавським повстанцям.
За таких умов Лупул висловлювався за приязні стосунки з таким потужнимсусідом, яким стало в цей час Військо Запорозьке, однак насправді ведеподвійну гру та підтримує тісні взаємини з польським керівництвом.
Длятого, аби не допустити перехід Молдавії в табір опонентів Гетьманату, увересні 1650 р. українське військо за наказом Хмельницького здійснюєблискавичний похід у Молдавію та змушує господаря укласти союзницькуугоду з Українською державою. Запорукою міцності цього союзу мав статишлюб сина українського гетьмана чигиринського сотника ТимошаХмельницького та дочки молдавського господаря Розанди.
Шлюб гетьманича з представницею одного з правлячих домів Європи зазадумом Богдана Хмельницького, крім того, що мав слугувати підгрунтямміцної співпраці України та Молдавії, був вкрай важливим і в контекстідіяльності українського правителя, спрямованій на становленняукраїнського монархізму, визнання його легітимності європейськимиправителями.
Проголошений на грудень 1650 р. шлюб Тимора з Розандою Лупулієвною не відбувся. Втим, як зазначає польський дослідник Януш Кочморик, Хмельницький не дуже натискав на Лупула, щоб той виконав свої обіцянки. Тим більше, що Висока Порта була рішуче проти цього одруження і наказала, щоб наречена негайно з’явилася до Стамбула [7;с.233].
Берестечко і Білоцерківська угода перекреслили дотеперішні концепції Хмельницького. Тепер він мусив шукати іншого шляху до незалежності України. Він, на думку гетьмана, полягав у підпорядкуванні собі Молдавського господарства, оскільки таким чином було б зруйновано дотеперішню розстановку сил у південно-східній Європі, стабільність якої була головною перешкодою в реалізації його планів. Такими були основні передумови нового маршу Хмельницького на Ясси.
В Яссах знову перебувала домна Роланда, яка знову стала вільною в результаті чергового палацового перевороту у Стамбулі. 30 серпня 1652 року в столиці Молдавського господарства відбулося Тимошеве весілля.
Але Хмельницькому не довелося надто довго втішатися досягнутим успіхом, адже він не передбачив, що об’єднанні Молдовія і Україна стануть терням в оці не для навколишніх могутніх держав, а для Семі городдя й Волощини.
Зав’язування стосунків з Молдавським князівством стимулювало посилення дипломатичної активності гетьманського уряду і в сусідній з нею та етнічно спорідненій Валахії (Мунтенії), яка намагалась проводити солідарну з Молдавією політику.
Надзвичайним динамізмом відзначалися в цей час дипломатичні контакти українського керівництва з найбільш потужною у військово-політичному плані регіональною державою — Трансільванією. Зав’язуванню цих стосунків сприяла як традиційна антикатолицька політика протестантської Трансільванії, так і амбітні плани її правителів — спочатку Д’єрдя І Ракоці, а згодом — його сина Д’єрдя ІІ Ракоці щодо зайняття польського трону.
Трансільванія безпосередньо межувала з Річчю Посполитою і булла спроможною висунути на її кордони боєздатну армію. Тому Хмельницький, готуючись до воєнної кампанії 1649 р., а також пізніше, усвідомлюючи неминучість нових зіткнень з Польщею, намагався в будь-який спосіб залучити трансільванського князя до антипольської коаліції. З цією метою впродовж початку 1650-х рр.. князівство відвідує ряд українських посольств, на чолі яких стояли досвідчені дипломати та впливові козацькі урядовці І.Виговський, В.Верещака, П.Тетеря, С.Сірий та інші.
Особливості південної політики Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету), й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною Українського гетьманства вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Окрім того, мир зі Стамбулом передбачав також розірвання кримсько-польського союзу та мирні стосунки з Кримським ханством, військова допомога якого суттєво допомагала у війні з Річчю Посполитою. Дуже важливим для економіки молодої козацької держави залишався вихід до портів Чорного моря для ведення міжнародної торгівлі.
Очевидно, що втілити такі свої плани у життя Б. Хмельницькому цілком не вдалося, адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік короля Речі Посполитої, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Та й Османська імперія, яка була втягнута у війну з Венецією на Середземному морі так і не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., тобто тоді, коли оголошувалося про підлеглість українського гетьмана турецькому султану.
ВИСНОВКИ
Доба гетьмана Хмельницького була яскравим проявом намагання утвердити Україну у Балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. Зовнішньополітична активність дивує своєю масштабністю і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних відносин, підготовлених кадрів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену і ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати.