Нормативну та емпіричну базу склали: Конституція України, міжнародно-правові акти, Цивільний кодекс України, інші акти цивільного законодавства України, законодавство колишнього Союзу РСР, окремі правові акти зарубіжного законодавства.
Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у науково-теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, основними з яких є такі:
Вперше:
1) обґрунтовується доцільність визнання зобов’язання з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки нетрадиційним (аномальним) видом зобов’язань, що обумовлено поширенням на ці правовідносини положень про юридичний ризик;
2) встановлюються правові категорії загального (притаманного генеральному делікту та іншим спеціальним деліктам) та алеаторного (спеціального) деліктного ризику (властивого саме досліджуваному делікту) як видів юридичного ризику;
3) визначається правова природа деліктного ризику як суб’єктивної та об’єктивної категорії. Суб’єктивним деліктним ризиком слід вважати психічне ставлення особи до результатів своєї діяльності та діяльності речей, які їй належать. Об’єктивний характер деліктного ризику обумовлений об’єктивно-випадковим характером подій у вигляді усвідомлюваного припущення ймовірності настання негативних майнових та інших наслідків;
4) обґрунтовується висновок про доцільність використання в деліктних зобов’язаннях з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки концепції “відповідальності за ризик”, замість концепції “відповідальності без вини”. Встановлено, що дійсною умовою притягнення боржника до відповідальності є дія випадку як зворотної сторони реалізованого ризику. Визначальну базу теорії відповідальності за ризик становить настання випадкової шкоди (алеаторний ризик);
5) доводиться доцільність визнання контролю як істотного й визначального впливу на майнове благо чи поведінку осіб, що забезпечує отримання передбаченого юридичного результату, визначальною ознакою поняття джерела підвищеної небезпеки. Встановлено, взаємозалежність контролю та юридичного ризику в деліктних зобов’язаннях, як ймовірність випадкового настання / ненастання деліктної шкоди;
6) обґрунтовується доцільність визнання деліктного ризику, що за своєю природою виключає отримання прибутку, на відміну інших юридичних ризиків (підприємницького, професійного), що пов’язані з отриманням прибутку (позитивний результат), з неотриманням прибутку (нульовий результат), та отриманням збитків (негативний результат), самостійною правовою конструкцією. Встановлено, що конструкція деліктного ризику означає небезпеку отримання саме негативних цивільно-правових наслідків;
7) встановлюється поняття виправданого (припустимого) деліктного ризику як умови звільнення від деліктної відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Виправданим ризиком визнаються такі дії володільця джерела підвищеної небезпеки, що спрямовані на недопущення шкоди відповідно до стандартів управління таким ризиком та, що встановлюють загальновизнані правила здійснення безпечної діяльності з використання, зберігання тощо такого джерела;
8) визначається поняття джерела підвищеної ядерної небезпеки як певного матеріального об’єкту, здатного в результаті професійної ризикової діяльності створювати дуже високу небезпеку заподіяння шкоди, зокрема опромінювання, характерною негативними наслідками для оточення, майбутніх поколінь (пізня шкода) і навколишнього середовища;
9) встановлюється співвідношення джерела підвищеної ядерної небезпеки та спеціального режиму відповідальності за ядерну шкоду, що полягає в поширенні на джерело підвищеної ядерної небезпеки положень закону про спеціальний делікт, що регулюється статтею 1187 ЦК України;
10) сформульовано категорію “операція перетинання класів”, що відображає співвідношення та виділяє джерела підвищеної ядерної небезпеки в окрему правову категорію.
Удосконалено:
1) поняття джерела підвищеної небезпеки, яке слід розглядати як поєднання двох проявів: 1) певний матеріальний об’єкт; 2) діяльність з його використання. Тому джерелом підвищеної небезпеки слід розглядати об'єкт матеріального світу, який не піддається повному контролю з боку людини, здатний заподіяти шкоду оточуючим в процесі ризикової діяльності (використання, зберігання, утримання транспортних засобів, механізмів та обладнання, використання, зберігання та виготовлення хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо);
2) положення щодо системної класифікації ризиків за підставами їх виникнення, що передбачає чотири групи таких ризиків: 1) законні (в силу закону чи рішення суду); 2) з односторонніх правочинів; 3) договірні; 4) позадоговірні (деліктні тощо), які поділяються на: а) загальні деліктні та б) алеаторні (спеціальні) деліктні;
3) положення про суб’єктний склад спеціальних деліктів, передбачених статтями 1187 та 1189 ЦК України. Встановлено, що суб’єктом відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної ядерної небезпеки визнається володілець останнього. Обґрунтовано доцільність поширення на оператора (експлуатуючої організації) ядерної установки положень поняття “володілець джерела підвищеної небезпеки”.
Дістали подальший розвиток:
1) обґрунтування самостійності юридичного значення ризику в ризикових деліктних зобов’язаннях, що проявляється у визнанні ризику самостійною (додатковою) умовою безвинної деліктної відповідальності поряд з шкодою, причинним зв’язком та протиправністю;
2) положення щодо доцільності нормативного розрізнення відповідальності власника установки з виробництва або розщеплення ядерних матеріалів та відповідальності будь-якого іншого власника радіоактивних матеріалів;
3) обґрунтування правової природи володільця джерела підвищеної ядерної небезпеки та оператора ядерної установки, згідно з правилами, встановленими операцією перетинання класів.
На підставі наведених та інших висновків вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження, зокрема:
1) частину 1 ст. 1187 ЦК України викласти в такій редакції:
„1. Джерелом підвищеної небезпеки є об’єкт матеріального світу, який не піддається повному контролю з боку людини, здатний заподіяти шкоду оточуючим в процесі ризикової діяльності (використання, зберігання, утримання транспортних засобів, механізмів та обладнання, використання, зберігання або виготовлення хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо)”.
2) частину п’яту ст. 1187 ЦК України викласти в такій редакції:
„5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого чи в разі виправданого ризику”;
3) запропоновано нормативно закріпити поняття джерела підвищеної ядерної небезпеки шляхом доповнення частини 1 ст. 1187 ЦК України пунктом другим у такій редакції:
„1.2. Джерело підвищеної ядерної небезпеки є певний матеріальний об’єкт, здатний в результаті професійної ризикової діяльності створювати небезпеку заподіяння шкоди, зокрема опромінювання, характерний своєю неконтрольованістю, масштабністю, непередбачуваністю та негативними наслідками для оточення, майбутніх поколінь, навколишнього середовища”;
4) пропонується відокремити відповідальність власника установки з виробництва або розщеплення ядерних матеріалів (ст. 1189 ЦК України - оператора ядерної установки) від відповідальності будь-якого іншого власника радіоактивних матеріалів, що не пов’язаний з виробництвом або розщепленням останніх (ст. 1187 ЦК України) шляхом закріплення у вітчизняному законодавстві поняття „володільця джерела підвищеної ядерної небезпеки”, зокрема, шляхом доповнення частини 2 ст. 1187 ЦК України пунктом другим в такій редакції:
„2.2. Шкода, завдана джерелом підвищеної ядерної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє радіоактивними (іонизуючими тощо) матеріалами, використання, зберігання яких створює підвищену небезпеку, однак не пов′язана з виробництвом або розщепленням останніх”.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані висновки і пропозиції можуть бути використані для вдосконалення чинного цивільного законодавства, у правозастосовчій практиці, а також іншій діяльності щодо захисту прав громадян та організацій. Положення дисертації можуть бути використані у розробці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з цивільного права, а також при підготовці лекційних занять для студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, навчально-методичній роботі, зокрема, у навчальному процесі при вивченні курсів „Цивільне право”, а також спеціальних курсів „Деліктні зобов’язання”, „Захист цивільних прав”.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані автором в результаті вивчення та аналізу понад 200 наукових і нормативних джерел, цивільних справ.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру стосовно вдосконалення цивільного законодавства, що висвітлені в дисертації, використовувалися в лекційних і семінарських заняттях з курсу „Цивільне право України” та спецкурсу „Делікти в цивільному праві”, що проводилися автором у навчальному процесі. Результати досліджень апробовані на наступних міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-технічній конференції “АВІА-2003” (23-25 квітня 2003р., м. Київ.); ІІІ Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених “Політ–2003” (12-13 квітня 2003 р., м. Київ); Міжнародній науково-технічній конференції “АВІА–2004” ( 26-28 квітня 2004 р., м. Київ.); Міжнародній науково-практичній конференції „Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч” (28-29 вересня 2006 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ).