Принцип незмінюваності судді з посади має певні історичні передумови. Необхідність його збереження і далі визначається, насамперед, соціально-політичними відносинами, які склалися на даний час в державі.
Уперше положення про незмінюваність суддів було законодавчо закріплене в ст. 243 Статутів судових установ 1864 р. Відповідно до цієї статті судді не могли бути ані звільнені без їх прохання, ані переведені з однієї місцевості в іншу. Винятки становили випадки тривалої хвороби, нез’явлення судді до виконання обов'язків протягом тривалого часу, учинення ним злочину, оголошення його неспроможним боржником. Але в результаті проведення судової контрреформи вже 20 травня 1885 р. було створено вищу дисциплінарну присутність Сенату, яка одержала право зміщення і переміщення суддів.
З встановленням радянської влади, принцип незмінюваності суддів був відкинутий зовсім, що не могло не позначитися на якості правосуддя в державі. Важко чекати належної неупередженості і повної незалежності від судді, якому щохвилини загрожує небезпека відставки.
З часу прийняття Конституції України 1996 р., судді в державі незмінювані. При цьому слід враховувати два моменти. По-перше, незмінюваність суддів не слід розуміти як безстрокове (чи довічне) заняття посади. Залежно від юрисдикції суду, процедури набуття статусу судді законодавством передбачено певний строк перебування судді на посаді, строки дуже відрізняються за тривалістю. Так, для вперше призначуваних на посаду судді, строк зайняття посади становить п’ять років. Судді Конституційного Суду України призначаються на дев’ять років. Всі інші судді перебувають на відповідній посаді до досягнення 65-літнього віку.
По-друге, незмінюваність судді не є абсолютною:
а) повноваження судді можуть бути припинені, але на підставах і в порядку, передбачених Конституцією і законами України;
б) переміщення судді може мати місце (як по горизонталі, так і по вертикалі), але тільки з його згоди.
На особливу увагу заслуговує право судді на кар'єру. Його реалізація здійснюється шляхом заняття суддею вакантної посади в суді більш високого рівня або шляхом присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу. Разом з тим питання кар'єри є дуже складним, делікатним для практикуючих суддів.
Право судді на кар'єру передбачено міжнародними нормами – п.п. 11, 13 Загальних принципів щодо незалежності суддів. Напевно, в Україні також повинні бути створені належні умови для того, щоб кожен суддя мав можливість скористатися цим правом.
У літературі під терміном «кар'єра» розуміється просування працівника по службових сходинках чи послідовна зміна занять як у рамках окремої організації, так і протягом усього життя. Він відображає роботу, просування і належність до стійкої, ієрархічно організованої системи посад, що визначає стаж, пільги, умови просування по службі, вимоги, що обумовлені метою і колом службових обов'язків.
Питання про необхідність збереженням за суддею права на професійну кар'єру активно обговорювалося на IV зустрічі голів верховних судів держав Центральної і Східної Європи, що відбулася 12 – 14 жовтня 1998 р. у м. Києві. Деякі країни вирішили це питання в радикальний спосіб: вони просто усунули поняття ієрархії чи поняття чинів, яких може досягти суддя. Однак все ж таки в більшості держав поняття «професійна кар'єра судді» існує. У цих країнах кар'єрний зріст суддів залежить від професійного стажу.
В українському законодавстві під кар’єрою судді розуміється успішна самореалізація особи, наділеної статусом носія судової влади, що виражається у вигляді заохочень матеріального або кар’єрного характеру. Так, Закон України «Про статус суддів» передбачає, наприклад, що для заняття посади судді апеляційного суду, крім усіх інших відповідних формальних вимог, особа повинна не менше трьох років виконувати обов'язки судді в місцевому суді, тобто мати досвід професійної судової діяльності. А для заняття посади судді вищого спеціалізованого суду необхідний стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років. Тим самим в Україні передбачається можливість переміщення суддів по вертикалі (природно, тільки за їх згодою) судової системи.
Також законодавством передбачено механізм переміщення за бажанням судді в суд того ж рівня, але іншої місцевості або спеціалізації (горизонтальне переміщення). Основною вимогою є заборона переміщувати або переводити суддю на іншу посаду в тому ж суді або в інший суд без його згоди. Ця вимога спрямована на зміцнення незалежності судді, адже він призначається (обирається) на конкретну посаду в конкретний суд, його предметна та територіальна підсудність визначається в момент набуття статусу судді.
В українському законодавстві питання переміщення суддів до суду вищого рівня чи іншої спеціалізації віднесено до компетенції відповідних кваліфікаційних комісій суддів. Це питання порушується на підставі заяви самого судді чи подання голови апеляційного суду. Процедура його розгляду така ж, як і при розгляді питання про призначення чи обрання суддею. За результатами розгляду кваліфікаційна комісія дає висновок про можливість переведення судді у вищестоящий суд. Але існують певні організаційно-правові проблеми.
Так, Вища кваліфікаційна комісія за поданням Голови Верховного Суду України чи Голови Вищого спеціалізованого суду дає висновок про можливість обрання кандидата на посаду судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду або Апеляційного суду України. Таким чином, сам суддя позбавлений права самостійно звернутися у Вищу кваліфікаційну комісію з заявою про рекомендацію щодо його переведення у вищестоящий суд. В Україні нормативно не закріплено механізм такого переміщення, а критерії оцінки професійних, ділових і моральних якостей кандидатів, відповідно до яких перевага віддається тому чи іншому судді, – відсутні.
Держава зобов'язана створити умови для належної реалізації права судді на кар'єру, зокрема, шляхом надання їм можливостей щодо підвищення кваліфікації, поглиблення професійних і загальних знань у спеціальних навчальних закладах; обміну досвідом із колегами за професією із зарубіжних країн, запровадження конкурсних засад при занятті вакантної посади, гласності і демократичності даної процедури.
Отже, суддя має право безперешкодно реалізовувати свої службові права, передбачені законодавством України. Однак сьогодні багато прав суддів не можуть бути повністю реалізовані через відсутність законодавчо закріпленої процедури та дієвих гарантій їх реалізації, внаслідок чого деякі службові права суддів мають декларативний характер. Таке становище є недопустимим. В українському законодавстві повинен бути закріплений чіткий перелік службових прав суддів, розкрито їх зміст та передбачено механізм реалізації й поновлення у випадку їх порушення.
2. Службові обов'язки суддів
Набуваючи статусу судді, суб’єкт вступає в певні правовідносини з державою, суспільством, членами професійної групи, іншими посадовими особами і громадянами. Особливе становище судді потребує чіткого нормативного врегулювання таких правовідносин шляхом закріплення не тільки прав, а й обов'язків.
Тлумачний словник визначає «обов'язок» як те, що підлягає безумовному виконанню, те, що необхідно для виконання внаслідок суспільної вимоги чи внутрішнього спонукання; як передбачену, необхідну поведінку суб'єкта.
Більшість учених під юридичним обов'язком розуміють установлену законом міру соціально необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки, забезпечену можливістю застосування примусових заходів до суб'єкта такої поведінки за невиконання передбаченого обов’язку.
Отже, сутність юридичного обов'язку полягає в необхідності певної поведінки, у виконанні певних вимог, установлених правовою нормою. Закон чітко визначає вид та міру такої необхідної поведінки. Саме на конкретний вид поведінки повинен орієнтуватися носій обов'язку, щоб його дії мали відповідний, бажаний характер. Вимога, яка сформульована в юридичному обов'язку, і звернена до її носія, є реальною: не можна покласти на людину обов'язок, який вона не могла б виконати. Тому при нормативному закріпленні обов'язку важливо визначити не тільки вид належної поведінки, а й її міру.
Отже, службові обов'язки судді – це нормативно визначена вид та міра необхідної поведінки носія судової влади, що забезпечує реалізацію інтересів суб'єктів, з якими суддя вступає у правовідносини при здійсненні професійних функцій. Невиконання або неналежне виконання суддею службових обов'язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.
Службові обов'язки судді мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) та інші громадянські юридичні обов'язки. Так, наприклад, заняття посади судді не скасовує обов'язку захищати Вітчизну, сплачувати податки, утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, а також виконувати інші зобов'язання, що випливають з цивільно-правових відносин (якщо перебування в таких правовідносинах не суперечить статусу судді).
Сутність службових обов'язків судді полягає в тому, що це відповідна, необхідна, потрібна з погляду не лише закону, а й моралі поведінка носія судової влади, зміст якої обумовлюється специфікою статусу, особливостями соціальної функції носія судової влади. Суддя не тільки в професійній, а й у суспільній діяльності, приватному житті повинен дотримуватися певних норм поведінки, що спрямовані на підтримання авторитету судової влади в цілому.