Реферат з теми:
ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В ІСПАНІЇ
Багато з подій 1930-х років - збройна боротьба в Китаї, агресія Італії проти Ефіопії, давно вже не привертають увагу дослідників, про них майже не згадують. Цього не можна сказати про спалахнувши тоді ж громадянську війну в Іспанії (1936-1939). Що вибухнула в невеликій, у той період другорядній країні Європи, іспанська війна незабаром надовго прикувала до себе увагу всього міжнародного співтовариства, а потім стала невід'ємною частиною всесвітньої історії.
Про іспанську війну писали прославлені літературні твори, знімали кінокартини, їй присвятили свої дослідження цивільні і військові історики, соціологи та журналісти різних країн. Але все ж таки історія іспанського громадянського конфлікту залишається однією з найбільш зміфологізованих тем історичної науки радянської доби. Багато її аспектів з відомих причин або замовчувались, або трактувались у суворій відповідності з вимогами офіційної ідеології. Але не дивлячись на це в останні роки вийшла достатня кількість праць присвячена даній проблемі. Тому для кращого висвітлення питання автор намагався використовувати праці, що були видані вже в пострадянський період, та розвінчували міфи щодо громадянської війни.
Одним з перших досліджень використаних в статті, що стосується громадянської війни в Іспанії та видане в радянський період це праця Майського І.М. «Испанские тетради». Ця книга проливає світло на деякі, слабо висвітлені до цього аспекти боротьби на міжнародній арені напередодні другої світової війни, жорстко критикує італо-німецьку агресію в Іспанії. Особлива цінність цієї книги полягає також і в тому, що автор на особистому досвіді дає дуже повні портрети багатьох західноєвропейських політичних діячів того часу [5]. Також у цей час видана праця Пожарської С.П. «Тайная дипломатия Мадрида». Тут в світлі розкриття дипломатії під час другої світової війни подається певна порівняльна характеристика успіхів і прорахунків іспанської дипломатії і в часи громадянської війни [11].
Першою спробою розвінчати міфи навколо іспанських подій стало написання Кобо Хуаном статті «Мифы и аналогии. Заметки о гражданской войне в Испании» де розкриваються події громадянської війни в напрямку абсолютно протилежному радянській історичній думці [3].
Серед інших втаємничених тем передовсім назвемо ту, яка стосується ролі комуністичного Інтернаціоналу та його секції комуністичної партії Іспанії в іспанських подіях 1936-1939 рр. Введення у науковий обіг документальних та архівних матеріалів та поява на цій основі нових досліджень дозволяють розглянути по-іншому названу проблему. Про це у своїх працях писали з нових поглядів Медведенко А [6], Мещеряков M.T. [7, 8, 9] та Камшуков А.А [2]. Вони зазначали, що для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
Найбільш ґрунтовним дослідженням сучасного періоду з даної теми є книга історика Данилова С.Ю. яка розповідає, як і чому з'явилася «Іспанська легенда», в чому специфіка іспанської громадянської війни, а головне як через багато років колишні вороги прийшли до примирення і чому те ж саме не сталося в Росії. Автору вдалося у своїй роботі уникнути заідеологізованих штампів і схем, провести об'єктивний аналіз військово-політичних подій, соціально-економічних і культурних процесів в самій Іспанії та навколо неї. Через що ця праця набуває особливої цінності [1].
Для повного розкриття теми розпочнемо з передумов війни. Отже, наприкінці 1935 р. в Іспанії активізував свою діяльність Народний фронт, керований комуністами. На виборах 16 лютого 1936 р. він дістав перемогу. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, що спирався на народний фронт. Його знову очолив Мануель Асанья, а після того, як його було обрано президентом республіки, прем’єр-міністром став інший лідер тієї ж партії – Карасес Кірога. Уряд закликав маси до «спокою й поміркованості», визначив свою політику як політику «миру і загальної згоди». Програма Народного фронту здійснювалася дуже поволі: було визволено політв’язнів, трохи підвищилася зарплата робітникам; відновилося проведення аграрної реформи. На цьому перетворення застопорилося.
Тим часом вороги республіканської Іспанії дійшли висновку, що республіку можна знищити тільки за допомогою військового заколоту, й почали наполегливо готуватися до громадянської війни.
Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотало, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції – «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня – в самій Іспанії [1, с. 45-46].
18 липня у Мадриді розпочався загальний страйк, комісія представників Народного фронту відвідала главу уряду і зажадала озброїти народ. К. Кірога вже не мав змоги контролювати ситуацію й подав у відставку. 19 липня розпочав виконання своїх обов’язків новий уряд, очолений одним із лідерів лівореспубліканської партії Хосе Хїралем. Вагання республіканських лідерів призвели до того, що змовники захопили 23 міста. Тим часом заколотники незабаром змогли переконатися у рішучості демократичних сил відстоювати завоювання республіки. У Барселоні та Мадриді заколот було швидко придушено. Наприкінці серпня перевага ще зберігалася за республікою, демократичні сили врятували країну від першого фашистського натиску. Тим часом військово-фашистський переворот, подолавши опір конкурентів, очолив генерал Франко. Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста [3, с. 24].
Західні держави підтримували режим Франко. В 1937р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн. ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен – майбутній глава капітулянтської Франції.
Для здійснення своїх агресивних планів Гітлер потребував стратегічної бази (якою був Піренейський півострів), щоб опинитися в тилу Франції, поставити під контроль шляхи до Африки і на Схід, використати близькість півострова до Американського континенту. Західні країни, розв’язуючи руки Німеччині та Італії, проголосили політику «невтручання» щодо подій в Іспанії. Муссоліні направив до Іспанії 150 тис. солдатів, італійський військово-морський флот контролював узбережжя країни. Гітлер, зі свого боку, надав Франко значну кількість літаків, танків, артилерії, засобів зв’язку та тисячі офіцерів, що повинні були навчити та організовувати франкістську армію. Той факт, що 113 німецьких військовослужбовців було нагороджено Гітлером за заслуги у війні в Іспанії, свідчить про розмах німецької інтервенції. Великі монополії СІЛА надали значну матеріальну й фінансову допомогу режимові Франко. Водночас США заборонили продавати зброю, літаки і пальне Іспанській республіці [1, с. 88].
Ставлення СРСР до війни в Іспанії було подвійним, з одного боку, Кремль, користуючись своїм впливом на компартію Іспанії, яку очолювали Х. Діас і Д. Ібарурі, прагнув експортувати соціалістичну революцію до Іспанії. З початком військового повстання комуністи активно включились у боротьбу проти заколоту. Але керівництво Комінтерну вже в перші дні громадянської війни негативно висловилося щодо неконтрольованої передачі зброї населенню. Виступаючи на секретаріаті виконкому Комінтерну 23 липня 1936 р., Г. Димитров зазначив: "Армія тепер роздробилася на куски... Якби вдалося взяти гарнізон у центрі, ми змогли б по-болгарськи, по-грецьки за 24 години здійснити переворот, скинути уряд Асаньї, опублікувати маніфест нового уряду, справжнього, республіканського, демократичного. Фактично, у Мадриді народний фронт має панівне становище". Але можливості взяти гарнізон комуністи не мали, як і переходу до пролетарської революції, тому Димитров вважав за необхідне почекати із захопленням влади: "коли наші позиції зміцняться, ми зможемо піти далі". Виконуючи настанови з центру, іспанська компартія буде вперто боротися за ліквідацію міліційних формувань у республіканській зоні, оскільки вони суттєво програвали заколотникам у дисципліні та наступальній тактиці. У вересні республіка приступила до створення регулярної армії і роль КПІ у цьому була дуже активна. Ще 20 липня 1936 р. Постановою Політбюро ЦК КПІ організовується навчальний "5 полк" - свого роду кузня комуністичних офіцерських кадрів, в якому було підготовлено і відправлено у народну армію 35 тис. командирів [14, с. 155-156].
21 липня 1936 р., на початку створення регулярної армії і роль КШ у цьому була дуже активна. Ще 20 липня 1936 р. Постановою Політбюро ЦК КШ організовується навчальний "5 полк" - свого роду кузня комуністичних офіцерських кадрів, в якому було підготовлено і відправлено у народну армію 35 тис. командирів [5, с. 151].
21 липня 1936 р., на четвертий день після повстання військових, у Москві відбулося спільне засідання Комінтерну та профінтерну, на якому обговорювалося питання про події в Іспанії. На допомогу іспанським комуністам було висаджено цілий десант активістів і керівників інших компартій. Серед них були члени виконкому Комінтерну - Франц Далем, Андре Марті, Пальміро Тольятті. Керівні функціонери багатьох компартій: від ІКП - Вітторіо Відалі (Карло Контрерос), Луїджі Лонго (Галло), Джузеппе Вітторіо (Ніколетті), Джанкаоло Пайєтта (Камен); від ФКП - Франсуа Бійу, Анрі Жанен, П'єр Робер, Франсуа Вітторі; від КП Австрії - Манфред Штерн (Клебер); від БКП - Рубен Аврамов, Райко Дамянов, Карло Луканов; від КП Великобританії - Пітер Карріган, Ральф Фокс; від КП Угорщини - Янош Гал, Мате Залка (Лукач); від КПН - Ганс Баймлер, Ганс Кале, Артур Беккер; від КП Польщі - Густав Рейхер (Рваль); від КПЮ -Благоє Парковіч. В різний час в Іспанії побували Моріс Торез, Жак Дюкло, Гаррі Політ, Вільям Галлахер, Тім Бак, Вальтер Ульбріхт, Ян Шверма та інші [9, с. 20].