Французький дослідник Аніс ле Пор, критикуючи бюрократію і традиційний підхід до аналізу державного управління, також пише: "Досвід показує, що недостатньо змінити спосіб виробництва, соціальну систему або систему правління, щоб зник ризик відродження бюрократії; побоювання щодо її нової появи вимагають сумлінного визначення причин, що її породжують, а також сильної політичної волі, щоб позбутися від колишньої логіки розвитку і визначити умови створення більшої соціальної ефективності".
Соціальна ефективність визначається як різниця між виробленим даною організацією суспільним продуктом і витратами суспільства на її утримання. Безумовно, вона повинна бути розглянута як цілком самостійна, оскільки передбачає більш приватний рівень аналізу. Ж. - Е. Лейн писав з цього приводу: "Говорячи про ефективність, ми повинні відокремити питання, який з цих двох механізмів є найбільш ефективним, від питання, якою мірою бюро або політичні програми повинні найбільш ефективно організовувати свою діяльність".
Проте всі вищенаведені підходи актуалізують проблему розподілу ресурсів і методологічно ближче до політичної економії або менеджменту організацій (в останньому випадку). Тому спробуємо дати власне визначення поняття "соціальна ефективність".
Соціальна ефективність - це функція мінімізації транс акційних витрат. Вона безпосередньо пов'язана з ефективною роботою механізму координації соціальних взаємодій. Наш підхід до концептуалізації поняття "соціальна ефективність" будується на таких основних передумовах:
соціальна ефективність адміністрації полягає у зменшенні на макрорівні політичної невизначеності, формулюванні чітких "правил гри" і контролі за їх виконанням;
соціальна ефективність тим вище, чим більше вкладення суспільства в нарощування потенціалу держави, що визначається як "здатність ефективно проводити і пропагувати колективні заходи"; при цьому важливо підкреслити, що мова йде не про кількісний екстенсивному збільшенні потужності держави (бюрократичного апарату, армії, поліції та т.д.), а про пошук якісно інших способів організації адміністративно-державного управління;
ключовим способом підвищення потенціалу держави і відповідно соціальної ефективності як результату використання цього потенціалу, є створення ефективної системи норм і правил, що прояснюють соціальні взаємодії і обмежують ризики різного роду. (У цьому випадку нас цікавить вплив на ефективність державної політики та економіки неекономічних чинників, яке визначається через величину транс акційних витрат. Відповідно, чим вище соціальна ефективність, тим менше витрати суспільства на транс акційні витрати (витрати обміну). Для сучасних постіндустріальних суспільств питання зростання транс акційних витрат варто досить гостро, так як їх зростання визначається зростанням складності контрактних відносин, поглибленням поділу праці, збільшенням кількості інновацій. Не менш (а мабуть, навіть більше) актуальним він для так званих перехідних суспільств, особливо Росії і країн колишнього СРСР. Тут зростання транс акційних витрат визначається, швидше, іншими причинами: втратою орієнтирів соціальної взаємодії, виключно низьким рівнем довіри до уряду, політикам, діловим партнерам, нерозвинена інформаційна система і т.д.)
Дане визначення має принаймні три переваги. По-перше, воно дозволяє оцінювати соціальну ефективність незалежно від рівня аналізу: на рівні громад держав, окремих національних держав, організацій, їх підрозділів і т.д. По-друге, воно значною мірою дозволяє уникнути ідеологічного забарвлення, залишаючись нейтральним по відношенню до різних форм координації взаємодій ринку, ієрархії та іншим. Нарешті, по-третє, воно однаково застосовне до оцінки управління як у приватному, так і в громадському секторах.
Зміна акцентів в адміністративно-державному управлінні з процесу і правил на якісне задоволення потреб клієнтів спричинило за собою введення нових індикаторів ефективності адміністративно-державного управління: рівня задоволення громадян послугами, які надаються, рівня довіри до центрального уряду і місцевої адміністрації, ступеня залучення до процесу прийняття рішень та т.д. Це, у свою чергу, зажадало змін управлінської культури та формування нового стилю роботи.
Як підсумок даної глави можна відзначити, що дослідження ефективності державного управління як у Росії, так і за кордоном складається в кінці XX ст. як самостійний науковий напрям, в якому при відмінності підходів є ряд загальних положень і дослідницьких тенденцій: визнання інновацій у сфері адміністративно-державного управління як ключового фактора підвищення її ефективності, необхідність переміщення уваги дослідників з техніко-економічних сфер реформування на соціально-політичні, визнання за останніми більш високого потенціалу розвитку, необхідність концептуалізації поняття "соціальна ефективність" та пошук методів її вимірювання, і, нарешті, пошук моделей соціально-ефективного державного управління.
Соціальна політика держави може бути представлена як форма свідомого впливу на сферу життєдіяльності людей з метою її зміни. Це найбільш узагальнене уявлення про соціальну політику дозволяє розглянути її як частину державного управління, об'єктом якого є соціальна сфера життя людей. У силу специфіки соціальної сфери як об'єкта управління соціальна політика також є специфічним впливом. Усвідомивши цю особливість соціальної сфери, ми зможемо також усвідомити особливість діяльності держави, яка позначається таким поняттям, як "соціальна політика".
Соціальна сфера життя суспільства розкладається на об'єктивні і суб'єктивні складові. До об'єктивних необхідно віднести умови життя індивідів, а до суб'єктивних - потреби індивідів. При цьому соціальна сфера життя людей представлена як відносини між умовами життя людей і їх потреб. Соціальна політика робить впливу на умови життя людей. Межі цього впливу кваліфікуються встановленням таких відносин між двома елементами соціальної сфери, при яких у індивідів не відтворюється почуття потребу.
Для того щоб соціальна сфера стала об'єктом управління державою, необхідний такий рівень її розвитку, який вимагав би втручання держави. Умовою, за якої це втручання стає дійсним, є такий рівень розвитку потреб індивідів, який не може бути задоволений за рахунок власної праці, як це мало місце в аграрних суспільствах, а може бути задоволений високорозвиненим промисловим виробництвом. Тому розвиток виробництва і ступінь поділу праці в цьому виробництві є матеріальною основою необхідності державної інтервенції в соціальну сферу життя людей. Спроби обґрунтувати соціально-політичний характер феодального або рабовласницького держави не витримують критики, тому що рівень розвитку потреб людини рабовласницького та феодального суспільств такий, що навіть примітивні засоби виробництва дозволяли їх задовольняти за рахунок власної праці.
Розвинена потреба людини з'являється при розвинутому розподілі праці, але не рівному доступі більшості населення до продуктів різних виробництв. У рамках соціально-економічної школи аналізу соціальної політики відмічено, що чим більше в соціальній структурі суспільства представників найманого праці, чим вище поділ праці, тим більше частка відрахувань, вироблених державою на соціальні потреби населення країни. Якщо економічною основою соціально-політичної діяльності держави є промисловий спосіб виробництва і розподілу праці, то соціальною основою є об'єднання представників найманої праці, чий інтерес, так само як і інтерес підприємців, покоїться на даному виробництві. У силу обмежених можливостей виробництва задовольняти потреби індивідів між виробництвом і споживанням виникає протиріччя, на основі якого розгортається соціальний конфлікт. Обмежений і конфліктний характер відносин між індивідами як результат обмеженого виробництва породжує такі групи людей, які можуть відтворюватися за умови допомоги останнім з боку суспільства в особі держави. До цих груп людей відносяться такі соціальні групи, які або по малолітству, або через хворобу, або від старості, або в результаті відсутності роботи не в змозі самостійно забезпечити свої потреби і потреби своєї родини. Дані групи людей були у всі часи, проте потреби цих груп людей не вимагали загальної захисту з боку держави і здійснювалися в основному на місцевому рівні. Соціальний захист як легітимізованим діяльність держави набуває загальний характер, а потреби індивідів стають політичною категорією тільки на промисловій стадії виробництва, коли людина як продуктивна сила суспільства починає носити суспільний характер. Цей громадський характер виробництва і людини зумовлює соціально-політичну діяльність держави в соціальній сфері та державне управління потребами людини.